Сотні бізнесменів і топменеджерів захищають країну. Підприємницькі рефлекси виявилися затребуваними у новій українській армії.
Новий номер журналу Forbes Україна
Цей матеріал із останнього номеру Forbes. Придбати його можна за цим посиланням. У номері: Олександр Конотопський і його Ajax Systems, 30 стійких компаній України під час війни, список українських підприємців, які пішли воювати та інше.
Підприємницький хист неможливо зламати ракетами. Сотні українських бізнесменів та топменеджерів пішли захищати країну і довели, що їхній досвід, навички та лідерські якості затребувані у ЗСУ: багато хто зробив карколомну за військовими мірками кар’єру. Більшість підприємців вісім місяців тому йшли добровольцями і були рядовими, нині чимало з них уже мають офіцерське звання, керують підрозділами і відповідають за масштабні проєкти в армії. Forbes розповідає історії п’ятьох бізнесменів, які змогли зробити кар’єру у ЗСУ.
«Бізнесова стратегія завжди намагалася щось узяти з війни. Трактат «Мистецтво війни» Сунь-цзи – настільна книга багатьох підприємців», – каже Сергій Федоренко, 35, який до 25 лютого працював комерційним директором «Укргазвидобування», а зараз є командиром роти і навчає лідерства військових.
За його словами, війна схожа на бізнес, якщо вмієш управляти людьми. «Але додається лише один фактор – страх, – зазначає Федоренко. – Кожне твоє рішення може привести твоїх підлеглих до смерті».
Підприємець готувався до війни з 2015 року, пройшов кілька приватних військових курсів. Уже 25 лютого він приєднався до сил територіальної оборони (ТрО) столичної Оболоні. Федоренко прийшов солдатом-стрільцем. І вже під час боїв за Київ став командиром підрозділу. Він згадує: росіяни накрили «Градами» сусідню з ними артилерійську батарею і була потрібна група, яка б перевірила, що з особовим складом артилеристів, і допомогла їм.
«Командир каже: «Треба їхати» – а всі закляклі: їхати туди ризиковано, – розповідає він. – Я сказав, що піду, обрав кількох бійців із собою». Коли група повернулася з бойового завдання, командир сказав Федоренку: «Ти взяв на себе лідерство – от і керуй тепер цим підрозділом».
Сьогодні Федоренко обіймає керівну посаду, яка впливає на велику кількість людей, але з метою безпеки він не розголошує деталі. Він виділяє два етапи кар’єри у ЗСУ.
У перші місяці війни потрібні були люди, які могли взяти на себе лідерство і повести за собою інших. На другому етапі лідерам потрібно було займатися менеджментом та швидко навчатися.
У пригоді стали всі навички, притаманні хорошому менеджеру мирного часу: вміння делегувати, ухвалювати рішення, ставити завдання, проводити оцінку зробленого під час виконання бойового завдання.
Мій стиль управління – я даю людям можливість приймати рішення і звітувати лише про результат, а не про методи його досягнення і не даю перекладати на мене відповідальність, якщо щось у підлеглого не виходить, каже Федоренко. За його словами, цей підхід чудово працює в армії.
Єдина відмінність – в армії є автократичність: командир може давати накази, які мусять бути виконанні. Хороший командир має не лише наказувати, а й зручно організовувати роботу і побут підрозділу. «З хорошим командиром в армії легко виконувати завдання, – каже Федоренко. – Але ти все одно ризикуєш життям».
Тачку на прокачку
Ініціативність підприємців допомагає знайти своє місце в армії. «Цивільні люди приходять до армії з великою кількістю ідей. Айтішники намагаються все цифрувати, фінансисти та юристи – систематизувати», – розповідає Віктор Шевченко, 42, співзасновник великої логістичної компанії Zammler.
Сам Шевченко пройшов шлях від одного з сотні тисяч добровольців у ТрО до відповідального за значну частину логістики та забезпечення ТрО вантажівками.
