Бармен, що вже 27 років працював у старому кафе неподалік офісу, ці числа добре знав. Він ніколи не перебивав клієнта і не ставив уточнюючих питань. Барменові навіть не хотілося знати, як найкращий друг може бути найбільшим ворогом, — інші відвідувачі це питання (хто голосніше, хто тихіше) вже давно обговорили.
Місяць тому Роман повідомив: друг-ворог потрапив до лікарні. Однак Роман не буде його провідувати після того, що ворог-друг учинив. Таке легко не пробачають, або й узагалі – таке не пробачають. А два тижні тому Роман сказав, що Святослав передав управління компанією синові Глібові. Отож сьогодні, випивши потрійне еспресо, ще раз помацавши кілька випадкових кісточок, чи дійсно у кожній з них відчуває біль, Роман пішов до офісу, щоб на вечір скликати термінову нараду: він оголосить, хто керуватиме компанією далі. Час, як у таких ситуаціях кажуть, прийшов. Роман радо б вивів цей Час, який «прийшов», через задні двері. Він би йому добре заплатив, поводив найдорожчими ресторанами, купив би цьому Часові та всій його родині путівку на екзотичні острови. Але Час у дверях офісу не хотів посунутися – Романові останнім часом доводилося протискатися боком.
Компанія, яка реставрувала місцеву ратушу, церкву Святих Петра і Павла, низку житлових будинків (найстаріший з яких зведено на початку XIV століття), яка розробляла ідею ІТ-містечка, побудувала кілька найсучасніших енергозбережувальних будників,– потребувала нового, як то кажуть, «повітря».
Офіс – двоповерхову радянську будівлю на самому розі – Роман викупив 15 років тому, перетворивши її, як і інші свої проєкти, на «візитівку міста». Перше, що зробив Роман, коли будівельники здали йому кабінет, ще до монтажу меблів,– почав прикріплювати до величезного голого муру шматочки стін з різних будівель. Його компанія виконала сотні проєктів, від кожного з яких Роман забирав собі фрагментик: зі шматочком шпалер періоду сецесії, зі шматочком фрески з рослинним узором, з пластом, де проступали шість різних різнокольорових шарів, з найбанальнішим пофарбованим синьою емаллю шматком під’їзду. Він забирав шматочок від того первісного, яке належало іншим авторам і не стосувалося його,– бо далі споруду чекала нова історія, під якою підписувався вже Роман.
Така ж стіна була в офісі Святослава – чотири квартали звідси. Якось Роман випадково почув від сина, ніби перше, що його Іванчик зробить, ставши головою компанії,– винесе з офісу це будівельне сміття. Донька Іванка, яка була тоді з братом, розсміялася і сказала, що це вона щонайперше з офісу винесе сміття – як майбутня голова компанії. Романові повідомили, що Гліб, новий керівник Святославового архітектурного бюро, їхній новий конкурент, батькову стіну взагалі не чіпав. Молодий директор навіть доклав свіжий шматочок– заводу 30-х років: днями вони розпочали перетворення індустріальних приміщень біля аеропорту на бізнес-центр.
•••
Роман знав Святослава з народження. От буквально з народження. Їхні матері жили у сусідстві й народили дітей з різницею в один день. Тому, лежачи в яслах, старший на день Роман мусив бачити, як медсестра вносила Святослава,– червоного, ніби новий шматок штукатурки в кабінеті Гліба.
Вони разом ходили до школи, Роман підтягував Святослава з алгебри, а Святослав Романа – з креслення. Друзі почали архітектурний бізнес спільно, точніше, працювали в Романового далекого родича. За два роки існування той розорився, а хлопці взялися за власні справи. Коли зустрічалися, наприклад, зранку в кафе з мовчазним барменом, то ніколи не говорили про бізнес. Вони були жорсткими одне з одним, коли компанії змагалися за тендери,– але тільки коли це стосувалося роботи. Лише одного разу Святослав сказав те, що вперше за 75 років їх розсварило: пів року тому запропонував, якщо вже такі проблеми з наступником, щоб Роман продав компанію його синові.
