Чоловік років п'ятдесяти випивав зі своїм другом. З усієї родини лише він залишився у живих, тож розповідав про похорони своїх батьків, брата й сестри. Але трагічних деталей не згадував. Натомість описував істеричного родича, який змусив відкрити труну, щоб пересвідчитися, чи правильне в ній тіло
Як мотивувати команду не збавляти темп у надскладних умовах? Дізнайтесь 25 квітня на форумі «Надлюди» від Forbes. Купуйте квиток за посиланням!
Його друг – відомий південноафриканський драматург і прозаїк Деймон Галгут – сидів і уважно слухав. Ця історія надихнула його написати роман «The Promise», за який він цьогоріч отримав Букерівську премію та £50 000 (понад $68 000).
«Це був чудовий рік для африканської літератури», – сказав Галгут, 57, зі сцени. Фокус на Африці тримається вже другий рік, погоджується літературознавиця Богдана Романцова. Минулого року в шорт-листі була Мааза Менгісте з Ефіопії та зімбабвійка Ціці Дангарембга. Нобелівську премію з літератури цьогоріч отримав письменник із Занзібару Абдулразак Гурна. «Фокус із європейської літератури змістився до інших досвідів, інших типів письма», – додає Романцова.
Хто такий Деймон Галгут
Галгут дебютував зі своїм першим романом «A Sinless Season» у 17 років і одразу отримав багато схвальних відгуків критиків. Значну прихильність аудиторії йому вдалось здобути лише через 21 рік після того. Тоді вийшов його «The Good Doctor» (2003) про режим апартеїду в Південній Африці. Він став першим романом письменника, який потрапив до шорт-листа Букерівської премії. Наступними там опинились його «In a Strange Room» (2010) та «The Promise» (2021).
Найчастіше в його текстах трапляються автобіографічні мотиви. Так, він із шести років боровся з раком та переміг хворобу, про що написав у романі «Small Circle of Beings».
Чому важливий роман «The Promise»
Дії дев’ятого роману Галгута розгортаються в Південній Африці під час виходу країни з апартеїду – режиму дискримінаційної політики, спрямованого проти темношкірого населення. У центрі саги родина Сворти – Мані, його дружина Рейчел і діти Антон, Астрід і Амор. Вони мають ферму поблизу Преторії.
Обіцянку, про яку йдеться в назві роману, перед смертю дає Рейчел – віддати ферму їхній служниці Саломеї як компенсацію за роботу. Мані теж обіцяє їй це, але не дотримується слова. За 10 років він помирає від укусу змії. «У цьому можна вбачати дуже багато різних алюзій – від біблійних до думки про помсту території білій людині, яка на ній перебуває», – каже Романцова. Коли старший син Антон успадковує ферму, він також обіцяє віддати її Саломеї – і теж помирає. «Це цікава ритмічна структура – чотири десятиліття, чотири смерті», – додає літературознавиця.
Галгут зробив сім’ю Свортів характерною родиною Преторії. Це суміш колонізаторської тоді британської культури, культури африкаанс і різних вірувань. «Кроскультурність є важливою для Букерівської премії. Вона характерна для сучасного африканського письма, – пояснює Романцова. – Автори, які пишуть на ці теми, як правило, є продуктами кількох культур. Зазвичай, це європейська освіта і коріння з певної території».
Журі порівняли «The Promise» із роботами Вільяма Фолкнера та Вірджинії Вулф – класичними високими європейськими та американськими модерністами, які пишуть ускладнені романи. Оповідач у книзі ніби постійно змінює фокус. «Це відбувається в межах кількох речень. Щойно він показав крізь певну свідомість суб’єктивний точковий фокус, як одразу переходить до нейтрального, навмисне відстороненого погляду», – каже літературознавиця.
На такий прийом Галгута надихнули фільми. «У кіно кадри постійно стрибають і змінюються – чому б це не робити у романі? Це звільнило мене від обмежень традицій і дало волю поліфонії голосів, які прагнуть бути почутими», – пояснює Галгут у інтерв’ю The Guardian.
Серед важливих особливостей «The Promise» літературознавиця називає поєднання драматичних прийомів із притаманними класичному роману. «Це історія в чотирьох актах по 10 років, кожен з яких зосереджений на смерті та похоронах», – додає Романцова. Пом’якшують драматичні моменти гумор та іронія. «Я сміялась від початку роману до кінця», – каже в інтерв’ю з Галгутом журналістка Елла Фокс-Мартенс. «Це книжка, де гумор дає можливість пережити страшні речі. І насправді вона не про смерть, а про життя, яке триває попри все», – погоджується Романцова.
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
