Олександр Михед. Пожирач гріхів

Темрява над безоднею. У темряві самотній я.

Здається, про вічні страждання ви склали більше пісень, ніж про любов. Кому за який гріх яке коло пекла припадає. За що хтось має мучитися до скону. Навіть придумали, хто пожиратиме ваші гріхи після смерті. Хто харчуватиметься падлом вашої мертвої душі.

Але я тут по що?

Кого не спитай – усі радо розкажуть: світ тільки зароджувався, а цей нікчема вбив прекрасного юнака.

Кажуть, коли красень помирав, море волало від горя. Море побивалося за ним. Вперше зашуміло хвилями. І тепер, щоразу розбиваючись об берег, вода пам’ятає про свого Ділана*.

Ви дотепер кажете, що світла без темряви не буває. Ділан був темрявою, його братблизнюк – світлом. Я забрав темряву.

І з часів його смерті мені немає місця ні серед богів, ні серед людей. Ні серед живих, ні серед мертвих. Світло й темрява для мене одне – помста. Море – пастка.

Чи знав я інше життя, крім забуття?

Мені цього не пам’ятати. А ви все одно увіруєте в побрехеньку, яку вам розкажуть.

Але пам’ятайте: я – не вбивця. Я лиш виконував наказ.

Тшшш. Чую голос. Марудне безпомічне людисько кличе мене. Чи мені здалося?

Іскри летять світляками, розганяючи темряву.

Голос усе сильніший. Із кожним відлунням молота спогадую себе. Чую цю музику.

Ковадло. Молот. Кліщі. Пробійник. Зубило. Обтискач.

Мої друзі.

Станина. Баба. Шабот.

Мої діти.

Я чую голоси металу і вогню.

Вони кличуть мене на ім’я.

Я – бог.

Ім’я моє – Гофаннон**

Плин історії струменить моїм тілом.

Роззираюсь і бачу: вічність я був у забутті, боги народжувалися й помирали, минали століття, розвалилися десятки імперій, дві речі лишалися незмінними – рідний Вельс під гнітом Британії і Аріанрод, богиня долі, все ще ненавидить мене: єдиний коваль, який вірить у мене всім вельським хворим серцем, сповненим п’янкої драконячої крові,– 40-річний коротун із задишкою, наче його батько був коблінау***, а мати – сестрою міфічної Аванки – чи то крокодила, чи то бобра, чи то гіпопотама.

Ще й прізвище єдиного коваля, якому я знадобився вперше за вічність,– Сміт.

Дякую тобі, Аріанрод. І вибач за сина твого, Ділана.

Здається, Сміт вміє говорити, але не може сказати, що хоче: через клітку кривих зубів вихоплюються лише вигуки й нарікання.

Як я тебе розумію, Сміте.

Ти просиш про допомогу, благаєш мого заступу.

Як я можу відвести загрозу і врятувати тебе від твоєї совісті, якщо тінь Ділана десь поруч, чатує за мною?

Вдивляюся у твою душу. Чую запах брудного тіла. Напруженість м’язів, стомлених і спраглих улюбленого ремесла. Читаю руни гріхів, вирізані на твоєму серці: працювати, аби вижити, брехати, аби працювати, вижити, аби перехилити чарчину, що ніколи не буває зайвою.

Що ж ти зробив?

У тебе була родина. Не твоя. Але твоя.

Ще руна.

Родина сестри. Двоє дітей. Хлопчик і дівчинка. Олівер та Олівія. Милі, наче каченята. Батька з ними немає.

Ти несеш їм усе, що маєш. Роки згорають та летять іскрами. Діти ростуть.

Чи ти любив ще когось, крім цих дітей? Чи хотів їх чогось навчити?

Ще руна.

Минає щастя. Зникає радість. Що тебе гнітить?

Ти ж небагато хотів. Навіть любові не просив.

Хотів просто вдячності.

Ти їх покинув. Хай самі кують своє щастя, кажеш ти.

Але що ти накоїв, Сміте?

Ще руна. Я бачу.

