Категорія
Життя
Дата

Максим Кідрук. Із поверненням, капітане | Fiction від Forbes

Орест Бардаш, 47, відчув легкий поштовх, почув клацання магнітних замків на стикувальному ободі, однак лише після того, як неонові лампи по периметру шлюзу спалахнули зеленим, відщебнув ремені й виплив із протиперевантажувального крісла. Крізь помутнілий від астероїдного пилу ілюмінатор над його головою виблискували сріблом фермові конструкції з розгорнутими сонячними панелями

Стикувальна камера гірничого лендера була несумісною з пасажирськими портами на «Скай Айленді», тож Орест мусив причалювати до вантажного терміналу. Чоловік штовхнув люк, проплив крізь тамбур із написом General Cargo й опинився в ангароподібному відсікові, засотаному, ніби павутинням, мереживом кріплень і риштувань. Відсік був настільки великий, що в Ореста після шести місяців у тісному чотиримісному модулі запаморочилося в голові.

На виході зі стикувальної камери його зустрічав рудоволосий данець Шейн Бйоркен, термінальний «пеéс».

– Із поверненням, капітане, – Бйоркен схопив простягнуту руку й допоміг Орестові протиснутися крізь шлюз. – Як улов?

– Не скаржуся, – стримано відказав Бардаш.

Слідом за Орестом із люка випірнув Матвій Брода, геолог-розвідник, з яким Бардаш познайомився п’ять років тому, видобуваючи водяний лід у кратері Шеклтон на південному полюсі Місяця.

– Дві з половиною тисячі тонн, Шейне, – Матвій напнув на голову бейсболку і за звичкою повернув її козирком набік, що, на думку Бйоркена, було явним свідченням крайнього ступеня недоумкуватості, – три повних контейнери та забитий під зав’язку трюм у лендері.

Шейн Бйоркен і так це знав: кількома палубами нижче п’ятеро його колег швартували контейнери з рудою, яку Бардаш притягнув з навколоземного астероїда (6178) 1986 DA. Чого він не знав – так це того, щó саме за руда була в контейнерах. Більшість металічних астероїдів (а 6178-й був саме таким) складалися здебільшого із заліза та нікелю, але також містили рідкісні метали на кшталт платини, паладію чи родію. Платина коштувала у три тисячі разів дорожче, ніж нікель, а тому загальна вартість контейнерів дуже залежала від того, чим саме їх наповнив Бардаш.

– І що в них? – напруженим голосом поцікавився данець.

– Переважно нікель, – відрізав Бардаш.

Проте Брода не стримався:

– Та ясний хрін, що нікель, – його очі неначе підсвітили зсередини, – але поза тим іще сто сорок чотири тонни платини та дванадцять тонн іридію.

Бйоркен аж присвиснув: за кілограм іридію на ринку давали сто п’ятдесят тисяч євро.

– То на Землі тепер на одного мільярдера більше? – «пеéс» промовисто зиркнув на Бардаша.

– Ще кілька таких експедицій, і можеш шукати нас у Forbes Global 2000, – задер носа Брода. 

– Заткніться обоє, – форкнув Орест, – ми ще не продали метал, – він вже сягнув віку, коли щодня очікуєш від життя якоїсь нової капості.

Чоловіки замовкли. Бйоркен усе ще безуспішно намагався помножити в голові сто п’ятдесят тисяч євро на дванадцять тисяч кілограмів, коли Бардаш стомлено мовив:

– Шейне, я хочу нормально помитися і поговорити з родиною.

– Пробачте, капітане, – «пеéс» поспіхом причепив до Орестового пояса трос, затиснув кнопку на прикріпленому до передпліччя пульті, й розташована на іншому боці ангара лебідка потягнула Бардаша через вантажний термінал до пасажирського відсіку. 

– Відпочивайте, – гукнув Шейн навздогін. – Ви заслужили!

Орест чверть години відмокав у аеродинамічному душі, після чого ретельно розтер тіло бактерицидними рушниками і з полегшенням пірнув у заспокійливу півтемряву виділеної йому комірки. Влаштувавшись у подібному до телефонної будки орбітальному ліжкові, він увімкнув планшет і під’єднався до мережі.

