Мене постійно питають про те, чи вторгнеться Росія в Україну. Я не знаю. У 2014-му, коли Росія напала на Україну, я зробив правильне передбачення попри переконання усіх інших
⚡️Даруємо 700 грн знижки на річну підписку на сайт Forbes. Діє з промокодом 700 до 28.04 Оформлюйте зараз за цим посиланням
Цього разу ми всі свідомі того, що Росія може вторгнутися в Україну: одного разу це вже сталося, а нині Росія зібрала на українському кордоні понад 100 000 військових на додачу до тих, що знаходяться на окупованих територіях. Та я не впевнений у тому, що станеться далі.
Я навіть не впевнений, що Кремль знає, що станеться далі. Я не знаю, чи серед російської еліти існує згода в питанні того, що робити.
Вторгнення в Україну стане жахом для українців, які не зробили нічого, щоб спровокувати такий напад. В Україні близько 14 000 загиблих через військові дії і близько 2 млн внутрішніх переселенців після останнього вторгнення Росії. Цього разу страждання будуть значно більшими.
Сили, які демонструє Росія, здатні на страшний рівень руйнувань. Але вторгнення в Україну буде надзвичайно безглуздим кроком із боку Росії, і багато росіян це розуміють. Це буде схоже на введення радянських військ в Афганістан у 1979-му: спочатку нібито успішна операція, а за кілька років стали очевидними її руйнівні наслідки.
Чому тепер і чому Україна
У 2014-му вторгнення Росії в Україну було частиною більшої боротьби проти демократії в Європі та США. Росії вдалося всунути власні політичні тези в західні медіа і навіть посіяти сумніви щодо власних наступальних операцій, коли ті були в самому розпалі.
Путінська погроза вторгнутися в Україну, очевидно, повʼязана з Європою і Штатами, але цього разу, ймовірно, трохи іншим чином. Замість того, щоб напасти без попередження, Росія показово готується до вторгнення, а потім попереджає Захід, що у всьому, що відбудеться далі, винен лише він. Росія відштовхнула європейців убік, наполягаючи на діалозі безпосередньо з американцями.
Це знову зробило Україну частиною американської внутрішньої політики та ще й так, що президент Байден опинився в ніяковому становищі. Але така, певно, і була мета. Москві більш вигідна адміністрація Трампа, аніж адміністрація Байдена. Трамп сказав, що виведе Штати зі складу НАТО під час свого другого терміну. А тому все, що послаблює Байдена, можна вважати вигідним для Росії чи, радше, для режиму Путіна.
Чи є нарощування російських військ біля кордонів стратегічними маневрами
Минулого липня Путін опублікував дивне послання про Україну і Росію та про їхні історичні взаємини. В ньому були такі тези, які змушують істориків скривитися, ніби від болю. Головна думка така, що 1000 років тому була країна під назвою «Русь», головним містом Русі був Київ, а тепер, 1000 років по тому, Київ – столиця України, а отже, Україна не може бути справжньою країною, і всі, хто повʼязаний з Руссю, і їхні нащадки повинні бути росіянами або братнім народом Росії.
Коли історик стикається із такою «кашею», то це дуже схоже на ситуацію, коли зоолога запросили на бійню. Відповідні знання в нього є, і він розуміє, що йому треба щось сказати, тому говорить: «О, так, це стегнова кістка, а цей хрящ, певно, з рила свині, а ото там шматочок печінки». Та це не його робота, і він відчайдушно бажає опинитися деінде.
Тому я можу сказати: Русь заснували вікінги, Москви в той час не існувало, Києвом керували з Москви значно пізніше, історія про братські народи – це нещодавня вигадка, адже це поняття національної ідентичності в сучасному розумінні. Та немає сенсу вступати в історичну дискусію з людьми, які чітко налаштовані на віру в міф, не кажучи вже про президентів, які переконані, що минуле існує лише для того, щоб підтвердити їхні теперішні упередження.
Що вражає в путінському есе, так це непевність, яка проглядається в питанні російської ідентичності. Коли ти стверджуєш, що твої сусіди – це твої брати, то в тебе криза ідентичності. Є влучний німецький вислів: «Und willst Du nicht mein Bruder sein, so schlagʼ ich Dir den Schädel ein», тобто «Якщо не будеш моїм братом, то я проломлю тобі череп».
