Історично Україна була у списках великих світових експортерів зброї. Проте до 2022 року практично не мала приватного оборонного сектора. Чому регулювання нового ринку за старими правилами – це ризик втратити все? Аргументи Перрі Бойла, співзасновника та CEO інвестиційної групи MITS Capital, що сфокусована на залученні капіталу в українську Defence Tech індустрію.
Заощаджуйте, отримуючи 6 журналів за ціною 4
Купуйте річну передплату на шість журналів Forbes Ukraine за 1 799 грн замість 2 400 грн. Читайте головні історії українського бізнесу, ексклюзивні рейтинги та глибоку аналітику в кожному номері.
Американсько-ізраїльська операція проти Ірану навчила глобальні медіа рахувати, наскільки це велике марнотратство – збивати дрони Shahed за $30 000–40 000 установками Patriot із ракетами за $4 млн.
Україна й українські Defence Tech компанії опанували цю математику асиметричної війни досконало. У лютому 2026-го 70% «Шахедів» над і навколо Києва було знищено за допомогою дронів-перехоплювачів, за даними Генштабу. Вартість одного не перевищує кількох тисяч доларів. Компаній – виробників інтерсепторів – кілька десятків, ще десятки команд намагаються їх перевершити.
Здавалося б, вікно можливостей для української оборонки відкрите широко як ніколи. Є технології для сучасної війни та технологічна екосистема, що з’явилася, зокрема, й завдяки створеному Міністерством цифрової трансформації кластеру Brave1. Є достатньо зрілих виробників – на початок 2026-го Міноборони оцінює обсяги індустрії у $50 млрд. Є налагоджена співпраця з країнами-партнерами, міжнародні програми на кшталт «данської моделі», SAFE, EDIP, Build with Ukraine тощо. Де тут погані новини?
Керівництво держави дає зелене світло експорту озброєнь. Але без критичних оновлень законодавчої бази українські виробники ризикують втратити час, а отже, і конкурентну перевагу в новітній гонці озброєнь. І за всіма законами економіки їхнє місце займе хтось інший.
Наприклад, трішки більше року тому продуктам європейських Quantum Systems, Tekever чи Helsing було складно змагатися з українськими розробками. Сьогодні завдяки залученим сотням мільйонів євро інституційного капіталу вони розвинули R&D, найняли сотні спеціалістів, зокрема й в Україні, і вже обходять деяких українських конкурентів. Просто тому, що інституційний капітал уникає ризику й обирає ринки, де є прозорі, зрозумілі для всіх правила гри.
Як Україні стати таким ринком?
Гармонізувати експортну регуляцію з ЄС
Після 1991 року Україна втратила значну частину промислової інфраструктури, успадкованої від СРСР. Хоч як іронічно, її залишки вже п’ятий рік «деіндустріалізують» російські ракети, які свого часу допомагали створювати українські конструкторські бюро. Теперішній бум Defence Tech – шанс не лише відродити технологічний потенціал України, а й зробити її європейським індустріальним центром ВПК та машинобудування.
Причина – збіг обставин, який випадає раз на століття, а то й на кілька. Глобальний тренд на переозброєння вже стартував і, враховуючи тяглість оборонних контрактів, триватиме наступні 15–20 років. Паралельно світ увійшов у нову еру роботизації, де військові технології надають відчутну перевагу.
Але Україна успадкувала від СРСР ще й підхід до експорту оборонної продукції: право продавати зброю за кордон має виключно держава. Подібні практики збереглися також у РФ, Албанії та Сербії. Можливо, це має практичний сенс у тоталітарних країнах, де все оборонне виробництво за замовчуванням належить державі.
Розсилка Forbes AI: штучний інтелект очима тих, хто ризикує грошима
Можливо, це навіть не було проблемою до 2022-го, коли в Україні налічувалося до пів сотні приватних оборонних компаній, а левова частка індустрії залишалася державною. До початку 2026-го приватний сектор, за різними оцінками, зріс до 900–1500 гравців. Лише виробництвом дронів, як заявив президент України Володимир Зеленський, займаються 450 підприємств. І тут єдиний державний орган, що організовує експортні контракти – так званий спецекспортер – стає пляшковим горлечком.