Минуло пів року відтоді, як Орест востаннє спілкувався з дружиною, – з орбіти 6178-го він міг надсилати лише коротенькі текстові повідомлення. Та перш ніж зателефонувати додому, чоловік зазирнув у FME Tracer. Додаток у режимі реального часу відстежував ціни на Франкфуртській біржі кольорових і рідкоземельних металів. Бардаш розгорнув таблицю, до якої додав найважливіші з привезених металів, і ковзнув очима по перших двох колонках. З початку торгів трохи зросла ціна на паладій і рутеній. Нікель і платина були майже без змін.

Наразі все йшло дуже добре. Орест насторожено, ніби боявся, що від самого лише погляду число почне зменшуватися, скоса глянув на суму в правому нижньому куті, й поміж легень немовби затріпотіло друге серце. Наразі загальний виторг перевищував дев’ять мільярдів двісті двадцять вісім мільйонів євро. Більшість із них піде на виплати інвесторам, частину зжеруть податки, та все ж… Бардаш прикинув суму, що лишиться, й подумав, що рудий Бйоркен, здається, таки мав рацію: на Землі побільшає на одного мільярдера.

Закривши додаток, Орест відшукав у месенджері контакти Мії й натиснув кнопку виклику. Коли встановилося з’єднання, чоловік упізнав безлику вітальню квартири, яку вони з дружиною винаймали на Осокорках, проте замість Мії перед камерою застигла Флора, його десятирічна донька.

– Та-а-а-ту!

– Хе-е-ей, мала! – Бардаш пригладив відросле волосся, проте за відсутності гравітації воно знову стало сторчма. – Ти як?

– Де ти?

– У транспортному терміналі «Скай Айленд». Знаєш, де це?

– На низькій опорній орбіті, – завчено випалила дівчинка.

– Точняк. Бачиш, я вже близько.

– А у нас учора був батьківський день! І я розказувала про тебе. Про те, чим ти займаєшся. І ще різні історії, які ти мені розповідав. Що залізо вбиває зорі, і що всі метали, які ми видобуваємо, колись утворилися в надрах померлих зірок, – її мова нагадувала галоп, Флорі хотілося поділитися всім й одразу. – Вчителеві сподобалося, і він попросив запитати, чи ти не міг би прийти і… ну…

– До школи?

– Так.

– Виступити?

– Ага.

– Гм…

– Буде круто, тату!

– Давай я спершу спущуся на Землю, заново навчуся ходити на своїх двох, а там побачимо. Домовилися?

– А коли ти спустишся?

– За день чи два. Маю трохи справ на орбіті, – з-за Флориної спини випірнуло обличчя Мії Бардаш, й Орест несамохіть піджав губи. Голос змінився. – Дозволиш поговорити з мамою?

Дівчинка озирнулася, секунду повагалася і неохоче витиснула:

– Ну добре.

Мія сіла на місце доньки та прихилилася до монітора. Запала ніякова мовчанка. Орест відчайдушно підшуковував тему для розмови, проте у стомленому мозкові не зринало жодної ідеї. Коли пауза розтяглася майже до непристойності, дружина нарешті озвалася:

– Як усе пройшло?

– Як планували. Усе добре.

– То ми тепер багаті?

Мія з якоюсь дратівливою невимушеністю підкреслила останнє слово, й Бардаш злегка пересіпнувся, так наче його кольнули шпилькою. Багаті. Чоловік секунду вдивлявся в екран, а тоді очі ковзнули вбік.

– Я спершу маю продати метал.

– Умгу, – дружина повела бровою, мовляв, а що іще ти з ним можеш зробити?

– Поки що ми по вуха в боргах.

– Учора телефонувала Магда. Просила передати, що готова вкладатися в наступну експедицію. А ще цього тижня я з’їздила до салону Aston Martin.

– Навіщо?

– Поглянути на нову DBS Superleggera, – знуджений вираз щез із лиця, наче й не було його. – О, ти б її бачив! Сімсот тридцять кінських сил, два електродвигуни, від нуля до сотні за дві секунди, а салон!.. – Мія замріяно примружилася.

– Навіщо нам Superleggera?

– Ти просто її не бачив, Оресте.

– Я бачив її, – голос раптом став дзвінким від роздратування. – Це довбане спортивне купе.

– Не кричи на мене.

– Я не кричу. В нас є дитина, на біса нам спортивне купе?

– Воно чотиримісне. Позаду достатньо місця не лише для Флори, а й для моїх подруг.

– На Бога, Міє, я бачив це авто! Твої подруги помістяться на задні сидіння, лише якщо їм відрубати ноги!

