Категорія
Життя
Дата

У передчутті великого проєкту. Валентин Васянович та Сергій Созановський про майбутнє кіноіндустрії в digital-епоху

Валентин Васянович (зліва), режисер та Сергій Созановський, продюсер і засновник компанії Film.ua. /Фото Олександр Чекменьов

Валентин Васянович (зліва), режисер та Сергій Созановський, продюсер і засновник компанії Film.ua. Фото Олександр Чекменьов

В Україні є режисери, які завойовують призи престижних кінофестивалів, і є кінокомпанії, які заробляють на комерційних фільмах. Є навіть бюджетна підтримка кінематографу. Немає наразі лише великого кіно – фільмів, про які говорить уся країна і якими захоплюється світ.

Forbes запросив до цієї розмови двох антиподів. Режисер Валентин Васянович, 49, – адепт авторського кіно. Минулого року його «Атлантида» отримала венеціанського «Золотого лева» як найкращий фільм у програмі «Горизонти». Продюсер і засновник компанії Film.ua Сергій Созановський, 53, – лідер з виробництва розважального кіноконтенту в стилі «Скаженого весілля». Ось що вийшло.

Чим є для вас кіно? Як ви вирішили займатися ним професійно?

Валентин Васянович: Я народився і виріс у Житомирі, в родині музикантів. З дитинства мріяв бути хоча б Ференцом Лістом. Навіть повчився в музучилищі, але вчасно зрозумів, що це не моє. Вступив до інституту імені Карпенка-Карого і потрапив у дивовижний світ кіно.

Я витратив 11 років, аби навчитися знімати: закінчив спочатку операторський факультет, потім режисерський. Але переламний момент у моїй історії трапився не тоді, коли я вирішив займатися кіно, а коли почав його знімати. Я досі вважаю дивом, що в мене з’явилася така можливість. І дуже боюся, що це диво закінчиться.

Кіно– це складно. Щоби вийшло, треба зробити тисячу маленьких кроків. Це мене й заворожує в кіновиробництві: коли довго йдеш навпомацки у темряві, а потім раптом виходиш на світло. Проте останнім часом мені починає здаватися, що, якщо робиш ці крочки правильно, обов’язково вийде гарний фільм.

Сергій Созановський: Я закохався в кіно ще в дитинстві: воно викликало в мені величезну палітру емоцій.

У мене було кілька хвиль «кінозапоїв». Перша – коли вдома з’явився кольоровий телевізор. Я пропадав біля екрана годинами, незважаючи ні на які батьківські заборони. Друга – коли відкрилися відеосалони. Я вчився на юрфаці у Львові: на антену в гуртожитку можна було впіймати польські фільми. Одного разу побачив «Хрещеного батька» на польській. Не зрозумів ані слова, але відірватися було неможливо.

Третя хвиля трапилася, коли я став юристом. Робота на одного з клієнтів занесла мене на телеканал «Інтер», і я несподівано для себе зайнявся закупівлею кіно і телепродуктів. З’ясувалося, що все американське кіно, яке показують на українському ТБ, чомусь закуповують у Москві, а не в Нью-Йорку. Так у мене з’явилася божевільна мрія – купувати все без посередників. Ми почали їздити на міжнародні кіно- і телеринки. Так кіно стало моєю роботою.

Як від телезакупівель ви прийшли до створення Film.ua – найбільшої нині української кінокомпанії?

С.С.: Це дуже кінематографічна історія. Одного разу я абсолютно випадково потрапив на колишній лимонадний завод на Троєщині. Він продавався, і я подумав: а чом би й ні? Образ продакшну вже був у мене в голові. Я не боявся замахуватися на амбітну мету. Голлівуд колись теж був глушиною з кількох гаражів – а погляньте, в яку махину виріс. Вперше зайшовши на цю локацію, я повірив, що все вийде.

Сергій – продюсер, носій бізнес-функції. Валентин – режисер, творець. Ці дві фігури – антагоністи, конкуренти чи партнери?

В.В.: Перше, що я второпав, почавши знімати кіно,– що мені потрібен продюсер. Роззирнувся і зрозумів, що єдина людина, якій я можу цілковито довіряти і яка не стала б на мене тиснути,– моя дружина. Рішення почати працювати з нею в тандемі – одне з найкращих у моїй кар’єрі.

