Бренд-девелопмент-менеджер Олексій Червоненко, якого надалі ми будемо називати БДМ, несподівано відчув втрату мотивації в досягненні як короткотермінових, так і довготермінових задач. «Я заробляю достатньо, аби придбати велику однокімнатну квартиру в Ірпені вже за рік за умови, що продам свою маленьку однокімнатну квартиру в Ірпені, — подумав БДМ. — Якщо ж я відкладу придбання житла на два чи три роки, то вже зможу купити невелику однокімнатну, а маленьку двокімнатну або ж велику двокімнатну квартиру, але не в Ірпені, а в якомусь маленькому селі біля Києва із перспективами розвитку років за пʼять-шість».
Amazon інвестує мільярди доларів у ШІ, роботів та машинне навчання. Якими принципами й правилами керується компанія?
Дізнайтеся вже 22 листопада на Forbes Tech 2024. Купуйте квиток за посиланням!
Такі роздуми були логічними та цілком доречними, але БДМ не був упевнений, що збільшення квартири може бути прийнятною метою для його подальшої напруженої роботи. Він розумів, що у майбутньому його ще маленькому синові знадобиться окрема кімната, тому жити далі в маленькій квартирі‑студії для самотнього студента його родині буде надто тісно. А отже, вже незабаром йому буде потрібне помешкання більшого розміру.
БДМ їхав у трамваї по району Києва, де старі хрущовки оточували старі механічні заводи, і думав про те, що 25 років тому він дещо не так уявляв собі своє майбутнє. Саме в цей день він перебував у підвалі старої хрущовки в Запоріжжі. БДМ із електрогітарою в руках намагався рівно зіграти досить складний риф, майже позбавлений будь‑якого мелодизму, але багатонадійний у гармонійному плані. Саме так він і уявляв собі свою подальшу музичну кар’єру. Немає нічого дивного в тому, що вона не склалася. Навіть набагато привабливіші у всіх сенсах групи не змогли домогтися комерційного успіху. Про них просто забули, як і про тих, хто всього досяг. А незабаром виявилося, що музику взагалі не потрібно купувати. Він написав і видав п’ять книжок, які також не викликали жодного інтересу в читачів. Незабаром БДМ зрозумів, що все цікаве для нього ніколи не зможе стати його роботою, тому доведеться займатися тим, що добре оплачується. Цілих 20 років БДМ намагався продати свій час якомога дорожче, і це йому майже вдалося (хоча й вимагало зосередження на речах, прикро далеких від його зацікавлень).
Думаючи про це, БДМ помітив навпроти себе привабливу дівчину.
– Ви зовсім не схожі на митця, – сказала дівчина.
– Так, я знаю, – відповів БДМ, нібито продовжуючи незакінчену розмову. – А що, мав би?
– Якщо ви хочете бути митцем, то вам спочатку треба виглядати і поводитися мов митець. Знаєте, як кажуть: «If it looks like a duck, swims like a duck, and quacks like a duck, then it probably is a duck».
– Вимова у вас погана,– роздратовано прокоментував БДМ. – Ніколи не кажіть «зен». Там інша приголосна. І тест качки зі мною не проходить. Мене можна визначити тільки за тестом слона: «Його важко описати, але щойно побачиш – одразу впізнаєш».
– Ви можете подивитися на мої ноги,– сказала дівчина.– Це не злочин.
– Я якраз збирався це зробити, але, користуючись вашим абдуктивним методом, не можу нічого сказати про те, якого ви сорту качка.
– А це вам і не треба, бо я не тіло, а втілення. Ще три хвилини – і я зникну назавжди.
– У якому сенсі?
– У прямому. Ось моє завдання, – і дівчина простягнула БДМу латинську літеру R розміром з вікову свічку на дитячому торті.
Дівчина й справді зникла. Аби уникнути банального містицизму, скажімо, що вона вийшла з вагону на своїй зупинці, доки БДМ перебував у прострації та занепокоєнні через можливі наслідки появи несподіваної літери.
«R,– думав БДМ.– Що може означати R? Чи не початок це якогось загрозливого попередження типу ravage, ravish, ruin? Хоча в моєму випадку це скоріше ramble».
Поки він думав, сталася наступна зустріч.
