Що спільного в театрального режисера й бізнесмена? Більше, ніж здається на перший погляд. Обоє відповідають за постанову цілей та підсумок діяльності. Обоє працюють і з продуктом, і з його подачею, відповідають за добір команди й атмосферу в ній. Від їхнього бачення і вміння йти до мети залежить результат. Як об’єднати творчість і прагматизм? Як досягати амбітних цілей за обмежених ресурсів? А головне – як отримувати задоволення від роботи? Forbes запропонував обговорити ці та інші питання співвласнику мережі автозаправок KLO В’ячеславу Стешенку й режисеру Івану Уривському.
Що головне в театрі: для вас, Іване, як для режисера, і для вас, В’ячеславе, як для глядача? Заради чого один із вас його робить, а інший туди ходить?
І.У.: Є багато речей, які мені подобаються, але основна лінія мого життя – театр. Це те, від чого я кайфую. Моя «вакцина» для гарного самопочуття, задоволення.
В.С.: Я поки бачив тільки один спектакль Івана – «Лимерівну» на малій сцені театру ім. Франка. Було дуже емоційно. Я по-новому глянув на тексти Панаса Мирного. Думав, що це ставила доросла сивочола людина, а ви зовсім молодий режисер. Коли закінчиться карантин, обов’язково піду на інші ваші вистави.
І.У.: Дякую щиро.
В.С.: Заради чого я іду в театр? Насамперед заради емоцій, заради смислових навантажень, заради несподіваної подачі – все це мене надихає. Виходить, ще й заради натхнення.
Гарний спектакль може мене підштовхнути до змін у власній компанії. Театр дає можливість подивитися по-новому. Це важлива частина мого життя.
Як об’єднати творчість і бізнес? Як ви знаходите розумне співвідношення прагматизму і креативу в тому, чим займаєтеся?
В.С.: Якщо в театр ідуть по емоції, то до нас на заправки заїжджають, бо, хочеш не хочеш, машину треба заправляти. Людина, можливо, їде без настрою: треба витратитися. Тому ми маємо дати їй позитивну емоцію, щоб вона рушила в гарному гуморі. Ми навчаємо наших співробітників, як дарувати клієнтам позитивні емоції. Я завжди кажу команді: «Працюєш у сфері послуг – мусиш, як актор у театрі, вийти і зіграти».
І.У.: На щастя, великий театр побудований так, що у режисера є можливість займатися творчістю, не відволікаючись на фінанси й рекламу. Але, звичайно, у мене теж є рамки: наприклад – встигнути поставити спектакль до запланованої дати. Одну з постановок у Театрі на Подолі я задумував три-чотири роки, а зробили ми її за півтора місяця. Це стрес, але стислі терміни допомагають акумулюватися й давати результат. Наявність рамок робить нас продуктивнішими. Мені подобається такий темп.
В.С.: Іване, а чи бувають у вас в театрі ситуації, коли кошторис, наприклад на декорації, обмежений? Як справляєтеся з цим?
І.У.: Вистава в українських реаліях зазвичай коштує від 100 000 до 1 млн грн.
Звичайно, дорогі спектаклі або опери – це дуже красиво. Але я вмію працювати без захмарних бюджетів. Для мене помірний кошторис – не обмеження, а фактор комфорту. Що менше театр витратить на постановку, то швидше вона окупиться. Але, думаю, якщо раптом захочу побудувати на сцені літак або корабель, театр знайде на це гроші.
Тобто режисерові важливо вміти доносити свої ідеї до аудиторії в межах заданих умов?
І.У.: Звичайно! Якщо ти хочеш робити театр, можеш робити його хоч у підвалі. Продавати квитки й ділити прибуток між акторами – так працюють незалежні театри. Щоб зробити театр, лише грошей недостатньо.
В.С.: Я згоден, але є круті вистави, які не окупаються, – як і артхаусне кіно. Їм потрібні дотації. Культурній сфері необхідна системна підтримка держави й меценатів. Вінстон Черчилль якось сказав: «Якщо ми не фінансуємо культуру, за що ми тоді воюємо?»
Це хоч і фейкова цитата Черчилля, але правильний посил: підтримка культури має бути системною. А ухвалення закону про меценатство зробило б її ще й вигідною для бізнесу.
В.С.: Абсолютно згоден! Круто, що Івану вдається тримати баланс між творчістю і реаліями. Проте я переконаний, що не можна заганяти художника в рамки – важливо, навпаки, допомагати.
