Втеча від болю як втеча від життя. Чому людство має стати стриманішим. Уривок з книги «Дофамінове покоління» психіатрині Анни Лембке
Категорія
Життя
Дата

Втеча від болю як втеча від життя. Чому людство має стати стриманішим. Уривок з книги «Дофамінове покоління» психіатрині Анни Лембке

Анна Лембке. Фото annalembke.com

Ми існуємо в світі нечуваного багатства та комфорту. Тривалість та якість життя, доступні нам ліки, розваги та творчі можливості – з кожним десятиліттям людство майже невпинно просувається на шляху до все більшого матеріального процвітання. Але чомусь громадяни найбільш розвинених країн почуваються все непевніше. Зростають споживання антидепресантів і кількість самогубств, в соціальних мережах і на вулицях великих міст вирують справжні культурні війни. Що відбувається?  

Відповідь на це питання дає психіатриня Анна Лембке, яка очолює клініку з лікування подвійної залежності при Стенфордському університеті, у своїй книзі «Дофамінове покоління». Прагнення втекти від болю, перепочити – за допомогою наркотиків або соціальних мереж, неважливо – веде, на її думку, до протилежного результату. Що більше намагань, то менше задоволення. Вихід, за Лембке, – «повністю зануритися у дароване вам життя», знайти рівновагу між задоволенням і болем. 

Forbes публікує журнальну версію однієї з глав книги, що вийде у видавництві «Лабораторія» наприкінці серпня. 

У 2016 році я проводила презентацію з проблем алкоголю й наркотиків перед викладачами й співробітниками студентської клініки психічного здоров’я Стенфордського університету. Я приїхала рано й, очікуючи у вестибюлі контактну особу, звернула увагу на розкладку брошур, котрі можна було взяти із собою. 

Усього було чотири брошури, й у назві кожної з них ішлося про щастя: «Бути щасливим – це звичка», «Сон – це ваш шлях до щастя», «Щастя вже близько» та «Як досягти щастя за 7 днів». Брошури містили рецепти для досягнення щастя: «Складіть перелік з 50 речей, що роблять вас щасливими», «Подивіться на себе у дзеркало й запишіть у щоденник те, що вам у собі подобається», «Створіть потік позитивних емоцій». 

А ось найпоказовіший рецепт: «Оберіть оптимальний час і стратегії досягнення щастя. Усвідомлено вирішуйте, коли та як часто застосовувати ці стратегії. Щодо добрих справ у вашому житті поекспериментуйте із собою, аби з’ясувати, що є найкращим саме для вас: робити багато добрих справ за один день чи одну добру справу щодня». 

Ці брошури добре ілюструють, як прагнення до особистого щастя стало сучасною максимою, витіснивши інші визначення «хорошого життя». Навіть вияви доброти до інших людей подаються як стратегія досягнення особистого щастя. Альтруїзм, котрий більше не є самодостатнім благом, став засобом досягнення власного «добробуту». Психолог і філософ XX століття Філіпп Ріфф передбачив подібну тенденцію у книжці «Тріумф психотерапії: використання віри після Фройда»: «Релігійна людина з’явилася на світ для того, щоб її врятували, психологічна людина – щоб її задовольняли». 

Ідеї, які закликають нас до пошуків щастя, не обмежуються лише психологією. Сучасна релігія також пропагує теологічну систему самосвідомості, самовираження й самореалізації як найвище благо. У книжці «Погана релігія» письменник та релігієзнавець Росс Дузет говорить про те, що теологічний принцип Нової доби «Бог усередині» – це «віра, що із самого початку стала космополітичною й приносить розраду, обіцяючи всі найекзотичніші задоволення… без будь-якого болю… містичний пантеїзм, у якому Бог – це швидше відчуття, а не людина… Просто вражає, як мало моральних повчань міститься на сторінках книжок на тему «Бог усередині». Можна побачити безліч закликів до співчуття й доброти, але дуже мало настанов для людей, у яких виникають справжні дилеми. Єдина настанова найчастіше зводиться ось до чого: якщо отримуєш від чогось задоволення – роби це».

Діти в ізоляторі

19-річного Кайла прислали до мене його батьки у 2018 році. Їх турбувало те, що він не ходить на заняття, не може втриматися на роботі й не виконує домашні правила. Батьки Кайла були недосконалими, як і більшість із нас, однак вони робили все можливе, щоб допомогти йому. Їх непокоїло те, що, висуваючи вимоги до сина, вони можуть «довести його до нервового виснаження» або «травмувати». 

