Перший президент України Леонід Кравчук – один із тих, чий підпис стоїть під документом, у якому оголошено про припинення існування СРСР. Цей документ зʼявився багато в чому завдяки українському політику. Як і чому це відбувалося, розповідається в книжці історика Сергія Плохія «Остання імперія. Занепад і крах Радянського Союзу». З дозволу автора ми публікуємо уривок із неї
Новий номер Forbes Ukraine: 202 найбільші приватні компанії та 303 ефективних СЕО. Замовляйте та отримуйте два журнали за ціною одного!
У цьому уривку йдеться про зустріч у Біловезькій пущі, яка проходила на держдачі Віскули. І про те, як завдяки апаратному досвіду, набутому за роки роботи в комуністичній партії, Кравчук зумів переграти Бориса Єльцина та його помічників. Ті не збирались розвалювати Союз.
Тристоронній слов’янський саміт почався ввечері 7 грудня 1991 року вечерею для трьох делегацій. Єльцин на вечерю запізнився, змусивши інших чекати. Коли він приєднався до загальної групи, то виявив, що сидить навпроти Кравчука, і ці двоє одразу ж почали діалог, відвівши іншим учасникам, навіть лідерам Білорусії, роль пасивних свідків переговорного процесу. Їхнє спілкування тривало понад годину. Участь інших обмежувалася лише поодинокими зауваженнями або спробами вплинути на тон розмови, виголошуючи тости за дружбу трьох східнослов’янських народів.
Єльцин почав із того, що виконав обіцянку, яку дав Горбачову кількома днями раніше, коли інформував радянського президента про майбутню зустріч з українським та білоруським лідерами. Він поклав на стіл текст Союзного договору, узгоджений із Горбачовим та лідерами республік у Ново-Огарьовому за кілька тижнів до того, і від імені радянського президента запросив Кравчука його підписати.
Єльцин додав, що сам підпише його одразу ж після Кравчука. «Пам’ятаю, Кравчук криво посміхнувся, вислухавши цю преамбулу», – зазначив білоруський міністр закордонних справ Петро Кравченко, записуючи згодом свої спостереження. Угода, запропонована Горбачовим та привезена до Віскулів Єльциним, обіцяла Україні право скоригувати текст договору, але лише після його підписання. То була пастка, навіть якби Кравчук був готовий приєднатися до Союзу на своїх умовах. Але він не був. Горбачов не запропонував нічого нового, а Єльцин не привіз до Біловезької пущі нічого іншого, крім горбачовського договору. Кравчук відповів відмовою.
Після цього він дістав свою головну переговорну зброю. Щоб перехопити ініціативу, Кравчук представив Єльцину та Шушкевичу результати українського референдуму. «Я й не очікував, – згадував він пізніше, – що росіяни та білоруси будуть настільки вражені результатами голосування, особливо в традиційно російськомовних регіонах – у Криму, на півдні та сході України. Те, що переважна більшість неукраїнців (а їхня кількість у республіці складала 14 мільйонів) настільки активно підтримала політичний суверенітет, виявилося для них справжнім відкриттям».
За словами Кравчука, Єльцин був особливо вражений.
– Що, і Донбас проголосував «за»? – спитав він.
– Так, – відповів Кравчук, – немає жодного регіону, де було б менше ніж половина голосів. Ситуація, як бачите, змінилася суттєво. Треба шукати інше рішення.
Тоді Єльцин узяв іншу тактику, посилаючись на спільну історію, традиції дружби та економічні зв’язки, що поєднують Росію з Україною. У Петра Кравченка склалося враження, що російський президент був щирим у своїй спробі врятувати те, що залишалось від Союзу. «Але Кравчук був непохитним, – згадував Кравченко. – Усміхнено і спокійно він парирував доводи та пропозиції Єльцина. Кравчук не хотів нічого підписувати! Його аргументація була гранично простою. Він казав, що Україна на референдумі вже визначила свій шлях, і цей шлях – незалежність.
Радянського Союзу більше немає, а створювати якісь нові союзи йому не дозволить парламент. Та Україні ці союзи й не потрібні, українці не хочуть іти з одного ярма в інше».
Геннадій Бурбуліс, права рука Єльцина, також вважав, що це Кравчук поховав ідею нового Союзу. «Тут дійсно найнаполегливішим, найбільш упертим у запереченні Союзу був Кравчук, – згадував він пізніше. – Переконати його в необхідності навіть мінімальної інтеграції було дуже складно. Хоч він і розумна людина, але почувався зв’язаним результатами референдуму».
І Кравчук усоте пояснював нам, що для України немає проблеми Союзного договору – його просто не існує, і жодна інтеграція неможлива. Це виключено: будь-який союз, оновлений, із центром, без центру». Обговорення зайшло в глухий кут. Юридичний радник Єльцина Сергій Шахрай пізніше згадував, що представники Руху в українській делегації бурчали: «Нам тут узагалі нема чого робити! Їдьмо до Києва». За іншою версією, Кравчук нібито сказав Єльцину:
– І ким ви повернетеся до Росії? Я повернусь до України як обраний народом президент, а ви в якій ролі – як і раніше, в ролі підлеглого Горбачова?
