Категорія
Життя
Дата

Наталка Ворожбит. Суд

– Встати! Суд іде!

– В смислє? Який суд? Ви шось попутали, альо, альо. Я звоню своєму адвокату!.. О потягнувся за телефоном, але помітив, що він у наручниках. А куди подівся телефон — взагалі неясно.

- Поверніть телефон, козли. Ви пожалієте, ну реально.

Уявіть неймовірне: в Україні судять олігарха, і ви опинилися в залі суду як свідок. Тільки не уявляйте когось конкретного на місці підсудного, бо все розсиплеться. У нас же як – скажи, який канал ти дивишся, за який футбольний клуб уболіваєш, гроші в якому банку і за яку політичну партію – і відразу ясно, якому О ти служиш. Все наше життя тут – вибір О і служіння О, усе інше – наші фантазії. Тому, щоб не бути упередженим, не уявляйте К, П, Ф, М чи А, а судіть колективного О. І будьте готові, що вам дадуть слово.

Отже, О сидів на лаві підсудних, у наручниках для ефекту. Його вирізняли холодні пташині очі і виразний ніс. О був спокійний, тому що це не могло бути правдою. Сон чи наркоз, так уже було.

О не поспішав прокидатися, а намагався зрозуміти, у чому його звинувачують. Прокурор монотонним голосом зачитував про порушення в приватизації, корупційних схемах, зраді державних інтересів, ухиленні від податків, потрійному громадянстві… бла-бла-бла. Але по суті пред'явити йому було нічого. Коли розмір злодіянь набуває шекспірівського масштабу, виявляється, нема за що зачепитися. Значно більше про О говорять конкретні справи: відбудовані стадіони, роздані гранти, золоті куполи, допомога армії, ну і що, що потрійне громадянство, заборонено ж подвійне.

Найбільша небезпека для країни існує в самій країні. Ці феодали розграбували і поділили…

По черзі виступали свідки захисту і звинувачення, це скидалося на стихійний мітинг, а не суд. Виглядали усі жалюгідно, за винятком тієї баришні в темних окулярах, яку він точно звідкись знав. Усі інші були схожі на обдурених вкладників, навіть ті, що прийшли його захищати. Але ж він уявляв, що суд над ним буде красивим і драматичним, зал буде оббито червоним деревом, судді в мантіях, а глядачі і свідки урочисті, як вболівальники у ВІП-зоні його стадіону. Сон, якщо це був сон, був сірим і буденним, ніби суд над О – це так, нічого особливого, навіть образливо.

О вже достатньо роздивився інтер'єр. Звичайно, портрет крайнього президента, державні символи і, навіщось, портрет Поета, з очима-свердликами. У жодному суді О не бачив портрет Поета, що підтверджувало його теорію про сон.

– Найбільша небезпека для країни існує в самій країні. Ці феодали розграбували і поділили, дестабілізували і продовжують… Реформи їм невигідні, у ЄС вони не хочуть… Усе тримається на сімейних кланових зв'язках, блаті, круговій поруці, зібраному компроматі. Контролюють медіа і політиків, віджимають середній бізнес…

У доповідача була лупа на плечах, очевидно, викладач у якомусь виші. О згадував, як вони перевтілювалися, ці професори і доктори наук, коли він жертвував значні суми на їхні універи. Як їхні методистки, готові на все і з усіма, накривали столи в їхніх ректорських кабінетах, як ті виголошували промови і тости на честь О, як швидко випаровувався весь їхній хабарницький коньяк, як вони нахабніли і лізли з проханнями. Що вони потім робили з цими методистками за зачиненими дверима – О не встиг уявити, тому що свідчити вийшла жіночка в беретці й ортопедичних черевиках. Грудка невідомого походження підступила до його горла. Жіночка представилась його шкільною вчителькою української мови і літератури, хоча обидва знали, що це не так.

