«Треба було жити – і все». Львівський ресторатор Вардкес Арзуманян переміг рак. Що допомогло впоратися з хворобою і чому вона навчила /Фото з особистого архіву
Категорія
Лідерство
Дата

«Треба було жити – і все». Львівський ресторатор Вардкес Арзуманян переміг рак. Що допомогло впоратися з хворобою і чому вона навчила

Вардкес Арзуманян Фото з особистого архіву

Ресторатор Вардкес Арзуманян на все життя запам'ятає дату 8 липня. Цього дня він кинув палити, хоч курив майже 40 років. А ще 8 липня до нього в лікарняну палату німецької клініки зайшов лікар і сказав: «Я прийшов повідомити вам новину. У вас більше немає раку»

Арзуманян подумав, що йому почулося. На той момент з онкологічним захворюванням він жив трохи більше місяця. «Поруч зі мною були близькі, – згадує підприємець. – Почувши новину, всі ми голосно розсміялися, мабуть, аби не заплакати».

Ресторатор вважає, що йому пощастило: пухлину в легені виявили в момент, коли вона ще не встигла поширитися по організму. Але це не всі причини одужання: Арзуманяну допомогли підтримка друзів та знайомих та твердий намір продовжувати жити.

Власник ресторанної компанії «Рестарон» розповів Forbes про те, як він переміг хворобу, які інсайти виніс та як сеанси хіміотерапії допомогли побудувати плани на майбутнє.

– Коли почалася пандемія, мене переслідувало відчуття дискомфорту в горлі та легенях. Я думав: «Напевно, сьогодні я багато спілкувався з людьми чи вчасно не помив руки. Найімовірніше це коронавірус».

У той час у мене щодня були десятки зустрічей із різними людьми, тому що я розпочав будівництво проєкту свого життя – ресторану, про який мріяв 26 років. Власне, все, що я робив ці 26 років, було так чи інакше пов'язане зі здійсненням цієї мрії.

Я намагався уявити будинок, у якому живе весь Львів. І ось, нарешті, мені вдалося цю мрію оформити архітектурно, залишилося тільки зробити його ідейно саме таким, яким я його собі уявляв. Тим часом дискомфорт у горлі та легенях збільшувався, ставало все гірше і гірше; настав час перевіритися. Мені зробили КТ та сказали: «Слухайте, а у вас пухлина. Вам потрібно до онколога». Так і почалося.

Коли мені поставили діагноз і винесли вирок, зробив пару дзвінків знайомим – у тому числі тим, хто має відношення до медицини. Один із них сказав мені: «Негайно їдь з України». Напевно, це було найправильніше рішення: у Львові сказали, що мені залишилося жити зовсім недовго і вони не зможуть допомогти. Я поїхав до німецької клініки, де лікувався раніше та знав лікарів. Мені пощастило: пухлину можна було видаляти. Вже за тиждень мене поклали на операцію.

з особистого архіву

з особистого архіву

Почувши діагноз, я не повірив. Потім була паніка, а за нею настав абсолютний спокій. Я вибрав шлях не думати про хворобу, а будувати плани на майбутнє. Пішов до стоматолога, вирішив поміняти машину. Всі ці вчинки були потрібні, щоб убити внутрішнього панікера. Найстрашніше було би не встигнути поставити крапку. Тому треба було жити – і все.

Тим часом велике будівництво було в самому розпалі. Я не зупиняв його й щодня проводив наради з будівельниками та постачальниками обладнання. Це ресторан у форматі старої львівської вілли. Я був занурений у нього повністю.

Це будівництво – довга історія. Робота з проєктантами розпочалася у 2014–2015 році. Але тоді ні німецька, ні польська команда не змогли видати те, на що я очікував. 2018-го український архітектор запропонував рішення, яке абсолютно мені підійшло. Ми розпочали будівництво у 2019 році. Наш ресторан буде площею 1500 квадратних метрів. Це дуже красиве місце, львівське до цвяшків на даху.

Під час хвороби з бізнесом мені допомагали син, донька та велика команда хлопців, які працюють зі мною вже багато років. Дочка була HR у компанії, але коли я захворів, взяла на себе більше відповідальності. А син займається маркетингом. Багато хто з команди просто скасували собі вихідні і п'ять місяців працювали щодня. Я знав, що всі на своєму місці, і що б не сталося, хлопці знатимуть, що робити. Я був спокійний і не помилився.

