Категорія
Життя
Дата

Артем Чех. У тебе все вийде

Дід Толіка працював у морзі, а тому ходив завжди веселий і добрий. Мама торгувала на ринку, продавала махрові халати, пледи й рушники. Батько ніде не працював. Він хворів. Сестри у Толіка не було. І брата не було. Двоюрідний був. Шура баран. Але він стрімко скотився у двієчники і сів у тюрму.

А ще в Толіка був друг Костік. Світлоголовий, веселий, допитливий, з довгими руками, мов у лінивця, і непропорційно великими ступнями. Після хаотичних дитячих притирок їхня дружба сформувалася як справжня й остаточна, вони відділилися від дворового колективу і більшість часу проводили разом. Переважно сиділи на бетонній призьбі овочевого магазину. Багато розмовляли, мріяли, спостерігали за бідними на події картинками навколишнього життя. Вони були найближчими друзями.

А потім несподівано виросли і розбрелися світом. Костік поїхав навчатися до столиці. Толік вступив у місцевий вуз. Бачилися раз на пів року. Зустрічаючись, з якоюсь гнітючою тугою згадували минувшину, ніби прожили життя, а попереду на них чекала лише важка старість, оповита нудьгою і чорною самотністю. В ті довгі п’яні вечори (чого лише варта ядучо‑рожева настоянка, що її потай купляв батько Толіка) вони сиділи на поїдених часом і вологою лавках біля будинку і згадували. «А пам’ятаєш Дімку Хруща? А Сашку Кульбабу?» Мріяти не було про що. Якщо несміливо й наближалися до роздумів про майбутнє, то все закінчувалося маніловщиною про випадкові багатства, що неодмінно впадуть їм на долю. Можливо, не сьогодні, але колись – через рік, через десять. Якщо доживуть.

І знову розбігалися. Кожен у своє. Пірнали у буденність, мов жирні серпневі мухи у павутиння. Толік їздив до університету, поспіхом закриваючи борги. Після пар виходив на сутінковий бульвар, темний і довгий, мов вугільна шахта, знайомився з жінками. Намагався бути галантним і старомодним, підкатував невміло, виголошуючи пишномовні банальності, відлякуючи спантеличених жінок запрошенням до свого скромного лігва. Охочих потрапити туди було небагато, а направду – не було взагалі. Бородатий коротун у сірому мішкуватому піджаку, картонні одноразові туфлі, усмішка, що більше скидається на маніакальний вишкір, – яке тут може бути лігво, які стосунки?

Костік теж їздив на пари, все швидко схоплював, на перших курсах ходив у відмінниках, з дівчатами не мав проблем. Йому все давалося просто, він на все дивився розумними і добрими очима, і світ, здавалося, відповідав йому такою ж добротою. Костік легко знайомився з людьми, швидко переходив на «ти», за кілька годин знайомства ставав кращим другом, якому хочеться довірити всі свої секрети, розділити бездонний смуток, всеосяжну радість і «п’ятку» пречудової індіки.

В якийсь момент Толік спромігся познайомитися із жінкою. Дорослою, ледь не удвічі старшою за нього, чиєюсь дружиною. Високі білі чоботи, нездорова худорлявість, піафівські лінії брів на ще молодому, але незворотньо зіпсованому косметикою обличчі. Її звали Вікторією, але Толік уперто називав її Чужою Дружиною. В цьому він вбачав легкість і справжність дорослого життя.

«Чужа Дружина» звучало солідно. Це пасувало його гостроносим туфлям і ріденькій недозрілій бороді. Костік зустрічався зі своїми ровесницями, недосвідченими, приїжджими, пухкенькими від маминої турботи й безтямно спраглими до столичного життя. Чужих дружин серед них не було.

«Чужа Дружина» звучало сильно, але разом із тим вимагало певних витрат – Вікторія любила сидіти після офісної роботи в центральних генделиках з туманним шармом провінційної богемності. Грошей у Толіка не було, а того дріб’язку, що він заробляв, допомагаючи мамі на ринку (підйоми вдосвіта, ранкова вогкість, скрипуча тачка з товаром), ледь вистачало на сигарети. З’явилося усвідомлення своєї злидарської вдачі. Життя диктувало свої правила.

