Amazon інвестує мільярди доларів у ШІ, роботів та машинне навчання. Якими принципами й правилами керується компанія?
Дізнайтеся вже 22 листопада на Forbes Tech 2024. Купуйте квиток за посиланням!
Дівчина була практично ідеальною – висока, довгонога, із великими очима і довгим світло‑русявим волоссям. Слава почав йорзати у кріслі, причісуватися п’ятірнею і поправляти краватку, але я не розгубився і відразу перейшов до співбесіди.
– То де ви, кажете, навчалися? Англійська філологія? Рівень едвансд?
– Профішенсі, – виправила вона терпляче, як мати, яка мириться із помилками свого чада в надії, що воно колись чогось навчиться.
– Це добре. Сподіваюся, що ви будете благодатно впливати на наш невеличкий колектив. От, може, і Славу навчите хоча б кількох базових фраз,– я дуже вдало перевів стрілки, бо вже почав ніяковіти під її уважним поглядом, а Слава галантно вклонився і дещо невпопад втулив: «А ю велкам».
– Ви, певно, звернули увагу, що в нас дуже специфічна сфера: ми продаємо прилади і обладнання для ультразвукової, магніто‑порошкової та іншої технічної діагностики. Так що однієї англійської буде замало, – продовжив я, надаючи голосу суворості.
– Ну, друга мова в мене італійська, – з готовністю парирувала дівчина.
– Я не про те. Ви взагалі‑то в техніці хоч трохи розбираєтеся?
– Я там в резюме вказала? – не здавалася дівчина.
Я пробігся очима по її резюме і перечепився об рядок про перфектне володіння офісною технікою.
– І це все – комп’ютер‑принтер‑сканер?
– Ну, я ще добре знаюся на кавомашинах. Навіть перекладала сертифікаційні матеріали для однієї з відомих фірм, яка заходила на український ринок.
От ніколи не знаєш, яка фраза у співбесіді стане вирішальною. Аліса, так звали дівчину, влучила в десятку – тиждень тому шеф купив наворочену кавомашину, але ми досі так і не осягнули, як її змусити працювати. Натискання кнопки «пуск» не допомагало – машина починала ображено гудіти, вимагаючи чи то фільтрів, чи то певного калібру кавових зерен, чи то чарівного пенделя і напутнього слова для початку роботи. Інструкція була написана такою абракадаброю, що ніхто з нас не подужав її розшифрувати.
Тому це був знак згори, після якого залишалося хіба що запитати в Аліси, коли вона може приступити до виконання робочих обов’язків. Звісно, про кавову машину я не сказав їй одразу, лише про переклад матеріалів із закордонних сайтів, листування з іноземними поставщиками і клієнтами, про необхідність вивчити специфічну лексику із вібродіагностики та дефектоскопії.
Для мене Анатолійович був ідеальним шефом: маєш карт-бланш, реалізуй усе що хочеш
Я по‑батьківському поплескав її по руці та пообіцяв професійне зростання і швидке просування службовою драбиною. Аліса дещо розгублено обвела поглядом нас зі Славою як два нещасні щаблі професійної драбини. Важко сказати, що в цей час промайнуло в її красивій голові і якими англійськими фразами воно було сформульоване, але ще одним цінним кадром у нашому колективі ми збагатилися.
Виявилося, що нам зі Славою просто бракувало терпіння до кавової машини. Ми завжди вимикали її на стадії, коли вона замикалася в собі, щоб закип’ятити воду. Але з чоловічої солідарності ми ніколи в цьому не зізналися Алісі.
Уся наша фірма, можна сказати, трималася на чоловічій солідарності та почутті ліктя. Коли мій університетський професор Анатолій Васильович Загорський замість аспірантури запропонував мені піти у новостворену фірму з продажу техніки для неруйнівного контролю, я загорівся. Між нами кажучи, фірма була створена для того, щоб стати справою життя сина професора, із яким ми вчилися на паралельних потоках. Анатолій Васильович намагався змалку привити синові любов до техніки та механіки. Хвалився, що в дитинстві біля ліжка малого Анатолійовича стояв кривошипно‑шатунний механізм, який мав чи то пробудити інтерес до техніки, чи то примирити з тим, що його чекатиме в майбутньому. Я заздрив Анатолійовичу: мені б такого батька і такий ранній розвиток у потрібному напрямку, я б розвинув третю космічну у напрямку до успіху. Але, певно, щось у тих їхніх методиках пішло не так або генетика дала збій: на Анатолійовича кривошипно‑шатунний механізм не справив належного враження. Техніка для нього була із розряду того, що не вибирають, а миряться заради святого батькового спокою, і з чим треба навчитися жити, мінімально травмуючись.
