Влітку 2020-го Ігор Гуменний дізнався від лікаря, що за кілька тижнів помре. Пізня стадія лейкемії. Для людини, яка звикла все контролювати і завжди має «план Б» (у подорожі він обов’язково бере із собою запас готівки – «а раптом щось трапиться з кредитками»), це був нищівний удар. Але не нокаут.
Засновнику UBC Group і одному зі 100 найбагатших українців вистачило тижня, щоб прокласти собі шлях до порятунку. Берлінська «Шаріте», 42 дні коми, хіміотерапія і болісна реабілітація – у липні 2021 року Гуменний, 53, повернувся додому. Повернувся трохи іншою людиною.
Про те, як йому вдалося не лише перемогти рак, а й утримати на плаву бізнес, переосмислити своє життя та взаємини з близькими, Гуменний розповів члену ради директорів компанії «Фармак» та постійному інтерв’юєру Forbes Петру Чернишову.
Ми публікуємо відредаговану і скорочену для ясності версію бесіди.
Є такий вислів – hit by a bus. Його часто використовують у бізнес‑школах: студентам пропонують спрогнозувати долю компанії, власника якої раптово збив автобус. Рік тому ти тяжко захворів. Як це пережив твій бізнес?
До такої ситуації ми спеціально не готувалися і ніколи такого не обговорювали. Але, як показала практика, у нас було хороше управління. Нічого в бізнесі не змінилося: під час моєї відсутності всі процеси працювали. Точно так само успішно ми вийшли з ковіда і цього року перевершили показники 2019‑го. І це при тому, що я «випав» на пів року.
Від твоїх співробітників я часто чую: «Все залежить від того, як Ігор вирішить». Ти «вилетів» на пів року – і це не потягло за собою поганих наслідків. Поясни цей парадокс.
Я і сам здивувався. Адже я завжди брав дуже активну участь в управлінні бізнесом: працював над продажами, організацією процесів, операційною ефективністю. Хоч як це дивно, без мене все продовжувало працювати.
Пояснення дуже просте. Європейський банк реконструкції і розвитку вже років 15 нам виносить мозок про структуру управління, звітність, ключові бізнес‑процеси. У нас усе гранично стандартизовано.
Коли тобі показують тисячі повідомлень зі словами підтримки, це найкраща мотивація жити
Я особисто вирішую, в якому напрямі рухатися. Наприклад, ухвалюємо рішення відкрити новий завод з виробництва апаратів штучної вентиляції легенів. Створюємо робочу групу, я запускаю процес. А далі все йде стандартним шляхом.
Тобто, коли ти тимчасово вибув, не треба було ухвалювати жодних важливих рішень?
Ми не починали нових процесів. Розвивали намічене раніше, адаптувалися після ковіда.
Компанія впоралася з твоєю відсутністю і навіть зросла. Може, це була підказка долі: не йти з головою в бізнес, тобі ж не 30 років. Може, треба змінити життя? Багато хто у твоєму віці починає писати книжки, картини, пісні. Якщо вже бізнес чудово розвивається без тебе.
Я весь час про це думав. Мені пощастило. Бізнес для мене – природне середовище, саме життя, як і сім’я. Але в мене немає поділу на сім’ю та бізнес. Від багатьох бізнесменів я чую, що вони постійно шукають, де закінчується бізнес і починається сім’я.
Це шукають СЕО. Власники, як правило, не можуть знайти цього.
Власники теж шукають.
Ми з моїми двома основними партнерами спочатку жили в одному під’їзді, а щойно почали займатися бізнесом, поступово придбали квартири. Потім разом переїхали за місто, де купили і відновили зруйнований санаторій. Наші діти росли разом.
У мене п’ятеро дітей, у мого партнера і брата Олександра, який відповідає за продажі,– троє, у другого партнера, Ігоря Бурдиленка, який відповідає за виробництво й логістику, – двоє. Ми весь час були в одному середовищі. Тому у мене немає уявлення, що я повинен вийти на пенсію і перестати чимось займатися. Для мене це органічно. Я не маю мети в житті – взяти велику кількість грошей і переїхати на якийсь острів.