– О був не такий, як усі, чуєте? Золота медаль, не дивлячись на фамілію. Виходив до доски і відповідав на усі питання без запинки. Я ставила його в прімєр… у приклад. І всі брали. Всі дівчата брали. І хлопці. Він міг здати бутилки і пригостити всіх мороженим. Це відомий усьому світу факт. За шо ви наділи на нього наручники? У нього розряд по шахматам і красний діплом! Він перехворів кашлюком! Та він святий, чуєте?

Сміх і коментарі з залу заважали їй говорити. Тому вона затнулася, знову почала про шахи, потім знову затнулася і раптом затягла тоненьким голосом пісню «Когда весна прідьот, нє знаю». О стало за неї дуже ніяково. Все ж таки десь там у них були спільні діти. Він проковтнув грудку в горлі і послав їй суворий погляд. Вона відчула і замовкнула, лише посміхнулась винувато, мовляв, О, я стараюсь.

Її посадили на місце і тут же про неї забули, а вона почала згадувати. Його короткі візити, його швидкі ласки. А років двадцять тому він попросив її представлятися його шкільною вчителькою. Звісно, вона погодилася. Вона дійсно почала виглядати сильно старшою. А він, її хлопчик, майже не змінився.

А колись вони голяком купались у ставку, відвертаючись і підглядаючи водночас. А потім прийшли старші хлопці і між ними почалася бійка через неї. О не бився, він завжди вмів домовитися. Але тоді зрозумів, що вона чогось варта, якщо через неї б'ються старшаки. Проводив додому, цілувались. Її батьки були проти, вони були антисеміти, тому зійшлись таємно, але не одружились. Вона любила його вузькі плечі, а він її покірність, але недовго.

Квартира у сталінці, яка дісталася їй у 90-х у спадщину від якогось боржника О, мала примирити її з втратою О. Але примирило інше – віра. Вона повісила його портрет поміж образами і називала його святим олігархом. Він говорив, що чує її молитви, у яких вона для себе нічого не просила. Тому він нічого й не давав, у нього були свої принципи.

Після неї бездарно виступали менеджери середньої ланки з його підприємств. Один захищав, інший звинувачував. «Прокинусь, знайду і звільню, а цього взагалі треба вивезти в ліс», – роздратовано думав О. Потів вийшов чоловік у светрі, схвильований, говорив пристрасно, навіть О трохи перейнявся його пафосом.

– Зрозумійте, в мене немає злоби до вас. Я письменник і хочу побачити в вас людину, емоційно підключитися, зрозуміти вашу логіку і ваші слабкості. Мені цікаво, як ви самі себе уявляєте, у вас же є своя правда, я дуже сподіваюсь, що вам дадуть слово і ви відкриєтесь перед нами так, як ні перед ким ще не відкривалися.

– Ага, щас, біжу і падаю, – подумав О.

– Коли ви летите над нашою розкраденою вами країною, що ви відчуваєте? Можливо, ви бачите дзвони зведених вами церков і це допомагає вам забути про статистику смертей у забруднених вашими заводами містах, про злидні і наркозалежність ваших земляків, про війну, яку ви називаєте громадянською під час зустрічей із кумом. Заради чого ви збагачуєтесь? Це змагання для журналів із рейтингами мільярдерів? Чи може, у вас є мрія? Про що можна мріяти з вашими можливостями? Поговоріть з нами. А то ви поводитеся як безсмертний. Ви ж не так далеко від нас відірвалися ментально, щоб до вас зовсім не можна було достукатися. Ви такий же жлоб, як і я. (Звичайно, він не вважав себе жлобом, але чи то батьки його навчили політкоректності, чи то просто придурювався.) Ми не можемо перейнятися вашою величчю через її відсутність, так підпустіть до вашої нікчемності. Я хочу відчути вашу слабкість, щоб захищати вас. Інакше між нами так і залишиться прірва.

У залі зааплодували, хоча кожен зрозумів його слова по-своєму.

– Так, просто поділіться з нами своїми грошима. Ну залиште собі мільярд, а решту людям, – викрикнув молодий чоловік у білих кедиках.

– Чому наші олігархи не вплутані в сексуальні скандали? Невже вас нічого не цікавить, крім бабла? – ображено запитала журналістка.