Старенька бабця колись була привабливою дівчиною, і, за великим рахунком, було це зовсім нещодавно. Час, що минув відтоді, пройшов для неї швидше, ніж для БДМа, хоча це й було суб’єктивне відчуття: старість завжди надходить по експоненті. Людина падає в неї, немов у яму, зі швидкістю прискорення вільного падіння. Так думав БДМ, доки старенька розгортала свій носовичок.
– Хочу тобі дещо подарувати, – промовила вона, все ще розгортаючи. – Не думай, це не абищо. У мене й немає нічого цінного. А за що я куплю? Від чоловіка один театральний бінокль лишився. Поламаний.
БДМ приснув і засоромився.
– От тобі смішно,– продовжувала бабця.– Усі чомусь сміються. Це й правда смішно, якщо ти не я. А ти ж не я. От і смійся. На тобі від бабушки!
І вона простягнула йому букву Е.
– Це англійська літера? – одразу ж запитав БДМ.
– Аякже! У мого діда інших не було – самі англійські.
– А звідки він її взяв?
– Та хіба я пам’ятаю? Де взяв, там уже нема! – і стара неприємно засміялася. Якби вона була молода, то було б просто відразливо, а вийшло ще й зловісно (хоч вона, звісно, не мала це на увазі).
Отже, тепер БДМ мав дві букви – R та E, і можна було зменшити коло пошуків потрібного слова. Це якось пов’язано із переробленням: redo, refurbish, reconstruct. Або й навіть recollect.
БДМ вийшов із трамвая і спустився до підземного переходу. Там він, як завжди, побачив карлика‑акордеоніста, але саме цього разу його гра вплинула на БДМа особливим чином, спричинивши цілу низку асоціацій, які пізніше склалися в такий текст:
Карлик‑акордеоніст із переходу біля метро «Академмістечко»
цікавився професіоналізмом фотографа,
що бажав отримати кілька його зображень,
бо від цього залежав гонорар.
«Мене менше ніж за 200 не знімають,– казав він.– А у вас, я бачу, камера велика.
Ви ці фото продасте за кордон».
«Ні! – заперечував фотограф із косматою бруд‑ но‑жовтою бородою.
– Я аматор. Це все для моєї приватної колекції.
Потім я влаштую фотовиставку.
Заплачу вам 300, якщо трохи попозуєте».
Тут до них підійшла усміхнена працівниця Центру соціологічних досліджень.
«Як часто ви спілкуєтеся зі своїми друзями?
Зустрічаєтеся особисто чи віддаєте перевагу месенджерам?»
Акордеоніст і фотограф замислились.
«Всі наші друзі померли»,– нарешті сказали вони.
«Всі? – посміхнулася працівниця.– Це неможливо!»
«Можливо! – підтримав їх кобзар у спортивному костюмі,
який вже кілька годин грав поруч композиції
із репертуару Modern Talking.
Мої друзі всі також померли.
Щоправда, деяких вбили на війні».
БДМ записував ці тексти у Google Docs – файл, там їх назбиралося вже 50 штук. Іноді він викладав їх у Facebook і збирав 20– 30 лайків від шанувальників.
БДМ запам’ятав акордеоніста тому, що той дав йому наступну літеру– L– і спитав: «То що ти там грав на гітарі у 1995 році? Можеш хоч би наспівати? Там, може, нічого хорошого й не було. Просто ти думаєш про себе забагато». БДМ давно забув ту мелодію.
«R, – думав БДМ. – Що може означати R? Чи не початок якогось загрозливого попередження?»
– Чому L? Чому L? – допитувався БДМ, але карлик не відповідав, лише грав по колу «Ламбаду», що починалася на L, але була у його виконанні позбавлена витонченості та еротизму. Він колись закінчив музичне училище, тому міг зіграти безліч різних мелодій для акордеона, але практика довела, що більше грошей кидають за «Ламбаду».
«REL, REL, REL… – думав БДМ. – Коло стискається! Relax, relevant, reluctant?»
Врешті він доїхав до офісу, і всі одразу ж почали його вітати: сьогодні день народження. Як можна було забути? БДМ швидко збігав по просекко, шампанське, торт, сир, хамон, оливки та багети. Бенкет організувався за 15 хвилин. Шеф подарував йому від всього відділу оригінальний набір із семи шоколадних літер: O, C, A, T, I, O, N.
– Це щоб тобі довго не збирати, – підморгнув він.
– У сенсі? – не зрозумів БДМ. – Ти вже маєш три перші букви – R, E та L, а отже, тепер у тебе є й ціле слово, – пояснив шеф.– Якщо би ти збирав по одній букві, то це би дуже довго тягнулося, а місця мало.