1980 року в Сєвєродонецьку розробили мультипроцесор ПС-2000, що міг виконувати 150 млн Читаю руни гріхів, вирізані на твоєму серці: працювати, аби вижити, брехати, аби працювати операцій на секунду. Льоні – два роки. Він почав тягнути літеру «Е», ніби постійно перепитуючи в світу: «Е?»

Льоні вісім. Він гуляє з батьками у сквері Перемоги, відкритому за рік до того. На постаменті сяє новенький пофарбований танк.

Весна в Сєвєродонецьку, все пашіє життям. Льоня щасливий, захоплено дивиться на молодих батьків.

Наступного дня батька викликають кудись під Київ. Кажуть, треба його допомога з ліквідацією. Льоня вигукує: «Е?»

У Сміта почали зникати з кузні речі.

У домашніх духів ти не вірив, а з релігій довіряв лиш алкоголю, тож його і попросив про допомогу. Ти лиш примовляв: «Шкідника треба знищити, шкідника треба знищити».

Ти лишився на ніч у кузні, сподіваючись спіймати шкідника. Провалився у сон і забуття.

Прокинувся від шарудіння. Так шарудять пацюки. Так вдираються шкідники.

Ти не думав, не зважував, не планував. Просто взяв молот і заніс його.

Читаю руни гріхів, вирізані на твоєму серці: працювати, аби вижити, брехати, аби працювати

Один удар.

Хто ж знав, що Олівер захоче прогодувати свою родину твоєю роботою?

У кожного з нас, Сміте, своя тінь.

Я твій янгол і бог. Нам час прощатися з цією землею, кропленою кров’ю. І шукати долі деінде.

Чуєш цей гуркіт у дверях? Відчиняй.

Льоні десять. Доросле життя стукає зранку в двері. Мати тримає телеграму. Каже: «Та пішли ви зі своїм боргом вітчизні». Б’є кулаками об стіл. Льоня обхоплює її міцніше ручками. Вона пручається. Льоніне щастя розпадається.

Йому не дають попрощатися з батьком. Не дають дітям цукерок на кладовищі. Льоня плаче, але йому дивно.

Його обіймає незнайомий дядько. Від нього затишно пахне. Каже, він – брат мами. Дядь Саша. Говорить іншою мовою, не маминою. Мама наче його соромиться, але Льоня не може зрозуміти чому.

Каже йому: «Привіт, малий».

Льоня забуває дивуватися.

Кожен описував його по-своєму. Хтось вірив офіційному портрету, мовляв, усміхнений, благий підприємець. Чуйний батько вісьмох дітей. Наче сива борода заразом знімає гріхи, припорошує їх порохом благості.

Були й ті, хто називав його бульдогом на кривеньких ніжках. Скнарою. Наче він заради грошви вдавить.

А були й ті, хто працював із ним. Коли він рятував підприємства від банкрутства, коли розробляв броню й зброю для кораблів. Вони знали, що своїх він не покине.

Про це все дізнаюся вже пізніше. Але що я бачу зараз? Як Джон Г’юз стоїть на порозі кузні. Заходить, роззирається. Говорить. Так, він чув, що трапилося. Так, сестра Сміта хоче його розіпнути. Так, залишатися тут немає сенсу. Г’юз роззирається по кузні. На мить відчуваю, наче він шукає мене поглядом.

– Є й інші землі, Сміте. Минулого року я заснував New Russian Company. Я збираю найкращих.

Вирушаю за два дні. Ми побудуємо новий світ.

Та хіба важливо, що саме він каже Сміту? Хіба важливо, що той чує?

Сміт із вдячністю тисне руку. Починає збирати свій реманент.

За два дні вісім кораблів вирушають на край землі, де у розламах безодні й темряви сходяться ріки крові й вогню і де житимуть люди, зліплені з вугілля.

За вікном – літо року 1870 від народження нового вашого бога.

На серці – руни.

За спиною – розбита горем сестра Сміта й сповнена ненависті її донька.

Але Сміт – моя єдина надія, єдиний смертний у цьому світі, який вірить у мене. І в те, що ми з Джоном Г’юзом зможемо врятувати його.