– Ми маємо цінного свідка з цьому пункту, надамо їй пізніше слово, – відповів прокурор і подивився на жінку в темних окулярах, як на головну родзинку події.

– Дайте я його хоча б помацаю! – закричала журналістка і кинулася мацати О, за нею підтягнулося ще кілька осіб. О напружився, можна було і прокидатися. Йому дуже не хотілося, щоб його мацали і щоб виступала баришня в темних окулярах. Навіть для сну це було занадто. Прокурор прикрикнув, а конвоїри повернули усіх охочих мацати О на свої місця.

Ми не можемо перейнятися вашою величчю через її відсутність, так підпустіть до вашої нікчемності

Вийшов адвокат і почав його звинувачувати. О не здивувався, він сам так робив, коли був адвокатом. Юрист управно знеособлював його за допомогою сухих фактів. І навіть те, що його батько шахтар помер від хвороби легенів, прозвучало як інфа з «Вікіпедії». Але коли той попросив максимальний термін, навіть люті противники почали дивитися на О з погано прихованим захопленням. Зараз знову захочуть помацати. І він не помилився.

Адвоката рішуче перервав Микола. Як тільки він встав, усі напружилися. Він був схожий на людину, яка може зламати хід історії.

– Йоб вашу мать, – сказав Микола, – скільки можна оце терпіти.

Микола стрімко кинувся вперед, розштовхав конвой і вчепився в горло О. «Та годі, зараз отямлюсь, ось-ось отямлюсь – і закінчиться ця маячня», – думав О. Але руки у Миколи були сильні і пахли сечею й куривом. О захарчав і, нарешті, почав підозрювати, що це ніякий не сон, а срана реальність. «Я зараз умру», – останнє, що подумав О, і дійсно він відчув сильний біль, клацання і побачив, як відокремлюється від власного тіла вгору. Знизу розлючений натовп шматував його прах, а О відчував дивну легкість і світлий сум, залишаючи цей несправедливий світ.

– Я святий, мала рацію Томка.

О злетів над будівлею районного суду і полетів над країною. Йому хотілося набрати висоту, але щось тримало його на певному рівні, достатньо високо, аби його не схопили за ноги і щоб не заплутатися в дроті, але достатньо низько, щоб бачити непотрібні подробиці – смітники, людей, дороги. О швидко насолодився цим видовищем і все хотів рвонути вище, хоча б на рівень власного вертольота. Але ні, атмосфера давила зверху і не пускала вище ніж 5-й поверх. Вечоріло. Від нудьги О почав заглядати у вікна багатоповерхівок. Люди дивилися новини на його каналах або сиділи в планшетах. Вони також готували їжу, сварились, говорили по телефону. Зовсім ніхто не займався сексом. Цікаво, як тепер розмножуються? У його часи тільки цим і займалися, коли не крали.

У його дитинстві улюбленим заняттям було ходити по містечку і заглядати у вікна: як там поживають люди. І здавалося, що всі живуть краще, ніж О з батьками. О запам'ятовував усі деталі і подробиці того, кращого життя, абсолютно впевнений, що коли-небудь також зможе завести у своїй квартирі точно такий сифон для мінералки, приклеїти на двері туалету й ванни пісяючого хлопчика, повісити в залі люстру зі скляними підвісками, зайти в магазин іграшок і купити без черги ведмедя і танк. Набір лобзиків, як у дяді Славіка, і шахи ручної роботи, як у сусіда Жори, що відкинувся. Одного разу він побачив у нього голу двірничку і потім довго не заглядав у чужі вікна.

Зараз О був сильно здивований тим, як мало змінився народний побут із тих далеких 60-х його дитинства. Він навіть подумав, що смерть віднесла його в минуле, але ні – на одному з білбордів побачив знайому мордяку і привітання з Великоднем 2020.

