Андрій Курков. Будівельник міражів
Категорія
Життя
Дата

Андрій Курков. Будівельник міражів

Одеса – місто матеріальне. На дотик гладке, як золото, а всередині – шорстке. Тут матерію любили завжди: і вовну, і шовк, і атлас, і батист. Але особлива шаноба у одеситів була і залишається до заліза. До того, що на колесах. Сюди прибули перші американські «Б’юїки», що їх привезли моряки, а тепер стоять пам’ятниками самі самотою в мальовничих дворах. Недавня епідемія завозу авто з польськими і литовськими номерами оминула одеситів. Гарні машини прибувають тільки морем і тільки здалека.

Це – короткий зміст звичайної вечірньої розмови за дерев’яним столиком у дворі під гілками старої акації, якими можна вилізти на дах триповерхового будинку на М’ясоїдівській. Ця акація могла б підняти і на п’ятий поверх, але тут такого не було. Понад дахом висіло серпневе одеське вечірнє небо. Над столом зависла рука з пластиковою півторалітрівкою, з якої по склянках розливалося «татарбунарське» біле, привезене одним зі співрозмовників.

– «Ауді» надійніша за «Тойоту»,– переконував Костя, який нещодавно купив машину і нахвалював її частіше, ніж використовував, оскільки ніяк не міг продати свого старого «Фольксвагена». Гасав на ньому по всій Одесі, залишав у людних місцях, виловлюючи покупця.

– «Мазда» краща! – захищав свого залізного скакуна Петя Полупан на прізвисько Молдованин (у кожній компанії по всій Бессарабії є людина з таким прізвиськом).

Третій товариш по дерев’яному столу був мовчазний і пив повільніше, ніж інші. Прізвиська у нього не було, тільки ім’я – Саша. І, до речі, був він справжнім українським молдованином.

– А ти як думаєш, Саню? – посміхаючись, поставив Костя підступне запитання.– Що краще: «Ауді» чи БТР?

Саша пригубив вина.

– «Ауді», може, й краща. Для тієї країни, де зроблена! А по степу на ній довго не поганяєш! Закипить! – і посміхнувся.

– Закипить, якщо на твоїй заправці її заправити. А якщо на нормальній, то ні.

– У тебе є справжній БТР? – зацікавився я, теж повернувшись до Саші.

– Є,– відповів за нього Костя.– Тільки він 90 літрів на 100 км бере! Тому Саша ЗІЛ-130 купив, він усього 30 літрів жере.

– А навіщо ЗІЛ?

– По гриби їздити,– буркнув Саша, якого, мабуть, жарти друзів про його автопарк уже дістали.

Я б забув цю розмову і смак білого «татарбунарського» вина, якби наступного ранку не дзвінок від Саші.

– Привіт! У тебе планів немає, ти ж на відпочинку? – почав він.

– Ну так,– відповів я.

– Тоді поїхали зі мною! Мені допомога потрібна!

Мужики хочуть до Книги рекордів Гіннеса! – посміхнувся він.– Скоро автобус на 20-поверхівку затягнуть

– Куди? – обережно поцікавився я.

– На Херсонщину, по гриби! – іронічно відповів він.

– На ЗІЛі? – уточнив я, згадавши вчорашню розмову.

– А на чому? Дорога далека, вимагає надійної машини.

З цікавості я погодився раніше, ніж встиг обдумати пропозицію.

– Візьми міцне взуття, ну і все, що знадобиться!

– А що, під Одесою грибів немає?

– Гриби й Одеса – це як пиво і шампанське. Не пасують одне одному!

Саша під’їхав на подвір’я мого будинку о пів на п’яту ранку. Цілком грибний час. Вручив мені пластиковий пакет перед тим, як я заліз у кабіну. Я заглянув усередину – там лежали дві маленькі диванні подушки.

– Одна під сідницю, друга за спину, щоб зручніше було! – пояснив він.

Іноді дві маленькі подушки дають змогу відчути величезну різницю між повним дискомфортом і його багатократно зменшеною копією. Заради експерименту я проїхав кілометрів п’ять без подушок. Цього вистачило, щоб оцінити Сашину турботу про тендітні частини мого тіла.

Ми плелися вузькою Миколаївською трасою за фурами, які то пригальмовували, то прискорювалися. Саша кермував і пошепки лаявся. Раптом його погляд зачепився за гігантську триповерхову СТО ліворуч від дороги. На її даху стояла стара синя «Волга» із заокругленими крилами.

– Бачив? – він покосився в мій бік.

– Ага.

