Міста сонця. Архітектор, забудовник і рантьє про «місто здорової людини» /Фото Олександр Чекменьов
Категорія
Життя
Дата

Міста сонця. Архітектор, забудовник і рантьє про «місто здорової людини»

Олександр Чекменьов

Українські міста далекі від ідеалу. Погані дороги, архаїчна інфраструктура, незручний громадський транспорт. Забудовники останнім часом багато говорять про важливість екосистем – не просто будинків-коробок, а продуманої інфраструктури у кроковій доступності від житла. Проте окремі будинки та мікрорайони майбутнього, як і раніше, з усіх боків оточені безликими пострадянськими масивами

Як змінити українські міста на краще? Forbes поговорив про це з представниками трьох груп стейкхолдерів. Харківський архітектор Олег Дроздов, 55, проєктує мінімалістичні будівлі з чистими лініями. Київський забудовник, засновник SAGA Development Андрій Вавриш, 42, у своїх проєктах прагне «подружити» уявлення про сучасний смак із пострадянською реальністю. Учасник списку найуспішніших рантьє Олег Вишняков, 55, окрім України заробляє на нерухомості в Польщі, Грузії та Латвії, йому є що з чим порівнювати.

Forbes публікує скорочену і зредаговану для зрозумілості версію їхньої бесіди. 

Міста без плану

Як нині виглядають українські міста?

Олег Дроздов: Запропащеними. Це пов’язано з відсутністю суспільного консенсусу, який міг би сформувати їхні завдання та план розвитку. Основа здорового існування – довіра, повага, кооперація. Все це дає неймовірний ефект і для розвитку міст. 

Андрій Вавриш: Вигляд наших міст зумовлений низкою громадських хвороб: взаєминами між багатими й бідними, між людьми різних поглядів і переконань. Ці конфлікти переносяться і на принципи функціювання міст. Світоглядно ми припинили бути радянськими, а до ментальності ринкової економіки ще не перейшли. Звідси й хворобливості наших міст. 

Олег Вишняков: Наші міста – відображення нашої історії та етапів розвитку суспільства. У них немає цілісності та багато чого непродуманого.

Останній Генплан розвитку Києва ухвалили 2002 року. Його термін дії закінчився 2020-го, а будувати продовжують. Чи не отримаємо ми років за 10 архітектурного Франкенштейна або місто без обличчя?

О.Д.: Інститут радянського генплану давно неактуальний. Але ці плани все одно ухвалюють, хоча вони нікуди й не ведуть. Ключове – усвідомити особисту й колективну відповідальність за місто. Не можна делегувати нікому своє архітектурне завтра. 

А.В.: Префікс «ген-» у слові «генплан» – дуже радянський. У всьому світі цей документ називається master plan і коротко пояснює ідею розвитку міста. Розвивати можна багато що: інфраструктуру, парки, культурні центри. Важливо розуміти навіщо. Що на виході? Це і є предмет суспільного консенсусу. Без нього будь-який план сприймуть у штики.

У чиїх інтересах розвиваються міста? Хто бенефіціар? Люди. Можна вічно будувати в Києві четверту гілку метро на Троєщину і вбухати туди $3–4 млрд. А можна було давним-давно звести наземне метро, яке обійшлося б у 10 разів дешевше.

Коли місто розвивається без думки про людину, це породжує ще одну проблему – люди перестають його поважати. Тебе змушують жити некомфортно. Наприклад, їздити дорогим таксі, бо в центрі неможливо припаркуватися.

Олег Вишняков: «Для мене «місто здорової людини» – те, де безпечно і радісно. Ще важливий дух міста, тому мій приклад – Тель-Авів». /Фото Олександр Чекменьов

Олег Вишняков: «Для мене «місто здорової людини» – те, де безпечно і радісно. Ще важливий дух міста, тому мій приклад – Тель-Авів». Фото Олександр Чекменьов

О.В.: Думати потрібно спочатку про комфорт містян, а вже потім про те, як органічно вписувати нові будівлі в наявний контекст.

Я щойно прилетів з Мілана. Як там красиво! Жодної потворної будівлі. Всю історичну забудову зберігають, а нове вписують у ландшафт. Або Єрусалим: нові будівлі там не вирізняються на тлі старих, тому що побудовані з того ж пісковику. 

Ті, від кого залежить, що і як будувати, мають запитувати себе час від часу, що скажуть про них нащадки, дивлячись на місто за 50–100 років. 

Забудовники часто говорять, що споруджують не окремі будинки чи офісні, а екосистеми. Що це таке? І як архітектура, створена за цим принципом, змінює міста? 

О.Д.: Архітектурні екосистеми – це мінімуніципалітети. Зручні, продумані, з гарними сервісами. До цієї категорії належать і великі проєкти KAN Development, і те, що робить SAGA Development на Рибальському острові. Славно, що в рамках невеликих анклавів реалізуються такі хороші проєкти. Але справжньою перемогою це стане, тільки коли почне відбуватися на рівні цілих міст. 