Деякі засновники бізнесів і у 70, і у 80 років не йдуть на пенсію, хочуть керувати. Це про тебе?
Напевно. Навіть якби я раптом продав бізнес, усе одно шукав би, чим зайнятися.
Одні власники кажуть: «Ніколи не продам бізнес», інші – «За хорошу ціну продам хоч завтра». Ти до якого типу належиш?
Я не зарікаюся. Можу продати частину бізнесу (і робив це), можу працювати з партнерами. Але не дуже уявляю себе поза бізнесом узагалі. Ще раз повторюю: це для мене – природне середовище. Я – підприємець.
У твоїй компанії говорять, що тобі набридли хард‑бізнеси на кшталт виробництва холодильників. А ось із мережею ресторанів ти «відриваєшся».
Я справді проводжу багато часу у своїх ресторанах. Мені там дуже подобається. Я розумію суть усіх основних процесів, приймаю стратегічні рішення, але не лізу в операційне управління.
Ти будуєш мережу у великих містах. Чому «Старгорода» немає в Києві?
Ми придбали майданчик для «Старгорода» на вулиці Жилянській ще до 2014 року, але так і не добудували. Був період, коли в Києві не видавали офіційних дозволів на будівництво. Нам казали: «Ви будуйте. А потім – через суд». Ми так не можемо робити. Відтоді ми відкрили лише один ресторан у Дніпрі, та й то тільки тому, що вклалися в нього ще раніше. У чому причина? «Старгород» – ресторан з пивоварнею, зі стартовою інвестицією близько $3 млн. Ми перестали інвестувати в ресторанний проєкт, бо не розуміємо термінів його окупності. Повернемося до його розвитку, як тільки побачимо, що в Україні можна розраховувати як мінімум на три роки стабільності.
Пандемія дуже вдарила по ресторанному бізнесу.
Пандемія показала, що у світі можна вимкнути цілу галузь економіки, всю сферу послуг – туризм, ресторани, індустрію розваг…
В Америці ми продаємо обладнання для ресторанів. Готелі, ресторани, кафе завжди вважалися в Америці найважливішими сферами економіки. На щорічні шоу NRA обов’язково приїздять міністр торгівлі, як мінімум кілька колишніх президентів тощо. Там завжди вважалося, що ресторанна галузь – другий роботодавець в Америці після держави. І ось, Америка «вимкнула» всі ресторани, і нічого не змінилося. Життя показало, наскільки вразливими можуть бути окремі галузі бізнесу.
Нині популярним є рух work from home. На мій погляд, це розділило людей на три прошарки. Перший – ті, чия робота вимагає присутності на робочому місці. Другий – ті, хто може працювати з дому (інша річ, наскільки їм це зручно). І третій – власники і головний виконавчий директор, які можуть працювати віддалено з комфортом. Чи не бачиш ти тут нерівності?
Я противник роботи з дому. У нас під час пандемії всі, хто міг, ходили на роботу. Звичайно, якщо хтось захворів, усю команду відправляли додому. Але щойно обстановка нормалізувалася, ми повернулися в офіс.
У нас підрозділи по всьому світу – від Чилі і до Шанхая. Ми й без того дистанційно працюємо весь час. Але щоб це подолати, за нормальної обстановки всі ключові співробітники збиралися на спеціальне навчання щонайменще тричі на рік.
Щоб вигравати, в моєму бізнесі потрібна максимальна мобілізація. Аби команда йшла до однієї мети, важлива фізична взаємодія. Можливо, я людина старої формації, але я не розумію, як це зробити дистанційно. Навіть матюк по Zoom звучить театрально.
У вас же штрафують за матюки?
Один матюк коштує 100 грн. Ми, визнаю, періодично це собі дозволяємо: дуже знижує градус емоцій, але за це доводиться платити.
Розкажи про хворобу, з якою ти боровся останній рік. Що з тобою сталося?
Лейкемія. Для мене вона стала абсолютною несподіванкою, «чорним лебедем». У якийсь момент дружина помітила, що у мене на тілі почали з’являтися сині плями. Ми пішли до лікаря, мені поставили діагноз. Сказали, що стадія дуже пізня. Лікар сказав: «Дивно, що ви в такому стані ходите – вам залишився тиждень або два».