Логіст, знову логіст. Засновник компанії Zammler Віктор Шевченко знайшов у ТрО новий виклик – забезпечити цей підрозділ ЗСУ 4000 вантажівок. Фото з особистого архіву
Більш як стотисячні Сили територіальної оборони, по суті, створювалися з коліс під час війни, і навіть зараз їм бракує майже 4000 машин. Щоб закрити потребу, Шевченко підійшов до розв’язання масштабного завдання креативно: придумав і реалізовує проєкт «Тачка на прокачку». Списані Мінобороною зламані вантажівки вирушають на приватні СТО, де їх ремонтують і повертають армії.
Наразі цей проєкт підтримує військове керівництво, але на початку ніхто не вірив в ідею. Шевченку довелося на власних потужностях компанії Zammler відремонтувати 17 вантажівок, аби показати, що це можливо. «Бізнес набагато креативніший за армію, – зізнається Шевченко. – В армії вагомий вплив має бюрократія. Вона важлива, але іноді важко запускати процеси».
У Шевченка одна з найблискавичніших кар’єр: шлях з умовного окопу до штабу він пройшов за два дні. Перше армійське завдання співзасновник Zammler отримав уже 24 лютого. Його попросили знайти транспорт, який перевезе медичні засоби в центральний шпиталь, сподіваючись, що виходець з логістичного бізнесу зможе оперативно впоратись із цим завданням.
«Це здається легким, але у перший день усі були розгублені і водіїв було нереально знайти», – згадує Шевченко. Він знайшов водія і машину у своїй компанії. Вже на другий день Шевченка забрали до штабу командування, де він мав відповідати за логістику. Не обійшлося без армійських курйозів. Усі посади були зайняті, і Шевченка записали як помічника кочегара польової лазні.
Він займався постачанням пального, потім у батальйоні був начальником автомобільної служби, згодом став офіцером управління логістики ТрО України. «Незважаючи на посади, я весь час займався глобальними для армії речами», – каже Шевченко.
Завдання були звичними для Шевченка, а от можливі наслідки – ні. «Ти даєш завдання водієві і розумієш, що ця людина може не повернутися», – каже Шевченко. Або від швидкості і якості виконання завдання може залежати успішність бойової операції.
Він згадує, як під час боїв у Київській області зателефонував генерал і попросив перекинути на критичний напрям 300 військових за три години. Треба було знайти декілька автобусів у дуже короткий строк. «Ми знайшли, а на ранок я дізнався, що хлопці, яких ми перевезли, не дали прорватися російському десанту, – згадує Шевченко. – Історія могла б піти по-іншому, якби ми не виконали це завдання».
Бізнесмен під прикриттям
Девелопер та співзасновник групи компаній Focus Office та Focus Construction Борис Мартиненко, 37, надавав свої «послуги» ЗСУ, не чекаючи повномасштабного вторгнення. Як і Федоренко, він почав здобвати військові навички з 2015 року. Каже, що два-три місяці на рік проводив на військових курсах та полігонах. «Там і здружився з одним із підрозділів спеціальних призначенців», – згадує Мартиненко.
Перший бойовий досвід отримав наприкінці 2018 року. Мартиненко уникає деталей: де, у складі якого підрозділу. Пояснює, що був добровольцем і з формальної точки зору не дуже міг робити те, чим займався його підрозділ.
Сила у досвіді. Останні сім років Борис Мартиненко готувався до війни. Багато знайомих дивилися на це як на дивацтво. Фото з особистого архіву
24 лютого Мартиненко зустрів на позиціях у Щасті Луганської області, на передовій. «Потрапили під щільний обстріл «Градами», – згадує він. Частині підрозділу, до якої ввійшов і Мартиненко, наказали якомога швидше прибути до Києва. Йому доручили організовувати роботу особового складу.
Підприємець дуже обережно добирає слова, коли пояснює, чим займається зараз. «Те, що можу сказати, – моя робота пов’язана з силами спеціального призначення, я маю звання лейтенанта, але обіймаю посаду підполковника», – зазначає Мартиненко.
Він вважає, що хорошим військовим командирам, як і підприємцям, потрібні схожі навички: сфокусованість на результаті, вміння управляти людьми, стратегічне мислення, гнучкість. «Якби комерсанти керували військовими організаціями, вони були б у десятки разів ефективнішими, – вважає Мартиненко. – Вони заточені на результат, а не на процедуру».