Куди рухається театр? Наскільки український театр відповідає світовим тенденціям?
І.У.: У зв’язку з карантином стали дуже популярні онлайн-версії вистав – багато театрів відкрили доступ до записів своїх постановок. Для глядача це ковток повітря (хоча такий досвід неможливо порівняти з відвідуванням театру). Сподіваюся, цей тренд розширить театральну аудиторію. Це крута можливість виховувати смак.
Український театр активно шукає себе, свої теми і свій стиль.
Вагомий плюс – те, що театр став дуже різним і тому доступним для глядача. З’явився вибір. Кожен може знайти те, що йому подобається. Ти можеш ходити в конкретний театр або на режисера і т. д.
В’ячеславе, у які театри ви ходите? Як вибираєте, що подивитися?
В.С.: Керуюся рекомендаціями. Мені пощастило: я маю можливість, не марнуючи часу на погані спектаклі, відразу йти на хороші. Довіряю тому, що радить мій друг, продюсер Олег Кохан. У нас є невеликий клуб, з членами якого ми ходимо на вистави, а потім обговорюємо побачене. Ще я дружу з Дмитром Богомазовим: люблю його постановки і прислухаюся до його порад.
У біографії Івана є історія, як він покинув будівельний факультет і вступив до театрального інституту. В’ячеславе, а ви можете пригадати випадок, коли розвертали свій курс на 180 градусів?
В.С.: Я з дитинства мріяв бути космонавтом. Коли зрозумів, що шанси невеликі, вирішив йти в морехідку. Це був 1987 рік, якраз поверталися з війни афганці. Була рознарядка: брати їх на роботу і навчання позачергово. Я не вступив, пішов в армію. А коли повернувся 1989 року, це була вже інша країна. Це був час можливостей, ковток повітря: якщо у тебе була ідея і ти був активний – ти міг досягнути успіху. І я зайнявся власною справою. Почав з трейдингу, потім пішов у нафтовий бізнес – і пішло-поїхало. А море досі люблю.
Іван у своїх постановках переосмислює класику. В’ячеслав багато років займався мережею АЗС, а 2019-го почав керувати ще й макаронним бізнесом. Для вас вхід на невідому територію – ризик чи пригода?
І.У.: Пробувати нове необхідно. Сидячи на одному місці, деградуєш. Як тільки щось починає виходити, одразу стає менш цікаво. Страх на початку нової справи – це нормально. Йти в невідомість – єдиний спосіб рости. Що складніше завдання, то крутіше.
В.С.: Ми завжди працювали в умовах ризиків і постійно змінливих правил гри. На моїй пам’яті було чимало криз: і 1998 рік, і 2008-й, і 2014-й. Тому ми будуємо бізнес так, аби він був гнучким і швидко реагував на будь-яку турбулентність.
Іван одного разу сказав, що «спектакль з’являється під час роботи над ним». Чи можна порівняти керівника бізнесу з режисером?
В.С.: Дмитро Богомазов якось сказав, що його спектаклі народжуються у співтворчості з акторами. Він завжди намагається максимально залучити акторів до роботи, дати їм відчуття причетності. Я теж будь-яке нововведення в бізнесі подаю співробітникам так, щоб вони в нього повірили. Тоді вони рухатимуться вперед з іншою енергією.
Це ваш головний принцип роботи з командою?
В.С.: Звичайно. А ще довіра. Люди повинні тобі довіряти, а ти – чути їх. Довіра й комунікація – запорука успіху в бізнесі. Добре, що з нинішніми технологіями це просто: я можу з комп’ютера дивитися відео з будь-якої нашої заправки 24/7. Так само в кабінеті у Богомазова я бачив монітор, з якого видно, що відбувається на сцені.
І.У.: Роблячи спектакль, ти вибираєш собі команду, з якою за два місяці проживеш маленьке життя. І тобі потрібно заразити акторів своєю ідеєю. Створення вистави – не тільки репетиції, а й спілкування, взаємодія. Це має бути кайфово. Розбіжності теж потрібні, вони допомагають знаходити нові рішення. Але кожному повинно бути комфортно, тоді все вийде.
В.С.: Іване, а було таке, що ви приходите до акторів на репетицію, а серед них – метр, відомий артист, який думає: «Що він мені може запропонувати?» Сперечається з вами, не погоджується. Що робили в таких випадках?