•••
– Ви знаєте, що таке любити свою роботу? – вийшов ще раз по каву Роман, не витримуючи запитальних поглядів працівників після оголошення про вечірню нараду.– Звичайно, знаєте. Ви тут стояли ще до того, як я вперше замовив собі каву. Любити свою роботу– це піти з дня народження доньки, бо твої робітники завалили балкон XVII століття. Діти мені це досі згадують. Іван з Іванкою ніколи б так не вчинили з моїми онуками, в цьому вони кращі за мене. Однак це не означає, що я мушу передати їм справу свого життя. Вони обоє працюють у нашому бюро. До речі, непогано – тямлять. Дочка – обожнюю її, віддав би за неї життя. Але управляти компанією…
Роман знав Святослава з народження. Їхні матері жили у сусідстві й народили дітей з різницею в один день
Гюго писав, що архітектура– це застигла в камені музика. Знаєте, яку вона любить музику? Іванка слухає те, що популярне. Ми якось пішли вдвох у філармонію – вона тоді на першому курсі навчалася. Іванка хвилин 10 посиділа, а потім сказала, що їй треба у вбиральню. Коли не повернулася, я не переживав, що з нею щось сталося,– точно втекла.
Бармен, з виглядом «уважно слухаю», як завжди, займався своїм.
– А син? – не чекав на перепитування Роман,– той перетворить це лише на бізнес. Він кинеться на будь-які замовлення, аби гроші. Іноді ми виходили на нуль або й у мінус – коли нам, наприклад, доручали реставрувати собори. Розумієте – собори! От ви розумієте, а Іван не розуміє. Кілька років тому в мене працював дуже здібний хлопець – Андрійко. Довіряв йому, як собі. Він і з клієнтами гарно говорив, і мови знав, і документацію ретельно вів. І навіть паралельно писав дисертацію про романські церкви! У якийсь момент навіть думав залишити Андрійка на моєму місці, почав возити з собою на найсерйозніші переговори. А потім дізнався, що він крав з будівництва цемент. Уявляєте таку дріб’язкову людину на чолі архітектурного бюро?
Я завжди радився з покійною дружиною, ухвалюючи найскладніші рішення. Точніше, вона вирішувала, що мені робити, коли ситуація була критичною. Запитав Ліну, кого поставити на чолі компанії, а вона зачинила духовку з курячими гомілками й сказала, що треба вимкнути за 25 хвилин, сама ж пішла пересаджувати вазони.
Роман випив одним ковтком холодну каву й заговорив дещо тихіше:
– У мене є швейцарський годинник. Рідко його ношу. Коли ми вперше приїхали в Берн, я вирішив віддати за той годинник майже всі гроші, які з собою мав. Ми тоді уклали прекрасний контракт, найбільший у тодішній нашій історії. Потім вирішив, що, коли піду на пенсію, віддам цей годинник новому очільнику. Смієтеся? Так, це трохи несмак – приїхати до Швейцарії і купити годинник. Але віддати годинник тому, хто крав цемент? Оце був би несмак! З іншого боку – а на чиїй руці я міг би його уявити?
Бармен і далі варив каву. Відвідувачів було небагато, однак ті, що були,– постійні. Власник кафе за всі роки змінював інтер’єр, кавомашини, проте не цього вусатого чоловіка, який рано чи пізно теж мав би передати комусь своє місце.
– Я дуже ціную вашу чемність. Однак чи могли б ви один раз дати мені пораду?
Бармен, розвернутий до кавомашини, мовчки викинув використану мелену каву і засипав свіжу. Він погладив прокурені вуса кольору дубових лакованих столиків, які не зголював, відколи повернувся з армії, і зиркнув на Романа, а потім знову відвернувся. – Лиш не кажіть, що за 25 хвилин треба вимкнути духовку з курячими гомілками,– спробував пожартувати Роман.
Бармен, не розвертаючись, промовив:
– Помиріться зі Святославом. Зранку тут був його син, сказав, що батькові залишилося кілька днів.
•••
Коли Іванці повідомили про термінову нараду, вона якраз відправила дітей у школу й нарешті почала снідати, щоб після того, як завжди, із великим запізненням, прийти в офіс.