У моїй голові завжди лунають кілька голосів: режисер, оператор, продюсер. Як правило, перемагає режисер. «Внутрішній продюсер» завжди думає: «Ні, це занадто дорого». Тому цю функцію краще комусь делегувати.

Кіно для всіх. «Скажене весілля» у комерційному прокаті принесло своїм творцям понад $1 млн /Фото з особистого архiву

Кіно для всіх. «Скажене весілля» у комерційному прокаті принесло своїм творцям понад $1 млн Фото з особистого архiву

С.С.: Валентин скромничає: він – чудовий продюсер. Можливо, не всі знають, але саме він був продюсером нашумілого фільму Мирослава Слабошпицького «Плем’я».

Як людина, котра не хоче бути продюсером свого кіно, береться за чуже?

В.В.: Винятково з приязні. Я побачив, що у Мирослава є класна історія, але йому потрібна допомога. Ми зробили «Плем’я» разом, і я дуже люблю цей проєкт. Але після цього ми з дружиною урочисто заприсяглися займатися лише власними фільмами. Життя страшенно коротке, щоб витрачати його на чужі.

С.С.: У вас вийшло дуже круто. До речі, «Плем’я» – один з лідерів за обсягом повернутих коштів Держкіно. А вже про успіх на міжнародних фестивалях годі й казати.

В авторському кіно головний, звісно, режисер. У випадку з глядацьким – інша історія. Дивіться, є McDonald’s – масове, чітко налагоджене виробництво, конвеєр без усіляких експериментів. А є мішленівські ресторани з авторською кухнею та атмосферою, за якою люди летять за тридев’ять земель. Із кіно так само. Ці два напрями існують поряд, іноді перетікаючи один в одного. Ось, наприклад, «Список Шиндлера» – це масове кіно чи авторське?

В.В.: Це дуже гарне, майстерно зроблене кіно. Авторський фільм, який зумів досягти найширшої світової аудиторії і заробити своїм творцям не лише славу і шість «Оскарів», а й багато грошей.

С.С.: Звичайно!

Який рецепт такого фільму?

С.С.: Це завжди сума різних факторів. Тут – відмінна режисура Стівена Спілберга, який 15 років виношував ідею фільму, плюс історія, що зворушила мільйони.

Мене дуже надихають приклади, коли класне, правильно сконструйоване та водночас по-авторськи вистраждане режисером кіно має великий комерційний успіх.

Таких фільмів в історії кінематографу небагато, але всі вони дуже яскраві: взяти хоча б «Політ над гніздом зозулі» або «Апокаліпсис сьогодні».

Як ви оцінюєте успіхи українського кіно на світовому ринку за останніх п’ять років? Де ми зараз і якими є наступні віхи?

С.С.: Багато хто зараз назвав би такі успішні авторські фільми, як «Атлантида» Валентина або «Додому» Нарімана Алієва. Я б додав приклади з глядацького кіно. Приміром, наш проєкт «Викрадена принцеса» пройшов у комерційному прокаті в 52 країнах. Це теж важливо: ми повинні завойовувати не тільки кінокритиків, а й міжнародного глядача.

В.В.: Алгоритм просування авторського кіно дуже простий. По-перше, потрібен гарний фільм. По-друге, продюсер, який уміє просувати кіно на європейську аудиторію і фестивалі класу А. Не востаннє завдяки зусиллям мого продюсера Володимира Яценка «Атлантиду» відібрали в Венецію. Відбір – це окремий атракціон. На фестивалі рівня Канн щороку надсилають орієнтовно 3000 фільмів. Переглянути все фізично нереально, тому робиться технічний відсів. Щоб ваша стрічка випадково туди не потрапила, і потрібен продюсер: його завдання– зробити так, аби вашу кінокартину подивилися.

Важливий milestone для будь-якого режисера – пройти на фестиваль класу А. Коли твій фільм потрапив у Берлін, Венецію, Канни, ти автоматично стаєш цікавий усім.

Наступні кроки для українського кіно: більше картин, більше нагород, ставати помітнішими у світі. Потрібно, щоб нас запам’ятали, за нашими авторами стежили. Братися за важливі теми, аби світова кінокритика заговорила про українське кіно, як свого часу про румунське.