Сприймати дітей як психологічно слабких істот – це, по суті, сучасна концепція. У давні часи дітей вважали маленькими дорослими, повністю сформованими від самого народження. Народи західної цивілізації здебільшого сприймали дітей як вроджене зло. Завдання батьків і піклувальників полягало в тому, щоб вимагати від дітей суворого дотримання дисципліни й навчити їх жити у цьому світі. Було цілком прийнятно застосовувати тілесні покарання й тактику залякування, аби примусити дитину поводитися добре. Проте все змінилося.

Більшість сучасних батьків, з якими я зустрічаюся, страшенно бояться зробити чи сказати те, що завдасть їхнім дітям емоційної шкоди, в результаті прирікаючи їх на душевні страждання і навіть психічні хвороби у подальшому житті. Це уявлення можна відстежити ще у Фройда, новаторський внесок у психоаналіз якого полягав у тому, що переживання раннього дитинства (навіть давно забуті чи неусвідомлені) можуть заподіяти тривалу психологічну шкоду. На жаль, ідея Фройда стосовно того, що рання дитяча травма може позначитися на психопатології дорослого, переросла в переконаність у тому, що будь-які важкі переживання прирікають нас на канапу психотерапевта. 

Ми намагаємося ізолювати дітей від будь-якого негативного психологічного досвіду не лише вдома, а й у навчальних закладах. На рівні початкової школи кожна дитина отримує якийсь еквівалент нагороди «Зірка тижня» – не за певні досягнення, а за алфавітом. Дітей навчають остерігатися хуліганів, аби вони не стали сторонніми спостерігачами, замість того щоб брати активну участь у грі. На університетському рівні викладачі й студенти обговорюють тригери й безпечний простір. 

Той факт, що виховання й навчання враховують психологію розвитку й суб’єктивні страждання – це, безперечно, позитивна еволюція. Ми маємо визнати цінність кожної людини незалежно від досягнень, припинити фізичну й емоційну жорстокість у школі та інших місцях, а також створити безпечний простір для роздумів, навчання й дискусій. 

Однак мене непокоїть те, що ми зробили дитинство надмірно впорядкованим і занадто патологізували його, виховуючи дітей немов в ізоляторі, де вони не мають можливості завдати собі шкоди, проте й не можуть підготуватися до життя у зовнішньому світі. Невже, захищаючи дітей від несприятливих обставин, ми змусили їх смертельно боятися труднощів? А може, ми зробили дітей менш терпимими, самовпевненішими й несвідомими щодо власних вад характеру, підвищуючи їхню самооцінку за допомогою неправдивих вихвалянь і відсутності розуміння реальних наслідків? Невже, задовольняючи всі дитячі бажання, ми посприяли виникненню нової доби гедонізму? 

Під час одного із сеансів Кайл поділився зі мною своєю життєвою філософією. Мушу визнати, мене охопив жах.

– Я роблю усе, що захочу й коли захочу. Якщо у мене є бажання лежати у ліжку – лежу в ліжку. Якщо хочу пограти у відеоігри – граю у відеоігри. Забажавши понюхати кокаїн, пишу повідомлення наркодилерові, він привозить мені його, і я нюхаю кокаїн. Якщо у мене виникає бажання зайнятися сексом, я заходжу в інтернет, знаходжу когось і зустрічаюся, щоб зайнятися сексом. 

– Тож яку користь це тобі приносить, Кайле? – запитала я. 

– Майже ніякої. 

На якусь мить він нібито засоромився. 

Протягом останніх 30 років я зустрічаю дедалі більше пацієнтів на кшталт Кайла, які, судячи з усього, мають переваги в житті (родину, котра завжди готова підтримати, якісну освіту, фінансову стабільність, міцне здоров’я), але при цьому у них розвивається руйнівна тривожність, депресія й фізичний біль. Подібні люди не лише не використовують свій потенціал на повну, а й ледве здатні вранці підвестися з ліжка.

Людство позбавляється болю

Медична практика також змінилася під впливом нашого прагнення до світу без болю. До початку XX століття лікарі вважали, що певний рівень болю корисний для здоров’я. Провідні хірурги XIX століття неохоче застосовували загальну анестезію під час хірургічних операцій, оскільки були переконані в тому, що біль посилює реакцію імунної й серцево-судинної систем, а також прискорює процес одужання. У мене немає свідчень щодо здатності болю прискорювати відновлення тканин, проте з’являється дедалі більше вагомих доказів того, що приймання опіоїдів під час хірургічного втручання сповільнює цей процес. 