Десь у той час відкрилися перші інтернет‑клуби, і короткозорий Толік, озброївшись маминими окулярами, ніби старий конторський писар, вибивав один з перших емейлів до Костіка. «Я вирішив іти в бізнес, – писав він. – Тепер я чепешник, скоро моє життя зміниться. Дуже хочу Чужу Дружину повезти на море».

– В Ялту? – питав Костік.

– В Бердянськ. Але спочатку – бізнес.

– У тебе все вийде!

У спільники Толік взяв приятеля Дімку, високого і смиканого юнака з обличчям здивованої черепахи. Він кілька років грав під гітару пісні Розенбаума у напівуркаганському закладі, знав в обличчя багатьох місцевих ділків з кримінальним минулим і туманним теперішнім, а в записнику мав з десяток дуже важливих телефонних номерів. Ділки поважали його як безвідмовного лабуха, а тому, наголошував Дімка, все зростеться, все зробимо, все порішаємо. Головне – знайти свою нішу.

Толіка приваблювала реклама.

– Ми будемо друкувати рекламу на талончиках громадського транспорту! – переможно повідомив він.

Офіс організували у кімнаті Толіка. Сиділи між строкатих килимів у блідому світлі лікарняної лампи, курили, струшуючи попіл у складки одягу, кудись весь час дзвонили, домовлялися про зустрічі, сперечалися і знов хапалися за телефон.

Толік взяв кредит – це було легко. Домовився з тролейбусним депо, знайшов першого клієнта – цегла, ракушняк, шлакоблок. Сигнальна партія талончиків пішла у друк.

Дімка цілими днями сидів на телефоні, утаємничено‑зібраний, врешті взяв у Толіка частину кредитних грошей і поїхав до Москви.

– Налагоджувати зв’язки, – пояснив він. – Все зробимо, все порішаємо.

Там він влаштувався музикантом у кафе біля «Красних воріт» і повертатись не збирався. Толіку прийшли фантастичні телефонні рахунки. Москва, Петербург, Нижній Новгород і навіть Астана. Непідйомна сума. Збентеження і подив. Безпорадна злість.

Тиснув кредит.

Толік вперше розплакався. Він сидів у студентській їдальні, згорблений і розпатланий, підсвічений вогнями новорічної гірлянди, безупинно помішував каву й розкислими від сліз очима дивився на Чужу Дружину.

– Я хотів, щоб ми поїхали в Бердянськ, – говорив він, ковтаючи голосні. – На море. Пляж, пиво, сушений бичок.

– Бичок? Дрянь! – мовила Вікторія. – Краще вже рапани.

– І рапани! – зірвався Толік на фальцет. – А тепер? Де взяти ці кляті бабки?

– А ще я люблю креветки, – додала вона. – Колись в Азові (ти був ще маленьким, не знаєш) водилося до чорта креветок, – вона понизила голос: – Ми з чоловіком продали бабусину квартиру. Гроші лежать. Ці гроші ти можеш поки що взяти. Заробиш – віддаси.

– Віддам! – пообіцяв Толік. – І ми поїдемо в Бердянськ!

– Ні, ми поїдемо в Ялту,– твердо сказала Вікторія.– Я не в тому віці, щоб лізти в болото.

Приїхав Костік, зачудовано передивлявся білетики з рекламою ракушняка.

– Можна мені один? На пам’ять. – Всі забирай, – в’яло махнув Толік, – Це провал. Вона ж мене фактично врятувала. А я відчуваю, що не люблю її. Але я їй винен. Дімка в Москві, його не знайдеш тепер. Але є перспектива добре заробити. До двохсот відсотків річних!

– Мені це ні про що не говорить,– повідомив Костік і змінив тему. Він із задоволенням розповідав про свої любовні пригоди. Вже і з рахунку збився, а все цікаво, що ж там далі, а що ж із наступною буде? А вони всі пливуть у його тенета, а він все тягне і тягне, мов старий рибалка, і, певно, цьому не буде кінця. Певно, так і має бути.