Батько навчив її цієї страви: натиснути часнику в розсіл від квашених огірків і вмочувати туди м’яко зварені яйця. Коли вона заплющила очі від задоволення, а жовток потік кутиками губів і підборіддям, зателефонував брат – повідомити, що нарешті сьогодні він стане керівником компанії. Іванка відповіла, що нехай розслабиться,– батько любить більше її. «Ні, мене».– «Думаю, таки мене».– «Та ні, мене».– «Все ж мене він любить більше».– «Маю протилежну думку»…
Вони часто дратували одне одного, але ніколи по-справжньому не сварилися. Однак ця історія з вибором наступника у них викликала такий азарт, що брат з сестрою раз підставили невинного працівника, якого батько в якийсь момент почав розглядати на своє місце,– того самого Андрійка, любителя романського стилю в церковній архітектурі.
•••
Святослава перевезли додому– не тому, що покращало. Вони з Романом уже давно не мешкали в одному дворі – пороз’їжджалися з батьківських будинків, наввипередки побудувавши окремі доми у передмісті: Роман біля лісу, Святослав коло річки. Хоча Новий рік завжди святкували в старих батьківських квартирах, запускаючи найвищі в місті феєрверки з дахів облізлих хрущовок, де малими грали в футбол. Можливо, вони й зайнялися архітектурою, щоб побудувати будинки красивіші за ті, де жили в дитинстві?
Напівдорозі до річки Роман зупинився, бо йому здалося, ніби на щось наїхав. Однак лише здалося.
Він знову пригадував числа. 75, 27, 33… І що за рік спливає термін дії його водійського посвідчення. І що треба замінити окуляри на сильніші. Що перший зуб в Іванки з’явився у 5 місяців і 3 дні. Що Іван зробив перший крок на день народження Ліни, коли мав 1 рік і 2 місяці,– всі страшенно переживали, чому малий досі не ходить. Що площа Святославового будинку– 198 кв. м. Що Святослав мав у школі «відмінно» з усього, крім географії, бо вчителька на нього заїлася і зрізала золоту медаль…
Святослав лежав у вітальні, а кучерява онучка, яку він називав Лисицею, носила йому з полиці альбоми – в оксамитових, пластикових, дерматинових обкладинках. А там – фотографії з весіль, хрестин, дитячі, армійські світлини…
Коли Роман зайшов, Святослав зустрів його фотографією з їхньої шкільної юності, де вони удвох завмерли на брусах. Краєчки світлини обрізані фігурними ножицями; сміються обидва, стиснувши губи, ніби їм при батьках хтось розказав вульгарний анекдот.
– Ти міг зробити максимум 26 разів, а я доходив до 30,– не вітаючись, сказав Роман.
Зате в мене було більше дівчат. Святослав у старших класах виглядав значно симпатичнішим за Романа. У студентські роки Роман дещо виправився, але Святослава так і не перевершив. У них були спільні фотографії з усіх етапів життя, крім армії, бо один служив у Прибалтиці, а другий у ФРН.
– Я досі пам’ятаю ці шорти,– показав Святослав на фотографію.– Їх мама купила, коли ми їхали у Гурзуф. Я потім кілька разів перешивав резинку, щоб носити їх далі. Аж поки вони не репнули так, що всі сміялися.
– А як звали твою маму? – запитала Лисичка.
– Твою прабабу звали Марія. Апрадіда– Антон.
– А у вас була собака?
– Аякже. Королівський дворовий шпіцбульдог.
– Нічого собі!
– Його звали Спартак.
– А у вас була собачка?– звернулась до Романа.
Святослав почав сміятися.
– Звісно,– відповів Роман.– Теж королівський дворовий шпіцбульдог, якого звали Спартак.
– І ви не сварилися, чий Спартак кращий?
– Що означає «кращий»?
– Вірніший!
– Навпаки,– сказав Роман.– Ми всіх котів, собак і хом’яків називали однаково.
