Категорія
Життя
Дата

У передчутті великого проєкту. Валентин Васянович та Сергій Созановський про майбутнє кіноіндустрії в digital-епоху

Валентин Васянович (зліва), режисер та Сергій Созановський, продюсер і засновник компанії Film.ua. /Олександр Чекменьов

Валентин Васянович (зліва), режисер та Сергій Созановський, продюсер і засновник компанії Film.ua. Фото Олександр Чекменьов

В Україні є режисери, які завойовують призи престижних кінофестивалів, і є кінокомпанії, які заробляють на комерційних фільмах. Є навіть бюджетна підтримка кінематографу. Немає наразі лише великого кіно – фільмів, про які говорить уся країна і якими захоплюється світ.

📲 45 секунд – на один пост, 20 хвилин на день, щоб дізнатися головні економічні та бізнесові новини. Підписуйтеся на Telegram-канал Forbes Ukraine, щоб економити час.

Forbes запросив до цієї розмови двох антиподів. Режисер Валентин Васянович, 49, – адепт авторського кіно. Минулого року його «Атлантида» отримала венеціанського «Золотого лева» як найкращий фільм у програмі «Горизонти». Продюсер і засновник компанії Film.ua Сергій Созановський, 53, – лідер з виробництва розважального кіноконтенту в стилі «Скаженого весілля». Ось що вийшло.

Чим є для вас кіно? Як ви вирішили займатися ним професійно?

Валентин Васянович: Я народився і виріс у Житомирі, в родині музикантів. З дитинства мріяв бути хоча б Ференцом Лістом. Навіть повчився в музучилищі, але вчасно зрозумів, що це не моє. Вступив до інституту імені Карпенка-Карого і потрапив у дивовижний світ кіно.

Я витратив 11 років, аби навчитися знімати: закінчив спочатку операторський факультет, потім режисерський. Але переламний момент у моїй історії трапився не тоді, коли я вирішив займатися кіно, а коли почав його знімати. Я досі вважаю дивом, що в мене з’явилася така можливість. І дуже боюся, що це диво закінчиться.

Кіно– це складно. Щоби вийшло, треба зробити тисячу маленьких кроків. Це мене й заворожує в кіновиробництві: коли довго йдеш навпомацки у темряві, а потім раптом виходиш на світло. Проте останнім часом мені починає здаватися, що, якщо робиш ці крочки правильно, обов’язково вийде гарний фільм.

Сергій Созановський: Я закохався в кіно ще в дитинстві: воно викликало в мені величезну палітру емоцій.

У мене було кілька хвиль «кінозапоїв». Перша – коли вдома з’явився кольоровий телевізор. Я пропадав біля екрана годинами, незважаючи ні на які батьківські заборони. Друга – коли відкрилися відеосалони. Я вчився на юрфаці у Львові: на антену в гуртожитку можна було впіймати польські фільми. Одного разу побачив «Хрещеного батька» на польській. Не зрозумів ані слова, але відірватися було неможливо.

Третя хвиля трапилася, коли я став юристом. Робота на одного з клієнтів занесла мене на телеканал «Інтер», і я несподівано для себе зайнявся закупівлею кіно і телепродуктів. З’ясувалося, що все американське кіно, яке показують на українському ТБ, чомусь закуповують у Москві, а не в Нью-Йорку. Так у мене з’явилася божевільна мрія – купувати все без посередників. Ми почали їздити на міжнародні кіно- і телеринки. Так кіно стало моєю роботою.

Як від телезакупівель ви прийшли до створення Film.ua – найбільшої нині української кінокомпанії?

С.С.: Це дуже кінематографічна історія. Одного разу я абсолютно випадково потрапив на колишній лимонадний завод на Троєщині. Він продавався, і я подумав: а чом би й ні? Образ продакшну вже був у мене в голові. Я не боявся замахуватися на амбітну мету. Голлівуд колись теж був глушиною з кількох гаражів – а погляньте, в яку махину виріс. Вперше зайшовши на цю локацію, я повірив, що все вийде.

Сергій – продюсер, носій бізнес-функції. Валентин – режисер, творець. Ці дві фігури – антагоністи, конкуренти чи партнери?