– Мужики хочуть до Книги рекордів Гіннеса! – посміхнувся він.– Скоро хтось автобус на дах двадцатиповерхівки затягне. Але вони не той шлях обрали.

– Так це не для рекордів, це для реклами.

– Рекорд – найкраща реклама! А ти ніколи не хотів потрапити до Книги рекордів? – запитав він раптом.

– Та якось не думав! Що це взагалі дає?

– Ну як, весь світ знає, що ти найкращий у чомусь своєму!

– Мені немає в чому бути найкращим,– я знизав плечима.– Я нічого особливого не вмію. Ні плювати в довжину, ні зубами КамАЗ тягти.

– Це не те. Треба думати глобальніше!

– А мені приємніше думати локальніше. Прокинувся, сходив на пляж, потім на пиво, потім на обід! – розсміявся я.

– Ось тому в тебе немає ні бензоколонки, ні винного погреба, ні ЗІЛа-130! – хихикнув Сашко.

Ми їхали понад три години. Радіомагнітола – явно не рідна, не зілівська – розважала румунською FM-станцією. Пісні румунською слухати було цікавіше, ніж перебивки ведучих.

– Ти що, розумієш? – поцікавився я.

– Звісно! Це ж як по-молдовськи!

– І про що вони говорять?

– Про цуйку!

– Це горілка?

– Це більше, ніж горілка! Але ми горілку пити не будемо. Ось заберемо наші гриби, повернемося, сядемо у винному погребі й будемо пити вино з бочок! – пообіцяв Саша.

– «Заберемо»? Не зберемо?

– Їх уже зібрали, треба лише забрати. Але це операція нелегка.

Саша щось недоговорював. Із кожною його фразою зростала моя цікавість і відчуття небезпеки.

На виїзді з Херсона ми знову дозаправилися.

По дорозі то праворуч, то ліворуч впритул до асфальту наближався очерет. Асфальт закінчився, машина затряслася по ґрунтовці, і якоїсь миті я зрозумів, що по обидва боки – болото. Ґрунтовка то спускалася трохи нижче і ставала мокрою і грязькою, то піднімалася на ледь помітні сухі пагорки.

Очерет зліва раптом розступився і звільнив простір для погляду на водну поверхню, з якої, щойно з’явилася машина, в небо зірвалася зграя диких качок.

– Це ми де? – поцікавився я, подумавши, що в таких болотистих місцях гриби точно не ростуть.

– Херсонські плавні,– відповів Саша.– Майже приїхали.

Приїхали ми лише хвилин за 20. Але це був ще не кінець маршруту. Ми стояли на витоптаному пологому спуску до води. На глинистій поверхні виднілися сліди легковиків. Сюди, мабуть, приїжджали на своїх «Жигулях» і «Москвичах» рибалки, знімали з причепів або з дахів човни і вирушали на промисел.

– Алло, ти де? Ми вже тут! – говорив комусь Саша в мобільник.– Добре, чекаємо.

Хвилин за 10 у дзвінкій тиші плавнів почулося бурчання мотора. До берега наближалося пласке судно з будкою для рульового і без бортів.

– Застрибуйте! – крикнув нам чолов’яга років 40 з уже сивою короткою борідкою й вусами, одягнений у зелені брезентові шорти і таку ж сорочку із занадто довгими рукавами.

– Це що, паром? – запитав я у нього, коли ми відпливли від берега.

– Катамаран! Унизу дві заварені труби, зверху дерев’яна платформа.

– А скільки туди плисти? – запитав Сашко.

– Не більше години.

Швидкість катамарана схиляла до сну. Година сплила повільно. Панорама з очеретів і проток не давала розігратися уяві настільки, щоб забути про час. Нарешті попереду вигулькнув острів з опуклим берегом, частина якого мала пологий доступ до води. За метрів три від води в землю була встромлена жердина зі знаком «Не причалювати» – перекресленим якорем. Поруч у землю був вкопаний дерев’яний столик із двома лавками по боках. Ми підпливли до цього знака. Чолов’яга прив’язав одну мотузку до жердини, іншу – до молодої міцної верби.

– Ходімо!

Метрів за 30 від берега за загорожею з металевої сітки стояли шість бюстів Леніна, ледь вищих за людський зріст, з різного матеріалу, і облізла скульптура дівчини з веслом із арматури й гіпсу. Правда, весла в неї не було. Вона просто тримала руку так, ніби спиралася на нього.

– Ну ось, дивіться! – сказав чоловік, відчинивши хирляву хвіртку.

