У 40 років Метью Макконагі відмовився від зйомок у романтичних комедіях та став драматичним актором. Як наважитися на фундаментальні зміни заради особистісного зростання /Фото Getty Images
Категорія
Життя
Дата

У 40 років Метью Макконагі відмовився від зйомок у романтичних комедіях та став драматичним актором. Як наважитися на фундаментальні зміни заради особистісного зростання

Метью Макконагі, актор. Фото Getty Images

Передчасна смерть батька, сімейна криза та народження сина змусили Метью Макконагі переосмислити життя. Особливо Макконагі турбувала кар’єра. Отримати статус одного з найпопулярніших голівудських акторів допоміг йому образ красунчика з романтичних комедій та мелодрам. Макконагі подобалось дарувати глядачам 90-хвилинну втечу від стресу в житті. Але образ став затісним

Персонажі, ролі та фільми більше не задовольняли актора. «Життя моє було повним. Диким. Небезпечним. Я цінував той факт, що коли життєва рівновага трохи давала крен, справжнє життя завжди було важливішим за професійне. Але хотів бути частиною історій, які ставили б виклик перед життям, що в мене було, і грати персонажів, які хоча б намагалися наблизитися до жвавості мого характеру», – згадує Макконагі. Зрештою, в 2010 році він вирішив: простору для компромісів немає. Прийшов час по-справжньому жертвувати.

Forbes публікує скорочену та відредаговану для зрозумілості главу з автобіографії Метью Макконагі «Зелене світло», яка вийшла в українському перекладі у видавництві BookChef у вересні 2021-го. 

– У критичні миті, пов’язані з важливим вибором у житті, – від урагану «Катріна» до сімейних надзвичайних обставин – я дійшов висновку, що найліпшою тактикою є усвідомлення проблеми, стабілізація ситуації, підготовка відповіді й відповідь. Розуміння того, що я потребую більшого як актор, є визнанням проблеми. Тепер настав час знайти точку опори і стабілізувати ситуацію.

Я зателефонував своєму менеджеру з фінансів Блейну Лорду і запитав його, як довго я можу дозволити собі не працювати, якщо житиму на тому самому рівні, як тоді.

– У вас достатньо заощаджень. Робіть, як вважаєте за потрібне, – відповів він.

Я зателефонував своєму агентові Джиму Тоту і сказав, що більше не хочу грати в романтичних комедіях і шукаю драматичних, нетривіальних ролей.

– Жодних проблем, – відказав він.

– Тобто «жодних проблем»? – перепитав я. – Мої ромкоми десятиліттями приносили вашій агенції 10% комісії. Що скаже керівництво, коли ви заявите їм уранці на нараді: «Макконагі більше не гратиме в романтичних комедіях»?

– Містере Макконагі, я працюю не на них, а на вас.

Я сильно ризикував. У Голлівуді, якщо відмовляєшся від значної кількості проєктів, то пропозиції можуть припинити надходити взагалі. Якщо сходиш із дистанції і повертаєшся спиною до того, у чому був успішним, індустрія теж відвернеться у відповідь. І вони не особливо цим переймаються; як мовиться, святе місце довго не пустує. І знову ж таки: нічого особистого, просто бізнес.

Умиваючись сльозами, я говорив із Камілою про своє рішення. Ми плакали. Ми молилися. Ми домовилися.

– Нам доведеться трохи затягнути паски, любий, – сказала вона. – Хто знає, як довго це триватиме. Буде важко. Я знаю, ти будеш напруженим, невпевненим, візьмешся більше випивати, але… Якщо ми заміряємося це зробити, здійснити цю зміну, маємо йти до кінця. Тільки не роби цього на галай-балай. Домовилися?

Точно як батько сказав мені багато років тому.

– Домовилися.

Автобіографія Метью Макконагі «Зелене світло» про те, як наважитися на фундаментальні зміни заради особистісного зростання. /Фото Getty Images

Автобіографія Метью Макконагі «Зелене світло» про те, як наважитися на фундаментальні зміни заради особистісного зростання. Фото Getty Images

Рік по тому.

Я отримував десятки пропозицій зіграти в ромкомах. Пропозицій зіграти лише в ромкомах. На знак поваги я читав сценарії, але не змінював своєї думки, дотримувався плану і врешті відмовлявся від усіх. Чи надто суворим я був? 