Відомий лікар XVII століття Томас Сиденгам писав: «Я бачу, що всі… зусилля спрямовані на те, аби подолати надзвичайно небезпечний біль та запалення… Хоча безперечним є те, що помірний ступінь болю й запалення у надзвичайних випадках виступає інструментом, котрий природа застосовує якнаймудріше». 

Сучасні лікарі зобов’язані повністю вгамовувати біль, бо інакше вони не справлятимуть враження співчутливих цілителів. Біль у будь-якій формі вважається небезпечним, і не лише тому, що дошкуляє, а й тому, що збуджує мозок, готуючи його до майбутнього болю й залишаючи неврологічну рану, яка ніколи не загоїться.

Така зміна парадигми щодо болю знайшла свій прояв у масовому призначенні заспокійливих ліків. Сьогодні більш як кожен четвертий дорослий (а також більш як кожна двадцята дитина) у США щоденно приймає певний психіатричний препарат. 

Вживання антидепресантів на зразок паксилу, прозаку й селекси зростає в усіх країнах світу, а очолюють цей список Сполучені Штати. Антидепресанти приймає кожен десятий американець, ісландець та австралієць; далі йдуть Канада (86 осіб на 1000 населення), Данія (85), Швеція (79) і Португалія (78). Серед 25 країн Корея посіла останнє місце (13). У Німеччині вживання антидепресантів збільшилось на 46% лише за чотири роки, в Іспанії та Португалії – на 20% протягом цього ж періоду. Дані про вживання антидепресантів в інших країнах Азії відсутні, але обсяг їх продажів у Китаї в 2011 році зріс на 19,5%, до $2,6 млрд. 

У 2006‒2016 роках кількість призначених стимуляторів (як-от адерал і риталін) у США зросла вдвічі, зокрема серед дітей віком до п’яти років. У 2011 році стимулятори призначали двом третинам американських дітей, у яких було діагностовано розлад із дефіцитом уваги. Кількість призначених седативних препаратів на зразок бензодіазепінів (ксанакс, клонопін, валіум), що спричиняють залежність, також збільшується – можливо, аби пом’якшити наслідки всіх тих стимуляторів, які ми приймаємо. У 1996‒2013 роках лише у США кількість дорослих, які купували призначені бензодіазепіни, зросла на 67%, з 8,1 млн до 13,5 млн осіб. У 2012 році було виписано рецептів на таку кількість опіоїдів, що кожен американець міг би мати цілу пляшечку пігулок. Передозування опіоїдами знищило більше американців, ніж зброя чи автомобільні аварії. 

Крім надзвичайних випадків утечі від болю, ми втратили здатність витримувати навіть незначний дискомфорт. Ми постійно прагнемо відволіктися від буденності й жити розвагами. У романі «Повернення в прекрасний дивний світ» Олдокс Гакслі писав: «Величезна індустрія засобів масової комунікації, що переважно має справу не з істинним чи хибним, а з чимось нереальним, навіть незначним… залишила поза увагою безмежне прагнення людини до розваг». 

Подібну думку висловив також Ніл Постман, який писав у класичному романі 1980-х «Дорозважаємося до смерті»: «Американці більше не розмовляють одне з одним, а розважають одне одного. Вони обмінюються не ідеями, а зображеннями. Вони сперечаються не з пропозиціями, а з вродливими людьми, знаменитостями й рекламою». 

Моя пацієнтка Софі, студентка Стенфордського університету з Південної Кореї, звернулася до мене по допомогу в подоланні депресії й тривожності. Серед усього того, про що ми говорили, вона розповіла мені, що проводить переважну більшість свого дня, переглядаючи Instagram, дивлячись YouTube та слухаючи подкасти й пісні за допомогою якогоcь пристрою. 

Під час сеансу із Софі я запропонувала їй спробувати піти на заняття, не слухаючи нічого, й просто дати змогу оформитись власним думкам. 

Вона подивилася на мене водночас з недовірою та страхом. 

– Навіщо мені це робити? – здивовано запитала вона. 