Лиш перед цим – на мене чекає море, що ніколи не простить мені вбивства Ділана.

Попереду – його тінь.

Льоні дванадцять. У Сєвєродонецьку відкрили новий універмаг. Вони часто гуляють з дядь Сашою у сусідньому Лисичанську.

Дядь Саша розповідає йому про перші шахти, про силу уголька.

Вчить його особливого слова – «свобода».

Читає йому вірші Сосюри.

Льоня ходить на літстудію «Джерельце», яку веде поет Йосип Курлат. Цікавиться історією рідного краю.

Льоня знову щасливий.

Лиш мама каже, щоби не говорив до неї цією мовою дядь Саші.

Хиже море. Стомлені й немиті тіла. Удар хвилі, бризки розлітаються палубою – тінь Ділана знову поруч.

Тримаюсь за Сміта, за його віру.

Г’юз зібрав під 200 людей. Металурги, шахтарі, ковалі. Г’юз не вірить, що на краю землі, де закінчується цивілізований світ, щось може бути. Все з нуля. Як він захоче, так і буде.

В його каюті ідеальний порядок. На столі фотографія родини. Шестеро хлопчиків і двоє дівчаток.

Г’юз не вірить, що на краю землі, де закінчується цивілізований світ, щось може бути. Все з нуля

Біля ліжка книжка. Відкриваю навмання: «Небеса допомагають тим, хто помагає собі».

Розгортаю папери – план міста, яке Г’юз мріяв збудувати за англійським зразком.

Що ним рухає? Чи він відмовився від усього? Чи навпаки – почав усе спочатку? У п’ятдесят п’ять.

Від чого він утікає? Щотижня нові мертві.

Як хтось помре, з корабля на корабель перекидають кошлатого чоловіка без імені. Він проводжає мертвих в останню путь. Він пожирач гріхів.

Льоні чотирнадцять.

У Сєвєродонецьку побудували першу православну церкву.

Мати вигризає шматок хліба, аби вони прожили. Каже, що треба бути сильним. Каже, що кожен – кузнець свого щастя.

Вони гуляють з дядь Сашою в районі Стеколки. Неважливо, що дядь Саша говорить, поруч із ним – надійно.

На них налітають зусібіч. Шмонають. Забирають гаманця дядь Саші, його кишенькові. Ставлять на коліна. Б’ють ногами.

Б’ють і сміються: «Це просто бізнес, нічого особистого».

Льоня відводить дядь Сашу додому…

Тіло кладуть на палубі.

Спершу загортали в парусину, згодом, коли мертвих ставало все більше,– просто у дрантя. Пастор нового бога такий слабий, що сам ледь на ногах тримається, але щоразу обіцяє вічне життя. Говорить про угоду з новим богом, як ділок: будеш чесно вести з ним справи, щось тобі у позасвітах і світить.

Пастор хрестить тіло спочилого раба. Кладе на нього скибку черствого пліснявого хліба.

Натовп розступається, виходить чоловік без імені. Від нього тримаються подалі, як від зачумленого.

Як узагалі можна стати пожирачем гріхів? Чи Г’юз запросив його? Чи команда сама визначила свого пожирача? Попереду край землі, а значить, смерть завжди поруч?

Не знаю.

Знаю лиш, що більшого лицемірства від смертних давно не бачив.

Кого не спитай– всі радо розкажуть: він пожирає гріхи заради нашого спасіння.

Пожирач нахиляється над тілом, покрученою долонею, наче її ламали кілька разів, бере шматок хліба. Черствий хліб продирає горлянку, слабкі зуби болять, наче він намагається жувати камінь.

Озираюсь, не бачу Г’юза, який знає все про свої кораблі і своїх людей. Не схвалює, але і не заважає.

Команда робить ще крок назад, подалі від чоловіка без імені. Вони не бачать того, що бачу я.

Йому болить. Болять гріхи мертвого. Тепер вони – його.

Тепер померлий роботяга готовий перейти у ваш, вищий, світ. А пожирач гріхів розчиняється у натовпі.

Тіло викидають за борт.

Море облизується і побивається за Діланом.