Саша рішуче ступив усередину. Похитав один бюст, вивіряючи вагу. Оглянув решту.

– Добре, беремо! – сказав він.– По 10 000, як домовлялися.

– А дівчину не хочете? – дядько кивнув на паркову статую.

– Можу, за тищу!

– А чому так дешево?

– Бракована, без весла.

– Гаразд! До речі, можеш звичайне весло їй вставити, за розміром підійде!

Метрів за 30 від берега за загорожею з металевої сітки стояли шість бюстів Леніна

Стало зрозуміло, що мужик професійно займався скупівлею й продажем пам’ятників. У нього був широкий візок, на який ми легко валили по пам’ятнику і возили на пришвартований катамаран. Задля економії місця скульптури не складали на палубу, а ставили вертикально. Під кінець погрузки катамаран скидався на пересувний цвинтар.

Я думав, що ми одразу відчалимо, але помилився. Чоловік, якого звали Микитою, подзвонив комусь і попросив підвезти «все, як зазвичай». Ми всілися за столик під перекресленим якорем. Микита дістав з очеретів «військовий» зелений ящик, з нього виклав на стіл залізні миски, виделки, гранчаки й мисливські сталеві чарочки.

Незабаром тишу порушило бурмотіння навісного двигуна і до берега поруч з катамараном причалило ще одне незвичайне судно: прямокутне, що теж трималося на двох заварених трубах.

– Допомогти, Ваню? – запитав у того, хто приплив, Микита.

– Давай!

Ми із Сашею сиділи і спостерігали, як спочатку з човна знесли три в’язанки дрів і гілляк, потім триногу з казанком, відро, накрите каструльною кришкою і, нарешті, переносний пластиковий холодильник. Ваня, якому на вигляд було років 25, розпалив багаття, підвісив над ним казанок, налив у нього води з п’ятилітрової баклажки. На столі з’явилося холодне пиво і пляшка горілки.

Коли вода в казанку закипіла, хлопець висипав туди відро раків.

– Хто за кермом? – запитав Ваня.

– Він! – вказав я на Сашу.

Ваня посунув до Саші дві пляшки безалкогольного «Чернігівського». Саша скривився, але промовчав.

Микита відкрив горілку.

– Оборудку треба обмити! – твердо сказав він.

– Це не оборудка,– відповів Саша.– Це мій внесок у майбутнє!

– Для мене все одно оборудка,– махнув рукою Микита.– Вісім років уже Леніними торгую. На віллу не заробив, але сім’ю годують.

Ваня висипав варених раків просто на дерев’яний стіл. Захрумтіли обламувані голови і клешні.

– А навіщо тобі вони? – запитав Микита після першої чарки. Саша ковтнув безалкогольного, понюхав горлечко пляшки горілки, скривився і знову запив «нульовим».

– Туризм розвиваю,– він хитро посміхнувся.– Зелений.

– Це для любителів природи? – уточнив Ваня.

– Ага! У нас у бессарабському степу зелені мало!– продовжив Саша.– Тому я гай висадив, зелений БТР купив, ось ЗІЛ теж зелений! І цих Леніних у зелений колір пофарбую! Усі розсміялися.

– Гарний жарт,– схвально закивав Микита.

– У кожному жарті є часточка жарту! – відповів Саша.

Ми їхали назад, навантажені Леніними і дівчиною без весла. Не заїжджаючи в Одесу, ЗІЛ звернув на об’їзну в бік селища Сарата. Мене заколисало, я задрімав. Коли прокинувся, ми їхали степом. Дорогу можна було визначити тільки за слідами інших машин.

– Уже скоро! – сказав Саша, помітивши, що я розплющив очі і вдивляюся в дорогу.

Повітря над степом плавилося. Температура і «на борту», і «за бортом» зашкалювала, відчинені вікна не допомагали. На горизонті з гарячого повітря виплавився міраж – тремтяча оаза з деревами й будівлями. Захотілося дізнатися у Саші: бачить він те ж саме чи це плід моєї уяви. 

Я вирішив почекати й перевірити, чи не зникне картинка за хвилину-другу. Марево трималося.

– Це що там попереду? – запитав я.

– Фрумушика-Нова! Майже доїхали.

Машина справді заїхала в гайок, у тінь від невисоких дерев, і я побачив серед акацій і оливок ще десятків півтора Леніних, двох радянських піонерів і одного Горького.

– Навіщо тобі ці пам’ятники?