Ну, я отримав пропозицію на 5 мільйонів доларів за два місяці роботи. Прочитав сценарій. Відмовився.

Тоді мені запропонували 8 мільйонів. Відмовився.

Тоді мені запропонували 10 мільйонів. Ні, дякую.

Тоді 12,5 мільйона. Якось іншим разом… Дякую.

Тоді 14,5 мільйона.

Гммм… Дайте-но я перечитаю.

І знаєте що? Цей сценарій був ліпшим. Він був смішнішим, більш драматичним і загалом був вищої якості за той, котрий я читав за 5 мільйонів. Той самий сценарій, ті самі слова, але він був далеким від того, що я прочитав спочатку.

Я відхилив пропозицію. Якщо я не можу робити те, що хочу, то й не робитиму того, чого не хочу, незалежно від цінника. 

Давати всьому раду мені допомогло почуття гумору, мене підтримувала сильна жінка, і сумувати не давали малюк-син і немовля-донька. Усі разом допомагали орієнтуватися в моїй перерві з Голлівудом за власним бажанням. Я мав постійно підтримувати своє переконання в тім, що ця пауза – форма відкладеної винагороди, що сьогоднішня відсутність є інвестицією в те, що завтра принесе прибуток, що особистий протест захистить залишки моєї душі, а я, як каже Воррен Баффет, купляю солом’яні капелюхи взимку. Однак перебування поза світлом софітів, відсутність роботи давалися взнаки. 

Робота завжди була важливим елементом моєї самоідентифікації. Вісімнадцять років для мене було великою честю залежати від акторства і створення кіно, а тепер моя залежність від цього змушувала мене сильно нервувати. Із кожною пропозицією про романтичну комедію я не міг облишити розглядати її як можливість попрацювати бодай над чимось. Моя потреба в негайному особистісному зростанні боролася зі спокусою зробити те, що я завжди вважав своїм пріоритетом, водночас борючись за потребу займатися мистецтвом, справжньою роботою, дечим щонайподібнішим для мене і мого життя.

Ще десять місяців по тому.

Стало очевидним, що індустрія кіно, керівники студій, продюсери, режисери, агенти кастингу – усі – отримали мій сигнал, бо більше я взагалі нічого не отримував. Навіть ромкомів – ні фіга. Жодної пропозиції. Бодай якоїсь.

Минуло вже двадцять місяців звідтоді, як я сказав «ні» всьому, що було моїм типажем:

Хлопець із романтичних комедій – ні.

Хлопець із пляжу голий до пояса – ні, в Остіні немає ні пляжів, ні папараці.

Двадцять місяців я не давав авдиторії та індустрії нічого з того, що вони від мене хотіли. Нічого з того, чого від мене очікували, що, на їхню думку, вони про мене знали. На двадцять місяців я зник з їхніх очей. Я був удома, у Техасі, з Камілою, виховував Леві й Віду, порався у саду, писав, молився, навідувався до давніх друзів, проводив час із родиною і не бажав повертатися. Голлівуд не знав, де я, але знав, із чим я не працюю. Геть із очей – геть із думок. Здавалося, про мене забули.

І тоді, майже за два роки після паузи й обачного сигналу Голлівуду про те, ким я більше не є, я раптом несподівано став кимось, новою хорошою ідеєю.

Анонімність і невідомість породили творчість. Прослухати Метью Макконагі на роль адвоката захисту у фільмі «Адвокат на «Лінкольні» тепер було свіжим поглядом. Узяти Макконагі на головну роль у «Кілер Джо» – новаторською думкою.

Річард Лінклейтер покликав мене в «Берні».

Лі Деніелз запросив у «Газетяр».

Джефф Ніколс написав для мене «Мад».

Стівен Содерберг запросив до «Супер Майка».

Отримати «так», сказавши «ні».

Ціль притягнула стрілу.

Мене згадали, забувши.

Я звільнився від типажу.

Мене перевідкрили, і тепер настав час створити.

Мою жертву прийнято, я витримав шторм.

Систематизувавши все, я знав, чого хотів, і був готовий дати відповідь.

Настав час сказати «так» і створити новий типаж.

До біса бабки. Мені потрібен новий досвід.