Чорт, і скільки ж йому доведеться так безсенсово літати однією траєкторією? «Чи це в них пекло таке», – нічого не розумів О. Пекло він уявляв собі по-іншому. Зазирнув у вікно п'ятого поверху однієї з хрущовок. Там збирали гроші на рак. У великій кімнаті перед телевізором лежала хвора мати. А дорослі діти на кухні вигадували оголошення у фейсбук. «Інформація достовірна, – писали вони, – це наша рідна мама, лікарі кажуть: надія є, але потрібна дорога операція». Діти пішли в кімнату і стали фотографувати матір. Вона просила гребінець, помаду, інший халат, але вони прикрикнули на неї і зняли в максимально товарному вигляді.

О намацав у кишені пачку банкнот і кинув у кватирку. Ті ефектно розсипалися по під- лозі. Дорослі діти навіть не глянули у вікно. Вони дивилися на гроші і не могли повірити на власні очі. О захихотів і сховався. Йому стало весело, шкода, що так мало кешу було в його кишені. Він взагалі давно не тримав готівки у руках. Навіть не пам'ятав, як вона там опинилася.

О помітив, що зміг відштовхнутися і піднятися на один метр вище від попереднього рівня. Він був кмітливою людиною, тому відразу вхопив зв’язок між пожертвою і підвищенням. Цієї ж миті в його голові склався чіткий план. Ясним соколом він рвонув в один зі своїх офісів і забрав приготований аванс режисеру майбутнього меморіалу. Дорогою назад він зустрів похмурого, посірілого Б. Той пролетів повз і навіть не привітався. У вікна він теж не заглядав. О пригадав, що Б помер пів року тому. Значить, увесь цей час він тупо літає на одному щаблі вікон. Оце жесть. О занервував, потрібно було якомога швидше підтвердити його теорію про підвищення. Хотілося піднятися хоча б на такий рівень, звідки не помітно деталей, але видно, як закруглюється Земля, видно поля, ліси і ріки, а замість людей – маленькі рухливі цятки. О звик бачити і мислити масштабно, а ще О не любив українців за те, що вони не любили О.

Він кинувся в робочий район міста і почав діяти: скрізь, у кожному домі чи квартирі було якесь горе чи фінансова діра. Десь не вистачало на навчання, десь когось поховати. Він роздав більше ніж половину грошей, коли побачив логотипи підприємства іншого О.

– Чорт, це ж не моя територія! – жахнувся О і стрімголов попрямував назад у свій район. Із кожним вкиданням бабла О піднімався трохи вище, іноді на поверх, іноді на метр. Він помітив, що це ніяк не пов’язано із сумою. Він вже міг зазирнути у вікна квартири на 16-му поверсі. Двоє мужиків дивилися на кухні тєльчик. Ну як дивились – бухали, тринділи й іноді коментували новини. Горя як такого не спостерігалось, але очевидно, що закінчувалася горілка, а дружина вийшла з ванни з тазиком і показала їм дулю. О побачив в атмосфері потемнілий згусток повітря. Як кульова блискавка він завис над плитою і тихо розкачувався, помітний тільки йому. Мужики випили по останній чарці і витріщились у телевізор.

– О, сука, так це ж О! – сказав дебелий, показуючи на екран. – Невже посадять суку?!

– Та викрутиться, – відповів малий.

О подивився і побачив репортаж із залу суду і себе на лаві підсудних. О стало так цікаво, що він втратив пильність і частково заліз у кватирку, в якій тут же застряг. Спробував рвонути назад, але одразу привернув до себе увагу. Мужики повернулися на звук і на секунду втратили мову, але тільки на секунду.

– О, сука, так це ж О! – здивувався дебелий, який усе більше нагадував йому Миколу.

– Я ж сказав, шо викрутиться. – додав малий.

– Хєра він у мене викрутиться, – промовив Микола і схопив О за горло. Останнє, що побачив О, – кругла темна куля над плитою розсипалася на дрібні частинки.