Вони це зробили. Ще одне фото з історичної зустрічі в Біловезькій пущі.
Кравчук вважав, що поворотного моменту було досягнуто, коли у відповідь на його відмову підписати Союзний договір Єльцин заявив, що без України він його теж не підпише. Саме тоді вони почали шукати нову форму утворення замість Радянського Союзу. Петро Кравченко приписував зміну курсу обговорення українському прем’єрміністру Вітольдові Фокіну. Той не міг прямо суперечити Кравчуку, але знайшов інший спосіб висловити свою думку. Кравченко згадував: «Фокін, постійно цитуючи Кіплінга, став говорити про почуття крові, про єдність братських народів, про те, що в нас одне коріння. Робив він це дуже коректно, у формі м’яких реплік і тостів. А коли Кравчук завівся й почав сперечатися, Фокін навів економічні аргументи». Лише тоді Леонід Макарович начебто сказав:
– Ну, якщо більшість за договір… подумаймо, яким має бути це нове утворення. Може, дійсно не варто нам далеко розбігатись.
Розмова за столом перейшла в більш конструктивну фазу. Єльцин наполягав, що зустріч має породити щось більше, ніж балачки. Російський президент запропонував, щоб експерти підготували проєкт договору між трьома слов’янськими республіками, який лідери підпишуть наступного дня. Усі погодились. В’ячеслав Кебич пізніше згадував, що Єльцин спитав Сергія Шахрая та Андрія Козирева, чи в них усе готове. Вони відповіли,що мають лише дуже попередні проєкти. Він наказав молодим реформаторам зібратися з білорусами та українцями й підготувати новий договір. Коли експерти вийшли, Єльцин випустив свій гнів на Горбачова, який, за словами російського президента, втратив кредит довіри і вдома, і за кордоном, змушуючи західних лідерів непокоїтися щодо неконтрольованого розпаду Радянського Союзу та небезпеки розповсюдження ядерної зброї.
За словами Кебича, Єльцин сказав зібранню:
– Горбачова треба змістити. Досить! Нацарювався!
Для білорусів результат зустрічі став повним шоком. Вони готували заяву з наміром попередити Горбачова: якщо він не піде на поступки республікам, країна розвалиться. У крайньому разі вони обмірковували можливість створення більш вільного Союзу… Але позбутися Союзу взагалі? Такого повороту подій ніхто в білоруському керівництві не очікував. «Після вечері майже вся білоруська делегація зібралася в будиночку Кебича, не було тільки Шушкевича, – згадував один з охоронців Кебича Михайло Бабич. – Стали говорити про те, що Україна не хоче залишатись у складі СРСР, і нам треба думати про те, як бути далі, як зблизитися з Росією». Схоже, що стратегічне рішення було прийняте на місці: Білорусія піде за Росією до нового Союзу або вийде з тогочасного. Після цього білоруси запросили членів обох делегацій розслабитися в лазні. Українці запрошення відхилили, а от більша частина російської делегації, зокрема Гайдар, Козирев та Шахрай, прийняли.
Російсько-білоруські зв’язки ще зміцніли, коли молоді реформатори в компанії Петра Кравченка та інших білоруських експертів після лазні зібралися в котеджі Гайдара, щоб попрацювати над текстом договору. Українці не прийшли, але їхня позиція була очевидною, й ігнорувати її було не можна. Вона була врахована навіть у запропонованій назві документа: «Угода про створення Співдружності Демократичних Держав». Союз зникав, виникала Співдружність. За вечерею українці особливо наполягали на вилученні слова «Союз». «Кравчук навіть попросив заборонити це слово, – згадував Геннадій Бурбуліс. – Тобто воно мало бути викреслене з лексики, зі свідомості, з переживань. Союзу немає, отже, і Союзного договору немає». Слово «Співдружність», з іншого боку, не мало негативних конотацій, а фактично, мало позитивні.
[…]
Узгодивши назву документа, експерти не знали, з чого почати. Ситуацію врятував Гайдар, представивши проєкт російсько-білоруської угоди: російська делегація привезла його з собою для двосторонніх переговорів із білорусами в Мінську. «Гайдар узяв свій текст, – згадував Кравченко, – і став його з нашою допомогою редагувати, перетворюючи із двостороннього на багатосторонній. Ця робота зайняла чимало часу і тривала приблизно до п’ятої години ранку». Гайдар написав увесь текст від руки: у резиденції не виявилось ані машинок, ані друкарок. О п’ятій охоронці поїхали шукати те й інше і не поверталися кілька годин.