– Ти зануда, ти це знаєш? А Superleggera – найгарніша машина з усіх, які я будь-коли бачила, – жінка байдуже знизила плечима і решту слів промовила немовби сама до себе. – Можеш зі мною не погоджуватися, проте тобі доведеться змиритися. Я вже взяла її.

– Якого… – Орест шумно ковтнув слину. Коли він відлітав, у них ледве вистачало грошей, щоб оплатити рахунки за електрику. – Як?

– Не так багато людей арканять астероїди, тож я лише назвала твоє ім’я. Цього виявилося достатньо.

Бардаш заплющив очі.

– Я хочу відпочити.

– А ще я придивилася котедж у Riviera Village, тисяча триста квадратів, шість спалень.

– Мені треба виспатися! – гаркнув Орест.

Він знав, що пізніше шкодуватиме, що підвищив голос, однак нічого не міг вдіяти з розчаруванням і злістю, що нуртували у грудях. Вони з Мією зчепилися поглядами, напружено витріщалися одне на одного впродовж кількох довжелезних секунд, а потім в очах дружини щось закрилося, неначе двері грюкнули, й вона мовчки розірвала зв’язок.

Орест збрехав. Після розмови з Мією він почувався так, ніби більше ніколи не засне. Чоловік виборсався зі спального бокса, підплив до вікна й поглянув униз, на планету. Сонце от-от мало сховатися за Землею, і його промені, ще мить тому невидимі, розщеплювалися атмосферою, утворюючи потужний кольоровий спектр у сотню разів яскравіший за найяскравішу веселку. Хмари над термінатором – розмитою лінією, що відділяла сяяння дня від глибокої чорноти ночі, – набули яскраво-помаранчевого та рожевого відтінків. Орест, притулившись носом до скла, спостерігав, як у темряві над Східною Європою спалахували блискавки.

– Капітане…

Бардаш озирнувся. Із проходу витикалася голова Матвія Броди.

– Що?

– Ціни падають, – розвідник зняв бейсболку і м’яв її в руках.

– Таке трапляється, – на Орестових губах проступила бентежна усмішка. – Не будь жадібним.

Брода нервово покусував нижню губу.

– Мінус двадцять відсотків на іридій і майже третина на платину.

Бардаш завис.

– Коли?

– Щойно.

Орест активував планшет, запустив FME Tracer і вп’явся очима в таблицю.

Цифри змінювалися на очах. Ціна на платину, як порівняти з початком торгів, обвалилася на тридцять шість відсотків. Кілограм іридію подешевшав на сорок дві тисячі. Бардаш закліпав так, ніби сподівався, що поле зору очиститься і все стане як було.

Але, певна річ, воно не стало. 

– Якого біса?

Він же переглядав таблицю кілька хвилин тому!

– Може, це через караван Гільди? – припустив Брода. – Вона якраз на підході.

Гільда Таунсенд, попри те що мала ім’я мов у якоїсь піратки з епохи великих географічних відкриттів, була чи не найпрофесійнішою астронавткою серед усіх, із ким перетинався Бардаш за останні десять років у космосі. Ніхто не знав про виживання поза межами Землі більше, ніж Гільда. Вона очолювала команду з трьох гірників, які видобували руду на невеликому навколоземному астероїді 3362 Хуфу.

– Кажуть, у неї також іридій, – мимрив Матвій, – і платина. І трейдери, типу, відчувають, що металу забагато.

Бардаш заплющив очі. Щось було не гаразд. Усе це якось не в’язалося докупи. У Гільди Таунсенд, як і у нього, був лише один лендер, навряд чи вона привезла з собою більше, ніж кілька тисяч тонн руди.

– Це якась дурня, – він мотнув головою. – Ціни не можуть так упасти через те, що хтось притарабанив на орбіту кілька зайвих контейнерів. У будь-якому разі ми вже зафрахтували всі вантажні óрбітери на «Скай Айленді», – він намагався говорити спокійно, проте голос зрадливо тремтів. – Поки Гільда пришвартується, вивантажить контейнери, домовиться про спуск… Ми збудемо весь метал ще до того, як перший вантажний Skywarden повернеться на орбіту.

– Ну, я не те щоб дуже переймаюся, – сказав Матвій (хоча насправді таки переймався: вони вже втратили майже два мільярди євро), – просто хотів, щоб ви знали.