І.У.: Таких моментів на початку кар’єри була сила-силенна. Звичайно, я боявся поважних акторів. Ти на його ролях виріс, а тут він у тебе на сцені весь такий бронзовий.
Коли я прийшов до театру ім. Франка, там були самі зірки. Спочатку було страшно, а потім я зрозумів: що сильніший і досвідченіший актор, то комфортніше з ним працювати. З професіоналом немає відчуття, що на репетицію прийшла велика зірка. А віддаватися роботі досвідчені артисти можуть значно краще за молодих.
Режисер має бути готовий до будь-якої зустрічі. Не можна знати все, але важливо поводитися так, ніби впевнений у тому, що робиш. Актори не повинні сумніватися, що ти здатний вести їх за собою. Потрібно вміти сказати собі: «Я можу це зробити, навіть якщо поки не знаю як».
В.С.: У бізнесі все працює так само: якщо немає мети, ти не розумієш, куди рухатися. Кажуть: «Треба просто зробити крок», але якщо сьогодні робити крок в один бік, а завтра в інший, тупцюватимеш на місці. Важливо окреслити чітку мету і йти до неї, нехай навіть маленькими крочками.
Колись у мене було три ресторани (тепер 16), я зібрав директорів і запитав: «Яка мета вашої роботи?» І погнали: «Гроші», «Смачна їжа» і т. д. Стоп, кажу: смачна їжа – це і є наша робота. Якщо ми готуємо несмачно, можна йти по домівках. «Гроші» – поняття суб’єктивне. Мета має бути єдиною для всіх: задоволений гість. Тоді він і грошей залишить, і друзям про нас розкаже. Це проста, зрозуміла мета, і це працює.
На спектаклі люди теж найчастіше приходять за рекомендацією, тому що їм розповів той, хто вже сходив і йому сподобалося. На карантині цього дуже не вистачає.
Наскільки для вас важлива стороння оцінка?
І.У.: Якщо чесно, я не сильно думаю про глядача. Не можна йти на повідку чужій оцінки. Масовий глядач, наприклад, в Одесі, найчастіше хоче бачити комедію – місцевий смак вихований на антрепризі. Але я не хочу ставити одні комедії, тому не орієнтуюся тільки на глядацький запит. Куди правильніше, навпаки, пропонувати публіці щось нове, дивувати.
Бувають хороші вистави, з яких іде пів зали.
У вас таке бувало?
І.У.: Не пів зали, але з «Одруження» в Одесі люди йшли. Це було пов’язано з невиправданими очікуваннями: «Одруження» Гоголя – комедія, а ми її перевернули, змінивши і жанр, і місце дії. Зайшло не всім. Коли глядач бачить те, чого не очікував, він або йде, або приймає умови гри. З перших вистав йшло людей по 20, але вже за пів року перестали: постановка знайшла свою аудиторію. У Києві зі спектаклів йдуть менше – інший глядач.
В.С.: Я абсолютно згоден з Іваном: у театрі підлаштовуватися не можна, інакше є ризик втратити себе і не зуміти реалізувати свою ідею.
У бізнесі ситуація трохи інша: ми намагаємося врахувати бажання і настрої споживача. У нас є бізнес-інструменти для цього: програма лояльності, де навіть можемо бачити, як настрій людей змінюється залежно від погоди.
Чого ви навчилися у вашого глядача чи споживача?
В.С.: Я постійно в цьому сенсі вчуся, спостерігаю. Ми навіть доріжки на автозаправках прокладаємо не там, де їх намалювали, а там, де люди реально ходять, де їм зручно.
І.У.: Взаємодія з людьми – частина вистави. Завдяки соцмережам і професійній критиці ми завжди отримуємо оперативний фідбек на постановку. Це дає можливість подивитися на зроблене з нового ракурсу, побачити повну картину.
В.С.: Я завжди дивуюся, як актори раз у раз грають той самий спектакль і роблять це на повну силу, не скочуючись до автоматизму. Іване, як уникати рутини в роботі? Ми, наприклад, для цього ротуємо працівників, вводимо мотиваційні інструменти. Робимо все, щоб наші люди грали. Адже люди люблять грати.
І.У.: Це складне питання. Режисер ставить виставу, а далі залишає її жити своїм життям. Щось можна точково ремонтувати, але втручатися, коли спектакль уже зажив, не можна. Як актори це роблять? Треба у них запитати. Мені здається, рятує те, що щоразу різний глядач. Є місце для імпровізації. Взагалі, коли актор кайфує від ролі, не потрібні ніякі стимули. А якщо вона йому не подобається, нічого не допоможе.
