Категорія
Життя
Дата

Світлана Тараторіна. Легенда про Хвойку | Fiction від Forbes

Вінцент мляво розглядав краєвиди. Нескінченні поля та темні ліси нагадували пейзажі з дитинства і водночас були чужими. «Де ви, Ельбо та Одере, скелясті Карконоші та могутня Снєжко?», – наче вистукували колеса потягу. Вінцент піймав погляд сусіда по купе і втягнув голову в плечі. Не звик їздити у вагоні першого класу. 

– Подорожуєте? – купець сьорбнув пива, подивився на годинника фірми Буре і аж тоді на хлопця.

– Тікаю, – невинно усміхнувся Вінцент. 

Брови купця вигнулися, наче він тільки-но зрозумів, що поряд з ним жива людина. Чоловік присунув до себе кухоль і з підозрою запитав:

– Революціонер? 

– Що ви! Батьки надумали мене женити. А вона значно старша, ще й, знаєте, – хлопець довірливо нахилився над столиком, скривився від запаху місцевого пива і прошепотів: – Має вусики над губою. Мама каже, що це не важливо, коли є гарне придане. Але я ж її не люблю. А коли не любиш, хіба можна миритися з вусиками?

Чоловік напроти невпевнено кивнув. 

– Я бачу, ви чех, розумієтеся на пиві? – купець вказав на кухоль. 

Вінцент стенув плечима, мовляв, хто ж з чехів не розуміється на пиві.

– У вас тут багаті землі, могли б вирощувати добрий хміль. Дивно, що варите таку, – хлопець на мить замислився і стишено закінчив: – Таку бридоту. А купуєте наше пиво.

– Справді, – очі купця блиснули. – Я нині дедалі більше банківсько-біржовими справами опікуюся, але, – купець простягнув карточку, – подумаю над вашою пропозицією. 

Вінцент прийняв картонний папірець. Там золотом значилося: «Микола Хряков, купець першої гільдії, голова Біржового комітету Києва». Гальма заскавучали. У вікно залетіло вугільне дихання паротягу. Купець почав підводитись. 

До купе забігла синьоока гімназистка, щось хотіла сказати Вінцентові, побачила чужого пана та знітилася. За нею ввійшов батько. 

– Пан помилився, – крикнув випадковому подорожньому хлопець. – Я сюди вчителювати. А це – моя учениця панна Александрова та її родина. Хміль – то не моє. 

– Так-так, варто йти за мріями, – купець злегка вклонився батькові та дочці і вже у коридорі завершив: – Головне – знати, за якими саме. 

Мама, виявилося, мала рацію. «Ченеку, – акуратно вивела пані Хвойка, – любов потребує грошей». Приблизно те саме сказав пан Александров, коли відмовився віддавати за скромного вчителя свою дочку. «За Чеслава», – подумки виправив хлопець. Нова мета потребувала нового імені. Того ж дня він написав Хрякову. Купець погодився викупити весь перший урожай і навіть надіслав аванс. 

«Залишився дріб’язок, – подумав Чеслав, буцаючи грудку жирного, як швейцарський шоколад, українського чорнозему. – Навчитися вирощувати хміль». Хлопець озброївся книжками, орендував дачу в селі Петрушки Київської губернії і попросив маму надіслати насіння.

Як виявилося, національна приналежність жодним чином не впливає на якість урожаю. Перший рік пішов на боротьбу з хмелем та землею. Вони вперто не хотіли один одного помічати. «Не розумію, що не так, – писав Чеслав матері. – На цій землі і каміння має цвісти». «Ченеку, – відповідала пані Хвойка, – щоб чогось вимагати від чужої землі, треба краще до неї придивитися. А раптом у вас різні бажання?» 

– Які такі бажання? Чого такого незвичного я хочу? – думав Чеслав, вивчаючи крихку від несподіваної посухи землю. 