В.В.: Перше, що я второпав, почавши знімати кіно,– що мені потрібен продюсер. Роззирнувся і зрозумів, що єдина людина, якій я можу цілковито довіряти і яка не стала б на мене тиснути,– моя дружина. Рішення почати працювати з нею в тандемі – одне з найкращих у моїй кар’єрі.

У моїй голові завжди лунають кілька голосів: режисер, оператор, продюсер. Як правило, перемагає режисер. «Внутрішній продюсер» завжди думає: «Ні, це занадто дорого». Тому цю функцію краще комусь делегувати.

з особистого архiву

Кіно для всіх. «Скажене весілля» у комерційному прокаті принесло своїм творцям понад $1 млн Фото з особистого архiву

С.С.: Валентин скромничає: він – чудовий продюсер. Можливо, не всі знають, але саме він був продюсером нашумілого фільму Мирослава Слабошпицького «Плем’я».

Як людина, котра не хоче бути продюсером свого кіно, береться за чуже?

В.В.: Винятково з приязні. Я побачив, що у Мирослава є класна історія, але йому потрібна допомога. Ми зробили «Плем’я» разом, і я дуже люблю цей проєкт. Але після цього ми з дружиною урочисто заприсяглися займатися лише власними фільмами. Життя страшенно коротке, щоб витрачати його на чужі.

С.С.: У вас вийшло дуже круто. До речі, «Плем’я» – один з лідерів за обсягом повернутих коштів Держкіно. А вже про успіх на міжнародних фестивалях годі й казати.

В авторському кіно головний, звісно, режисер. У випадку з глядацьким – інша історія. Дивіться, є McDonald’s – масове, чітко налагоджене виробництво, конвеєр без усіляких експериментів. А є мішленівські ресторани з авторською кухнею та атмосферою, за якою люди летять за тридев’ять земель. Із кіно так само. Ці два напрями існують поряд, іноді перетікаючи один в одного. Ось, наприклад, «Список Шиндлера» – це масове кіно чи авторське?

В.В.: Це дуже гарне, майстерно зроблене кіно. Авторський фільм, який зумів досягти найширшої світової аудиторії і заробити своїм творцям не лише славу і шість «Оскарів», а й багато грошей.

С.С.: Звичайно!

Який рецепт такого фільму?

С.С.: Це завжди сума різних факторів. Тут – відмінна режисура Стівена Спілберга, який 15 років виношував ідею фільму, плюс історія, що зворушила мільйони.

Мене дуже надихають приклади, коли класне, правильно сконструйоване та водночас по-авторськи вистраждане режисером кіно має великий комерційний успіх.

Таких фільмів в історії кінематографу небагато, але всі вони дуже яскраві: взяти хоча б «Політ над гніздом зозулі» або «Апокаліпсис сьогодні».

Як ви оцінюєте успіхи українського кіно на світовому ринку за останніх п’ять років? Де ми зараз і якими є наступні віхи?

С.С.: Багато хто зараз назвав би такі успішні авторські фільми, як «Атлантида» Валентина або «Додому» Нарімана Алієва. Я б додав приклади з глядацького кіно. Приміром, наш проєкт «Викрадена принцеса» пройшов у комерційному прокаті в 52 країнах. Це теж важливо: ми повинні завойовувати не тільки кінокритиків, а й міжнародного глядача.

В.В.: Алгоритм просування авторського кіно дуже простий. По-перше, потрібен гарний фільм. По-друге, продюсер, який уміє просувати кіно на європейську аудиторію і фестивалі класу А. Не востаннє завдяки зусиллям мого продюсера Володимира Яценка «Атлантиду» відібрали в Венецію. Відбір – це окремий атракціон. На фестивалі рівня Канн щороку надсилають орієнтовно 3000 фільмів. Переглянути все фізично нереально, тому робиться технічний відсів. Щоб ваша стрічка випадково туди не потрапила, і потрібен продюсер: його завдання– зробити так, аби вашу кінокартину подивилися.

Важливий milestone для будь-якого режисера – пройти на фестиваль класу А. Коли твій фільм потрапив у Берлін, Венецію, Канни, ти автоматично стаєш цікавий усім.

Наступні кроки для українського кіно: більше картин, більше нагород, ставати помітнішими у світі. Потрібно, щоб нас запам’ятали, за нашими авторами стежили. Братися за важливі теми, аби світова кінокритика заговорила про українське кіно, як свого часу про румунське.