Орест кивнув. Тоді поглянув на число у правому нижньому куті таблиці й узявся гарячково рахувати. Трохи понад чотири мільярди він має повернути інвесторам. Вони ж заберуть сімдесят відсотків операційного прибутку. Крім того, є ще поточні витрати. Він поки що не платив ні за ангар у транспортному терміналі, ні за оренду óрбітерів – усі розуміли, що він розрахується лише після того, як збуде руду. Бардаш відірвався від планшета й осклянілими очима втупився у вугільно-чорне небо за продовгуватим ілюмінатором. 

Про перший власний мільярд можна забути. І про котедж у Riviera Village теж. Але шість із половиною мільярдів – це все ще ок. «Не будь жадібним», – подумки повторив він.

Наступної миті Матвій Брода посмикав його за рукав комбінезона.

– Кепе…

– Що? – скинув голову Орест.

– Вони продовжують падати.

Бардаш збагнув, що вчепився зубами в кулак, лише коли різкий біль пронизував усю руку. Чоловік прибрав долоню від обличчя й, не бажаючи фокусуватися на екрані, секунд п’ять витріщався на сліди зубів на пальцях.

– Уже майже мінус сімдесят на платину, – мовив Матвій. – Іридій обвалився більш ніж удвічі.

– Ти жартуєш.

Орест смикнув планшет на себе так сильно, що його закрутило довкола поздовжньої осі. Чоловік мусив чіплятися ступнею за фіксатор для ніг, щоб зупинити обертання. Він нарешті подивився на екран і в розпачі захитав головою.

Ні, чорт забирай, ні. Цього не може бути – виторг упав до трьох із половиною мільярдів.

Відчуваючи, як у вухах пульсує кров, Орест закріпив таблицю з FME Tracer-ом в куті екрана, перемкнувся на месенджер і викликав Кеннета Нуньєса, трейдера, який представляв його інтереси у Франкфурті. Кеннет відповів після третього гудка. На екрані з’явилося заплиле обличчя з каскадом підборідь, темними колами під очима й смужками тоненьких вусиків, які немовби приклеїлися до верхньої губи.

– З поверненням, капітане, – пробасив Нуньєс.

– Ти бачив ціни? – випалив Бардаш.

– Так.

– Що відбувається?

– DSR демпінгують.

Deep Space Resources були піонерами космічної ери в гірництві. Компанію наприкінці двадцятих років заснував німецький промисловий магнат Фердинанд Зоммерфельд. На початку тридцятих DSR постачали припаси на орбітальні станції, а 2039-го стали першою корпорацією, що посадила лендер на астрономічне тіло за орбітою Місяця. То був невеликий навколоземний астероїд 3554 Амун. Спеціалісти NASA прогнозували, що в 3554-му міститься у двадцять разів більше металів, ніж видобула людська цивілізація за весь час існування.

Оцінки виявилися завищеними, крім того, тогочасні «деесерівські» лендери могли вкопуватися лише на пів сотні метрів, та попри це за наступні п’ять років Deep Space Resources доправили на Землю металу на €60 млрд. Наступним став металічний астероїд 2009 DD45, з якого DSR видобули 100 000 т металів платинової групи. На початку 2040-х компанія поглинула американського аерокосмічного перевізника Blue Origin, 2045-го придбала контрольний пакет акцій британської Virgin Group. На кінець десятиліття ринкова капіталізація DSR перевищила $12 трлн.

– Що означає демпінгують? Зоммерфельд не може продавати метал собі у збиток!

– Може.

– Лайно собаче! DSR тягли платину звідти ж, звідки й я, вони не можуть продавати її по одинадцять тисяч за кілограм! Це нонсенс!

– Вони саме це й роблять.

– Але чому? – від обурення Орестові перехоплювало подих.

– Тому що хочуть задушити тебе, і Таунсенд, і Рутледжа. Усіх незалежних «копачів». Так само, як задушили ArcelorMittal на Землі.

Астероїди – це просто сміття, що залишилося з часу зародження Сонячної системи і мало б піти на формування планет, однак із певних причин ніколи не злиплося у велетенські кам’яні кулі. На розжареній через вулканізм та часті зіткнення з іншими тілами молодій Землі всі по-справжньому цінні метали плавилися й опускалися вниз, до ядра, тож їх концентрація у поверхневих шарах є незначною. Астероїди ж на відміну від планет ніколи не проходили етап розплавлення, а тому містять значно більше металічної сировини, та ще й рівномірно розподіленої за об’ємом. Упродовж десятиліття після того, як перший «деесерівський» лендер пришвартувався до 3554 Амун і запустив металеві корені в надра астероїда, Deep Space Resources залишалася єдиною компанією, що займалася розробкою корисних копалин на астрономічних тілах. За цей час вони накопичили немислимі запаси кольорових металів. Попервах DSR притримували видобутий метал, продавали його обмеженими партіями, уникаючи обвалу цін. Однак у кінці сорокових з’явилися інші компанії, що кинулися освоювати навколоземні астероїди, й Deep Space Resources узялися збувати щоразу більші партії кольорових металів. Спочатку – аби збити ціну нижче за рентабельність земних підприємств і зробити видобуток руди на Землі невигідним, а тепер, здається, вирішили взагалі обвалити ринок і в такий спосіб усунути конкурентів у космосі.