Я не бачив поруч із собою сліз. Звичайно, були знайомі, які вже збиралися прощатися. Але найближче коло підтримало моє бажання продовжувати жити. Якби хтось намагався мене зупинити, я попрощався б з цією людиною.

Мені подзвонив знайомий, з яким ми бачилися, можливо, щорічно. Він – досить публічна постать у бізнесі. Сказав: «Вардкес, можеш не хвилюватися про людей та бізнес. Передай їм мій номер телефону і спокійно лікуйся». Номер я не передавав, у нас все йшло нормально. Важливим був сам дзвінок. Таких несподіваних актів підтримки було дуже багато. Наприклад, для будівництва ресторану ми взяли кредит. Мені зателефонував голова банку і сказав: «Вардкес, не хвилюйся ні про що». І я не переживав.

Щодня отримував дзвінки від друзів з усього світу. Дзвонили з Польщі, підключалися різні міста, різні люди збиралися й ходили до костелів у один і той самий день і замовляли службу. Наступного дня дзвонили з іншої країни, де друзі пішли до синагоги. Були знайомі, які поїхали стародавніми монастирями, щоб помолитися. Це безцінно. Ці речі мене врятували. Я віруючий, особливо після того, що зі мною сталося.

Я і сам завжди намагався допомагати людям, які живуть з онкологічними захворюваннями. Ніколи не уявляв, що опинюся серед них. За рік до свого діагнозу дізнався, що в 12-річної дитини, яка живе в сусідньому будинку, рак. Вирішив, проходячи повз, зайти до батька та дати йому 10 000 доларів. Він глянув на мене і сказав: «Ви хочете мою квартиру?». Та нічого не хотів, я подарувати їх хотів. Дитину врятували, це чудово. Такої участі в моєму житті було чимало.

Чому я захворів? Зі спілкування з лікарями я зрозумів, що основні причини – куріння та неграмотні, надто часті візити до комп'ютерної томографії. А кілька місяців тому до мене приїхав близький друг. Ми згадали, напевно, п'ятьох знайомих із раком і дійшли висновку: у багатьох випадках ця хвороба від стресу. Пандемія та переживання, викликані нею, були дуже важкими. Вони застали зненацька в той момент, коли вже були запущені різні процеси. Всі ми розуміли: якщо ця ситуація триватиме довго, ми не встигнемо нічого довести до ладу. Складнощів додавало й те, що всі ми керуємо компаніями, де працюють люди, і мали бути носіями спокою, не показувати, що ми переживаємо. Це не просто. Тому стрес як чинник захворювання ставлю на перше місце.

Після операції я вирішив залишитися в Німеччині та долікуватися. Потрібно було робити хіміотерапію, щоб лікарі переконалися, що метастазів немає. Пройшов чотири курси посилених п'ятигодинних терапій під крапельницями з отрутами. Цей час я витрачав на те, щоби спланувати своє життя на найближчі 20–30 років. У результаті, якщо запитати в мене, що я робитиму в 2037 році, зможу розповісти. Думаю, на цей час у нас у ресторанах уже не буде меню. Страви пропонуватиме штучний інтелект – за рисами обличчя, статтю, порою року та настроєм. Поки ви роздягатиметеся й сідатимете, вам приготують.

Зараз у мене звузилося коло людей, з якими спілкуюся. На це є і об'єктивні, і суб'єктивні причини. Наприклад, дуже комплексую, що я зараз без волосся та без брів. Тому намагаюсь особливо ні з ким не спілкуватися. Але поступово це все повернеться.

Головне, що зрозумів після пережитого: життя – зовсім не така штука, якою ми собі його уявляємо. Люди не такі, якими ми їх уявляємо. Все це в один день перевертається, коли тобі кажуть, що залишилося мало жити. У Львові лікарі сказали, що мені лишилося небагато. Ми живемо в намальованому світі, і він руйнується, як тільки отримуємо такий діагноз.

Наразі ми повністю занурені в процес запуску нового ресторану. Щодня працюємо. Часу на відпочинок немає – і так, вважайте, пів року відпочивав.

Матеріали по темі