С.С.: Валентин має рацію. Ми з Film.ua впродовж 15 років їздимо і на Берлінале, і в Канни, і на інші фестивалі зі своїм стендом. Раніше на національному українському стенді завжди було тоскно: зазвичай там зустрічалися українські продюсери й обговорювали, чому їхнє кіно нікого не цікавить. Останніми трьома-чотирма роками ситуація змінилася на краще (і справа нетільки в держпідтримці). Продюсери стали професійнішими: навчилися робити англомовні субтитри, постери, говорити із сейлз-агентами.

Які подальші кроки? Повноцінно запустити кіноіндустрію, тоді місця під сонцем вистачить усім. Моя мрія – щоб з’явилося українське авторське кіно, яке стане цікавим глядачеві у всьому світі і завоює «Оскар» або «Золотого лева». Це складно, але можливо: ось, наприклад, нині наш серіал уперше виходить на італійський національний телеканал RAI. 

Хто ваша аудиторія? І в чому різниця в роботі з українським та міжнародним глядачем?

В.В.: На жаль, аудиторія авторського кіно в Україні не дуже велика.

Тобто ваш глядач – переважно міжнародний?

В.В.: Саме так. Звичайно, є і український. Нехай нечисленний, але ця ніша щороку зростає. Це важливо, але замикатися лише на українській публіці не можна: на цьому кіноіндустрію не побудуєш.

У кінобізнесі всі розуміють, що потрібно вчитися, інтегруватися у світ, робити ко-продукції, виходити на глобальний ринок. І поступово вдається. Наприклад, мультиплікаційні проєкти, які робить компанія Сергія, успішно продаються у всьому світі.

С.С.: Стратегія Film.ua – у середньому п’ять фільмів на рік. Два– для української аудиторії (як правило, це комедії, що мають шанс окупитися в національному прокаті), і дві-три картини з міжнародним потенціалом, зроблені в ко-продукції.

У передчутті великого проєкту. Валентин Васянович та Сергій Созановський про майбутнє кіноіндустрії в digital-епоху /Фото 1

Кіноутопія. Фільм Валентина Васяновича «Атлантида» – про життя після закінчення війни на Донбасі.

Ще чотири-п’ять років тому до українського кіно не були готові ні глядачі, ні кінотеатри. А за останні три роки ми випустили чотири стрічки, кожна з яких зібрала в національному прокаті понад $1 млн («Викрадена принцеса, «Захар Беркут» і дві частини «Скаженого весілля».– Forbes). Загальний боксофіс становив приблизно $7 млн. «Захар Беркут» був у прокаті поруч із «Джокером», «Скажене весілля» рубалося з Томом Крузом, а його сиквел – з фільмом із франшизи «Зоряних воєн». Ми не програли жодного разу.

Тобто українські блокбастери готові битися за глядацькі гроші зі світовими?

С.С.: Так! Наше «Скажене весілля – 2» побило у прокаті фільм «Близнюки» з Віллом Смітом. У перший, найважливіший, вікенд прокату сеансів «Близнюків» було втричі більше, потім співвідношення змінилося. Зрештою Сміт нам програв.

Минулого року ми поставили собі мету: за сім місяців випустити сім різних за жанром фільмів. Підглянули цю стратегію у Disney, який робить 52 стрічки на рік – за кількістю вікендів.

За сім місяців ми зібрали майже 150 млн грн і продали приблизно 1,1 млн квитків. Наша наступна мета – зняти кіно, яке приведе до кінотеатрів понад 500 000 людей, окупиться, покаже відмінні рейтинги по ТБ і його придбають плаформи. І щоб у ньому був product placement, про який в українській кіноіндустрії мріють уже багато років.

Як змінюється з часом ваша глядацька мотивація?

В.В.: Змінюється радше кіно, яке тебе заворожує, ніж причина його дивитися. В юності я жив поруч із літнім кінотеатром і, дивлячись у вікно на афішу, вирішував, на що сьогодні піти. Коли виріс, полюбив авторські фільми. Пірнув у цей світ з головою і зовсім не хочу виринати. З кожною стрічкою мені відкриваються щораз нові й нові горизонти. Для мене мотивація дивитися кіно – саме в цьому.