На пізніших фотографіях вони з родинами позували на різних пляжах. Можна було досліджувати історію фотографії останніх двадцяти років – знімки і на поляроїд, і на різні плівкові, цифрові фотоапарати, і на смартфон. Роман заговорив про плани на спільний відпочинок – орендувати дім десь далеко-далеко, цілий місяць засмагати й ні про що не думати. Святослав тільки усміхався, не кажучи ані «так», ані «ні». Він погладжував голову Лисиці, яка з розкритим ротом слухала, як мавпи на далеких островах залазять у вікна на третьому поверсі, як слони возять на спинах людей, як манго ростуть просто на деревах, а кокоси падають до ніг, тому під пальмами ходити небезпечно.
Старі друзі-вороги помирилися, навіть не говорячи про це.
Коли з фотографій, що належать іншій людині, ти можеш сформувати власний альбом, це означає, що ви разом навіки. Роман уже зібрався йти, однак Святослав попросив стати ближче:
– Ти не зможеш тепер на мене ображатися, тому скажу це.
Роман почервонів, а Святослав продовжив:
– Не напружуйся, я не проситиму продати нам компанію, хоча Гліб готовий заплатити досить багато. Дозволь речам піти своїм ходом. Ані Іван, ані Іванка не будуть такими, як ти. Але це не означає, що вони стануть гіршими. Звісно, компанія– справа твого життя. Але саме твого, а не чийогось іншого. Змінюючи її, вони дозволять їй існувати далі, після тебе.
– Але ж твій син робить все те, що робив ти.
– Гліб робить те, що хоче. Ніхто не просив його повторювати мене. Я за кілька днів відійду. І ти теж колись відійдеш. І більше не буде такої штуки, як «справа життя Романа». Як і нема більше «справи життя Святослава». Не буде твого життя, а буде життя інших людей. Чому вони мають копіювати тебе? Та і чи можливо це?
– Є робота, яку роблять добре, і та, яку добре не роблять.– Роман розлючено пішов до дверей.– Я приїду завтра, якщо ти не проти.
•••
Роман любив збирати легенди про створення найвеличніших соборів. Ці історії мали низку спільних мотивів. Десь вірять, що коли буде закладений останній камінь, почнеться кінець світу, тому деякі з соборів століттями стоять у риштуванні, дратують і захоплюють своєю недовершеністю. Ще одна група легенд– як замовник калічить майстра після завершення шедевра, щоб не побудував такого ж величного в іншому місці. Також є розповіді про те, як майстер укладає угоду з дияволом, обіцяючи віддати душу після завершення будівництва, і хитрить, не докладаючи останній камінчик. Переваги незавершеності.
Все– архітектура, все– будівлі, як вважав Роман. Сім’я, шлюб, бізнес. Будуємо все це протягом днів, років, всього життя, сподіваючись, що воно стоятиме вічність. Однак найзначніші споруди в історії часто добудовували після смерті творця. Це рятувало душу (невиконаний контрактіз дияволом), тіло (замовник-тиран не скалічить), світ.
Ще одна риса великих будівель – первісний план і втілення не збігалися. Архітектори часто відходили від початкового замислу. Та і сам Роман під час реставраційних робіт не раз змінював вигляд старих будівель, пристосовуючи їх до нашого часу. Будівництво починалося в одну епоху, зі своїми смаками й ідеями, переходило в іншу, старі методи виглядали вже неприйнятними. Цікаво, що б відчув перший творець, якби побачив, що сталося з його замислом?
•••
– Уяви, що твої очі бачать наскрізь,– казав Романові Святослав, коли той школі не міг нічого зрозуміти з уроків креслення,– уяви, що очі – рентген.
Роман не міг нарисувати найпростішу деталь, якщо в ній був отвір,– це ж усе треба на папері показати. Вони зі Святославом проводили години, тренуючи цей «рентгенний» погляд. Однак нічого не виходило, доки Роман не зламав ребро.
Вони грали на даху хрущовки у футбол. Роман, відбиваючи м’яча, спотикнувся і впав на спину. І коли Роман чітко почав розуміти, яке саме ребро йому болить,– він зміг уявляти, як показати на кресленні отвір у деталі.