С.С.: Валентин має рацію. Ми з Film.ua впродовж 15 років їздимо і на Берлінале, і в Канни, і на інші фестивалі зі своїм стендом. Раніше на національному українському стенді завжди було тоскно: зазвичай там зустрічалися українські продюсери й обговорювали, чому їхнє кіно нікого не цікавить. Останніми трьома-чотирма роками ситуація змінилася на краще (і справа нетільки в держпідтримці). Продюсери стали професійнішими: навчилися робити англомовні субтитри, постери, говорити із сейлз-агентами.

Які подальші кроки? Повноцінно запустити кіноіндустрію, тоді місця під сонцем вистачить усім. Моя мрія – щоб з’явилося українське авторське кіно, яке стане цікавим глядачеві у всьому світі і завоює «Оскар» або «Золотого лева». Це складно, але можливо: ось, наприклад, нині наш серіал уперше виходить на італійський національний телеканал RAI. 

Хто ваша аудиторія? І в чому різниця в роботі з українським та міжнародним глядачем?

В.В.: На жаль, аудиторія авторського кіно в Україні не дуже велика.

Тобто ваш глядач – переважно міжнародний?

В.В.: Саме так. Звичайно, є і український. Нехай нечисленний, але ця ніша щороку зростає. Це важливо, але замикатися лише на українській публіці не можна: на цьому кіноіндустрію не побудуєш.

У кінобізнесі всі розуміють, що потрібно вчитися, інтегруватися у світ, робити ко-продукції, виходити на глобальний ринок. І поступово вдається. Наприклад, мультиплікаційні проєкти, які робить компанія Сергія, успішно продаються у всьому світі.

С.С.: Стратегія Film.ua – у середньому п’ять фільмів на рік. Два– для української аудиторії (як правило, це комедії, що мають шанс окупитися в національному прокаті), і дві-три картини з міжнародним потенціалом, зроблені в ко-продукції.

Кіноутопія. Фільм Валентина Васяновича «Атлантида» – про життя після закінчення війни на Донбасі.

Кіноутопія. Фільм Валентина Васяновича «Атлантида» – про життя після закінчення війни на Донбасі.

Ще чотири-п’ять років тому до українського кіно не були готові ні глядачі, ні кінотеатри. А за останні три роки ми випустили чотири стрічки, кожна з яких зібрала в національному прокаті понад $1 млн («Викрадена принцеса, «Захар Беркут» і дві частини «Скаженого весілля».– Forbes). Загальний боксофіс становив приблизно $7 млн. «Захар Беркут» був у прокаті поруч із «Джокером», «Скажене весілля» рубалося з Томом Крузом, а його сиквел – з фільмом із франшизи «Зоряних воєн». Ми не програли жодного разу.

Тобто українські блокбастери готові битися за глядацькі гроші зі світовими?

С.С.: Так! Наше «Скажене весілля – 2» побило у прокаті фільм «Близнюки» з Віллом Смітом. У перший, найважливіший, вікенд прокату сеансів «Близнюків» було втричі більше, потім співвідношення змінилося. Зрештою Сміт нам програв.

Минулого року ми поставили собі мету: за сім місяців випустити сім різних за жанром фільмів. Підглянули цю стратегію у Disney, який робить 52 стрічки на рік – за кількістю вікендів.

За сім місяців ми зібрали майже 150 млн грн і продали приблизно 1,1 млн квитків. Наша наступна мета – зняти кіно, яке приведе до кінотеатрів понад 500 000 людей, окупиться, покаже відмінні рейтинги по ТБ і його придбають плаформи. І щоб у ньому був product placement, про який в українській кіноіндустрії мріють уже багато років.

Як змінюється з часом ваша глядацька мотивація?

В.В.: Змінюється радше кіно, яке тебе заворожує, ніж причина його дивитися. В юності я жив поруч із літнім кінотеатром і, дивлячись у вікно на афішу, вирішував, на що сьогодні піти. Коли виріс, полюбив авторські фільми. Пірнув у цей світ з головою і зовсім не хочу виринати. З кожною стрічкою мені відкриваються щораз нові й нові горизонти. Для мене мотивація дивитися кіно – саме в цьому.