– Що ж, – наважилася сказати я, – це спосіб пізнати себе. Дозволити своєму досвідові розкритися, не намагаючись контролювати його чи тікати від нього. Саме те, що ти відволікаєшся через пристрої, може посилювати твою депресію й тривожність. Це доволі виснажливо – постійно уникати самої себе. Мені цікаво, чи отримаєш ти доступ до нових думок і почуттів, коли поглянеш на себе з інакшого боку, і чи допоможе це тобі відчути міцніший зв’язок із собою, з людьми й зі світом. 

Софі на мить замислилася. 

– Але ж це так нудно, – сказала вона. 

– Це справді так, – відповіла я. – Нудьга не просто нудна. Вона може навіть уселяти жах. Вона примушує нас залишатися віч-на-віч із серйознішими питаннями – про сенс і мету життя. Крім того, нудьга – це сприятлива атмосфера для відкриттів і винаходів. Вона створює простір, необхідний для того, щоб сформувалося нове мислення, адже ми повсякчас реагуємо на стимули навколо нас замість того, щоб дати собі змогу зануритися у пережитий досвід. 

Наступного тижня Софі спробувала піти на заняття, не підключившись до мережі. 

– Спочатку було важко, – сказала вона, – але згодом я звикла й це мені навіть сподобалося. Я почала помічати дерева.

Відсутність турботи про себе чи психічна хвороба? 

Мій пацієнт Девід приймав адерал цілодобово. У 2005 році після закінчення коледжу він знову переїхав до батьків. Девід розмірковував про те, щоб вступити до юридичної школи, склав відповідні тести і навіть отримав хороші оцінки, проте коли настав час подавати заяву на навчання, він відчув, що не хоче цього. 

– Я переважно сидів на дивані, накопичуючи дедалі більше гніву й обурення – на себе, на увесь світ. 

– Через що ти гнівався? 

– У мене було таке відчуття, що я змарнував роки навчання. 

Я не вивчив того, що хотів насправді. Моя подруга ще продовжувала навчання і уже досягла великих успіхів, отримала диплом магістра. А я валявся вдома і бив байдики. 

Коли подруга Девіда закінчила навчання, він поїхав разом з нею у Пало-Альто, де вона дістала роботу. У 2008 році вони одружилися. Девід знайшов роботу в технологічному стартапі, де спілкувався з молодими, розумними програмістами, котрі не шкодували для нього часу. Девід знову почав писати програми й опанував усе, чого мав навчитися в коледжі, коли занадто боявся займатися у переповненому студентами приміщенні. Його підвищили, він обійняв посаду розробника програмного забезпечення, працював по 15 годин на день, а у вільний час бігав по 80 кілометрів на тиждень. 

– Але для того, щоб усе це робити, – розповідав Девід, – мені доводилось приймати ще більше адералу не тільки вранці, а й протягом дня. Я прокидався й приймав адерал. Повертався додому, вечеряв і знову приймав адерал. Пігулки стали для мене нормою. До того ж я вживав багато кофеїну. Лише під кінець ночі у мене з’являлось бажання заснути. І я подумав: «Що ж робити тепер?!». Тому я знову пішов до психіатрині та вмовив її призначити мені амбієн. Я вдав, нібито не знаю, що таке амбієн, хоча моя мама досить довго приймала його, як і мої тітки. Крім того, я вмовив психіатриню призначити мені певну кількість ативану для зняття тривоги перед презентаціями. У 2008‒2018 роках за день я приймав приблизно 30 міліграмів адералу, 50 міліграмів амбієну й 3‒6 міліграмів ативану. Я вважав, що страждаю на тривожність й синдром дефіциту уваги та гіперактивності і що це потрібно мені, аби функціонувати. 

Девід пояснював власну втому й неуважність психічним захворюванням, а не браком сну й надмірною стимуляцією, та використовував цю логіку, щоб виправдати тривале вживання ліків. За багато років я бачила подібний парадокс у багатьох пацієнтів: вони вживають препарати, призначені лікарем, чи якісь інші, аби компенсувати відсутність елементарної турботи про себе, після чого пояснюють наслідки психічною хворобою, обґрунтовуючи у такий спосіб потребу в додатковій кількості препаратів. 

– Тож ви отримували «вітаміни» А: адерал, амбієн і ативан, – пожартувала я. 

Девід посміхнувся. 

– Гадаю, можна й так сказати. 

– Чи знала ваша дружина або хтось інший про те, що з вами відбувається? 

– Ні, ніхто не знав. Моя дружина й гадки не мала. Іноді я пив алкоголь, коли у мене закінчувався амбієн, або гнівався й кричав на неї, коли приймав занадто багато адералу. Утім, окрім цього, я доволі добре все приховував. 