Він наробив стільки бездоганних креслень, що вчителька йому ставила тільки «добре», вважаючи, що це допомагав Святослав.
Багато з ідей Роман потім втілив у життя. Завжди мріяв, що йому доручать створити собор,– не вийшло. Дуже швидко він почав керувати, а не придумувати. Здавалося, він не сам обирав цей шлях– все сталося само собою. Чоловік заглиблювався у кожну ідею, у кожне креслення, їздив на будівництво, контролював кожен етап.
Роман врешті-решт вирішив, що все, що йому дороге, і є ота велика будівля. Діти – перша стіна, робота– друга, дружба, замовлення. Цих стін було більше, ніж 4,– зрештою, як і в будь-якому соборі.
•••
Того дня після зустрічі зі Святославом Роман скасував вечірню подію в офісі. Вже за кілька днів він оголосив своє рішення.
Іванка одразу ж побігла до виходу, однак брат її зупинив:
– Прошу всіх вийти.
Іван вирішив діяти «як професіонал» – не можна сваритися, влаштовувати істерики перед чужими людьми.
Щойно вийшла остання працівниця, Іванка побігла до стола і змела папери на землю. Кинула ноутбуком у стіну. Іван перевернув невеличку пальму. Іванка почала здирати зі стіни фрагменти штукатурок попередніх проєктів. Вони були закріплені досить міцно, тому Іван допомагав сестрі.
Роман спокійно стояв збоку. Він добре знав цих двох. Саме на таку реакцію і розраховував. Роман вкотре картав себе, що, можливо, виховав їх неправильно. Але головне, чого навчив їх,– ніколи серйозно не ображатися одне на одного. Коли діти виступали проти нього, то діяли разом. І швидко пробачали.
Рознісши пів поверху, втомлені Іван з Іванкою посідали на диванчик. Після цього Роман назвав суму пропозиції від компанії, якій продавав фірму. Почувши це, Іванка схопилася, почала підіймати з підлоги й припасовувати назад відірвані від стіни фрагменти. А Іван уже запланував придбання нової квартири в центрі, до якої довго придивлявся.
Роман вийшов з офісу одночасно з дітьми. Однак попросив, щоб Іван з Іванкою йшли додому, а він хоче пройтися сам. Чоловік знову забіг в офіс і вирішив, що більше сюди не повернеться ніколи.
З шухляди забрав наручний годинник. Було вже за одинадцяту: сьогодні втілити останню частину плану не вдасться. Роман знав, що діти точно забули про годинник. Тому вирішив подарувати його бармену, що стільки років готував йому каву.
•••
Святослав помер тієї ж ночі, тому справи довелося трохи перенести. Зокрема, Роман не встиг подарувати годинник. Мер на панахиді казав, що їм «у спину дихає нова епоха». Іван та Іванка теж прийшли висловити співчуття Глібові. У церкві Романові довелося вийти – ледь не втратив свідомість. Наступного дня лікар повідомив Роману, що йому тепер не можна користуватися літаками.
Роман зустрівся зі Святославовим сином у кафе за тиждень. Гліба так закрутили справи, що він не мав часу навіть на скорботу. А хто мав? Чи хоч один з них відсвяткував важливі дати в житті рідних, не відлучаючись кожні п’ять хвилин на справи? Чи була в них хоч одна відпустка, під час якої не витрачалися шалені суми на роумінг? Чи робив хтось з них щось іще, крім «справи свого життя»?
Гліб з Романом підписали документи – і компанія перейшла до рук сина його головного ворога, його головного друга.
– Еспресо якесь не таке,– сказав Роман переляканій офіціантці.
– Ви не задоволені?
– Загалом, добре. Але щось з ним не те.
– Бармен, котрий тут працював, кілька днів тому вийшов на пенсію,– промовив Гліб.
– Такий вусатий?..
– Так, він тут завжди один був.
– Шкода. Дівчино, а як його звали?
– Вибачте, у мене сьогодні перший робочий день. Піду спитаю в адміністратора.
Ілюстрації Михайла Александрова.
Опубліковано в пʼятому номері журналу Forbes (листопад 2020)
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