Для мене ж Анатолійович був ідеальним шефом: маєш карт‑бланш, реалізуй усе, що хочеш. Я міг пробувати свої ідеї та ризикувати, приймати рішення і втілювати їх в життя. Звісно ж, узгоджуючи з шефом формальності і отримуючи від нього резолюції та підписи на важливих документах.
– Але звільни мене від цих технічних деталей, добре? – просив щоразу Анатолійович. – Я знаю, що ти і без мене нормально справляєшся, Андрюхо. Я пристаю на все, що ти придумаєш. Головне, щоб все це якось трималося на плаву і батько не виїдав мені мозок.
Ось так ми і працювали – на повній довірі і взаємовиручці. Анатолійович давав мені свободу дій на фірмі, а я йому – в житті. Анатолій Васильович, здається, теж не нарікав.
Це був конкретний бізнес, ми продавали товар, який завжди користуватиметься попитом. Нашими клієнтами були залізниці, електростанції та інші підприємства, де є металеві деталі, вузли, блоки та резервуари, робота яких важлива і відповідальна, а вихід з ладу веде до мільйонних збитків. От, скажімо, крутиться над містом якесь колесо огляду, а у нього в одній із перекладин з’явилися мікротріщини чи ще якісь дефекти. Їх не помітиш неозброєним оком. Проблема з величезними наслідками, а тут ми із нашою лазерною діагностикою. Не кажу вже про різні трубопроводи, тримальні конструкції та інші важливі об’єкти. Взагалі, я б усю важливу техніку піддавав дефектоскопії, регулярно і за суворим регламентом.
– Шкода, що не можна піддавати дефектоскопії людей,– роздумував уголос Слава, якому фатально не щастило на жінок.
– Оце запросиш її, позустрічаєшся зо місяць, стараєшся, прасуєш сорочки, галстуки щоразу нові одягаєш, все в тон, парфуми міняєш, запонки‑зажими, а вона бац – і зривається.
– Куди зривається? Чому зривається? – з нерозумінням перепитала Аліса.
– А хто його знає, куди й чому? Трубку перестає брати, морозиться, каже, що немає часу на дурниці. От ти скажи мені, як жінка, що їм не так? – допитувався Слава, рвучко закидаючи назад навощену гривку. Його напрасована біла сорочка рипіла, як сніг у морозну погоду.
– Ну, може, в них закінчуються в гардеробі нові сукні чи парфуми? – невинно підколола Славу Аліса. – Точно, вони не витримують конкуренції, комплексують. Ту мач б’юті.
– Ти думаєш? І що ж мені з цим робити? – розпачливо запитав Слава.
– Для початку – спробуй менше старатися, – ховаючи усмішку, резюмувала Аліса.
Я ніколи не втручався у ці їхні невинні діалоги, бо не знав, як пояснити Алісі, що Слава нам на фірмі потрібен саме таким. Шикарний вигляд і вишукані манери – це, можна сказати, його робочий одяг, роба, маскхалат. Коли накльовувався великий контракт і ми їхали до замовників цілою командою, Слава був просто незамінний. Річ у тім, що шеф наш, Анатолійович, категорично не визнавав ділового стилю. Думаю, навіть на власне весілля він прийде в стильних тенісках та дурацьких джинсах, максимум – одягне непретензійний кежуал. Заради ж якогось (хай навіть і великого) контракту одягати костюм він точно не збирався.
– Анатолійовичу, ми ж не справляємо поваж ного враження! Що про нас люди подумають? – попервах пробував я вмовити його.– Нормальні директори сприймають нас, як якихось зелених хіпстерів. У цьому бізнесі все по‑дорослому.
– І не проси, Андрюхо. Тільки після моєї смерті. І вона настане прямо зараз, якщо ти не перестанеш на мене тиснути. Тоді зможете вирядити мене в костюм (приблизно такий як у Слави), і я буду сидіти, як живий, і навіювати на всіх смертельну нудьгу своїм виглядом. Тільки щелепу мені не забудьте підв’язати, щоб не падала, згода?