– Але я заплутався, – підсумував Костік.

– Тобто 200% річних тебе не цікавлять? – перебив Толік.

200% річних Костіка цікавили щонайменше. Він повернувся до столиці розгрібати карфагенський завал у навчанні. Все було запущено, і хоч декан наголошував, що ти ж, Костік, розумна голова, але голова в інший бік тягнула. Надолужувати, бігати кабінетами й вимолювати прощення було не до снаги. Тягнуло в нічні клуби та до корпусу жіночого гуртожитку. A тут ще й роботу запропонували – сиди собі, перенось дані з одних файлів у інші, фактично міняй свій час на гроші. Не той час, щоб вчитися. Так його з університету і поперли.

Толіка теж поперли з університету. Він знову вліз у борги, щоб вкластися до солідної фінансової структури, у назві якої містилися такі багатообіцяючі слова, як «король» і «капітал».

Вклавши гроші, Толік чекав. Гнітив тягар провини, який він підтримував своїми стосунками з Чужою Дружиною. Якась замучена, завжди застуджена, з купою сімейних негараздів – все це не для його молодого тіла та гострого розуму. Виснажливо. Навіть трохи бридливо. І він розійшовся. Був вдячний за ініціацію у дорослість і за гроші, звісно. Обіцяв повернути, щойно зможе. Чужа Дружина, сповнена образи, зажадала виплати боргу одразу. Тут же у пориві каяття розповіла усе чоловікові.

Вже незабаром невідомі і страшні типи перестрівали Толіка під його будинком і багатозначно кивали услід; настирливі телефонні дзвінки з шиплячим мовчанням, погрози і вимагання негайно повернути борг. Толік спершу ховався, до телефону не підходив, лежав, загорнувшись у синю махрову ковдру, й безтямно тупився у жовті плями на стелі. Та зрештою, коли вже несила було терпіти, сам вийшов на зв’язок, принизливо вибачався й обіцяв усе повернути, а між тим гарячково намагався перепозичити необхідну суму.

Але ніхто йому вже не давав. У відчаї все розказав мамі.

Та лише вилаяла сина і повідомила, що точку на ринку заради його боргів не продаватиме. Нічого не залишалося, як забрати гроші з солідної фінансової структури. Ще трохи, і він би отримав фантастичний і омріяний прибуток, з яким би врешті розправив крила. А так збільшить статки лише на чверть.

Повернув борг Чужій Дружині, виплатив кредит і одного пізнього травневого вечора, без боргів і з чистим сумлінням (але й без копійки в кишені) побачив у новинах репортаж про банкрутство «королів і капіталів». З екрану ніби до нього зверталися обдурені вкладники, що під проливним дощем штурмували центральний офіс піраміди. Від щастя Толік розплакався. Дивні діла твої, Господи. Дивні та чудернацькі.

Знову приїхав Костік – насторожений, стривожений, все ще намагався бути веселим і добрим, але було очевидно, що розгубив і веселість, і доброту. Очі його потьмянішали, на обличчі відбилася втома.

Вони сиділи під будинком на тій самій лавці, оббитій старим лінолеумом. Згадували минувшину – світлі ранки, коли вони бігали на пляж і сплавлялися саморобним плотом до нижніх сіл. А там, скинувши плавки, огорталися гарячим піском, який потім витрушували з одягу, сидячи вечорами із пивом на фундаменті. Коли вони востаннє були на пляжі? І де всі ті люди з дитинства, прості і неквапливі, незграбні у своєму вмінні жити? Порозбрідалися світами. Шура Баран давно вийшов і тепер тягається з легенями по диспансерах. А от Дімка Хрущ ніби продає холодильне устаткування для супермаркетів. Молодець. Знайшов себе. Тільки от ми себе ніяк знайти не можемо. Ніби прожили життя, а що далі?