– Якого місця? – тупив БДМ.
– Проїхали, – відповів шеф. – Хочемо тобі побажати релокейтнутися кудись із вигодою. Як я колись.
– Що це значить? Про що ви всі говорите?
Колеги допили просекко і розійшлися по місцях, а шеф викликав БДМа у кімнату для перемовин.
– Риба шукає, де глибше, ти ж краще за мене це знаєш, – почав він. – Наш світ – тільки одна з можливостей. І не найкраща. Існує нескінченна кількість всесвітів, пов’язаних один з одним тільки тоненькими ниточками, що весь час перериваються. Деякі з них майже збігаються з нашим, деякі – радикально відрізняються. Якщо, наприклад, у нашому всесвіті ти заробляєш $2000 на місяць, а двокімнатна квартира у гарному будинку коштує $50 000, то ти зможеш купити її за чотири роки. Але в іншому всесвіті ти можеш заробляти $3000, а така сама квартира коштуватиме $30 000. Тобто ти зможеш її придбати менш ніж за рік. Круто, правда?
– Правда, – погодився БДМ. – А як потрапити у всесвіт, де у мене буде вища зарплата, а ціни на квартири нижчі?
– От, ти вже правильні питання ставиш! – зрадів шеф. – Це називається R, E, L, O, C, A, T, I, O, N, або ж переїзд. Ти можеш переїхати в цей інший всесвіт, якщо підпишеш контракт із компанією, яку я представляю. Нещодавно вона уклала з нами договір про обмін цінними співробітниками. І ми пропонуємо тобі релокейтнутися. Я теж колись це зробив і не пошкодував. У нашому всесвіті я обіймав посаду, аналогічну твоїй, а в цьому– я твій бос. Звісно, все це відбулося не одразу. Я багато працював, щоб цього досягти. Але такий шанс прискорив саме переїзд.
– А як можна зрозуміти, які в мене шанси?
– Так все давно пораховано! Всі шанси, і що скільки коштує. За переїзд треба заплатити, бо це дуже енергозатратна штука. Найдешевший коштує $10 000, але я тобі не рекомендую його брати. Там усе так само, як у нас. Тому бери дорожче.
– Наскільки?
– Ну, я би взяв за $50 000 релокейшн.
– У мене всього 10.
– Бери кредит чи позич.
– А як віддавати?
– Є методи переказу грошей до іншого всесвіту,– сказав шеф. – Це не проблема. Головне – ти маєш зважитися. Готовий?
– А дружину, дитину треба взяти.
– За кожного по $50 000 треба.
– Це нереально!
– Усе реально. Ти просто не уявляєш, як там круто! Там дуже мало людей. Майже нікого немає. А все інше – таке ж, як і в нас. З такими стартовими умовами ти дуже швидко не те що $150 000, ти мільйон за пів року зробиш, чувак! Тобто і дружину, і дитину забереш вже за два‑три місяці.
– Я все ж таки трохи сумніваюся.
– Відкинь усі сумніви. Я теж колись так зробив! Хто не ризикує, той не п’є шампанського! Ти платиш $10 000 і вирушаєш просто зараз!
– Я маю подзвонити дружині. Та й $10 000 просто так не перекинеш. Це ж ФОПівська картка. З неї не заплатиш.
– Я заплачу за тебе, віддаси, коли заробиш. Домовилися?
«Це називається R, E, L, O, C, A, T, I, O, N, або ж переїзд. Я теж колись це зробив і не пошкодував»
БДМ злякався. Шеф хотів негайно відправити його в інший всесвіт, про існування якого БДМ до сьогодні навіть не підозрював. Єдина причина, чому він не сприймав усе це як розіграш, – це перші три літери. Таке неможливо було підлаштувати. Особливо з карликом. Усе це якесь справжнє і тому ще більше лякає. Власне, це більше схоже не на жарт, а на сон. Тільки уві сні бувають такі тотальні збіги. Але ж це точно не сон.
– А де знаходиться ця компанія?– спитав БДМ.
– А тут у нас і знаходиться. Вона взагалі скрізь. Он бачиш двері? Вийдеш у них – і ти вже в тому всесвіті. Ну, чого ти стоїш? Чого чекаєш? Йди просто зараз. Ми потім усе оформимо. До речі, оплату можна скасувати протягом місяця, як тобі не сподобається. Повернуть гроші, ще й подарунок буде від компанії. Вперед! – шеф посміхнувся.
