Росія вбиває українців, які не знали Радянського Союзу, кордонів, страху. Як виглядає портрет молодого покоління, яке втрачає Україна?
Спеціальний воєнний номер Forbes до Дня Незалежності
Цей матеріал із спеціального воєнного номеру Forbes до Дня Незалежності. Придбати його можна за цим посиланням. Редакція ставила за мету зробити об’єктивний зріз українського бізнесу, економіки, держави на шостому місяці війни. У номері ми віддаємо шану жертвам російського вторгнення.
«Життя Романа забрали дуже рано, але його мрії продовжують жити. Мрії про нову Україну, не лише вільну, демократичну і європейську, а й зелену і процвітаючу», – так голова Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн згадала київського активіста Романа Ратушного (5.07.1997 – 9.06.2022) на конференції в Лугано, присвяченій відбудові України.
Розвідник 93‐ї ОМБр «Холодний Яр» Ратушний загинув під Ізюмом, виконуючи бойове завдання в тилу противника. У липні йому мало виповнитися 25.
До війни він боровся проти забудови Протасового Яру – зеленої зони Києва, що поросла осиками, в’язами та липами. 14 липня Київська міська рада створила ландшафтний заказник на території Яру. «Це вшанування пам’яті Романа Ратушного», – написав мер Віталій Кличко. Ім’я загиблого активіста тепер носитиме вулиця Волгоградська неподалік від Яру.
Фон дер Ляєн назвала Ратушного представником золотого покоління українців. Що залишають по собі молоді герої, які віддали життя за незалежність?
Пілігрими
Наприкінці серпня продюсерка Юлія Білоус вирушить з Києва на Вінниччину на сороковини за однокурсником Миколою Рачком (31.05.1995 – 19.07.2022). Їхатиме автомобілем. «Коля дуже вболівав за те, щоб я навчилася водити», – згадує Білоус, яка довго боялася сісти за кермо. Здолавши страх під час пандемії, вона зрозуміла, чому друга так вабила дорога.
Для Рачка автомобілі були пристрастю. «Все залежить від тебе, ти можеш їхати та звернути куди завгодно, – переказує Білоус його слова. – Є ти і твій шлях». Поїздка на Вінниччину буде для неї першою далекою дорогою за кермом – втіленням свободи наодинці з собою, про яку казав Рачок.
Батько Миколи Рачка подорожував багатьма країнами. Під час літніх канікул брав у поїздки сина або старшу дочку Антоніну. «Так у нас із Колею з’явилася любов до дороги», – згадує вона. У брата був Peugeot 406, якому він дав ім’я Лео. Машина 2000 року іноді виходила з ладу, і тоді Рачок називав її своїм старим коханим коритом.
Рачок закінчив філологічний факультет Києво‐Могилянської академії. Працював у виданнях Infocar та «Куншт». Танцював танго, мріяв стати радіоведучим, навчився у батька дарувати дівчатам квіти, читав похреснику книжки Івана Малковича.
Захоплення автомобілями та дорогою проникло у всі сфери життя Рачка. У Могилянці він вирішив писати курсову про автомобіль Отто Кестера «Карл» із роману Ремарка «Три товариші». Куратору своєї курсової Ростиславові Семківу Рачок запам’ятався як «один із небагатьох абсолютно оригінальних студентів». Викладач пропонував не робити фокус на автомобілі та присвятити роботу Ремарку. Марно. «Якщо хтось йому щось заперечував, він дуже м’яко відсторонював», – згадує Семків.
Уранці 24 лютого Рачок зателефонував рідним і сказав, що йде у військкомат. Доєднався до 58‐ї окремої мотопіхотної бригади, отримав позивний Хлопчик – тому що ніколи не лаявся.
Загинув під селом Покровське у бою з найманцями «Вагнера». «З його грудей дістали уламок, більший за долоню, – каже його сестра Антоніна Люлька. – Це був удар під серце».
Микола Рачок. «Навіть не думай поступатися цій війні чимось у своєму житті», – казав Рачок подрузі. Під час служби читав книжки Даймонда та вчив іноземні мови Фото з особистого архіву
Свобода – найвища цінність молодого покоління. Історик Дмитро Євдокимов (4.10.1998 – 29.03.2022) був активістом лібертаріанської організації«Українські студенти за свободу». Щоб потрапити до програми лідерства УСС, треба заповнити анкету і відповісти на запитання «Що для тебе є свобода?». «Можливість об’єднатися із цим світом, добровільно», – відповів Євдокимов.