… Льоня відводить дядь Сашу додому і пішки вертається до Сєвєродонецька. Щось болить у грудях. Наче всередині щось надломилося.

Льоня думає про свободу – як її легко забрати в іншого.

Думає про «Джерельце» і яким наївним він був.

Матір каже: «Від долі не втечеш! Я ж казала! Треба бути сильним».

Літо переповзає в осінь. Сміт тримається подалі від пляшки. Шукає компанії Г’юза, але, здається, той уже повністю в своїх думках про імперію, яку збудує. Люди – лише цеглини його світу.

Сміт проповідує віру в Гофаннона. Славить моє ім’я.

Я стаю все сильнішим. Спогадую наші бенкети у чертогах безсмертних. Я варив найліпший ель, ель безсмертя такий густий, що єдина крапля оживила б і мертвого воїна.

Батько-сонце і мати-весна. Дитинство людства, коли здавалося, що навіть батьки-боги – безсмертні. Якби не Ділан.

Раптом хтось кричить: «Земля!»

Місцеві кличуть її Таганрогом. Щасливі валійці на палубі.

Море лютує, наче востаннє намагається помститися мені.

Не сьогодні, темряво.

Не сьогодні, Ділане.

Льоні вісімнадцять. Комсомольський проспект перейменували в проспект Хіміків. Усе більше шкіл, які мали би навчати дітей мовою дядь Саші.

Льоні це не подобається. Це слабкість дядь Саші і всього, що з ним пов’язано.

Мати каже: «Льоня, подивись, куди його мудрість завела?»

Мати прилаштувала Льоню на завод. Каже: «Наберешся розуму». Зранку наливають. Вдень наливають. Ввечері розповзаються по домах.

Льоня багато сміється.

160 кілометрів по степу, на валці з волів. Г’юз уперто очолює свій караван. Місцеві з недовірою позирають на неговіркого пана, за яким – уже не двісті валійців.

Випалений пекучим сонцем ворожий степ, годі уявити щось настільки ж несхоже на смарагдовий і скелястий Вельс. А якщо пекло – ось таке? Безкінечна блуканина ворожою землею.

Місцеві кличуть себе козаками. Ще й плату беруть за проїзд їхньою територією. Г’юз відкупляється від здирників, робить помітки, вчить уроки цієї землі.

Новому богу і тут вклоняються, але де-не-де бачу, стирчать вуха і хвости старих вірувань. Вони мене теж бачать, схоже, ми порозуміємося.

Я чую музику вогню й металу. Співає земля.

Тінь Ділана – в минулому. Тіням Олівера, Олівії й усього Смітового життя тут не місце. Тут усе спочатку.

Ти той, ким хочеш бути.

Ти той, хто виліплює себе з вугілля і праці.

Льоні двадцять два. У Сєвєродонецьку побудували Хресто-Воздвиженський храм. Льоня думає, що зустрів свою першу любов. Йому треба швидкі гроші – покружити її. Льоня не зважується на заробіток, що підкидає доля. Перша любов називає його слабаком. Каже, що він нічого не досягне в житті.

Льоня не зважується на заробіток, що підкидує доля. Перша любов називає його слабаком

Як смертні пережили першу зиму? Чи розвіялися їхні мрії про швидку наживу й життя на краю світу?

Бували дні, коли єдиним, хто їв, був пожирач гріхів.

Г’юз багато не говорив. Він робив. Ламав людей, заслабких, аби витримати роботу з ним.

Скільки минуло часу, відтоді як я почув спів землі і Г’юз налагодив виробництво?

Три роки. Три роки на краю землі.

Виплавка за виплавкою, піч за піччю. 1870-го з ним було 164 смертних. Серед них і мій Сміт, що забув голос алкоголю і все більше проповідував моє ім’я, передавав знання про мене й ковальську справу.

Поселення росло.

Навіжений чужоземець і його майстри навчали місцевих, зрідка – прислухалися до них. Звідусіль линули люди. За два роки поселення зросло до 800 мешканців.