[…]
Новий раунд переговорів стартував уранці 8 грудня, після сніданку, що відзначився доволі кумедним виявом російсько-білоруської дружби. Єльцин подарував Шушкевичу годинник на знак удячності за те, що він назвав «підтримкою російського президента». Напередодні ввечері він ледь не впав зі сходів після вечері, але Шушкевич останньої миті його підтримав. Перед сніданком російські та білоруські експерти показали проєкт договору, над яким вони працювали всю ніч, своїм добре відпочилим українським колегам. Ті схвалили проєкт із одним застереженням – співдружність мала бути «незалежних», а не «демократичних» держав. Усі погодилися: для більшості радянських республік повна демократія ще залишалася мрією.
Після сніданку із «Совєтским» шампанським троє слов’янських лідерів зібрались у більярдній кімнаті, що перетворилась на залу переговорів. Формат, обраний для переговорів, за участю Єльцина та Бурбуліса від Росії, Шушкевича й Кебича від Білорусії, Кравчука та Фокіна від України був сприятливим для українського президента. Просунуті помічники Єльцина, зокрема Гайдар, Козирев та Шахрай, мали сидіти у прилеглій кімнаті разом із їхніми менш підготованими українськими та білоруськими колегами. Кравчук одразу ж узяв переговорний процес під свій контроль, зголосившись підготувати новий договір і ледь не ігноруючи проєкт, підготований російсько-білоруською командою експертів минулої ночі.
«Я взяв чистий аркуш, ручку і сказав, що писатиму, – згадував пізніше Кравчук. – Так ми почали. Самі писали, самі редагували, без помічників. Якщо за старим протоколом, то раніше ніколи не було, щоб керівники держав самі писали державні документи».
Минулої ночі Кравчук не дозволив своїм людям приєднатися до російсько-білоруської експертної робочої групи. Насправді він вважав, що не має кого відрядити, згадуючи пізніше: «Я не мав експертів». Якщо його прем’єрміністр Вітольд Фокін не бажав ховати Радянський Союз, то його радники з Руху більш ніж прагнули це зробити, але не мали достатнього політичного досвіду та юридичної компетенції. Кравчук міг покластися лише на свої переговорні навички та результати українського референдуму, неприязнь Єльцина до Горбачова та бажання молодих реформаторів робити російську економічну реформу якомога швидше.
Під час робочої вечері він уміло розіграв свої карти, самостійно виграв перший раунд переговорів рішучою відмовою підписати горбачовську угоду або приєднатися до будь-якого реформованого Союзу. Це змусило Єльцина змінити курс і почати говорити про інший тип договору. Кравчук тепер зумів подати саму ідею договору як поступку з його боку. Дозволити його людям приєднатися до росіян та білорусів у підготовці проєкту договору означало б зв’язати себе конкретним проектом, стати частиною процесу, а він хотів залишитись арбітром досягнутих результатів.
Кравчук мав із собою стислі рукописні нотатки. То були старі проєкти слов’янського Союзного договору, підготовані з їхньої з Єльциним ініціативи на початку 1991 року, але відхилені Горбачовим. Восени вони були переглянуті експертами Кравчука в українському парламенті, і він вивчив їх минулої ночі: спати він не лягав аж до третьої.
Його головним опонентом із російського боку виявився Бурбуліс, який тримав власні нотатки в кишені. Маючи документ, підготований уночі російськими та білоруськими експертами, перед очима та рукописні нотатки за кадром, головні дійові особи почали обговорювати його текст стаття за статтею. Член української делегації Михайло Голубець, який провів ранок 8 грудня в кімнаті радників, пізніше згадував, що в перші тридцять-сорок хвилин із більярдної не чулося жодного звуку. Потім, явно чимось стурбовані, для коротких консультацій з експертами вийшли Бурбуліс та Фокін. Минуло ще п’ятнадцять хвилин, і нарешті помічники почули «ура» – глави делегацій узгодили першу статтю договору. З ініціативи Єльцина вони відсвяткували це келихом шампанського. Після цього процес уже пішов гладенько.
Договір про створення Співдружності Незалежних Держав складався з чотирнадцяти статей. Троє лідерів домовилися створити Співдружність та визнати територіальну цілісність і кордони кожної незалежної тепер республіки. Вони заявили про своє бажання встановити спільний контроль над своїми ядерними арсеналами. Вони також заявили про готовність скоротити свої збройні сили та докласти зусиль для повного ядерного роззброєння. […]
Троє лідерів гарантували виконання міжнародних договорів та зобов’язань Радянського Союзу, водночас оголошуючи радянські закони нечинними на території своїх держав із моменту підписання цього договору. «Діяльність органів колишнього Союзу РСР на територіях держав-членів Співдружності припиняється», – ішлося в останньому параграфі договору. Це була цілком природна заключна заява для документа, що починався зі слів: «Ми, Республіка Білорусь, Російська Федерація (РРФСР), Україна, як держави-засновниці Союзу РСР, що підписали Союзний договір 1922 року […] констатуємо, що Союз РСР як суб’єкт міжнародного права та геополітична реальність припиняє своє існування».
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