Просто так і сказав?
Вони намагалися шепотітися з дружиною про щось, але я сказав: «Так не піде. Я маю знати».
Ти не відчував, що захворюєш?
Все було абсолютно нормально. Але в ретроспективі розумію, що дзвіночки були. Наприклад, дружина почала мене обганяти на пробіжках. Я тоді подумав: «Нічого собі у неї фізична форма». Але я не звернув на це уваги, намагався щоранку бігати.
Що ти відчув, почувши діагноз?
Усі плани здалися неважливими. Все вмить обнулилося. Головним стало те, що можна було встигнути за той тиждень, який мені давали лікарі.
Був момент паніки?
Просто все закінчується, коли тобі кажуть: «У тебе тиждень». Це межа, за якою – нічого. Я продовжував посміхатися, щось робити. Але в душі ридав. Було страшенно прикро, що все ось так закінчиться.
Як ти потрапив на лікування в Берлін?
Ми запитали в київській клініці: «Де краще лікуватися від цього раку?» Зв’язалися з «Хадассою», там сказали, що з моїм діагнозом краще їхати до Німеччини. Ми зв’язалися із кількома клініками і вибрали берлінську «Шаріте».
Після прильоту мені підтвердили діагноз. Лікар сказав: «Є дві новини: хороша і погана. Хороша: при цій хворобі є шанс на ремісію і повноцінне життя. Погана: дуже пізня стадія».
Наступного дня мене перевели в реанімацію і розпочали потужну хіміотерапію. Мене занурили в кому, я провів у ній 42 дні. Весь цей час моя дружина була поруч, доглядала нарівні з медсестрами.
Коли я вийшов з коми, не міг ані говорити, ані підняти руку. Але було відчуття величезної надії. Лікар сказав: «Усе гаразд, аналізи показали, що у вас уже немає лейкемії. Але ви повинні отримати ще близько 100 хіміотерапій».
«Хімія» була не найгіршим, що на мене чекало. Після реанімації та ШВЛ у мене було грибкове ураження 80% легенів. Антибіотики його майже повністю прибрали, але частину правої легені все одно довелося видалити. Я тільки‑но почав відновлюватися після операції, і раптом стався крововилив у легені – довелося оперувати повторно.
Лікування забрало рік. Я поїхав до Німеччини в липні 2020 року, а повернувся в липні 2021‑го. Зараз я в ремісії. За місяць у мене перший чекап, потім – що три місяці.
Навіть здоровим людям я раджу раз на пів року робити медичний чекап. Це може врятувати вам життя.
Як змінився твій погляд на життя?
Коли я прийшов до тями, дружина дала мені телефон і айпад. Коли тобі показують тисячі повідомлень зі словами підтримки, це найкраща мотивація жити. Дуже багато людей за мене хвилювалися і підтримували. Це зобов’язує.
Ігор Гуменний: Навіть здоровим людям я раджу раз на пів року робити медичний чекап. Це може врятувати вам життя. Фото Олександр Чекменьов
Що допомогло перемогти хворобу? Вольових якостей для цього замало. Потрібна ще любов.
Я зрозумів, що життя скінченне. Перестав займатися речами, які не сумісні зі скінченністю життя, – наприклад, сидіти годинами в соцмережах. Почав більше уваги приділяти сім’ї, робочому оточенню, людям, які мені дорогі. У щоденній метушні ти не помічаєш цієї теплоти. А це головне.
До хвороби я бачив світ у чорно‑білих тонах. Тепер зрозумів, що відтінків значно більше.
Я сфокусувався на тих речах, які можу довести до кінця, розуміючи, що життя скінченне.
Чи змінилися твої стосунки з дружиною і дітьми?
Я, наприклад, перестав сваритися з дружиною. Раніше постійно продавлював свою думку, а зараз перестав. Це все дурниці.
Що дітям потрібно приділяти увагу, я розумів і до хвороби. Але захворівши, я вперше в житті почав їм казати: «Ви все повинні робити самі. Машо, тобі 10 років. Якою ти хочеш бути у 20? Тобі, Ярославе, 20. Яким ти хочеш бути в 40? Дай пораду собі сорокарічному, що ти хочеш робити».