– Для розширення парку,– з посмішкою відповів він.– Ось нові розставимо, навколо кожного посаджу по 10 дерев, вийде плюс чотири сотки тіні! Я помітив, що в степу дерева краще ростуть біля пам’ятників. Ніби пам’ятники їх захищають від сонця!

– Жартуєш?

– У кожному жарті є часточка жарту! – повторив він свою фразу.– Поїдемо назад, придивися до кладовищ: там дерева не висихають навіть у спекотне літо.

– Хочеш створити найбільший парк пам’ятників у світі і потрапити в Книгу рекордів Гіннеса?

– Ні,– він хитнув головою.– Із цим не потрапиш, занадто велика конкуренція. А що буде, коли в Туреччині відмовляться від Ататюрка? Ти знаєш, що пам’ятників Ататюрку більше, ніж пам’ятників Леніну?

Я не знав.

– З чим же підеш на рекорд?

– З іншим пам’ятником, який я тут поставлю! Від нього буде така тінь, що можна буде поле помідорів засадити.

– І кому цей пам’ятник буде?

– Найважливішій людині у Бессарабії!

– Кому ж це?

– Чабану! Ленін теж чабаном був, тільки фейковим! Він людей за овець мав і вів на забій. А справжній чабан має людей за людей, а овець за овець!

•••

За кілька років я знову приїхав до Одеси і згадав про цю дивну поїздку «по гриби» у Херсонські плавні. Вирішив зателефонувати Саші і дізнатися, як у нього справи. Був упевнений, що мрії залишилися мріями.

– Завтра поїдемо, покажу! – сказав він.

Кінець серпня, як і годиться, був спекотним. Знову над висохлим жовтим степом плавилося повітря, тільки їхали ми вже не ЗІЛом, а джипом. Здалеку замість раніше баченого марева я угледів щось схоже на тремтячий хмарочос. На рівній лінії горизонту більше нічого не було.

– Побудував? – здивувався я.

Саша кивнув, явно передчуваючи моє здивування.

– 18 метрів, понад 1000 тонн загальної ваги. 400 тонн лабрадориту на сам пам’ятник. Якщо навколо нього накреслити циферблат, буде найбільший сонячний годинник у світі!

– Ого! Хочеш два записи у Книзі рекордів?

– Одного вистачить,– усміхнувся він.

Проїхавши повз пам’ятник, ми зупинилися біля вервечки затишних будиночків, перед якими на невеликому узвишші був відкритий басейн.

– Зізнайся,– звернувся я до Саші, коли ми трохи пізніше сиділи у винному погребі з прохолодним білим.– Ти цей пам’ятник поставив як маяк? Щоб туристам було легше орієнтуватися в степу?

– Ні! – Саша посерйознішав.– Те, що він став орієнтиром,– несподіваний і приємний бонус. Але я дійсно хотів нагадати і місцевим, і приїжджим, що найбільш шанована професія в Бессарабії – чабан. Хтось мав це зробити. Упевнений, ніхто не поставить пам’ятник айтішнику або умовному топменеджерові «Нафтогазу». Це не професії. Мої предки були чабанами, і їх поважали всі навкруг. Коли зав’яжу з бізнесом, переїду сюди і пастиму овець. Найбіблійніша професія!

Ми ще довго сиділи – бессарабське вино не забирає сил ні у ніг, ні у язика. На ранок повернулися до Одеси. Дорогою додому я ніяк не міг вирішити: чи лукавив Саша, розповідаючи про свої мотиви. За моїми підрахунками, витрачені ним гроші не могли повернутися в осяжному майбутньому завдяки «зеленим» туристам, які ринули у відбудоване ним село-музей Фрумушика-Нова з парком радянської скульптури, винним погребом і овечою фермою. Отже, він справді ідеаліст, романтик?

Ми із Сашею зідзвонюємося кілька разів на рік, і я щоразу цікавлюся, чи не будує він новий пам’ятник, і якщо так, то кому? Він спочатку віджартовується, а потім каже, що будує, але не пам’ятник. І кличе поглянути на чергове будівництво.

Я наразі не зібрався. Але після того, як я наживо побачив пам’ятник чабану, мене не полишає впевненість, що все задумане Саша здійснить так само легко.

А у мене з’явилася мрія: приїхати туди і побути кілька днів на овечій фермі. Перевірити, чи зможу я бути чабаном.

Ілюстрації Михайла Александрова.

Опубліковано в третьому номері журналу Forbes (вересень 2020)

Матеріали по темі
Попередній слайд
Наступний слайд
Новий Forbes вже у продажу

Новий Forbes вже у продажу

Гід по інвестиціях | 30 років українського бізнесу