•••

О отямився на своїй терасі у кріслі. Довго відкашлювався і дихав. Це було схоже на напад кашлюку, який він запам'ятав з дитинства. Фух, відпустило, мабуть, міцно вирубився після обіду. Востаннє його так накривало під загальним наркозом у Сотника, тоді він опинився на власних поминках. Стояла фотографія з незнайомим чоловіком у голові стола, з небіжчиком, але всі, враховуючи О, розуміли, що це – О. Було багато поминальних тостів, із яких він виніс деякі знання про людей, що його оточували. Марення було дуже реалістичним, О довго не міг звільнитися від нехорошого почуття. Наступного дня після операції він звільнив Алієва і Нестеренка. А після виписки сходив до церкви і як міг помолився.

Видіння у суді з самого початку було настільки фейковим, що О тут же забув про нього. Якби не Микола і його дебелі руки на шиї О. І досі було боляче дихати. Треба замовити Ніні чай. А марево з польотами – це взагалі як під важким наркотиком, які О, прихильник традиційних цінностей, мало вживав у своєму житті.

Коротше, замовив Ніні чай, сходив у туалет, розім'явся, знову повернувся на терасу, перевірив месенджер, налив віскаря. Ніби відпускало. Весна нині рання. Можна до темряви сидіти на терасі і нікого не бачити. Маєток був надійно відгороджений від усього світу, на вишках стояли охоронці. Якось, на початку своєї кар'єри, О п'ять років просидів, не виходячи за межі своїх володінь: тоді це були вимушені заходи, небезпека, 90-ті, а так хотілося на море, до людей, було стільки передчуттів і мрій. А зараз уже нічого не хотілося. І цей Микола – якого біса, звідки він узявся?

О по-іншому уявляв собі пекло, але зараз безпомилково зрозумів, що це воно і є. Зсутулився і затихнув

Підійшла дружина, зняла темні окуляри.

– Ти якийсь не такий. Очі блищать.

– Що в неї з обличчям? Якось сильно помолоділа, ніби і схожа, а ніби чужа, – думав О. У місці, де в нього були бронхи, тривожно захрипіло.

– Такий сон наснився, дебільний. Ніби я помер і усе таке, але перед цим був суд і мене двічі душили. І досі тут болить.

– Ти через цього козла так нервуєш? Та переоберете його, награлися.

– Хєр з ними з усіма, нехай націоналізують, віджимають що хочуть. Усе не відіжмуть, а скільки нам треба, рідна?

– А очі в тебе блищать все-таки хворобливо.

– Ну скільки нам залишилось, пора і про вічність…

– Зараз попрошу градусник. Ніна!

– Давай повернемося туди, де ми були щасливі.

– Ми не були щасливі, О.

– Пошлемо на хуй Путіна.

– Який ти в мене сміливий.

– Я ображав тебе, пробач.

– Де ти, кажеш, тебе душить?

Поклала холодну долоню йому на лоба і відсахнулася:

– Господи, та ти ж гарячий!

– Та який я гарячий, я давно холодний, Оксано.

Але вона вже говорила по телефону із сімейним лікарем:

– Валік, де взяти ці чортові тести? Да, якомога швидше. Він марить.

О намагався зупинити її, забрати телефон, вперше за багато років О говорив з нею як з людиною, а вона з ним – як із хворим.

– Я не впізнаю тебе! Хто ця жінка з гладким обличчям? – кричав він у гарячці, коли вона допомагала людям у білих скафандрах вкладати його на каталку.

•••

Палата була окремою. Та сама, з дитинства. Впізнав відразу ж по замальованому білою фарбою вікну і характерній плямі на стелі, схожій на коров'ячу тушу художника Херста, але це тепер, а тоді маленький О бачив на стелі голу двірничку, якої злякався назавжди.

Як і усім радянським дітям, йому були зроблені всі щеплення, але він все одно примудрився тоді підхопити жахливого кашлюка. І довго лежав у цій інфекційній палаті. До нього не пускали маму з татом. Вони передавали йому книжки: російські казки, російські вірші, народні і радянських поетів. Тоді і тепер, удень і вночі розмовляли між собою труби батарей, ведучи переговори про подачу гарячої води, але так і не змогли домовитися. Картата тоненька ковдра не вкривала його цілком, як у дитинстві, і зараз звідти стирчали ноги в шкарпетках від Гуччі.