– А ще тому, що вони можуть собі це дозволити, – продовжив Кеннет Нуньєс. – У DSR значно більше ресурсів. Більше, ніж наразі потребує вся земна промисловість. Не лише платини, а й золота, іридію, паладію, осмію, рутенію, родію. Що не назви – у них тонни цього лайна на складах. І можеш мені повірити, Оресте, вони готові віддавати метал задарма, аби пустити вас по світу.

Із кожним його словом усередині Бардаша щось немовби осипалося.

– Що мені робити? – прохрипів він. 

Губи були сухі, мов марсіанський ґрунт. Відповіді не надходило достатньо довго, щоб у Орестовому мозку оселилося усвідомлення, що нічого доброго від Нуньєса чекати не варто.

– Я можу купити всю твою платину, – зрештою мовив трейдер. – Даю п’ятнадцять тисяч за кілограм.

Бардаш скосив очі на таблицю в куті екрана.

– Ти не можеш так учинити зі мною, – він відчув укол роздратування через благальні нотки, що прорізалися в голосі. – Годину тому вона коштувала тридцять сім!

– Ну, це годину тому було. А зараз вона коштує сам бачиш скільки, – Нуньєс шморгнув носом. – Мені, знаєш, теж треба рахунки сплачувати.

Орест, не відповівши, натиснув на кнопку завершення виклику.

Матвій Брода все ще висів поруч.

– Що будемо робити?

Бардаш хотів відповісти, та його перервало настирливе дзижчання планшета. Вхідний виклик із невідомого акаунту. Чоловік натиснув «Відповісти». На екрані постала літня мулатка з грецьким носом, блискучим волоссям і очима такими холодними, що Ореста морозом пробрало.

– Пане Бардаш, вітаю з поверненням. Моє ім’я Лівія Іордані, я виконавча віцепрезидентка корпорації Deep Space Resources, і я телефоную, щоби сказати, що ми готові купити платину, яку ви доправили на орбіту.

Матвій з Орестом перезирнулися.

– Ціна? – хрипнув Бардаш.

– Сім тисяч за кілограм.

– Не може бути й мови, – процідив крізь зуби Орест.

– Пане Бардаш, ми самі продаємо її за сім триста.

Орест насилу стримався, щоб не загорлати: «Ви продаєте її за такою ціною навмисно, щоб задушити мене!»

– У мене борг перед інвесторами чотири мільярди, – рука з планшетом дрібно тремтіла. – Я не можу…

Лівія Іордані не стала його слухати.

– Ви не зрозуміли, пане. Ми не вашу компанію купуємо, лише ваш метал…

Бардаш нахилив планшет горизонтально і легким порухом кисті відкинув його від себе. Планшет, обертаючись, неначе диск для гри у фризбі, повільно полетів геть.

– Ваші борги – це ваша справа, крім того… – голос мулатки змінився, – пане Бардаш, ви мене чуєте?.. Оресте?..

Чоловік підтягнув коліна до грудей і відвернувся до ілюмінатора.

– Нікому на Землі не потрібен ваш метал… нікому, крім нас… ви не зможете…

Що саме він не зможе, Орест так і не дізнався. Припавши до полімерного скла, чоловік утупив погляд у синьо-білу планету. Голос Лівії все ще просочувався до свідомості настирливим дзижчанням, однак Орест на нього не зважав. Затамувавши подих, він дивився, як уздовж атмосферного фронту, що завис над Апеннінами, хвилями прокочуються бузкові блискавки. Бездонна синява Середземномор’я разюче контрастувала з охряними кольорами Сахари.

Ілюстрації Михайла Александрова.

Опубліковано у девʼятому номері журналу Forbes (квітень 2021)

Матеріали по темі
Попередній слайд
Наступний слайд
Новий Forbes вже у продажу

Новий Forbes вже у продажу

Гід по інвестиціях | 30 років українського бізнесу