Літати, шукати, палити
Перша розмова із Робертом Бровді, 47, тривала декілька хвилин. Він попросив перервати інтерв’ю для виконання термінових військових справ. За пів години перетелефонував уже зовсім інший Бровді: «Ми так добре дали по п’ятьох російських кораблях!!!» – майже кричав у слухавку командир підрозділу аеромобільної розвідки. Того дня за корегуванням його команди артилеристи підбили п’ять одиниць ворожої техніки. Відео цього бою, до речі, є в YouTube.
На відміну від бізнесу ти не можеш щось недопрацювати, недоробити і щоб емоції стали вищими від холодної голови
Роберт Бровді
Бровді – добре відоме ім’я у ділових колах. Він був заступником голови Державної продовольчо-зернової корпорації за часів правління Януковича, коли ДПЗКУ отримала $1,5 млрд кредиту від Китаю, але не виконала повною мірою зобов’язання з постачання зерна.
Бровді коментує цей період як короткий та цікавий досвід, котрий, однак, дещо зіпсував йому репутацію. «Я там зловив трохи непотрібного для себе заангажування», – каже підприємець. Протягом останніх кількох років перед російським вторгненням Бровді займався інвестиціями у виробничі проєкти та нерухомість.
7 лютого він добровольцем записався в оболонську ТрО. «Все відбувалося швидко, – згадує він. – В кінці лютого надягли форму і почали бойове злагодження». Його швидко призначили комвзводу.
Бровді брав участь в евакуації людей з Ірпеня, виконував бойові завдання у Бучі та Бородянці. Наприкінці квітня його підрозділ відправили на передову на херсонському напрямку.
Бровді не дуже подобалося годинами лежати в окопі, перечікуючи обстріли. Наперекір бюрократії та процедурам він на власні кошти придбав дрон і почав обстежувати лінію фронту. Згодом він створив окремий підрозділ аеророзвідників, який назвав своїм позивним «Птахи Мадяра». «Сидячи в окопі, ти не можеш впливати на перебіг подій, а робота в аеророзвідці миттєво підвищує мотивацію та ККД», – пояснює Бровді.
Підрозділ виконує п’ять видів аеророзвідки: знаходить ворожі сили, патрулює лінію фронту, корегує вогонь, управляє дронами-камікадзе та «факультативно» скидає вибухові пристрої на ворога.
Бровді порівнює свою діяльність в армії з бізнесом у продажах. Ти ставиш мету – знайти та ідентифікувати ворога, поінформувати артилерію, знищити ворога. «Це закінчений цикл бізнесу, де ти просто щоразу вдосконалюєш продукт», – каже підприємець. Для цього дії мають бути алгоритмовані й вивчені особовим складом напам’ять. Зараз, коли до підрозділу приходить новенький, мусить вивчити протоколи роботи й інтегруватися «у виробничий процес» підрозділу.
Ще одна схожість із бізнесом – результат залежить від людей, від команди. Відмінність, на думку Бровді, у тому, що на війні не можна давати волю почуттям: на когось ображатися, залишати питання не вирішеним. «На відміну від бізнесу ти не можеш щось недопрацювати, недоробити і щоб емоції стали вищими від холодної голови», – каже підприємець.
Креативні «інваліди-діловоди»
Продюсерові Володимиру Яценку, 44, співзасновнику кінопродакшну ForeFilms, армія схожа на кіновиробництво. «І в армії, і в продюсуванні фільму є ризики, які ти не можеш передбачити, оцінити й нівелювати», – каже Яценко. Він зауважує, що в армії, як і у продюсерській роботі, йому доводиться приймати великі ризики на невизначеність. «Різниця лише в тому, що в армії тобі страшно, а іноді дуже страшно», – говорить Яценко.
Із камерою навперейми. В англійській shooting означає знімати й стріляти. Володимир Яценко знайшов, як поєднати ці два зовсім різні процеси. Фото з особистого архіву
До війни він спродюсував кілька знакових фільмів українського кіно: «Атлантида», «Дике поле», «Додому».