Ти зміг перемогти хворобу зокрема й тому, що лікувався в одній із найкращих клінік світу. У пересічного українця немає таких можливостей. Що із цим робити?
У нас багато кваліфікованих фахівців, які вміють діагностувати і лікувати цей вид раку. Мені оперативно поставили діагноз саме в Україні. Наші лікарі знають найкращі препарати для «хімії». Але наш МОЗ, наприклад, не дозволив ввозити в Україну вітамін А, який застосовується паралельно з «хімією». І лікар у клініці Спіженка мені сказав: «Якщо я призначу вам цей препарат, мене позбавлять права на роботу».
Хтось у МОЗ визначає, чи можна застосовувати той чи інший препарат в Україні. Корупція реально вбиває людей.
Припустимо, в Україні це було б дозволено. Але ж це все одно дуже дорого?
Дорого вартує увага німецьких фахівців: реабілітація, догляд. В Україні це було б у 10 разів дешевше.
Американський мільярдер Майкл Мілкен свого часу винайшов «сміттєві облігації», а потім відбув за ґратами два роки за шахрайство. У в’язниці у нього розвинувся рідкісний вид раку, але його вилікували. Він зробив боротьбу з хворобою метою свого життя. Ти не думав про щось подібне? Ти міг би створити лобістську організацію для допомоги онкохворим українцям.
У нас уже є така організація. Вона зветься «Спілка українських підприємців». Що означає лобіювати? У МОЗ сидять корупціонери, які заробляють на тому, що вирішують, чи сертифікувати той чи той препарат. Що ти їм скажеш? Що у них зарплата 20 000 грн, а вони живуть на мільйони?
Потрібні системні законодавчі зміни: необхідно визнати регуляцію ЄС і допустити в Україну всі дозволені там медпрепарати.
Домагатися цих змін було б простіше, якби в Україні була така лобістська організація.
Я не засновуватиму жодної нової організації. У нас є всі необхідні структури для того, щоб це робити.
А як домогтися того, щоб українські онкологи мали право законно використовувати найкращі препарати для лікування хворих?
Для початку потрібно дати доступ до медикаментів. Далі потрібні нові підходи до реанімації. Середній персонал «Шаріте» наполовину складається з вихідців зі Східної Європи. Зарплата медсестри – €2500–3000. Молоді лікарі отримують удвічі більше.
У тебе п’ятеро дітей. Якого майбутнього ти хочеш для них?
Діти повинні бути самодостатніми. Повинні здобути професію і бути незалежними. Що я можу зробити для цього? Можу ділитися своїми поглядами на життя і запропонувати їм себе як рольову модель.
Якщо твоя дитина скаже: «Я хочу працювати у благодійній організації і допомагати бідним жителям Африки. За це не платять, тож житиму на татові гроші». Що скажеш?
Я буду проти.
Тобі начхати на бідних африканців?
Це глобальна світова проблема: у бідних країнах люди не думають про те, як прогодувати своїх дітей. І ставлять перед цією проблемою решту людства: годуйте нас, інакше ми самі до вас прийдемо. І приходять.
Ок, інша твоя дитина каже: «Тату, я хочу стати вчителем. За це мало платять, натомість я робитиму соціально корисну роботу». Даси їй грошей?
Моя дитина має сама обрати професію і розуміти, як буде з нею жити. Якщо вона самостійно не генеруватиме гроші, то витратить будь‑який спадок. Зазвичай так і буває: статки витрачаються вже в першому поколінні.
А що думаєш про ініціативу, розпочату Гейтсом і Баффетом, – кожному з дітей – по $10 млн, решта – на благодійність? Приєднаєшся?
Коли зароблю мільярд, то, можливо, подумаю про це.
Я заробляю гроші не самостійно, а разом із командою, яка пов’язала своє життя з компанією. І я не маю права сказати: «Я зараз продам бізнес, а ви, хлопці, якось розбирайтеся».
Чи думаєш ти про те, щоб залишити частину статків не акціонерам, а своїм топменеджерам?