Костік, повернувшись, здавалося, ще більше впав у якесь тривожне провалля. Жодних перспектив. Жодних приводів для радості. Він працював у дивній конторі, що займалася екстремальним відпочинком – катакомби, бункери, Чорнобильська зона. Сидів у порохнявому офісі на Жилянській, щось вистукував на клавіатурі, заповнював бланки, обдзвонював клієнтів. Знімав гостинку на Відрадному й загалом почувався ніби цирковий тюлень. Погано почувався тобто.

Толік, поховавши батька, ходив бездумно містом, на всі гроші купував лотерейні квитки в надії на випадкове багатство. Лише раз виграв прийнятну суму і навіщось купив мікрохвильову. З особистим життям не складалося, друзів він не мав. Через знайомих майже за безцінь придбав крадений комп’ютер і гаяв час переглядом документальних фільмів. Харчувався абияк, вислуховуючи від мами зневажливі коментарі про дорослість, лінощі, обов’язки, про жалюгідну долю нахлібника.

– Я вже стара, батька нема, а жити заради тебе, ледаря, не хочу, – сказала вона. – На пенсію піду.

– А ринок? – злякався Толік. – Як же ти зароблятимеш?

– А ти підеш замість мене, – лукаво промовила мама. – Підеш? Толік почухав між брів. Однаково треба кудись себе подіти:

– Піду!

Попервах стояти між халатами і рушниками було навіть цікаво. Кожна продана річ відлунювала приємним відчуттям прибутку. Толік прокидався о п’ятій, на шосту приїжджав на точку, командував вантажниками, що тягнули товар зі складу. Все старанно розвішував на внутрішніх стінках палатки. Ближче до восьмої починався торг. На його подив, люди охоче купували халати. Ніби кожен другий у цій країні – кондовий поміщик і нізащо не вийде зі спальні, не зодягнувшись у махровий кобеняк.

Спочатку Толік, попри незвичну втому, щиро усміхався клієнтам. Та за кілька тижнів стояння на розкислій землі у різну (часто непривітну) погоду та виснажливих поїздок за товаром на 7‑й кілометр Толік здувся. Все рідше усміхався, все частіше відповідав роздратовано, а траплялося – забивав на торгівлю і спав до пізнього ранку. Було важко і нецікаво, і вільного часу майже не лишалось. Прийдеш додому з базару, після порції пельменів дотемна вже й у сон хилить. Тому їздив на базар з дня на другий, торгівля йшла мляво. Тягло на бульвар, до розкішних чужих дружин і коктейлів чи, на крайній випадок, до безвідмовних петеушниць і темного пива.

Ніби нізвідки з’явилися іранці – з на диво світлими обличчями та добрим знанням російської мови. У білих джинсах і сорочках, лискучих на циганський манер, вони ходили ринком та пропонували власникам торгівельних точок придбати їхній бізнес.

– Вони п’ять давали, а я десять попросив, – розповідав Толік Костіку, що вчергове приїхав до міста. – Зійшлись посередині. Тепер точно все налагодиться. Хочу щось, нарешті, з тобою замутити. Ти в долі?

– Я в дупі, – скрушно промовив Костік. – Все розгубив. Друзів, роботу, знімаю підвал в промзоні, ділю його з таксистом. – Я пропоную реалізацію твоїх найсміливіших проєктів! У тебе ж є проєкти?

– Як щодо реклами на талончиках? Ракушняк! Шлакоблок!

– Ну, посмійся. Хочеш – повертайся, тут щось зробимо. А хочеш – я до тебе приїду?

– Я впевнений, є ще з десяток перспективних фінансових структур. Там Мавроді, здається, знову голову підняв.

– Нам потрібен бізнес‑план, – не зважав Толік на їдкі коментарі, – а ти ж голова – все швидко схоплюєш. У тебе ж друзів пів Києва.

– Зширялися всі мої друзі. А зрештою – приїжджай. Таксиста вижену, а тобі завжди радий.

Вони сиділи удвох посеред темної підвальної кімнати і курили, пускаючи дим у низьку бетонну стелю. Толік, залишивши мамі тисячу на щасливу пенсію, крізь її колоритні прокляття вирвався з квартири і з двома сумками речей перебрався до столиці.

– Нове життя вимагає нових правил, – говорив він. – По‑перше – порядок і чистота. Ти ж тут як бомж.