Я заперечливо замотав головою: пуття з мертвого Анатолійовича нам було ще менше, ніж із живого. Але рішення прийшло само собою і, як усе геніальне, виявилося простим. Тепер ми брали на зустріч Славу у його звичному діловому прикиді, і він неодмінно справляв враження на замовників. А передовсім – удостоювався найсліпучішої усмішки і найповажнішого потрактування у секретарок. Правда, потім наступав невеличкий конфуз, коли виявлялося, що Слава – не директор, а лише топменеджер, і далі все йшло як по маслу. Хитра стратегія: хто вам винен, що ви повелися на видимість, зріть у корінь. Можна сказати, що Слава був нашим троянським конем, може, й дещо порожнім усередині, але до біса респектабельним іззовні. Шеф так часом і казав: «У когось є табельна зброя, а в мене – респектабельна, Славік». Тому Славі аж ніяк не можна було, як необдумано висловилася Аліса, «менше старатися».
Якось мені спала ідея взяти участь у тендері: перемога вивела б нас у вищу лігу
Свого часу я сам купився на Славину імпозантність. Було літо, стояла пекельна спека, і я раптом зрозумів, що без кондиціонера не доживу до кінця тижня. Тому я забіг до найближчої мережі побутової техніки та придбав кондиціонер із умовою, що його поставлять от прямо вже, негайно. Чи то мізки мені поплавилися від спеки, чи то працівники трапилися некомпетентні, але ті бовдури помилилися з адресою, тож мій кондиціонер кілька днів їхав до мене на сусідню вулицю і ніяк не міг доїхати. Звісно, я прийшов до них із претензіями, бурячковий від спеки і люті. Перелякані продавці кудись подзвонили, і до мене вийшов чоловік у білосніжній накрохмаленій сорочці та діловому костюмі.
Він виглядав так, ніби щойно зійшов з реклами або вийшов із прийому в Букінгемському палаці. Вишуканий, з делікатною тютюновою ноткою парфумів, із красивими доглянутими руками і зневажливим поглядом. Мені аж стало незручно, що я потурбував його, такого поважного, спітнілий від спеки, у шортах і шльопанцях на босу ногу. Та ще й через таку дріб’язкову річ – подумаєш, не везуть кондиціонер! Де ваша витримка, шановний? Що це за дитячі примхи? Я уже готовий був відступити та вибачитися, аж раптом у нього задзвонила мобілка, і це була мелодія Енніо Морріконе із фільму «Професіонал».
Більш невідповідного моменту і пафоснішого враження годі було собі уявити, тим більше що я знав, як перекладається текст пісні. «Хто ще дасть тобі те, що я давав? Хто ще буде тебе любити так, як я любив». Я розреготався: різко, божевільно, до сліз. Я реготав і реготав, а кризовий менеджер мережі нітився і нітився, аж врешті зовсім неповажно чкурнув до службового приміщення. Боже, думав я собі, який чудовий хід, яка прекрасна голограма, імпозантний професіонал, який змушує клієнтів вибачатися і ретируватися самим своїм виглядом! Геніальний задум.
Кондиціонер мені привезли і встановили того ж вечора. Мені стало шкода кризового менеджера мережі, і якогось вечора я вирішив дочекатися його після закриття магазину і вибачитися за свій несподіваний регіт. Так ми і познайомилися зі Славою, якого я потім переманив до нас, пообіцявши більше ніколи з нього не реготати. В арсеналі Слави було два курси політехніки і нереалізовані амбіції вступу на акторський у Карпенка‑Карого. Найкраще йому вдавалася роль респектабельного чоловіка – начальника чого завгодно. За час роботи він навчився зосереджено вдавати діагностику, докидаючи час від часу слова на зразок «магнітуда», «резонанс», «капілярний метод», «ультразвукові гармоніки», що викликало в більшості клієнтів благоговійний трепет. Звісно, «Оскара» за таке не дають, але свої п’ять хвилин тріумфу Слава отримував із завидною регулярністю.
До обов’язків Слави на фірмі входило також спілкування з представницями ніжної статі, наприклад, із податкової чи митниці. Натомість з пожежними інспекціями зазвичай комунікувала Аліса – у неї це непогано виходило, хоча вона часом і погрожувала застосувати до них вогнегасник. Загалом у нашому бізнесі було трохи забагато імпровізації та різного сумнівного креативу. Але що поробиш, колектив молодий, живемо вперше, професійного стажу – як кіт наплакав. Зате ми дуже старалися і не боялися ризикувати.
