Якою має бути ідеальна податкова система для України. Шість основних умов

Українська реальність – це великі соціальні видатки, неспівставні з можливостями економіки. Через необхідність підтримувати постраждалих унаслідок війни, Україна може стати ще більш соціальною країною.

Проте у фокусі податкової системи мають бути ті люди та бізнеси, які за все платять. Хоча, можливо, отримувачі виплат із бюджету з цим і не погодяться,

Якою повинна бути адекватна структура податкової системи України для платників? Шість реперних точок, на яких базуватиметься ця система.

1. В Україні завжди буде ПДВ.  

Безліч дискусій на цю тему повторюються по колу кожні кілька років. Проте Україна рухається в Євросоюз, а ПДВ там базовий податок. Потрібно спрощувати адміністрування, відсікати все зайве (його багато), автоматизувати етапи обслуговування податку, максимально здешевлювати роботу з ПДВ для податкових агентів. Проте варто прийняти як даність, що в Україні базовий податок ПДВ, а не щось інше.  

Тимчасова відмова від ПДВ – за масштабом трудозатрат те ж саме, що тимчасова перебудова української залізниці на вузькоколійку, а потім повернення всього назад. 

2. Існування спрощеної системи оподаткування, проте з усіма запобіжниками проти зловживань.

Така система необхідна, і вона вже довела свою корисність у наших умовах.  

Можливість започаткувати справу з мінімальними адміністративними витратами, можливість утримувати себе та сім’ю і не висіти на шиї в решти платників податків, а також можливість захиститись від вибіркового застосування законодавства з боку податкових органів.  

Формат існування спрощеної системи – це тема дискусій не на один рік, але сама система повинна існувати.

3. Аналітичний підхід до роботи податкових органів. 

На рівні дискусій усі погодилися, що це критично важливо, але на практиці це не працює.  

Аналітичні структури податкових органів та митниці все бачать та все знають, але ці знання чомусь не трансформуються в практичний результат. Для виборців, цю «неуважність» компенсують посиленням адміністративного контролю, що просто збільшує вартість дотримання законодавства та вал документообігу для добросовісних платників, але жодним чином не псує життя «ведмедям» та «китам».

4. Приведення оподаткування праці до адекватного вигляду. 

Наразі єдиний соціальний внесок (ЄСВ) уже втратив свою суть і є не внеском у пенсійне майбутнє громадян, а податком на утримання сучасних пенсіонерів. До того ж податком обтяжливим та демотивуючим.  

До війни демографічні тенденції були настільки загрозливі, що навіть найбільші опоненти змін визнавали, що так довго бути не може. Складно спрогнозувати, яка буде демографічна структура після війни з огляду на хвилі міграції. Перше, що потрібно буде зробити після закінчення бойових дій, – це перепис населення. 

Обтяжливий ЄСВ потрібно буде демонтувати, а українським платникам податків запропонувати нову модель пенсійної системи, яка, як мінімум, відповідатиме демографічній реальності та буде мати якесь майбутнє в перспективі 20–30 років. 

5. Рівність застосування податкового законодавства.  

У нашій державі надмірні, обтяжливі соціальні зобов’язання. Після війни вони тільки збільшаться. Тягар утримання цього соціального багажу повинен рівномірно розподілятися на всіх платників податків в Україні.  

Якщо хтось пропонує з декого зняти відповідальність, то повинен обґрунтувати, чому цей «дехто» заслуговує на таку честь, коли всі решта повинні нести соціальний тягар.  

Якщо це тому, що інакше людина долучиться до лав утриманців, а зараз вона сама себе годує, то ця відповідь прийнятна. Якщо тому, що за два–три роки інвестор гарантовано створить робочі місця і буде робити свій позитивний вклад в економіку, то, напевно, ця відповідь для суспільства теж є позитивною.  

Бо інакше, коли добросовісні платники бачать те, чого «не бачать» аналітичні департаменти податкової та митниці (див. пункт №3 вище), постає питання мотивації оплачувати обіцяне політиками-популістами.

6. Право вибору (обмежене) платника податків кому і за що платити.

Сучасне суспільство винайшло кілька елементів конкуренції навіть у цій сфері. Ці елементи обмеженого права вибору будуть змушувати чиновників активніше рухатися та конкурувати за симпатії платників податків. 

Розуміння, хто за все платить, – теж корисне знання для можновладців. Один із таких винаходів – це право платника податків частково (певний відсоток) відраховувати зі свого податку на доходи фізичних осіб (ПДФО) на користь громадських організацій.  

Війна наочно продемонструвала, чому розвинені громадські організації та розвинена культура благодійності дуже важливі для стійкості держави. Проте коли спочатку заплатив податки, а потім знову заплатив благодійні внески фактично за те ж саме (наприклад, при закупівлі спорядження для військових), це не зовсім чесно.  

Якщо громадянин вважає, що благодійний фонд краще розпоряджається його грошима, ніж чиновник, то він повинен мати право відрахувати 1–2% свого ПДФО туди, куди вважає за потрібне. 

Ще один такий винахід обмеженого права вибору – це право обирати, в яку громаду сплачувати свій ПДФО. «Спрощенці» зі сфери IT уже практикували такий підхід до війни й реєструвалися для сплати своїх податків у громадах, яким хотіли допомогти. Але цей рух має бути більш масштабним. Тоді мери міст та очільники ОТГ будуть більш уважно ставитися саме до комфорту мешканців і будуть більш відповідальними перед своїми платниками податків, бо ті зможуть довільно голосувати своїми грошима за обрану громаду.  

Ці елементи (список можна продовжувати й розширювати) можуть формувати базову рамку адекватної податкової системи сучасної України. Наша реальність – це великі соціальні видатки, неспівставні з можливостями економіки. Радикальне зменшення податків було б дуже бажаним для створення умов економічного стрибка, але ми не можемо просто закрити очі й забути, що в нас є мільйони бюджетників та пенсіонерів. Податкова система повинна зважати на реальні обмеження та обставини.