Я отримував купу пропозицій, майже стільки ж, скільки після «Часу вбивати». Однак різниця була в тому, що тепер я знав, які ролі й історії хочу втілювати. Мій апетит до небезпечного драматизму був величезним. Каміли – до чоловіка, що прокладає свій шлях, також.

Однієї миті я отримав пропозиції у фільми «Газетяр», «Супер Майк» і «Мад» – я дуже хотів зіграти в кожному, але графік виходив надто щільним: якщо я візьмуся за всі три ролі, між ними залишиться перерва для підготовки всього лиш у кілька тижнів.

Пам’ятаю, як сказав Камілі:

– Гадаю, мені треба обрати дві з трьох, тоді в мене вийде вісім тижнів підготовки.

– А ти хочеш усі три? – запитала вона.

– Так, але графік вийде надто щільним, думаю, я не встигну підготуватися як слід.

– Якщо хочеш усі три, тоді візьми себе за яйця і зроби це. Ти ж дорослий. У тебе все вийде.

Усе вийшло.

Я прочитав сценарій «Далласького клубу покупців» 2007 року й миттєво закріпився як актор, що виконав головну роль – Рона Вудруфа. І знову мене тягнуло до марґінальних персонажів, невдах, вільнодумців, які робили все необхідне, аби вижити. Бути закріпленим означало, що в мене був сценарій і я міг дещо керувати ним, а також брати участь у затвердженні режисера. Кілька років тому і протягом моєї 20-місячної відпустки ні режисери, ні інвестори не були зацікавлені в тому, щоб у драмі про СНІД грав романтичний комедіант Макконагі. Навіть раніше, у період моєї високої популярності, так званого Макконесансу, ніхто не був зацікавленим. Багацько акторів намагалися обмежити мені контроль над сценарієм, а режисери хотіли робити фільм без мене, але я твердо тримав проєкт у своїх руках.

І тоді, у січні 2012 року, мій агент сказав, що канадський режисер Жан-Марк Валле прочитав сценарій і хоче зустрітися зі мною. Я подивився його фільм «Брати C.R.A.Z.Y.», і він дуже сподобався мені з кількох причин. У ньому були і несентиментальний гумор, і бунтарство, і мрійлива гуманність. Також там був крутий саундтрек – я й досі не можу зрозуміти, як їм вдалося його отримати за такого низького бюджету. І саме це все я вважав інструментами втілення «Далласького клубу покупців» на екрані. Ми зустрілися в Нью-Йорку й обговорили наші палкі ідеї щодо проєкту. Оскільки нещодавно я знявся в «Супер Майку», то мав відмінну фізичну форму.

– Рон Вудруф, головний герой, на четвертій стадії ВІЛ. Як ти збираєшся грати, якщо маєш такий вигляд?

– Я матиму належну форму, це моя робота, – сказав я, – і відповідальність перед Роном.

Тиждень по тому він погодився стати режисером картини.

Ми з Жаном-Марком, продюсерками Роббі Бреннер і Рейчел Вінтер планували зняти фільм у жовтні того самого року. Тоді я важив 82 кілограми, тому скинути мусив іще чимало. Попереду я мав п’ять місяців, тож одразу взявся худнути. Три яйця без жовтків уранці, 140 грамів риби і чаша з паровими овочами на обід, те саме на вечерю і скільки завгодно вина. Усе працювало як годинник: за тиждень я скидав по кілограму.

Коли я важив 71 кілограм і мав скинути ще багато, мені зателефонував Мартін Скорсезе і запропонував роль на два знімальних дні: я мав зіграти брокера-наставника Марка Ганна разом із Леонардо ДіКапріо, який грав Джордана Белфорта у фільмі «Вовк із Волл-стрит». Пам’ятаєте, що я казав про стартові репліки? У сценарії я побачив, що секрет успішної брокерської кар’єри Марка Ганни в кокаїні та шльондрах – це воно. Маячня це чи ні – будь-хто, хто вірить у таке, може стати героєм цілої енциклопедії. Тож я взявся її писати. В оригінальному сценарії сцена була набагато коротшою, але зрештою я впав у дивний гіпнотичний ритм, схожий на реп, що тепер ви бачите на екрані.