– То що ж сталося далі? 

– Я втомився від цього. Втомився день і ніч приймати стимулятори та заспокійливі засоби. Я почав думати про самогубство. Мені здавалося, що це найкращий вихід для мене й для інших людей. Однак моя дружина була вагітна, тож я усвідомлював, що потрібно щось змінювати. Я сказав їй, що потребую допомоги. І попросив відвезти мене до лікарні. 

– Як вона відреагувала? 

– Відвезла мене до швидкої допомоги, а коли все з’ясувалося, то, звісно, була вражена.

– Що саме вразило її? 

– Пігулки. Препарати, що я приймав. Мій величезний сховок. А також скільки всього я приховував. 

Девіда поклали до стаціонарного психіатричного відділення й діагностували у нього залежність від стимуляторів і седативних препаратів. Він залишався у лікарні, поки не припинив приймати адерал, амбієн й ативан та думати про самогубство. На це знадобилося два тижні. Згодом його виписали додому, до вагітної дружини. 

Прагнення втекти від болю, перепочити – за допомогою наркотиків або соціальних мереж, неважливо – веде, на думку Анни Лембке, до протилежного результату. Фото stanfordhealthcare.org

Прагнення втекти від болю, перепочити – за допомогою наркотиків або соціальних мереж, неважливо – веде, на думку Анни Лембке, до протилежного результату. Фото stanfordhealthcare.org

До нової рівноваги

Ми всі тікаємо від болю. Дехто з нас приймає пігулки. Дехто лежить на дивані й переглядає Netflix. Хтось читає любовні романи. Ми робимо все можливе, аби відволіктися від самих себе. Проте всі ці спроби захистити себе від болю лише посилюють його. 

Згідно з даними рейтингу країн світу за рівнем щастя населення, у якому беруть участь 156 країн, у 2018 році американці назвали себе менш щасливими, ніж у 2008-му. В інших країнах з аналогічним рівнем заможності, соціальної підтримки й тривалості життя (Бельгія, Канада, Данія, Франція, Японія, Нова Зеландія, Італія) спостерігалося таке саме зниження показників суб’єктивного відчуття щастя. 

Дослідники опитали майже 150 000 осіб у 26 країнах з метою визначення поширеності генералізованого тривожного розладу, котрий характеризують як неконтрольоване занепокоєння, що негативно позначається на житті людини. Вони з’ясували, що у багатих країнах рівень тривожності є вищим, ніж у бідних. Автори цього дослідження дійшли такого висновку: «Цей розлад відчутно поширеніший і має руйнівний характер у країнах з високим рівнем доходів порівняно з країнами із середнім та низьким рівнем доходів». 

У 1990‒2017 роках кількість нових випадків депресії у світі зросла на 50%. Найбільше зростання спостерігалося у регіонах з найвищим соціально-демографічним індексом (доходом), особливо у Північній Америці. 

Поширеність фізичного болю також набирає обертів. Упродовж своєї кар’єри я бачила безліч пацієнтів, зокрема цілком здорових молодих людей, котрі відчувають біль у всьому тілі попри відсутність будь-якого захворювання чи пошкодження тканин, яке можна виявити. Зросли показники та види фізичного болю, що не має пояснення: комплексний регіональний больовий синдром, фіброміалгія, інтерстиційний цистит, міофасціальний больовий синдром, синдром хронічного тазового болю тощо. Поставивши мешканцям 30 країн світу запитання «Як часто у вас були тілесні болі протягом останніх чотирьох тижнів: ніколи, рідко, іноді, часто чи дуже часто?», дослідники виявили, що американці повідомили про більшу кількість випадків болю порівняно з мешканцями інших країн. 34% американців зазначили, що відчувають біль часто або дуже часто, на відміну від 19% жителів Китаю, 18% жителів Японії, 13% мешканців Швейцарії й 11% мешканців Південної Африки. 

Постає питання: чому в епоху небаченого багатства, свободи, розвитку технологій і досягнень медицини ми здаємося нещасливішими й відчуваємо більше болю, ніж будь-коли? Причиною може бути те, що ми докладаємо занадто багато зусиль, аби уникати нещастя. Нейронаука вказує на те, що нам потрібно відновити рівновагу між задоволенням і болем.

Матеріали по темі
Попередній слайд
Наступний слайд
Новий Forbes вже у продажу

Новий Forbes вже у продажу

Рейтинг зарплат | 15 найкомфортніших банків