Що стосується мотивації робити кіно. Якщо Сергієві цікаво битися з голлівудськими блокбастерами за рекордні бокс-офіси, то я мрію бути десь поруч із Роєм Андерссоном. Думаю, бокс-офіс його минулорічного фільму «Про нескінченність» мікроскопічний. Але це чудова картина. Після її перегляду ти тиждень ходиш окрилений. Це як слухати клавір Моцарта – абсолютно унікальні емоції.

С.С.: Я думаю, тут немає протиставлення. Подивіться на Альфонсо Куарона, який знімає спочатку «Гравітацію» і віддає на Netflix, а потім «Рому», яка збирає $800 млн у світовому прокаті.

Яке кіно сьогодні хоче глядач? І яке його майбутнє в диджитал-світі?

С.С.: Ти можеш скільки завгодно читати новини з екранів, а потім береш у руки паперову газету – і це зовсім інші емоції. Келих класного крафтового пива завжди буде цікавішим за масове пляшкове. Деякі з цих штучних, тактильних речей нині дійсно минають. Я дуже любив магазин Virgin у Ніцці. Завжди заходив туди, буваючи на півдні Франції. Там був такий крутий кіношний мерч: футболки, платівки, постери. Все те, чого нам іще треба навчитися робити. І ось одного разу я прийшов, а на вході висить табличка: «Virgin закритий назавжди».

Світ справді змінюється. Але я впевнений, що охочих читати паперову книгу або дивитися класний фільм у кінотеатрі, як і раніше, вдосталь. Цю магію ніщо не вб’є.

В.В.: Я підтримую Сергія. Культура спільного перегляду кіно на великому екрані не втече. Можливо, люди дійсно стануть частіше дивитися фільми вдома (особливо тепер, у період пандемії), тоді кінотеатрам буде складно економічно. Але глобально культурі походів у кіно нічого не загрожує. Це як із футболом: дивитися його на стадіоні у класній компанії набагато яскравіше за емоціями, ніж удома на дивані.

С.С.: Одне з моїх найсильніших емоційних вражень цього року – прем’єра нашого проєкту в найбільшому українському кінозалі в «Київській Русі». Коли понад тисячу осіб ахають або сміються в унісон – це дуже потужна енергія.

У наступні 10 років за артхаусом потрібно буде йти на фестиваль, а за масовим кіно – в кінотеатр? Чи все змішається?

В.В.: Ні, фрагментація продовжиться. Кожен глядач розумітиме, де подивитися те, чого йому хочеться.

С.С.: А я, навпаки, вірю, що все змішається. З останніх кейсів на цю тему: кілька років тому Film. ua брав участь у промокампанії фільму «Дике поле» за книгою Сергія Жадана, не наймасовішого українського автора. Нашим завданням було залучити широкого глядача в кінотеатри. І все вдалося.

Серед українських письменників Жадан якраз найбільш продаваний.

С.С.: Сотнями тисяч його книги все одно не продаються. Але нам вдалося зацікавити цією стрічкою по-справжньому широку українську аудиторію.

Яку головну професійну амбіцію вам хотілося б реалізувати?

В.В.: Для мене кожен фільм, який я роблю,– виклик, межа. Я, мабуть, стартапер за мисленням: завжди подумки перебуваю всередині тієї кінокартини, над якою працюю. Наприклад, нині міжнародні успіхи «Атлантиди» мене не надто цікавлять. Венеціанський лев? Дуже приємно, дякую, йдемо далі.

Напевно, моя головна амбіція – зробити наступну стрічку кращою за попередню. Я щасливий лише тоді, коли знімаю кіно.

С.С.: Моя мрія – дуже конкретна. Великий український кінопроєкт у ко-продукції, з яскравими українськими та міжнародними зірками першої величини. Щоб це був «вічнозелений проєкт», який міг би бути десятиліттями цікавий глядачеві, міжнародному зокрема. 

Опубліковано в пʼятому номері журналі Forbes (листопад 2020)

Матеріали по темі

Ви знайшли помилку чи неточність?

Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.

Виправити
Попередній слайд
Наступний слайд
Новий номер Forbes Ukraine

Замовляйте з безкоштовною кур’єрською доставкою по Україні