– Чого ж як? Я і є бомж. 

– Нехай твій таксист швидше забирає свої лахи, – він кивнув у напрямку пакетів з білизною і тостера.

– Скоро забере.

– А ми – у майбуття. У світлу путь! Пер аспера ад астра!

– Ти серйозно? – зітхнув Костік.

– Усміхнувся б, чувак! Мені з тобою нічого не страшно.

– Ну а мені страшно.

– Поганий ти став, – скрушно мовив Толік. – Зовсім дрябло`, але я тебе витягну з депресії. Будеш у мене справжнім серйозним меном.

Вилазити з депресії Костіку не хотілося. Ставати серйозним меном – ще менше. Він міцно і затишно сидів у цій темній норі, і вихід за межі теплої темряви здавався йому холодним і сліпучим, мов січневий сніг. Але слухняно ходив за Толіком містом, розповідав про ті чи інші локації. Толік жадібно ковтав столичне повітря, до безтями закоханий у вертляву нелінійність вулиць, якої було позбавлене його рідне місто, зазирав до дворів, знайомився з перехожими і все обдумував, як краще вкласти гроші і в які двері стукати.

Дні були сонячні, теплі, по‑осінньому неприємні. Костіка дратувало місто, а особливо його красиві люди. Здавалося, що всі вони діяльні, сповнені пихи і якогось самолюбства. А ще ці діловиті перебіжки від офісних будівель до найближчих кав’ярень! І навіть коли вони ховалися до цих кав’ярень, неспішно споживаючи свої обіди, однаково відчувалася їхня слизька і холодна присутність.

– Вони ж усі в кредит живуть, – бурмотів Костік. – Всі ці машини, ці їхні салати і пироги з бешамеллю – все у кредит.

– Не заздри, – відрізав Толік. – Скоро сам кататимешся в бешамелі, – і тягнув його все далі, у вир столичної суєти.

А ввечері, повертаючись на район, до самотньої дев’ятиповерхівки, що ніби випадково виросла серед індустріальних розвалин, Костік раптом зупинився.

– Що з тобою?

– Душно, – мовив Костік. – Отут, – і він втиснув палець у нагрудну кишеню своєї сорочки.

– Ну пішли, пішли. Я знаю, що я завтра зроблю.

– Що? – спитав Костік.

– Щось зроблю!

– Нічого не вийде, – промимрив Костік.

А вже вдома, серед бетонної сірості й всюдисущих темних тіней від апельсинового світла, що сіяла одинока п’ятдесятиваттка, Костік і Толік запримітили, що таксист забрав свої речі. І речі Костіка. І, щонайгірше, Толіка: чоловічий набір «олдспайс», костюм для ділових зустрічей, гроші.

– Я ж говорив – нічого не вийде.

Толік у розпачі стрибав по кімнатці, здіймаючи густий бетонний пил, кричав і плакав, бив ногою по матрацу, від чого той гудів усіма своїми іржавими пружинами. Толік хапав Костіка за комір сорочки, витрушуючи з нього зізнання: де познайомився з таксистом, з якого він міста, як, врешті, його звати?

– Чи то Руслан, чи то Роман,– тихо говорив Костік.– Руслан, точно Руслан. Прізвища не знаю. Він звідкись із півдня, хоча щось говорив про Суми. Я ж казав, нічого не вийде, – врешті вимовив Костік, обм’як і плюхнувся на матрац.

Костік і Толік стояли за білою стійкою у червоних корпоративних футболках. До приміщення зайшла пані років тридцяти.

– Давай, братан, у тебе все вийде, – Костік стукнув Толіка в плече.

– Доброго ранку, – широко усміхнувся Толік, оголюючи білі зуби. – Отримання чи відправка? Назвіть останні чотири цифри. 

Ілюстрації Михайла Александрова.

Опубліковано в четвертому номері журналу Forbes (жовтень 2020)

Матеріали по темі
Попередній слайд
Наступний слайд
Новий Forbes вже у продажу

Новий Forbes вже у продажу

Топ-100 приватних компаній | Кращі міста для бізнесу