Він описував себе словами «бунтівник» та «пілігрим». «Уявіть, доки інші в гуртожитку міркують, де випити пива, Діма думає, як би поїздити по пустелях», – каже його однокурсник з істфаку КНУ Роман Клименко. Африка чи Азія для студента надто дорогі, тож він вирушив в Олешківські Піски на Херсонщині. Пізніше поїхав автостопом по Туреччині. «У Діми якщо подорожі, то справжні, – каже його менторка в УСС Валерія Рибицька. – Потрапити в піщану бурю, полазити по всіх горах».
«Він подорожував Україною, як я своєю квартирою», – згадує друг Євдокимова Максим Діденко. Після перемоги планував поїхати у деокупованний Крим.
Якою Дмитро бачив Україну майбутнього? «Вільною, звісно», – відповідає Рибицька. Євдокимов загинув, захищаючи Київ від окупантів на житомирському напрямку.
Львів’янин Артем Димид (04.07.1994 – 18.06.2022) теж любив мандри. Менеджер з розвитку «Авіації Галичини», останні роки він бував удома раз на два місяці, каже його сестра Климентія. Початок вторгнення застав хлопця в Бразилії. Він негайно вирушив додому через США, де купив обмундирування. Діставшись кордону, опублікував фото у бронежилеті та касці, яке підписав: «Я запізнився. Чи можна зайти?».
«Артем любив екзотику, – згадує його друг Роман Колобок. – У 18 років сказав, що їде до Чорного моря, а насправді поїхав на мотоциклі в Ірак». Він запам’ятав, як літаючи на повітряній кулі з парашутом, Димид сидів на борту кошика спиною до безодні. Він не стрибав, просто робив оберт назад – і летів. «Одного разу їхали Каліфорнією і побачили міст, – розповідає Колобок. – Сказав, що хоче з нього стрибнути».
У захопленнях Димида було багато неба, бо небо – це воля. «Це для нього базова штука – цілковита свобода», – каже Колобок.
Димид загинув на миколаївсько‐херсонському напрямку під мінометним вогнем. «Ти – єдиний, кому я не скажу: «Спочивай з миром!», – написав його товариш Віктор Микола. – Тож розважайся, друже, тобі можна».
Творці
Літературознавиця Тетяна Огаркова викладає у Києво‐Могилянській академії 16 років. За цей час вона випустила близько 1000 студентів. Микола Рачок був одним із них. «Вони мають власну точку опори, своє бачення і будують життя відповідно до цього», – каже Огаркова про його покоління.
Математикиня Юлія Здановська (4.05.2000 – 3.03.2022) мріяла про те, що кожна дитина зможе отримати гідну освіту, незалежно від місця народження та проживання. Переможниця європейської математичної олімпіади 2017 року, вона доєдналася до ініціативи Teach For Ukraine, мета якої – усунути освітню нерівність між дітьми з сіл та міст.
Зараз у засвоєнні шкільної програми сільські учні відстають від містян на 2,5 роки. Teach For Ukraine відряджає до шкіл віддалених громад молодих випускників вишів. Навесні 2021 року Здановська вирушила у село Юр’ївка Дніпропетровської області.
Юлія Здановська. Ламала стереотипи про дівчат і точні науки. Говорила: «Люблю математику і хочу навчити тих, у кого менше можливостей» Фото з особистого архіву
Побачивши анкету Здановської, CEO Teach For Ukraine Оксана Матіяш була вражена. «Я подумала: вона може працювати у будь‐якій великій технологічній компанії і в Україні, і за кордоном», – каже Матіяш. Але Здановська, якій пророкували роботу професорки в університеті рівня Гарварду, не планувала залишати країну. Мріяла спершу закохати українських дітей у математику. Вона встигла навчити близько 300 школярів. Одному з учнів, який не міг доєднатися до уроків онлайн, віддала свій смартфон.
Після російського вторгнення Здановська почала волонтерити в рідному Харкові. 3 березня Матіяш запропонувала їй евакуюватись, але та відповіла, що залишається в місті до перемоги. Це була остання їхня розмова – Здановська загинула під обстрілом.
«Коли помирає хтось такий, як Юлія, – це ніби помирає майбутнє», – сказала українка Марина В’язовська, отримуючи одну з найпрестижніших нагород у математиці – премію Філдса.
Архітектор з Луцька Маркіян Нагорнюк (05.07.1992 – 23.05.2022) ніколи не був у Харкові, але хотів відновлювати його після війни. «Для нього це було завдання на майбутнє, – розповідає його дівчина Анастасія Пальчик. – Він хотів зробити місто кращим та зручнішим».