Найкрутіші та найзручніші міста – гомогенні з погляду рівномірного розподілу своїх якостей і властивостей. Коли від центру до околиці рівнозначно добре.

Можете навести приклад? 

О.Д.: Практично увесь протестантський світ так побудований – наприклад, мої улюблені Роттердам і Копенгаген. За останні 30 років вони кардинально змінилися. Але все нове там інтегрується органічно, нічого не ламаючи і не порушуючи.

Ми нічого до пуття не знаємо про свої міста. Злочинно мало їх досліджуємо – соціологічно, статистично. Тільки шляхом системного моніторингу та аналітики можна відстежити тенденції, зрозуміти, в якому напрямі розвивається місто. Без цього не буде можливості звірити актуальну ситуацію з метою.

О.В.: Екосистема – це про всі фактори якості життя, від інфраструктури до якості води та повітря. За світовими мірками, Київ – місто невелике, а рівень забрудненості повітря – один із найвищих у світі, часто вище 200 одиниць. 

У Сеулі живе 24 млн людей. Величезний мегаполіс, а повітря в чотири-п’ять разів чистіше, ніж у Києві. Свого часу, коли у них почала погіршуватися екологія, вони знайшли способи виправити становище: зокрема, звільнили річку з бетонних кайданів. Нам би теж варто було подумати про визвіл Почайни.

Є два шляхи урбанізації. Перший – розвивати інфраструктуру великих міст. Другий – розвивати села і маленькі міста. Європа йде другим шляхом, Україна – першим. Якщо від’їхати на 50–100 км від будь-якого великого українського міста, контраст буде очевидним. А якщо від Парижа або Франкфурта – буде так само чисто, красиво і зручно.

Якщо дивитися з супутника, Західна і Центральна Європа повністю «світяться», а Україна, за винятком великих міст і великих магістралей, – у темряві. Потрібно розвивати села і маленькі міста, щоб не випасти з європейського контексту. Жити в регіонах має бути не гірше, ніж у столиці.

А.В.: Найбільший український оператор нафтопродуктів ОККО зареєстрував свій центральний офіс у селі Славське і привів туди величезні гроші у вигляді сплачених податків. На ці гроші можна побудувати не просто курорт, а повноцінне місто.

Щоб міська екосистема розвивалася, її стейкхолдерам – місцевій владі, громадським організаціям, громаді – має бути щонайменше не байдуже. Посильну відповідальність може взяти на себе кожен з нас. Олег Дроздов, наприклад, відкрив Харківську школу архітектури – це величезний особистий внесок.

Нову архітектуру люди сприймають насторожено. Чудовий приклад скандал навколо Театру на Подолі. Що із цим робити? 

О.Д.: Щоб рівень сприйняття зріс, про архітектуру потрібно говорити значно більше, ніж тепер, – у медіа, в громадських дискусіях, усюди. Другий фактор – професійний консенсус. Експерти мають домовитися, «що таке добре і що таке погано». Яка висота тут прийнятна? Як вписати цю будівлю в історичну забудову?

О.В.: Аргументи, які впливають на емоційне сприйняття публіки, часто дуже раціональні. У місті або зручно і приємно жити, або ні. Мілан чи Лондон, приміром, людям подобаються більше за Київ, нехай і такий любий. Чому? Тому що Київ виглядає не дуже чистим, інфраструктура незручна, забудова хаотична. 

Андрій Вавриш: «Незважаючи на пандемію, я впевнений, що життя – і архітектура – рухатимуться у бік відкритості». /Фото Олександр Чекменьов

Андрій Вавриш: «Незважаючи на пандемію, я впевнений, що життя – і архітектура – рухатимуться у бік відкритості». Фото Олександр Чекменьов

А.В.: Любомир Гузар сказав, що людина – не те, ким вона є, а те, ким хоче бути. Архітектура часто випереджає час. Але споруда – це не лише фасад, це ще й функція. Ми в SAGA Development – прихильники сучасної архітектури, але я за повагу до історичної забудови. А ось Воздвиженка з її імітацією старовини – це для мене переступ за всі червоні лінії. Потурання масовому смаку ні до чого доброго не веде.

О.В.: Андрію, Олегу, а як ви думаєте, що з сучасних будівель через десятки років стане пам’яткою архітектури? 

О.Д.: У мене складні відносини з поняттям «пам’ятка архітектури». У світі є прекрасні міста, побудовані взагалі без архітектора: наприклад, Марракеш або старий Амстердам. Якісь споруди на кшталт мерії чи арсеналу там зводили фахівці, але основний масив будівель – прості люди. 