Скорсезе дав мені це зіграти, а ДіКапріо підказав. А та мелодія з постукуванням у груди? Так я робив щоразу перед сценою, щоб розслабитися і триматися в ритмі, – залишити це у сцені було ідеєю ДіКапріо.

– Ми зніматимемо восени, – казав я усім, хто цікавився «Даллаським клубом покупців», і тим, хто ні – теж.

Як і моя мама, дозволу я не питав.

– Метью, у нас немає грошей на це кіно. Кіна. Не. Буде, – повідомив мій агент.

– Гроші є, – казав я. – Зйомки восени.

Я не збирався відступати.

Для правдоподібності історії я продовжував худнути. Тепер я важив 68 кг від початкових 82. Моє тіло ослабло, однак розум став гострішим. Здавалося, кожний скинутий кілограм повертався мені в такому самому еквіваленті ментальної активності. Як і Рон, я ставав розважливим, скрупульозним, систематичним перфекціоністом. Мені треба було на три години менше сну, я міг випити пляшку вина до другої ночі й прокинутися без будильника о четвертій для роботи над сценарієм. Я був у гуморі, відчайдушно одержимий своїм персонажем – і мені подобалося. Пастка полягала в тому, що хоч моє ментальне здоров’я було на підйомі, як перед фінальним матчем Головної бейсбольної ліги, різке схуднення сильно знизило моє лібідо.

Сценарист Крейг Бортен дав мені касети тривалістю десять годин, які записував реальний Рон, коли створював і керував Клубом покупців альтернативних ліків від ВІЛ. Я постійно їх слухав, підхоплював інтонацію й ідеї, моменти показної хоробрості й уразливості. Там також був один запис, де він і ще один чоловік спілкувалися з двома жінками, яких було чутно на задньому тлі. В їхній розмові відчувався сексуальний підтекст, і, судячи з того, як вони говорили одне до одного, я зрозумів, що вони нещодавно переспали. «Але як? – думав я. – Адже Рон на четвертій стадії ВІЛ? Вони ж не могли… Якщо лише не всі вони хворі на ВІЛ». Ну звісно. Як цікаво, як дико, як правдиво. Я приніс послухати запис Жану-Марку.

– Ми можемо якось додати цей момент до фільму? – спитав я.

– Овва! У цьому є дещо таке сумне і красиве, – сказав він. – Проте не знаю, як можна обіграти це так, щоб не видавалося огидно. 

Більше з Жаном-Марком ми це не обговорювали, але ви побачите, що цю розмову він не забув.

Я поїхав зустрітися з сестрою і донькою Рона Вудруфа в їхньому маленькому будиночку в сільській місцевості Далласа. Вони тепло зустріли мене й довірилися мені як тому, хто відтворить образ їхнього брата і батька. Ми переглянули домашні відеозаписи Рона з сім’єю, на відпочинку, ті, де він кривляється на камеру, де він у костюмі на Гелловін. Вони чесно відповідали на всі мої питання про те, ким Рон був і ким – ні.

Ми обійнялися на прощання, і тоді його сестра запитала:

– Вас зацікавить його щоденник? Він вів його багато років.

– Буду дуже вдячний, якщо дозволите.

Години відеозаписів дали мені розуміння про те, яке він справляв враження ззовні, а щоденник показав, яким він був усередині. Щоденникові записи стали моїм секретним ключиком до душі Рона Вудруфа. Щоденник показав мені, ким був Рон самотніми ночами. У ньому він ділився своїми мріями і страхами, не розповідав їх нікому, хіба що тепер мені. Через записи я відкрив Рона, того, ким він став після зараження ВІЛ, але що важливіше – ким був до хвороби. Я запам’ятав хлопця, що лежить у ліжку ввечері буднього дня, курить косяк, креслить каракулі в блокноті й пише такі речі:

Сподіваюся, завтра мені перетелефонують, щоб я встановив два домашні динаміки JVC у Тома і Бетті Вікменів удома. Вони живуть за 67 кілометрів звідси, тож я витрачу 8 доларів на бензин туди й назад, 6 доларів – на кабель для динаміків, що потрібен для установки, і таким чином із 38 доларів за роботу в мене залишиться 24. Чорт забирай! Заїду в Sonic на зворотному шляху, з’їм подвійний чизбургер і зустрінуся з Ненсі.