Коли компанія Г’юза стала імперією, найбільшою серед подібних,– 1876 року від народження нового бога, там жили 2000 душ. Люди приходили й лишалися або приходили й тікали на рідну землю, коли приходила пора збирати врожай.

Поселення назвали Юзівкою. Чесно кажучи, назва так собі як для імперії. Hughesoffka і Jusofka звучали для мене з більшою погордою дракона Вельсу.

Г’юз відвойовував дике поле, переорював і перекроював землю та людей. Будував і прокладав те, для чого довелося вчити нові слова: залізницю, шляхопроводи, паровозне депо, мости і копальні.

Встановлював телеграфні стовпи, якими сотню років струменітимуть новини.

Шахтарі часто нехтували безпекою заради виконання норм. «Бізнес є бізнес»,– казали вони. А коли траплялися завали, начальники казали: «Я лиш виконував наказ», натякаючи, що десь над ними є владар, імператор Г’юзівки.

Юзівка розросталася – готелі, пивні, кабаки, лазня, булочні й пекарні. Смертним було де нагрішити. В самому центрі цього світу стояв шинок «Новий світ».

Я піднімаюсь над містом і бачу той самий краєвид, який бачив ще тоді, в каюті Г’юзового корабля: 19 вулиць-ліній під прямим кутом перетинаються провулками. На англійський манер.

А десь поруч із цим порядком – хаос, де живуть безіменні, кожен з яких міг би стати пожирачем душ хоча б за шкоринку хліба. Місцеві вигадують назву цій темній стороні Юзівки – «собачівка», «нахабівка», «шанхай». Місцеві славлять своїх святих і за першої ж нагоди влаштовують вихідний. Я був побіля Г’юза, коли він зайшов до місцевого священника нового бога.

Я ще не бачив смертних, які б так легко домовлялися про вбивство й забуття святих і безсмертних. Кількість святкувань святих зменшилася, з кожного відправленого у забуття святого священик отримував дари для себе і своєї церкви.

Земля співає, кличе. Зростає заздрість до синів Вельсу та інших, хто менше святкував, а більше гарував.

Бунт за бунтом.

Бездумна різанина, що часто закінчувалася відразу ж побіля розграбованої крамниці. Різанина за те, що належить їм по праву , – чесно зароблене. Але нічого не мінялося: працювати, аби вижити, вижити, аби перехилити чарчину, що ніколи не буває зайвою.

Пожирач душ помер, як пес, обіч дороги. Ніхто зі смертних не зважився торкатися його за життя. Ніхто не зважився прибрати його тіла. Так і лежав, незручно нагадуючи всім про гріхи.

В одному з бунтів загинув Сміт. Боронив крамничку від грабунку. Заклинав не пити. Та хто його почує?

Бунт не питає наказу, він просто зносить усе живе.

Я тримав його за руку, коли він згасав. 60 -річний коротун, син коблінау і міфічної Аванки – чи то крокодила, чи то бобра, чи то гіпопотама.

Я був із ним, коли він заступив за край, і забрав його гріхи.

Помер останній, хто вірив у мене, а я залишився. Відчув, що вріс у цю землю.

Льоні двадцять шість.

У Сєвєродонецьку приватизували «Азот» – серце, що качало кров усі ці роки. І встановили пам’ятник Перемозі на площі Перемоги.

Льоня працює водієм у дуже серйозних людей. Серйозні люди вирішують діла. Льоня теж рішає діла. Виконує накази.

Частіше чує: «Це всього лиш бізнес». Вчиться казати ці слова, пробує їх на смак. Але поки що з будь-якого приводу продовжує казати: «Е!»

У Києві починається революція. Льоня їде в Лисичанськ рішать діла, бачить дядь Сашу, той привітно посміхається.

Каже: «Привіт, малий! Свободу не спини — ти!»

Льоня відповідає: «Живи».

Прийшов час Г’юза. Він збудував імперію. Перекроїв долі людей і землі.

Минуло більше 20 років від часу його мандрівки з вісьмома кораблями через півсвіту.

Помер він спокійно. Не важливо, що він хотів сказати світові.

Не важливо, що світ почув. Важливо, що він збудував Юзівку за своїм баченням чертогів понад розламами вогню й металу.