За оцінками галузевих експертів, які консультують MITS Capital, навіть за ідеальних обставин реальне виконання перших контрактів розпочнеться не раніше ніж за 8–12 місяців після фактичного перезапуску оборонного експорту. Якщо спецекспортер не встигає оперативно обробити заявки всіх охочих компаній, цей фактичний перезапуск відкладається щонайменше на рік. Є сумніви, що потенційні замовники чекатимуть українських виробників до 2028-го чи довше. Особливо враховуючи, що іноземні виробники вже зараз почали копіювати українські рішення.
Логічний вихід – ухвалити закон, що ліквідує державну монополію і дозволяє приватним гравцям оборонного ринку укладати зовнішньоекономічні договори напряму із країнами-покупцями та уповноваженими на оборонні закупівлі державними структурами на кшталт данської DALO.
Наразі невідомо, до яких держав-союзників буде дозволено експортувати товари військового призначення. Один із можливих і логічних варіантів – країни (переважно європейські), з якими Україна підписала безпекові угоди. А для Європейського союзу закупівля зброї у приватних виробників – зрозуміла й стандартна практика. Тож це рішення водночас гармонізує українське законодавство у галузі експортного контролю з європейськими нормами і спрощує майбутню співпрацю.
Гарантувати інтереси Сил оборони та податкові надходження
Чи не надаватимуть виробники пріоритет експортним контрактам на шкоду українській армії – зрозуміле й чи не найгостріше питання публічного дискурсу. Втім, у міжнародній практиці на нього теж є відповідь: законодавчо визначити, що Сили оборони України за будь-яких обставин є замовником №1. Саме так це працює у США.
На практиці це означає, що в експортних угодах мають бути обов’язкові пункти про пріоритетність поставок для українського війська. Це гарантує, що навіть готова до відправки за кордон партія продукції у разі термінового запиту від військових буде відвантажена на фронт.
Я бачив багато напрацювань і пропозицій про те, як Україні отримати максимальну користь від оборонного експорту. Наприклад, дозволити продавати за кордон лише кодифіковані вироби і лише за контрактами без штрафних санкцій за зрив експортної поставки. Перше дасть змогу нарощувати виробничі потужності для продуктів, що стоять на озброєнні української армії, замість різноманітних «експортних версій». Друге дозволить безболісно скеровувати продукцію «замовнику №1» і буде запобіжником від зловживань.
Інша раціональна ідея – спеціальні податки чи мита на експорт оборонної продукції, які йтимуть у державний бюджет, спеціальний фонд Міноборони тощо. Це може бути єдина фіксована ставка чи диверсифікована за типом продукції. Проте незалежно від формату створення податкової бази, що вочевидь вимагатиме часу, не має блокувати сам перезапуск експорту.
Чому, зрештою, українців має турбувати експорт зброї? Можливість цивілізовано продавати БПЛА, НРК, РЕБ та інші розробки за кордон знімає з українського Defence Tech «прокляття єдиного покупця». Це робить компанії привабливими для інституційних інвесторів. Вони готові виписувати чеки на сотні мільйонів на противагу десяткам, якими зараз готові ризикувати венчурні фонди.
Інституційний капітал у свою чергу дає можливість нарешті на повну розвивати R&D і дійсно складні технологічні рішення. Бо прості технологічні рішення закінчилися ще у 2023-му. І хоча прогнозувати військові технологічні тренди більш ніж на два роки наперед складно, фінансовий ресурс дозволяє випереджати ворога бодай на пів року – рік. У контексті сучасних технологічних циклів це майже вічність.
Не зволікаючи з експортом, українці насправді купують час і собі, і союзникам, які, здається, починають щось усвідомлювати. Втім, як влучно зауважує начальник штабу 412-ї бригади Nemesis Артем Бєлєнков, вони все ще не розуміють, наскільки швидко все рухається. А всі відомі Європі рішення вже не працюють.
Дуже сподіваюся, що Україна все ж таки скористається своїм шансом побудувати головну технологічну галузь економіки, що вартуватиме значно більше $50 млрд.