Такий настрій у Путіна. У тому есе Росії бракує саме майбутнього, адже нація – це значно більшою мірою питання майбутнього, ніж минулого. Національність – це про те, що люди в теперішньому думають про майбутнє.
Якщо українці вважають себе єдиною нацією зі спільним майбутнім у країні, то говорити немає про що. З історичної точки зору, коли диктатор в іншій країні вирішує, хто є нацією, а хто нею не є, це називається імперіалізм.
Проте той факт, що Путін не розуміє світ, не означає, що він не може його змінити. Цілком можливо, що він дійсно вірить у те, що написав. Та є люди в Кремлі і в російських збройних силах, яким точно відомо, що погляди Путіна на Україну не збігаються з реальністю.
Якби збігалися, то українці радо вітали б останнє вторгнення Росії. Офіційна версія наполягає на тому, що вони вітали, але достатньо росіян свідомі правди. Та ще більшу кількість росіян це питання взагалі хвилює, але вони не розкривають свої «неугодні» думки.
Той факт, що всі представники Росії повинні діяти так, ніби путінське есе – то неспростовна істина, створює проблеми для американських і європейських дипломатів. Путін перекладає відповідальність на Захід за щось, що зробила сама Росія, а саме підштовхнула українську громадську думку до НАТО. У своєму есе Путін стверджує, що українці належать до єдиного великого народу разом із Росією, але віроломство Заходу збило їх зі шляху істинного.
Віроломства завжди й усюди вистачає, і раціональні люди можуть не погодитися з тим, що Україну треба взяти до НАТО. Але проста правда в тому, що теперішня орієнтація України на Захід є результатом останнього вторгнення Росії.
Тому американці в дивній ситуації. Це нібито американці винні в тому, що українці відвернулися від своєї справжньої долі – йти пліч-о-пліч із Росією. Якщо американці вкажуть на те, що Росія вторглася в Україну в 2014-му і що в цьому причина непопулярності Росії в Україні і бажання заручитися гарантіями безпеки, то наткнуться на вперте заперечення і грубу ворожість. Офіційна ідеологія Путіна не сприймає звичайних фактів.
Росія тепер і Росія-2014
Коли Росія останнього разу вторглася в Україну, то продемонструвала неймовірну здатність окупувати значну кількість заголовків світових видань. Але російська армія не могла на повну розвернутися на передовій.
Кримський півострів, де в Росії вже був військово-морський флот, швидко окупувала регулярна армія Росії без розпізнавальних знаків. А на сході за допомогою місцевих, російської нерегулярної армії та загонів регулярної армії Москва змогла захопити контроль над значно меншою частиною території, ніж розраховувала. З боку російського кордону сипалися значні обстріли, а російська протиповітряна зброя збивала українські транспортні літаки (не кажучи вже про цивільний борт MH17).
Але основна стратегія Росії, яка полягала в підбурюванні до повстання проти українського уряду, провалилася в більшості місць, де її випробовували. Росія натепер окупує дві українські східні області, Луганську і Донецьку, під прикриттям фейкових «республік».
Цього разу армії будуть більш чисельні й краще підготовлені. Російська армія нині в кращій формі, ніж була в 2014-му. Але те саме можна сказати й про українські Збройні сили. У 2014-му Україна перебувала в стані революції і просто була не готова захищати себе. Зараз вона аж ніяк не рівня Росії в цьому аспекті, але цього разу може завдати значно більшої шкоди, ніж вісім років тому.
Повторне вторгнення в Україну нині не викликає патріотичної ейфорії в Росії. Хоч російські лідери люблять похизуватися власною твердістю, до людських втрат вони так само чутливі, як і американські лідери.
У 2014-му сміливим російським репортерам, які написали про росіян, які загинули в бою, закрили роти. Російське цивільне населення тепер під жорсткішим контролем, ніж було у 2014-му, і знадобиться відчайдушний і майстерний репортер, який зможе написати про цю війну. Але навряд чи вдасться придушити новини про людські втрати з боку Росії.