Нагорнюк пішов до військкомату опівдні 24 лютого. Не піти не міг. «Одним з наших предків є полковник корпусу Січових стрільців, співзасновник ОУН Роман Сушко, – розповідає сестра Нагорнюка Мирослава Балог. – Наша родина добре знає, що таке російський терор». Мати Нагорнюка волонтерить у самообороні Волині з 2014 року, тато – також архітектор – 16 березня долучився до ЗСУ.
Нагорнюк – позивний Архітектор – був на нулі з першого до останнього дня. Вже на фронті він захопився природою Херсонщини: рівнинами, туманами, річками та сильним вітрами. Він ставив природу в центр своєї концепції міста. «Природа має заполонити життя, заспокоювати бізнес‐центри, робити їх людяними», – писав він у своєму блокноті.
Ціна війни. Яке покоління ми втрачаємо?
Розповідає директор КМІС Володимир Паніотто
Молодь віком від 18 до 29 років – найщасливіше з поколінь українців. За даними Київського міжнародного інституту соціології, 81% громадян молодше 39 років почуваються щасливими. Для порівняння: у групі 40–59 років щасливими себе називають 67%. «Це не специфічно для України», – каже директор КМІС Володимир Паніотто.
Річ в іншому. Завдяки інтернету у молоді, на думку Паніотто, більший потенціал для включення в європейську комунікацію: 95,7% українців віком до 30 років користуються інтернетом щодня або майже щодня.
Покоління до 30 років народилося в Україні, її незалежність є для нього природною. Війна дуже швидко змінює ставлення до Росії та усвідомлення цінності своєї держави, і перш за все – серед молоді, каже Паніотто.
Наскільки втрати, що їх зазнає молоде покоління, вплинуть на розвиток країни, залежить від тривалості війни та кількості загиблих. Якщо припустити, що втрат в українців стільки ж, скільки у ворога (приблизно 40 000 на початок серпня) і всім загиблим менше 30 років, це 0,7% громадян у групі 18–29. «Це люди, які загинули назавжди, не якісь будівлі, – додає Паніотто. – Серед них могли бути генії, що зробили б Україну більш розвиненою та щасливою».
Для виживання популяції потрібні люди з високим рівнем емпатії та альтруїзму – ті, які готові загинути за інших, говорить соціолог. На війні гинуть якраз найбільш свідомі та відповідальні. Не меншою втратою є молодь, що їде за кордон. Навіть якщо кількість біженців, які залишили країну, не перевищує 6 млн, це в будь-якому разі дуже багато, каже Паніотто. Що довше триватиме війна, то краще найздібніші вкоріняться в інших країнах. Україна може втратити десятки, якщо не сотні тисяч талантів.
Сильніші за смерть
Рачок любив роман «Три товариші» і вважав своїх бойових побратимів найкращими з людей. Їхня вісімка склалася в автобусі дорогою на полігон. Він написав сестрі: «Я від них ні на крок». Всі, окрім Рачка, мали бойовий досвід. Коли їх вишикували та запитали: «Хто вже пристріляний?» – Рачок теж підняв руку. Побратими промовчали, хоч знали, що він не був у бою.
У день останньої битви побратими вирушили на нуль раніше. Рачку запропонували залишитись або йти на передову разом з іншою групою. Він поспішив до своїх. Вагнерівці зайшли з флангу, де тримали оборону Рачок і ще один солдат, розповідає Антоніна Люлька. Останнього поранили. З’явилася підмога, що забрала пораненого і запропонувала забрати Рачка. Той залишився захищати фланг.
«Ніколи не бачила такої дружби і суму, як у цих хлопців», – каже Люлька. Побратими привезли тіло додому. Плакали, розповідали історії про Миколу. «Згадували найкрутіші моменти, реготали, – розповідає його сестра. – Третя ночі, вранці похорон, а у нас в хаті лунає дитячий, заливистий сміх».
Дмитро Євдокимов. Природжений лідер, Євдокимов міг згуртувати людей навколо спільної ідеї. «Він був шляхетним та відповідальним», – згадує друг
Димида поховали 21 червня. Мати заспівала йому останню колискову в гарнізонному Храмі Петра і Павла: «А я ж тую колисоньку буду колисати, дитиночку малесеньку буду присипляти». Родина прийшла на похорон у білому. «Я уявляла: якби він знав, що помре, хотів би, щоб усі напились на Гаваях, у гавайських сорочках і згадували його, – каже його сестра Климентія. – Не потрібно сумувати за героями. Потрібно їх пам’ятати».
