Ресторатор Вардкес Арзуманян на все життя запам'ятає дату 8 липня. Цього дня він кинув палити, хоч курив майже 40 років. А ще 8 липня до нього в лікарняну палату німецької клініки зайшов лікар і сказав: «Я прийшов повідомити вам новину. У вас більше немає раку»
Оформлюйте передплату на 6 номерів Forbes Ukraine зі змістовними інтерв’ю, рейтингами та аналітикою, тепер зі знижкою 50%.
Арзуманян подумав, що йому почулося. На той момент з онкологічним захворюванням він жив трохи більше місяця. «Поруч зі мною були близькі, – згадує підприємець. – Почувши новину, всі ми голосно розсміялися, мабуть, аби не заплакати».
Ресторатор вважає, що йому пощастило: пухлину в легені виявили в момент, коли вона ще не встигла поширитися по організму. Але це не всі причини одужання: Арзуманяну допомогли підтримка друзів та знайомих та твердий намір продовжувати жити.
- Категорія
- Рейтинги
- Дата
Власник ресторанної компанії «Рестарон» розповів Forbes про те, як він переміг хворобу, які інсайти виніс та як сеанси хіміотерапії допомогли побудувати плани на майбутнє.
– Коли почалася пандемія, мене переслідувало відчуття дискомфорту в горлі та легенях. Я думав: «Напевно, сьогодні я багато спілкувався з людьми чи вчасно не помив руки. Найімовірніше це коронавірус».
У той час у мене щодня були десятки зустрічей із різними людьми, тому що я розпочав будівництво проєкту свого життя – ресторану, про який мріяв 26 років. Власне, все, що я робив ці 26 років, було так чи інакше пов'язане зі здійсненням цієї мрії.
Я намагався уявити будинок, у якому живе весь Львів. І ось, нарешті, мені вдалося цю мрію оформити архітектурно, залишилося тільки зробити його ідейно саме таким, яким я його собі уявляв. Тим часом дискомфорт у горлі та легенях збільшувався, ставало все гірше і гірше; настав час перевіритися. Мені зробили КТ та сказали: «Слухайте, а у вас пухлина. Вам потрібно до онколога». Так і почалося.
Коли мені поставили діагноз і винесли вирок, зробив пару дзвінків знайомим – у тому числі тим, хто має відношення до медицини. Один із них сказав мені: «Негайно їдь з України». Напевно, це було найправильніше рішення: у Львові сказали, що мені залишилося жити зовсім недовго і вони не зможуть допомогти. Я поїхав до німецької клініки, де лікувався раніше та знав лікарів. Мені пощастило: пухлину можна було видаляти. Вже за тиждень мене поклали на операцію.
з особистого архіву
Почувши діагноз, я не повірив. Потім була паніка, а за нею настав абсолютний спокій. Я вибрав шлях не думати про хворобу, а будувати плани на майбутнє. Пішов до стоматолога, вирішив поміняти машину. Всі ці вчинки були потрібні, щоб убити внутрішнього панікера. Найстрашніше було би не встигнути поставити крапку. Тому треба було жити – і все.
Тим часом велике будівництво було в самому розпалі. Я не зупиняв його й щодня проводив наради з будівельниками та постачальниками обладнання. Це ресторан у форматі старої львівської вілли. Я був занурений у нього повністю.
Це будівництво – довга історія. Робота з проєктантами розпочалася у 2014–2015 році. Але тоді ні німецька, ні польська команда не змогли видати те, на що я очікував. 2018-го український архітектор запропонував рішення, яке абсолютно мені підійшло. Ми розпочали будівництво у 2019 році. Наш ресторан буде площею 1500 квадратних метрів. Це дуже красиве місце, львівське до цвяшків на даху.
Під час хвороби з бізнесом мені допомагали син, донька та велика команда хлопців, які працюють зі мною вже багато років. Дочка була HR у компанії, але коли я захворів, взяла на себе більше відповідальності. А син займається маркетингом. Багато хто з команди просто скасували собі вихідні і п'ять місяців працювали щодня. Я знав, що всі на своєму місці, і що б не сталося, хлопці знатимуть, що робити. Я був спокійний і не помилився.