Та ця земля не була його. Не належала Г’юзовим синам.

Їхню імперію забрали ті, хто прийшов з інших країв.

Та і місцеві проковтнули їх та їхні гріхи.

Не важливо, що світ почув. Він збудував Юзівку за своїм баченням чертогів понад розламами вогню й металу

Земля перемолола.

Змінювалися режими, війни облизувалися голодними хвилями.

Ріки ставали кров’ю.

Шахта пожирала все.

У голод люди пожирали людей.

Держава творила нових героїв.

Юзівка ставала Сталіно.

Сталіно ставало Донецьком.

Усе частіше казали на цих землях: «Я просто виконував наказ».

Я бачив силу цієї землі, її свободу.

Усе частіше лунало: «Це просто бізнес».

Льоня звикає їздити з кортежем. І з музикою. Так, щоби було весело і всі співали. Льоня мотається з кортежем із Сєвєра в Лисичанськ. Вирішує питання.

Льоні тридцять шість. Квітень, у місто заходять ті, кого він бачив лиш здалеку,– професійні військові, без розпізнавальних знаків. Хоч усі знають, чиєї країни вони бійці.

Льоні подобається. Нарешті порядок у місті. П’ють лиш ті, кому належить влада. У кого автомат – того і влада. Льоня забезпечує їх усім, чим треба.

Льоня вчиться швидко віддавати накази. Миттєво ухвалювати рішення. Проводити допити.

У Льоні ще краща тачка. Він знав, де її дістати. Точніше – у кого.

Одного вечора йому дзвінок – кажуть, піймали шкідника. Якийсь дід агітацію клеїв, написи різні ночами писав. Каже: «Малому моєму подзвоніть, Льоні, я його дядько».

Я бачив, як приходили військові, які соромилися казати, якого вони роду, хоч їхня говірка була нетутешньою.

Я бачив мапи у їхніх руках, як вони збивалися зі шляху.

Я бачив, як місцеві катували місцевих.

І нікому було прийняти гріхи закатованих на себе.

Зайшлі казали, що збудують новий світ, окремішній від усього.

Десь поміж розламами вогню, вугілля й минулого. Я знову бачу тінь Ділана.

Аріанрод, я знаю – від твоєї помсти не втекти. Мій час уже близько.

Льоні тридцять шість. Він дорослий і самостійний. Він не говорить до старого. Хоч і відразу впізнає по потилиці. І все одно відчуває запах затишку. Він не хоче дивитися в його очі. Боїться почути його радісний голос.

Льоня дістає пістолет. Короткий постріл. Все, дядь Саша.

Ти що, охуїв, налітають на нього. Кричать, хто дав наказ?!

Льоня каже: «Я сам собі наказ».

Ковадло, молот, кліщі, пробійник, зубило, обтискач.

Мої друзі.

Станина, баба, шабот.

Мої діти.

Тисячі крихких людей полягли в поорану танками землю. Без імен, молитов і хрестів нового бога. Кого не спитай з місцевих – всі розкажуть: ось там, у посадці, могилки. Минуть місяці – хто згадає?

Тшшш. Лиш пам’ятайте: я не вбивця. Мені подобається приходити на кладовище смертних. Вони слабкі і сильні водночас. Ніби що більше відчувають свою смертність, то більше хочуть напитися густого елю життя.

На могили приходять родичі, розкладають їжу. Кажуть – споминають. Я ж бачу – живуть.

Розкладають цукерки у яскравих обгортках довкола могил. І йдуть.

А за мить приходять чужі діти й пожирають їх. Забираючи на себе гріхи дорослих.

Льоні завжди тридцять шість.

Льоню забрав Лисичанськ.

Йому сказали: «Нічого особистого. Просто бізнес».

*Ділан – валлійський бог моря, за іншими версіями – покровитель темряви.

**Гофаннон – валійський бог-коваль.

***Коблінау – різновид гобліна у валійській міфології.

Ілюстрації Михайла Александрова.

Опубліковано в другому номері журналу Forbes (липень-серпень 2020)