Що таке «частина моїх статків»? Я не маю статків, я маю акції. Все зароблене ми з партнерами вкладаємо в розвиток бізнесу. У нас немає яхт, ми не літаємо бізнес‑класом.
Той, хто прагне грошей заради грошей, ніколи їх не заробить. Гроші мені потрібні саме для цього – для розвитку. Бізнес для мене – спосіб життя, а не просто гроші заради грошей.
Моя мета – вирости на ринку США. Нам цікаво створити новий продукт для Coca‑Cola і стати №1 у США з обладнання для барів та ресторанів.
Чи важливо тобі, щоб твої діти жили в Україні?
Я даю освіту дітям в Англії та Америці. Це їх інтегрує у світ. Чи оберуть вони Україну? Якщо їм комфортно і добре в Україні, то нехай живуть тут.
Хоча, наприклад, я сам наполіг на тому, щоб моя старша дочка повернулася в Україну. Вона свого часу працювала у «Київстарі», а потім поїхала до Сантьяго працювати у великій міжнародній компанії. І в якийсь момент я сказав: «Гаразд, повертайся і займися нашими продажами».
Ти вважаєш себе патріотом України?
Так.
А що для тебе патріотизм?
Для мене національна ідея України дуже матеріальна: це сучасна країна, яка є для своїх громадян місцем реалізації в усіх сферах. Я хочу перетворити Україну на таку країну. Щоб вона була хорошим місцем для життя.
Країна рухається у правильному напрямі?
У моєму розумінні, вона тупцює на місці. Величезна кількість людей залишає країну. Наші основні інвестори – гастарбайтери, які щороку пересилають в Україну $15 млрд, при тому що прямі іноземні інвестиції в рази менші.
Як ти бачиш своє пенсійне майбутнє?
У Німеччині у нас є партнер – велика сімейна компанія SCHÄFER з оборотом понад €2 млрд. Під час Другої світової вони добували залізну руду, потім почали обробляти метал. Сьогодні вони постачальники металевих деталей для всього німецького автопрому (Volkswagen, Mercedes, BMW).
Власнику компанії Тео Шаферу вже понад 90 років. Років п’ять тому був кумедний випадок: їхньому операційному директору, класичному, суворому німцю, виповнювалося 65. Тео його вітає і каже: «Ну все, тобі час на пенсію».
При цьому сам Тео нікуди не збирався?
Так, він залишається СЕО. А свою праву руку відправив на пенсію.
Коротше кажучи, мені подобається модель Тео.
Ти обмірковуєш варіанти місця проживання на пенсії?
Є багато місць, які мені подобаються: наприклад, Сан‑Франциско в Каліфорнії або Кейптаун у ПАР. Навесні – Шотландія і Англія, а ще – Барселона. Але мене постійно тягне до місця ухвалення рішень, у центральний офіс.
Мені подобається, як проходить пенсія у Тео. Взимку він відлітає на Канари, у березні‑квітні повертається в Німеччину, на літо їде до Швейцарії, а у серпні‑вересні знову повертається до Німеччини. І при цьому залишається біля керма. Та поки що мені цікаво жити так, як я живу.
Порадь молодому українцеві кілька книжок: фікшн, нон‑фікшн і про бізнес.
Щоб вам допомогли книжки, потрібно їх прочитати не одну сотню. Ви повинні просто завжди читати. А одна книжка нічим не допоможе.
З художньої літератури я б рекомендував Хемінгуея, причому різного – від «По кому подзвін» до циклу «Утіні дерев». Люблю і «Свято, яке завжди з тобою», і «Прощавай, зброє».
З нон‑фікшн пораджу «Історію мистецтва» Ернста Ґомбріха. У 20 років я вперше потрапив на виставку Сальвадора Далі, вона мене вразила. Потім дізнався про Босха, Ван Гога, Гогена, да Вінчі. А 15 років тому прочитав Ґомбріха, і мої фрагментарні знання злилися в єдину струнку систему.
Про бізнес – дуже хороша книжка Філа Найта «Продавець взуття». Класична історія про те, як Найт створював кросівки, спираючись на виробництво в Японії.
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