У будь-якої постановки є свій життєвий цикл. Легендарні спектаклі грають по 20–30 років (як «Швейк» у театрі ім. Франка), зазвичай цей термін значно менший. На початковому етапі акторові важливо увійти в роль, зрозуміти, де в ній можна «гратися», далі приходить справжній кайф від гри, а потім вистава природним чином старіє і згасає. Але в цьому і магія театру.
Іван каже, що його спектаклі – це один спектакль. Частини цілого, етапи. В’ячеслав починав з трейдингу, потім зайнявся ресторанним і нафтовим бізнесами. Чи справедливо сказати, що кожен із вас своїми проєктами креслить якийсь послідовний вектор?
І.У.: Я завжди аналізую зроблене, проводжу роботу над помилками. Так від постановки до постановки відточується стиль. Я недавно дивився свою виставу «Тіні забутих предків» і думав, що ось тут можна було інакше виставити світло, цю сцену представити по-іншому, тут розтягнути, а тут прискорити. Це вже історія, але можна врахувати помилки і в нових проєктах зробити краще, інакше. У цьому сенсі кожна постановка для мене – етап. Зробити ідеальний спектакль неможливо, але прагнути до цього – цілком.
В.С.: Усе, що сказав Іван, можна перекласти на нашу бізнес-реальність. У тому, що ти робиш, має бути чіткий і зрозумілий вектор: у бренді, продукті, підході до роботи. Мій принцип: ми робимо продукт, який самі готові споживати. Я можу з’їсти будь-який хот-дог на нашій заправці, залити будь-який бензин і поїхати.
Важливо не втрачати фокусу, не розмінюватися на шанс десь швидко підзаробити. Можна зробити сторонній проєкт за рік і відстати в своєму бізнесі на три. Сенс? Важливо не відволікатися і пам’ятати, де твоя мета.
Яку велику професійну амбіцію ви ще не реалізували? У Івана є «портфель» текстів для майбутніх постановок. В’ячеславе, а що у вашому «портфелі» цілей?
В.С.: Я хочу створити український бренд світового рівня. Вірю, що у нас є потенціал для цього. Подивіться, скільки крутих брендів вийшло з України: спортсмени (Кличко, Шевченко), футбольні команди («Динамо», «Шахтар»), горілчані бренди. Я впевнений, що ми можемо створити те, що просуне Україну на світовий рівень. Наприклад, наш макаронний бізнес. Старий Барилла колись починав у маленькій майстерні, а тепер Barilla – світовий гігант. Чим ми гірші?
І.У.: Хочеться вдосконалюватися. Щоб моя мова й інструментарій розвивалися. Щоб мої проєкти були цікаві не тільки в Україні, а й у світі. Якщо про конкретні імена, то в мене дійсно є портфель авторів і текстів, з якими я хочу попрацювати. Наприклад Шекспір.
Ви ж говорите, що Шекспіра нині багато в українському театрі і йому було б добре якийсь час «відлежатися».
І.У.: Так і є: його сьогодні активно ставлять, є сенс почекати. Ще я б дуже хотів зробити оперу.
Як на тому, чим кожен із вас займається, позначився карантин і криза? Чого ви навчилися?
В.С.: На щастя, ми продовжуємо працювати і під час карантину. Але все одно відбулося чимало змін. Ми перенесли багато процесів в онлайн; відкрили для себе Zoom; налагодили віддалену роботу різних департаментів. Збільшили продуктову лінійку на заправках. Продаємо маски, санітайзери, туалетний папір, аби люди зайвий раз не заїжджали у великі магазини і не стояли в чергах.
Щось із цих нововведень візьмете з собою в посткарантинне життя?
В.С.: Обов’язково. Ми точно візьмемо з собою дисциплінованість, яку прищепив нам карантин: ми стали більше думати про гігієну, безпеку і один про одного.
І.У.: Я намагаюся сприймати карантин як відпустку. Спочатку було складно усвідомити, що театр закривається в розпал сезону. Але ми це пережили й готові рухатися далі. Нині абсолютно інакше сприймається час – його відчуваєш буквально навпомацки.
Опубліковано в другому номері журналу Forbes (липень-серпень 2020)
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