Якогось дня мені спала геніальна ідея взяти участь у тендері. Один металургійний комбінат, із яким ми давно співпрацювали, оголошував тендер на закупівлю цілого списку обладнання та матеріалів нашого профілю. Це був той великий звір, вполювати якого означало б не лише добре заробити, а й потрапити у вищу лігу.
Відколи у нас з’явилася Аліса, контактів із закордонними поставщиками суттєво побільшало. Тепер ми могли домовлятися із ними напряму про різну сертифіковану, але рідкісну на нашому ринку продукцію на зразок віброметрів чи кислотостійких маркерів, якої більше ніхто не пропонував. У нас були всі шанси виграти тендер.
– Андрію Мироновичу, тут французи готові зробити нам непогану знижку на оптові закупівлі, але просять вказати лінк на наш сайт, – радісно щебетала Аліса, окрилена першими успіхами. – У нас же є якийсь сайт, правда?
А от сайту у нас якраз і не було. Досі ми обходилися оголошеннями про наші товари на маркетплейсах і торговельних платформах в інтернеті. Треба було негайно щось вирішувати, тому я набрав Анатолійовича.
– А хіба в нас немає сайту? Точно? – з недовірою перепитав шеф. – А що ж тоді ми замовляли минулого місяця?
– Може, ви, а не ми? – уточнив я.
– Ну так, згадав, це я для нашого музичного гурту замовляв сайт. Я тобі не показував? Непогано вийшло, стильно. Зараз тобі скину лінк.
Насправді я забув сказати, що у нашого шефа була одна, як її називав Анатолій Васильович, блаж – музика. Музичний гурт, де він грав на банджо, виконував музику в стилі кантрі. Я ніколи не розумів кантрі. Анатолій Васильович взагалі його терпіти не міг, а банджо вважав символом пофігізму. Я навіть думаю, що шеф грає на банджо виключно для того, щоб допекти батькові і помститися за кривошипно‑шатунний механізм. Бо не може людина добровільно грати на такому несерйозному інструменті. Звісно, я усе це лише подумав, а не сказав уголос. Дизайн сайту музичного гурту категорично не пасував для продажу обладнання для неруйнівного контролю, і про це я вже не міг змовчати. Ні, ну може для гурту воно й нічого, але наші клієнти точно не купляться на ці спливаючі вікна і чорне задимлене тло в стилі Smoke on the Water. Врешті ми зійшлися на тому, що я малюю і надсилаю структуру сайту і бажані рубрики та наповнення, знайомий програміст‑дизайнер шефа продумує архітектуру і дизайн. На все про все – якихось кілька днів, поки французи не передумали надавати нам знижку.
Наступні дні Аліса сиділа, надувшись і метаючи громи зі своїх великих сірих очей. І час від часу погрожувала піти від нас по‑англійськи, якщо сайту не буде.
– Ну ясно, як же тобі ще йти, якщо ти англійський філолог! – марно намагався її насмішити Слава. – От якби твоєю базовою мовою була французька, то ти мусила б принести нам французьких булок. А якби іспанська, то…
Насправді Слава подумав про французький поцілунок, але це був надто зухвалий жарт, за таке Аліса могла й запустити в голову вогнегасником.
– А от якби іспанська, то мене б давно вже доконав іспанський сором за фірму, в якої немає навіть сайту, – похмуро продовжила гру Аліса.
Я в їхніх словесних іграх не брав участі. Натомість занепокоєно розглядав сайт, який щойно скинув розробник. Це було безнадійно. Шеф пообіцяв привезти його власною персоною, і вони мали приїхати з хвилини на хвилину. В очікуванні ми зібралися з Алісою та Славою біля найбільшого монітора, і вирази наших облич важко було назвати доброзичливими. Про всяк випадок я попросив Алісу відставити вогнегасник подалі.
Програміст виявився високим худорлявим пацанчиком в окулярах із круглою оправою, що робило його схожим на Кролика із радянського мультфільму про Вінні Пуха.
– Ну як я вам нашаманив, круто? – запитав він з порога, явно відчуваючи гордість за вчинене.
Зеро емпатії, зеро інстинкту самозбереження, як і в того мультяшного кролика. Якби не шеф, ми б точно не добирали слів. А так – довелося трохи заморочитися з формулюваннями. Я навів мишкою на щось, що віддалено нагадувало літаючу тарілку з макаронами і хаотично вигулькувало в різних частинах монітора, і строго запитав:
– А це що за хрінь?