Димид узяв на війну «Моральні листи до Луцілія» Сенеки. Після загибелі родині передали книжку з підкресленими рядками. Його увагу привернула така думка: «Життя дане з умовою смерті… Страх перед смертю ще й тому дивний і безглуздий, що боїмося звичайно чогось непевного, а певного – очікуємо». «Кожна безстрашна людина щаслива», – написав у вірші Маркіян Нагорнюк ще до війни.
Світогляд Димида визначили родина, Український католицький університет (УКУ), який він закінчив, і «Пласт», до якого доєднався у сім років. «Пласт» формує самостійність, відданість, хоробрість, стійкість і багато інших рис, які майже неможливо сформувати в соціумі», – каже Климентія Димид.
Димид виховував молодих пластунів, навчав тактики та використання зброї. Дмитро Євдокимов у 2016 та 2018 роках навчав дітей дебатів та історії в юнацько‐патріотичному таборі «Коловрат» на Сумщині. «Іскра, вкладена Дмитром Євдокимовим в інших, палатиме у кожному з нас», – написали на сторінці табору у Facebook.
Як і Рачок, Нагорнюк загинув, захищаючи побратимів. На фронті він здружився з п’ятьма хлопцями. П’ятірку добровольців вирізняли спокій, зібраність та вмотивованість. «Ми займалися спортом, – розповідає побратим Нагорнюка Гусаровський. – На війні важливо мати поруч фізично здорову і вмотивовану людину, яка може підняти, винести, евакуювати». Він розповідає, як одного разу Нагорнюк, що виконував роль медика, виніс товариша з поля бою.
В останньому бою Нагорнюк влучив у танк, що сунув у напрямку побратимів. Танк відійшов, але ворожий снаряд вразив Архітектора. «Якби він не поцілив, можливо, загинуло б усе відділення», – каже Гусаровський.
«Маркіян пішов на війну не для того, щоб загинути, – каже його мати Дарина Нагорнюк. – Він поспішив, щоб захистити нас і тих, хто має ще народитися».
Митрополит Української греко‐католицької церкви Борис Ґудзяк називає це «радикальною пасхальністю». «Зараз українці живуть глибоко, драматично, в багатьох випадках трагічно, – розшифровує він. – Пасха – перехід від смерті до життя. І, згідно з християнською вірою, це відбувається через смерть Христа».
Маркіян Нагорнюк. Мріяв змінити ландшафт українських міст. Побувавши на Слобожанщині під час війни, писав: «Не можеш уявити, яка краса! Хочу тут жити». Фото з особистого архіву
Пам’ять
«Хочеш шанувати Будду – живи відповідно до буддизму», – розмірковує друг Євдокимова Роман Клименко про збереження пам’яті загиблих героїв.
УКУ започаткував стипендійний фонд імені Димида. Стипендію надаватимуть пластунам, які вступатимуть на бакалаврські та магістерські програми. Мета – зібрати $75 000 в ендаумент. «Артем ніколи не захоплювався матеріальними речами, – каже Роман Колобок. – Стипендія для талановитих зухвальців, які хочуть вчитись історії – найкраща пам’ять про нього». «Авіація Галичини» створила колекцію футболок з рядком улюбленої пісні Димида «Гей, браття опришки». Кошти з продажів надходитимуть в ендаумент.
Кафедра математики Массачусетського технологічного інституту присвятила пам’яті Юлії Здановської освітній проєкт «Мрія Юлії». 48 українських старшокласників з травня вивчають онлайн поглиблену математику, що виходить за межі шкільного курсу.
Інший пласт пам’яті – тексти, вважає Семків з Могилянки. «Після загиблих мають залишитися імена, пов’язані з ними епізоди, – каже він. – Ще краще – історії та біографії». Семків та Білоус планують видати тексти Рачка – курсову, дипломну, магістерську та художні нариси – книжкою у видавництві «Смолоскип». Родина Нагорнюка збирає історії про Маркіяна на замовлення одного з видавництв, що готує серію книжок про воїнів.
Як і всі воїни, Євдокимов припускав, що може померти. Хотів, аби згадуючи про нього, друзі співали їхні улюблені пісні та говорили не про його смерть, а про життя. На проводах Євдокимова так і відбулось.
Історії героїв залишаються в сім’ях, назвах вулиць, книжках, освітніх програмах. «Їхня справа живе і буде жити після них, – певен друг Євдокимова Максим Діденко. – На похованні одного героя народжуються ще двоє».
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