БДМ відчинив двері і побачив з того боку такий самий офіс, як і з цього. Це точно було шоу з прихованою камерою. Зараз ведучий вийде з призами від спонсора. Але цього не сталося. Такі розіграші вийшли з ужитку років 10 тому.
Він зачинив за собою двері й пройшовся порожнім офісом. БДМ спустився вниз, побачив там чиюсь машину. Двері були відчинені, тому він сів за кермо і поїхав додому. Незабаром його набрав шеф.
– Ну як? Освоюєшся? Що там? Є щось цікаве?
– Та як тобі сказати. Все таке, як і в нас. Тільки людей щось не видно. А де вони, до речі?
– Та будуть тобі люди, не хвилюйся. Там до фіга людей. В одному Києві тисяч зо п’ять живе! Щоправда, більшість на лівому березі. А ти зараз на правому. Там, може, людей 100 живе, а то й 50. Там все старе, то ніхто й жити там не хоче.
Раптово подзвонив син. «Тату, давай ти будеш бронтозавром вагою в 50 тонн, а я буду сейсмозавром вагою в 150 тонн», – запропонував він. «Звісно, – погодився БДМ. – Я скоро повернуся і буду бронтозавром». Потім телефон взяла дружина і попросила його купити до вечері сиру й риби. Він пообіцяв і це.
БДМ їхав собі дорогою на Ірпінь і думав про те, що все чисте існує дуже короткий термін і залишається таким тільки в нашій пам’яті.
«Оці чисті події, – міркував собі БДМ, марно розшукуючи хоч когось на Хрещатику рівно за тиждень, – ніколи не сприймаються як чисті. Ти просто бачиш щось, що відбувається на твоїх очах, і думаєш, що це не має жодного значення. А насправді ти бачиш ознаки справжньої чистоти. Ні! – розізлився він сам на себе. – І так все одно не ясно! Ну яка ще чистота?! Це слово сюди зовсім не підходить! Має бути якесь інше. Але яке? Як пояснити, коли ти бачиш щось справжнє і навіть не здогадуєшся про це, а вже за мить воно зникне і ти більше ніколи його не побачиш? Це щось типу спогадів, але не спогади».
БДМ так розсердився, що схопив каменюку і кинув у пластиковий щит, що зберігав написи часів Євромайдану на колоні Головпоштамту. Пластик тріснув, а написи пошкодилися. БДМ підійшов ближче і прочитав: «Банду Іваненка геть! Покінчимо із кривавим режимом Сидорчука!» Це були ознаки паралельної реальності, де президентом був Іваненко, а Сидорчук – кимось іншим. Може, очільником МВС?
БДМ глянув на верхівку Лядських воріт. Замість Архістратига Михаїла з крилами там був слон. На спині слона стояли троє дітей і запускали повітряного змія.
Усе це буде за тиждень, а наразі він зупинився біля станції метро «Академмістечко», щоб перевірити, чи немає там карлика. «Зараз я зайду в перехід, а він як кинеться навтьоки!– посміхався собі БДМ.– Але далеко втекти не встигне. Зараз я в нього розпитаю, що тут і до чого».
БДМ сів до машини і поїхав до Ірпеня. Машин не було. Наступні 30 років він нікого не зустрів
БДМ спустився сходами вниз і пішов уздовж яток з овочами. Продавців не було. Не було навіть божевільної жінки, яка весь час сиділа на землі, щось сама собі розповідаючи і сміючися. Не було й бабусі, що просила гроші у перехожих, а потім плакала, притулившись до стіни. Не було й того карлика. Очевидно, що всі зайві люди з цього Всесвіту зникли або навіть ніколи тут і не з’являлися. Можливо, він просто був порожнім, мов новобудова, і поступово наповнювався мешканцями, які могли собі дозволити хоча би перший внесок. Карлик і бабуся не змогли, а отже, їх сюди й не пустили. Вони не виграли щасливого квитка.
БДМ сів до машини і поїхав до Ірпеня. Він небезпечно розігнався, ризикуючи зіткнутися із зустрічною машиною. Але зустрічних машин не було. Наступні 30 років йому не вдалося зустрітися ні з ким.
Ілюстрації Михайла Александрова.
Опубліковано в шостому номері журналу Forbes (грудень 2020)
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