Його шлях у ЗСУ оригінальний. У перші дні війни Яценко об’єднався з друзями та знайомими з кіноіндустрії. Виїжджали до місць, куди падали російські ракети, і знімали наслідки. Увесь контент викладали у мережу з вільним дозволом для використання іншими медіа. «Ми їздили під Київ, коли там почалася рубка. Потрапляли під обстріли, знімали евакуацію», – згадує продюсер. Під час таких вилазок вони знайомилися та кооперувалися із ДСНС, військовими й розвідниками.
З останніми група Яценка потрапила до щойно звільненого Ірпеня, коли туди ще не встигли приїхати журналісти. Вони зняли ролик, який транслював CNN і набрав понад 200 млн переглядів у США та Європі. «Тоді я зрозумів, що камера може бути сильним інструментом, як і зброя», – каже Яценко.
Що небезпечнішою ставала ситуація, то рідше цивільних операторів пускали знімати. На початку травня Яценко із товаришами мобілізувалися й розпочали службу в Головному управлінні розвідки, розповідає продюсер.
Нині п’ятеро побратимів є військовослужбовцями, але частіше, ніж зброю, вони тримають у руках камеру. «Наш підрозділ називається «інваліди-діловоди», – жартує Яценко. Він пояснює назву: жоден з учасників групи не пройшов би реальну медкомісію, а у військкоматі не знали, як записати кіношників, тож записали діловодами.
Група продовжує знімати контент, але тепер для внутрішнього користування армії. «У нас великий ступінь свободи», – каже Яценко. – Але якщо більшість лізуть у якусь небезпечну дупу за наказом, то ми йдемо туди добровільно і помирати будемо разом». «Щоразу приймати це рішення важко», – зізнається Яценко.
Продюсер каже, що війна виявила в ньому нову мотивацію. «У мене тиждень тому народився син, і я чітко зрозумів, що мені треба мати відповідь, якщо через 15 років син запитає: «Що ти робив під час війни?» – каже продюсер. «Відсутність відповіді мене б зруйнувала зсередини. Тому я не міг не піти», – додає він.
Сергій Федоренко полишив посаду комерційного директора в «Укргазвидобуванні», відповідальність за людей і процеси наздогнала його у ЗСУ. Фото з особистого архіву
Уроки війни
Ніхто з бізнесменів не романтизує війну. Але майже кожен чогось навчився, щось відкрив у собі завдяки екстремальним обставинам. Наприклад, Федоренко з «Укргазвидобування» дізнався, що є більш стресостійким, аніж себе вважав; що вміє виключати емпатію і ставитися до смерті навіть побратимів набагато простіше, ніж думав раніше; що життя – це не змагання.
«Раніше, коли мені кидали виклик, я за нього хапався і починав щось робити, а тепер я думаю, а чи потрібно мені взагалі приймати той виклик», – розповідає Федоренко.
«Я за пів року згадав і переосмислив усе, – каже Шевченко. – Як починав бізнес, з якими проблемами стикався». Підприємець говорить, що після перемоги стане більш демократичним керівником.
За час служби він відчув, як це, бути рядовим, і як складно просувати свої ідеї знизу. «Тепер я звертаю увагу на співробітників там, де раніше не звертав», – каже підприємець. У нього відбулася переоцінка значущості в колективі. Шевченко почав більше цінувати пересічних співробітників. «Краще нагородити звичайного працівника, ніж керівника, бо якби не люди під ним, то не було б ніякого керівника», – каже Шевченко.
Уточнення
В номері жовтень-листопад в матеріалі «Капіталіст на лінії фронту» допущено помилку. На сторінці 117 написано «Девелопер та співвласник Shota Office Борис Мартиненко…», а насправді «Девелопер та співзасновник групи компаній Focus Office та Focus Construction Борис Мартиненко…». На сторінці 118 в цитаті є «Те, що можу сказати, – моя робота повʼязана зі спецслужбами…» має бути «Те, що можу сказати, – моя робота повʼязана з силами спеціального призначення, …»
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