Рон прокинувся рано-вранці, випрасував собі широкі штани, сорочку на ґудзиках із коротким рукавом і поставив нову батарейку в пейджер, поки випивав другу чашку кави і готувався отримати 24 долари чистого прибутку. І тут на пейджер прийшло повідомлення від Тома і Бетті.

«Ми скасовуємо встановлення динаміків. Знайшли компанію, робота якої вийде нам трохи дорожче, однак із гарантією. Дякуємо, Роне».

У нього стислося серце.

«От дідько», – писав він.

І тоді Рон усупереч усьому накурився і поїхав у Sonic. Купив чизбургер – звичайний замість подвійного, пофліртував із Ненсі Бланкеншип, яка йому подобалася. Особливо милою він вважав її, коли вона під’їжджала на роликах до його машини із замовленням у руках і широко всміхалася, показуючи один коричневий зуб.

«Вона моє щасливе число 16», – писав він.

Метью Макконагі написав автобіографічну книжку «Зелене світло» про те, як наважитися на фундаментальні зміни заради особистісного зростання. /Фото Getty Images

Метью Макконагі написав автобіографічну книжку «Зелене світло» про те, як наважитися на фундаментальні зміни заради особистісного зростання. Фото Getty Images

Я дізнався, що 16 – це номер кімнати в найближчому двозірковому мотелі, куди вони періодично їздили переспати. От чому щасливе. Рон вигадував різні штуки, але ніколи не патентував їх. Він складав плани, але вони майже ніколи не здійснювалися. Він був мрійником, але йому геть не таланило.

У цей час Жан-Марк Валле з продюсерами продовжували набирати акторів і команду, розшукувати локації для зйомок у Новому Орлеані. Вони не питали дозволу. Вони не відступали. Однак кіно й досі потребувало грошей, а ми більше не могли блефувати. До того ж я продовжував худнути.

– Ми зніматимемо в Новому Орлеані восени! Початок зйомок призначений на перше жовтня! – розповідали ми всім, хто питав і не питав.

І нарешті нам повірили, повірили в нас і видали нам 4,9 мільйона доларів. Це не 7 мільйонів бюджету, яких потребував фільм, але достатньо, щоб ми почали. За вісім днів до початку основних зйомок мені зателефонував Жан-Марк.

– Я не знаю, як зніматиму фільм за 4,9 мільйона, – сказав він. – Найменший можливий бюджет цього кіно – 7 мільйонів. Та якщо у перший день ти там будеш, я буду теж, і ми зробимо все, що зможемо.

Ми прийшли.

– Я думав про ту твою касету, де Рон і жінки, і в мене з’явилася ідея, – сказав Жан-Марк за кілька днів після початку зйомок. – У тій сцені, де процвітає бізнес Рона, ти будеш у сусідньому номері мотелю, в «офісі», і побачиш у черзі за ліками від ВІЛ дівчину, що здасться тобі привабливою, і ти запитаєш секретарку, чи хвора ця дівчина на ВІЛ. Вона відповість: «Так, у неї остання стадія». І тут ми бачимо, як Рон із цією жінкою трахається в душовій кабінці. Ну, знаєш, бо їм треба, бо вони хочуть жити.

– Звучить красиво і правдиво. Ти знаєш, як зняти це так, щоб не видавалося огидно? – запитав я.

– Знаю, – відповів він.

Коли ви побачите цю сцену, то зрозумієте, чому він це зробив. Вона людяна, глибоко вражає і кумедна. Поки Рон у кабінці з тією жінкою, Жан-Марк переводить фокус на офіс у сусідньому номері, де ми бачимо, що секретарка й покупці чують їх, оглядаються з легким здивуванням, із пустотливою усмішкою веселощів і співчуття. Через гумор Жан-Марк показав людяність. Він не знав, як зробити не огидно, проте зміг зробити красиво.

Ми зняли «Далласький клуб покупців» за 4,9 мільйона доларів за двадцять п’ять днів.

Ми не питали дозволу.

Ми не відступали.

Ми підкорили вершину.

Я схуднув до 61 кілограма. 

Матеріали по темі
Попередній слайд
Наступний слайд
Новий Forbes вже у продажу

Новий Forbes вже у продажу

Топ-100 приватних компаній | Кращі міста для бізнесу