Російська пропаганда, яка спрацювала минулого разу, була спрямована на Україну, яку змальовували як праворадикальну чи гомосексуальну, націоналістичну чи космополітичну, залежно від цільової аудиторії. Цього разу схоже, ніби ми маємо взагалі не думати про Україну, а зосереджувати увагу на геополітиці.
Російська риторика про те, що у всьому винна Америка, натякає на те, що Україна зовсім не незалежна, а наслідки війни для її народу не такі вже й важливі. Росія також намагається відволікти нас від того, якою насправді є українська політика.
Одним із перших кроків незалежної України стало атомне роззброєння. В Україні був третій найбільший запас атомної зброї у світі, принаймні за кількістю зброї на її території. Вона відмовилася від атомної зброї в 1994-му в обмін на безпекові гарантії від Великої Британії, США і Росії. Попереднє й можливе вторгнення Росії в Україну шкодять світовій ініціативі нерозповсюдження атомної зброї, адже це змушує думати, що на країни, які відмовляються від атомної зброї, нападають сусіди.
Сучасна Україна
За теперішнього президента Україна веде заспокійливу політику відносно Росії. Президент України Володимир Зеленський був обраний у 2019-му втомленим суспільством, якому пообіцяли завершення війни. На його риторику заспокоєння Путін відповів загрозою війни.
Це, певно, одна з причин, чому російська пропаганда зосереджується на Заході та США. Якщо ми зупинимося й подумаємо про Україну як про країну, то одразу задамося питанням: чому на цих людей нападати? Знову?
На відміну від Росії в Україні демократія. На відміну від Путіна Зеленський прийшов до влади після гідних довіри виборів, у яких його опоненти (одним із них був тодішній чинний президент) мали доступ до медіа й могли конкурувати. В цьому фундаментальна різниця між Україною і Росією: в Україні президенти програвали вибори й залишали посаду. В Росії такого ще не було.
Один із центральних закидів Росії в бік України полягає в тому, що «російськомовних» в Україні утискають. Така риторика є концептуально помилковою, адже більшість українців володіють і українською, і російською, а крім того, мова не визначає ідентичність (якби визначала, я був би англійцем).
Та якщо вже говорити про «російськомовних» в Україні, то український президент є одним із них. Зеленський сам родом зі Східної України, і його основна мова спілкування російська.
Отож, «російськомовного» в Україні можуть обрати президентом. Дійсно, «російськомовні» в Україні значно вільніші в цьому питанні, ніж «російськомовні» в Росії. В Росії немає загальної демократії.
Ще одна лінія пропаганди полягає в тому, що в Україні немає життя для євреїв. Зеленський – єврей. За збігом обставин премʼєрміністр України на час вступу Зеленського на посаду теж був євреєм. Кілька місяців у 2019-му Україна була єдиною країною (окрім Ізраїлю), в якій очільник країни й очільник уряду були євреями. В путінському есе, а також більш прямо в нещодавній статті його колись політичного соратника Дмитра Медвєдєва такий стан речей представили як доказ того, що Україні бракує незалежності і що вона залежить від Заходу. Слова Медвєдєва зайшли в зону антисемітизму.
Переговори
Переговори здаються і необхідними, і складними. Українців, безумовно, треба долучити до них. Практика виключення країни, про яку йде мова, з обговорення її майбутнього – це ознака поганого виховання.
Америка насправді не відповідає за всіх, тому вона не може дати Росії те, що та хоче, а саме альтернативний всесвіт, у якому Радянський Союз ніколи не розпадався, або той, у якому стара Радянська імперія тримається разом на захваті від величі Росії.
Це все мрії, які ніхто не може виконати. Спантеличуючим моментом було представлення Москвою двох угод, які вона вимагає підписати без зайвих запитань. За цими угодами американців просять піти на умови, які є неприйнятними (Кремлю це точно відомо), і відписати незалежність інших країн, особливо України.
Варто спробувати вести перемовини про ширші питання, не обмежуючись вимогами чи амбіціями росіян, а прийнявши той факт, що щось не так з європейською системою безпеки.
В Америки і Росії є одна спільна риса: останніми роками їхні дипломати втратили свою вправність і значимість. Можливо, їм треба дати якесь серйозне завдання, щось, що вплине на хід історії.
Матеріал перекладено та опубліковано на сайті Forbes з дозволу автора. Ось оригінал.
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