Я не бачив поруч із собою сліз. Звичайно, були знайомі, які вже збиралися прощатися. Але найближче коло підтримало моє бажання продовжувати жити. Якби хтось намагався мене зупинити, я попрощався б з цією людиною.
Мені подзвонив знайомий, з яким ми бачилися, можливо, щорічно. Він – досить публічна постать у бізнесі. Сказав: «Вардкес, можеш не хвилюватися про людей та бізнес. Передай їм мій номер телефону і спокійно лікуйся». Номер я не передавав, у нас все йшло нормально. Важливим був сам дзвінок. Таких несподіваних актів підтримки було дуже багато. Наприклад, для будівництва ресторану ми взяли кредит. Мені зателефонував голова банку і сказав: «Вардкес, не хвилюйся ні про що». І я не переживав.
Щодня отримував дзвінки від друзів з усього світу. Дзвонили з Польщі, підключалися різні міста, різні люди збиралися й ходили до костелів у один і той самий день і замовляли службу. Наступного дня дзвонили з іншої країни, де друзі пішли до синагоги. Були знайомі, які поїхали стародавніми монастирями, щоб помолитися. Це безцінно. Ці речі мене врятували. Я віруючий, особливо після того, що зі мною сталося.
Я і сам завжди намагався допомагати людям, які живуть з онкологічними захворюваннями. Ніколи не уявляв, що опинюся серед них. За рік до свого діагнозу дізнався, що в 12-річної дитини, яка живе в сусідньому будинку, рак. Вирішив, проходячи повз, зайти до батька та дати йому 10 000 доларів. Він глянув на мене і сказав: «Ви хочете мою квартиру?». Та нічого не хотів, я подарувати їх хотів. Дитину врятували, це чудово. Такої участі в моєму житті було чимало.
Чому я захворів? Зі спілкування з лікарями я зрозумів, що основні причини – куріння та неграмотні, надто часті візити до комп'ютерної томографії. А кілька місяців тому до мене приїхав близький друг. Ми згадали, напевно, п'ятьох знайомих із раком і дійшли висновку: у багатьох випадках ця хвороба від стресу. Пандемія та переживання, викликані нею, були дуже важкими. Вони застали зненацька в той момент, коли вже були запущені різні процеси. Всі ми розуміли: якщо ця ситуація триватиме довго, ми не встигнемо нічого довести до ладу. Складнощів додавало й те, що всі ми керуємо компаніями, де працюють люди, і мали бути носіями спокою, не показувати, що ми переживаємо. Це не просто. Тому стрес як чинник захворювання ставлю на перше місце.
Після операції я вирішив залишитися в Німеччині та долікуватися. Потрібно було робити хіміотерапію, щоб лікарі переконалися, що метастазів немає. Пройшов чотири курси посилених п'ятигодинних терапій під крапельницями з отрутами. Цей час я витрачав на те, щоби спланувати своє життя на найближчі 20–30 років. У результаті, якщо запитати в мене, що я робитиму в 2037 році, зможу розповісти. Думаю, на цей час у нас у ресторанах уже не буде меню. Страви пропонуватиме штучний інтелект – за рисами обличчя, статтю, порою року та настроєм. Поки ви роздягатиметеся й сідатимете, вам приготують.
Зараз у мене звузилося коло людей, з якими спілкуюся. На це є і об'єктивні, і суб'єктивні причини. Наприклад, дуже комплексую, що я зараз без волосся та без брів. Тому намагаюсь особливо ні з ким не спілкуватися. Але поступово це все повернеться.
Головне, що зрозумів після пережитого: життя – зовсім не така штука, якою ми собі його уявляємо. Люди не такі, якими ми їх уявляємо. Все це в один день перевертається, коли тобі кажуть, що залишилося мало жити. У Львові лікарі сказали, що мені лишилося небагато. Ми живемо в намальованому світі, і він руйнується, як тільки отримуємо такий діагноз.
Наразі ми повністю занурені в процес запуску нового ресторану. Щодня працюємо. Часу на відпочинок немає – і так, вважайте, пів року відпочивав.
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