Що стосується мотивації робити кіно. Якщо Сергієві цікаво битися з голлівудськими блокбастерами за рекордні бокс-офіси, то я мрію бути десь поруч із Роєм Андерссоном. Думаю, бокс-офіс його минулорічного фільму «Про нескінченність» мікроскопічний. Але це чудова картина. Після її перегляду ти тиждень ходиш окрилений. Це як слухати клавір Моцарта – абсолютно унікальні емоції.

С.С.: Я думаю, тут немає протиставлення. Подивіться на Альфонсо Куарона, який знімає спочатку «Гравітацію» і віддає на Netflix, а потім «Рому», яка збирає $800 млн у світовому прокаті.

Яке кіно сьогодні хоче глядач? І яке його майбутнє в диджитал-світі?

С.С.: Ти можеш скільки завгодно читати новини з екранів, а потім береш у руки паперову газету – і це зовсім інші емоції. Келих класного крафтового пива завжди буде цікавішим за масове пляшкове. Деякі з цих штучних, тактильних речей нині дійсно минають. Я дуже любив магазин Virgin у Ніцці. Завжди заходив туди, буваючи на півдні Франції. Там був такий крутий кіношний мерч: футболки, платівки, постери. Все те, чого нам іще треба навчитися робити. І ось одного разу я прийшов, а на вході висить табличка: «Virgin закритий назавжди».

Світ справді змінюється. Але я впевнений, що охочих читати паперову книгу або дивитися класний фільм у кінотеатрі, як і раніше, вдосталь. Цю магію ніщо не вб’є.

В.В.: Я підтримую Сергія. Культура спільного перегляду кіно на великому екрані не втече. Можливо, люди дійсно стануть частіше дивитися фільми вдома (особливо тепер, у період пандемії), тоді кінотеатрам буде складно економічно. Але глобально культурі походів у кіно нічого не загрожує. Це як із футболом: дивитися його на стадіоні у класній компанії набагато яскравіше за емоціями, ніж удома на дивані.

С.С.: Одне з моїх найсильніших емоційних вражень цього року – прем’єра нашого проєкту в найбільшому українському кінозалі в «Київській Русі». Коли понад тисячу осіб ахають або сміються в унісон – це дуже потужна енергія.

У наступні 10 років за артхаусом потрібно буде йти на фестиваль, а за масовим кіно – в кінотеатр? Чи все змішається?

В.В.: Ні, фрагментація продовжиться. Кожен глядач розумітиме, де подивитися те, чого йому хочеться.

С.С.: А я, навпаки, вірю, що все змішається. З останніх кейсів на цю тему: кілька років тому Film. ua брав участь у промокампанії фільму «Дике поле» за книгою Сергія Жадана, не наймасовішого українського автора. Нашим завданням було залучити широкого глядача в кінотеатри. І все вдалося.

Серед українських письменників Жадан якраз найбільш продаваний.

С.С.: Сотнями тисяч його книги все одно не продаються. Але нам вдалося зацікавити цією стрічкою по-справжньому широку українську аудиторію.

Яку головну професійну амбіцію вам хотілося б реалізувати?

В.В.: Для мене кожен фільм, який я роблю,– виклик, межа. Я, мабуть, стартапер за мисленням: завжди подумки перебуваю всередині тієї кінокартини, над якою працюю. Наприклад, нині міжнародні успіхи «Атлантиди» мене не надто цікавлять. Венеціанський лев? Дуже приємно, дякую, йдемо далі.

Напевно, моя головна амбіція – зробити наступну стрічку кращою за попередню. Я щасливий лише тоді, коли знімаю кіно.

С.С.: Моя мрія – дуже конкретна. Великий український кінопроєкт у ко-продукції, з яскравими українськими та міжнародними зірками першої величини. Щоб це був «вічнозелений проєкт», який міг би бути десятиліттями цікавий глядачеві, міжнародному зокрема. 

Опубліковано в пʼятому номері журналі Forbes (листопад 2020)

Матеріали по темі
Попередній слайд
Наступний слайд
Новий Forbes вже у продажу

Новий Forbes вже у продажу

Рейтинг зарплат | 15 найкомфортніших банків