Увійшла медсестра в скафандрі. В її руках була жменя різнокольорових пігулок. «Пий, сина, пий все, що тобі скажуть», – заповідала мама. О пив, іноді блював від гіркоти, гарячки і кашлю. Медсестра читала вголос Маршака, щоб якось його відволікти.

Дама сдавала в багаж

Диван, чемодан, саквояж,

Газ, нефть и металлы,

Различные телеканалы,

Картины, конфеты, курорты

Динамо, понты и фонды,

Мемориалы тех самых народов,

Акции тех самых заводов,

что-то вложили в банки,

а что-то несли в картонке,

наверное, маленькую собачонку,

а разобранные вертикали

Сложили горизонтально.

Ну а за время пути цена могла подрасти.

– Мене замовили, – подумав О, – пора валити, – і провалився в сон.

Нарешті йому наснився нормальний сон здорового чоловіка: якась погоня, поліцейські, стрілялки, мигалки, космічні прибульці і Сігурні Вівер.

•••

– Встати, суд іде! – розбудив його голос прокурора. О розплющив очі. Він знову був у залі суду, руки складені на колінах у наручниках. Він встав разом з усіма, потім сів. Пошукав очима Миколу, але на його місці сидів чоловік із зовсім іншим обличчям. Його О упізнав одразу. «Так ось чому тут портрет Поета», – зв'язав події О. Він більше не боявся свідчень жінки в темних окулярах – його дружини. Він знав усе, що вона скаже, але в залі ніхто не підозрював. Нарешті прозвучало багато конкретики, про яку мріяв письменник. Жінка олігарха, що настраждалася, говорила про приниження і порожнечу, про його жадібність, про коханок і збочення, за якими їх заставала. Вона називала відомі імена, охоче відповідала на всі питання. Але, судячи з облич присутніх, ніхто її так і не пожалів.

Сіла, одягла окуляри і стала підраховувати в голові, що їй залишилося. О боявся, що дадуть слово Поету, і попросився першим. Урешті-решт, він має право на останню промову. Але ні, запросили Поета. Він вийшов і почав говорити чужою мовою заклинання і прокляття.

Чого ти ждеш? Скажи — чого ти ждеш?

Кого ти виглядаєш з-перед світу?

Кого ти сподіваєшся зустріти,

а най і стрінеш — віри не доймеш?

Тамтого світу закуток глухий,

а в ньому жінка, здумана зигзиця,

шепоче спрагло: боже, най святиться,

о най святиться край проклятий мій.

Ще видиться: чужий далекий край

і серед степу, де горить калина —

могила. Там ридає Україна

над головою сина: прощавай.

I плачуть там, видушуючи з себе

сльозу навмисну, двоє ворогів,

радіючи, що син той не любив

ні України, ні землі, ні неба.

I всує хилиться висока тінь

чужого болю. Пустинь України

безмежнішає в цьому голосінні,

аж перемерзла луниться глибінь

опівнічна.

Кого ж ти, демон зла,

кленеш, кленеш, кленеш і проклинаєш?

Кого з самого себе викликаєш?

Свою недолю? Грудочку тепла

під попелом століть? Кого ж ти ждеш?

Невже сподієшся колись дожити,

щоб мовити чеканню: Все. Ми квити.

Ти забираєш, буцімто даєш.

О кричав: «Протестую! Дайте мені останнє слово!», – але ніхто його не почув. Поет закінчив один вірш і почав інший. Потім третій, потім ще і ще... О по-іншому уявляв собі пекло, але зараз безпомилково зрозумів, що це воно і є. Зсутулився і затихнув.

Ілюстрації Михайла Александрова.

Опубліковано у першому номері журналу Forbes (червень 2020)

Матеріали по темі
Попередній слайд
Наступний слайд
Новий Forbes вже у продажу

Новий Forbes вже у продажу

30 найкращих стартапів, 10 венчурних фондів, 100 найкращих факультетів