Запитання варто ставити так: «Чи буде ця архітектура цінною для нових поколінь?» Наше завдання-мінімум – показати їм архітектурне розмаїття й еволюцію форм, через яку пройшло людство.

О.В.: Тобто кілька хрущовок потрібно залишити як пам’ятку? 

О.Д.: Думаю, так. Я сам виріс у хрущовці. Для моєї родини це був неймовірний соціальний ліфт. 

Але все стрімке зазвичай до краю конфліктне: стійкість цього проєкту була дуже низькою, він породив цілу низку проблем. За п’ять років побудували жахливі мільйони квадратних метрів – цілу антиутопію. Це було тимчасовим розв’язанням житлового питання, але, на жаль, у нашій країні тимчасове – найбільш постійне. 

2020 рік навчив нас інакше використовувати простір. Житлові приміщення для багатьох стали і робочими. Як це змінить життя в місті? 

А.В.: Незважаючи на пандемію, я впевнений, що життя – і архітектура – рухатимуться у бік відкритості. 

За радянських часів споруджували будинки з маленькими кімнатками і невеликими віконцями. У СРСР квартири були маленькі і майже у всіх однакові. Туди приходили загалом поспати. Вільний час проводили поза домом: йшли після роботи в Зелений театр, у кіно, в парк. А потім у кожній родині з’явився телевізор – і всі зачинилися у своїх квартирах. 

Ми повертаємося до цінностей архітектури модерну, найкращі зразки якої – з великою кількістю вікон і повітря. Сучасні будівлі – і житлові, й офісні – це теж великі вікна, мало перегородок, багато світла.

О.В.: У Нью-Джерсі, де живе моя сестра, на вікнах майже ні в кого немає штор. Ідучи вулицею, бачиш, як люди в будинках ходять, їдять, дивляться телевізор. Нікого це не бентежить. Для пострадянської людини це дика ситуація. Історико-соціальний контекст, який сформував нас, дуже сильно впливає на наше уявлення про комфортне місто. 

О.Д.: До пандемії багато українців не шукали вражень у подорожах по своїй країні. Внутрішній туризм не розвивався. Місць, де можна комфортно зупинитися, було небагато. У 2020 році всі зрозуміли, що краса й натхнення можуть бути поруч. Це чудово і саме по собі, і як імпульс для індустрії внутрішнього туризму. Завдяки пандемії ми сповільнилися і придивилися до міст, у яких живемо. 

Олег Дроздов: «У мене складні відносини з поняттям «пам’ятка архітектури». У світі є прекрасні міста, побудовані взагалі без архітектора: наприклад, Марракеш або старий Амстердам». /Фото Ігор Чекачков

Олег Дроздов: «У мене складні відносини з поняттям «пам’ятка архітектури». У світі є прекрасні міста, побудовані взагалі без архітектора: наприклад, Марракеш або старий Амстердам». Фото Ігор Чекачков

Важливо й те, що Україна долучилася до глобальної мобільності. У новому світі люди більше не заручники своїх квартир, кар’єр та інших життєвих факторів. Вони залучені в загальносвітову конкуренцію. Україні доведеться боротися за мізки і руки своїх людей з роботодавцями з усього світу. Це дуже серйозні зміни.

За якими принципами влаштоване «місто здорової людини»?

О.В.: Для мене «місто здорової людини» – те, де безпечно і радісно. Ще важливий дух міста, тому мій приклад – Тель-Авів. Щоразу, приїжджаючи туди, я заряджаюсь енергетично. Люблю гуляти набережною. Там завжди вирує життя: люди займаються спортом, гуляють, танцюють, радіють. Є відчуття щастя. Здавалося б, поруч війна, тероризм. Проте люди, по-перше, відчувають, що держава їх захистить, по-друге, вміють радіти життю.

А.В.: Моє розуміння «міста здорової людини» вкладається в базові принципи сталого розвитку: екологія, економіка, безпека, доступність соціальних стандартів, чиста вода, хороший транспорт, культура. Життя в класному місті робить тебе щасливішим і впевненішим. Ти відчуваєш, що можеш впливати на його майбутнє – від участі в чесних виборах до того, кому платити за комунальні послуги.

Моє ідеальне місто для життя – Київ. У ньому багато недосконалостей. Але я бачу, як багато за 10 років змінилося в місті на краще. І це дає мені розуміння, що класне місто – це не мета, а шлях. 

О.Д.: Моє «місто здорової людини» наповнене доброзичливими людьми, з якими класно і в соціальних контактах в один дотик, і в близькому спілкуванні. Наші міста можуть зробити нас кращими. А ми можемо щодня робити кращими їх. Процес змін нескінченний і дуже цікавий.

Матеріали по темі
Попередній слайд
Наступний слайд
Новий Forbes вже у продажу

Новий Forbes вже у продажу

30 найкращих стартапів, 10 венчурних фондів, 100 найкращих факультетів