– Та це ж гайди для хелпіка, – радісно просяяв Кролик і клацнув мишкою по макаронах. Із тарілки вискочило чортзна‑що, кумедно дзенькнуло і в діалоговому вікні запитало, який вид обладнання ми шукаємо.
– А можна якось обійтися без оцього бздинькання? – обережно поцікавилася Аліса.
– І без отої тарілки з макаронами? – додав Слава.
– Вам не сподобався мій помічник‑навігатор? – ображено перепитав Кролик. – Дуже навіть стильне рішення.
– Ну як би вам точніше сказати, – почав я пояснювати здалеку. – Клієнти нашого сайту – переважно люди старої школи. Вони ще пам’ятають, як користуватися логарифмічною лінійкою і робити розрахунки за допомогою програмованого калькулятора. Вони точно не оцінять літаючої тарілки з макаронами. Нам би щось простіше, класичніше.
– Класичне, кажете? – програміст сів за монітор і щось швидко заклацав у кореневому каталозі сайту. Замість літаючої тарілки по екрані застрибав чоловічок чи то у кепці, чи то у будівельній касці, і заграла до болю знайома музика. Кролик тріумфально проголосив:
– Ось вам – стара добра класика, Супер Маріо.
– Краще взагалі без анімації та підліткового сленгу. І без оцих кислотних кольорів, – безжально докинула Аліса.
В силу свого віку вона навіть не уявляла, хто такий Супер Маріо.
Кролик дивився на нас так, ніби зараз розплачеться. Але нас, загартованих взаємними підколками, таким не проб’єш. Так ми спільними зусиллями відстояли найпростіший дизайн сайту із логічною архітектурою. Безнадійні і примітивні люди, без естетичного смаку та просторової уяви, як, певно, вирішив собі ображений Кролик. Шеф, до його честі, мудро займав нейтральну позицію і не чинив адміністративного тиску.
Тепер практично ніщо не заважало нам готуватися до участі в тендері. Робота кипіла: Аліса вела перемовини із поставщиками і добивалася, що ми і лише ми будемо їхніми офіційними дилерами. Голос її звучав вкрадливо, а очі горіли небезпечним вогнем. Слава їздив з візитами і намагався нейтралізувати усіх можливих конкурентів. Я зводив усе це докупи і прораховував, що, де і почому. І скільки ми при цьому виграємо. І які ризики можливі. Ми встигли все закінчити вчасно, залишалося остаточно оформити нашу електронну заявку. Я почав надзвонювати шефові, щоб він благословив та затвердив усе це. Але Анатолійович уперто не брав трубку. Ані того дня. Ані наступного. Ані тоді, коли ми змушені були відкликати нашу заявку на тендер.
Я слав йому мейли із помітками «терміново» і «тендер», писав капслоком на вайбер і телеграм, додавав безкінечну кількість знаків оклику. Ми ходили похмурі, глушили каву і намагалися не дивитися одне на одного. Із шефом точно нічого страшного не сталося, бо на сайті його музичного гурту висіло радісне повідомлення, що музиканти на кілька днів усамітнилися в студії звукозапису, щоб записати новий диск. Я твердо постановив, що з мене досить і що я більше ні дня не працюватиму тут як кривошипно‑шатунний механізм. Хай‑но тільки шеф повернеться, я скажу йому про це. І команда мене підтримає. Втратити таку неймовірну можливість заради якогось незрозумілого диска. Яка блаж!
За тиждень, коли ми сиділи в офісі все ще розчаровані, але вже не такі злі, нарешті з’явився радісний шеф.
– Я знаю, що ви злі на мене через отой дурацький тендер, – сказав він примирливо. – Але там у нас був творчий процес, я б навіть сказав, народження трагедії з духу музики. Я бачив твої розпачливі повідомлення про тендер, Андрюхо. І я тобі неймовірно вдячний – саме вони наштовхнули мене на ідею назви диску.
Він порився в сумці, вийняв із неї три запакованих диски і роздав мені, Алісі і Славі. На диску красивим повітряним шрифтом було виведено: The Tenderness. – «Ніжність», – за звичкою переклала з англійської Аліса і автоматично додала:
– А правильніше було б «тендерлес».
«Людське стало занадто людським»,– згадав я слова одного філософа і відчув себе кривошипно‑шатунним механізмом. А тендер ми таки виграли. Наступного разу. Замовникові дуже подобався диск шефа.
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