Він наказав викорчувати сусідній лісок, щоб отримати кращий ґрунт. Між уламками коріння щось зблиснуло. 

Тамуючи трем, Чеслав дістав знахідку та обтрусив від нашарувань. Це виявилася маленька керамічна фігурка, що водночас нагадувала жінку і птаха. До вух пробрався ледь вловимий, наче крізь товщу століть, шепіт. Чоловік пильніше придивився до знахідки. Над скошеними очима зяяв отвір. Чеслав витяг шнурок, нанизав фігурку і натяг собі на шию. Старовинна глина приємно остудила гарячу шкіру.

Хвойка розтовк шишки хмелю у жмені. У носа вдарили божественні пахощі. Урожай виявився нечуваним. Чоловік поплескав шпалери, обплетені лозами. За цей винахід він отримав особливу відзнаку на ярмарку та годинника фірми Буре поштою. 

Насіння від Хвойки стало знаком якості. А пивний завод на Подолі, що його відкрив Хряков, – найбільшим підприємством, де варили першосортне європейське пиво з власного хмелю. 

Після збору урожаю, як і в минулі роки, Чеслав наказав скласти на купу сухі лози, а потім власноруч розвів багаття. Лише надвечір, коли останні працівники залишили поле, він підійшов до згарища, зняв з шиї фігурку і поклав у попіл. 

– Це тобі, – прошепотів Чеслав. Він постійно відчував дух птахожінки. Не до кінця розумів її бажання, але знав, що має платити за допомогу.

Хвойці сприяв успіх, вдалося навіть заощадити. Але з одруженням не склалося. Дочка Александрових занедужала. Її мучили дивні сни та видіння, батьки були змушені помістити дівчину в санаторій для душевнохворих. 

Чеслав звинувачував фігурку і її невсипущу жагу. За удачу треба платити. Але продовжував вирощувати хміль і розпалювати жертовні багаття. Йому була потрібна нова ціль. Але й птахожінка мала свої плани.

– Чого тобі ще треба? Замало фіміамів? – сердився Чеслав, оглядаючи згарище.

Лабораторія, де він зберігав насіння та саджанці, перетворилася на попелище. Мужики розгрібали дошки і скрушно хитали головами. Поряд вже почали рити фундамент для нового приміщення, хоча Чеслав не міг зрозуміти, звідки взяти гроші. Земля вилітала з ями чорними хвилями. І ледь не засипала бабусю, що пильно стежила за копачами. За мить, наче сорока, що вгледіла здобич, вона кинулася до ями і щось підібрала. Чеслав ледь не охнув від нахабства й спритності старої. В її руках виявився старовинний скляний браслет. Місцеві називали такі «подарунками князів». Чеслав наказав бабці вивернути кишені. Стара зрештою погодилася на п’ять карбованців. А потім примружила очі і, наче на здачу, прокрехтіла: 

– А ти спробуй з нею нову угоду скласти. Пообіцяй щось солодше. Може, і дасть те, чого ти хочеш.

Чеслав лише фиркнув, розглядаючи давні прикраси. Чого він міг хотіти, окрім компенсації збитків? 

Київ зустрів Хвойку велелюдністю і шумом. Цукрові гроші перетворили колись провінційне місто в осердя розкошів. Тепер цукрозаводчики змагалися не за кількість заводів, а за якість продукції. З цим було не все добре. 

– Днями отруїлася коханка генерал-губернатора. Кажуть, погано очищеним цукром, – прокричав візник, поки віз Чеслава широким Бібіковським бульваром. Хвойка пропустив це повз вуха. Думав лиш про майбутню зустріч. Скляні браслети неприємно відтягували кишеню. Все ж це крок відчаю, а не чесний заробіток. Але у серці жевріла надія. Сьогодні його життя може кардинально змінитися.

Чеславу довелося поблукати, поки він нарешті дістався респектабельного кварталу нащадків цукрових магнатів. Зять одного з них, як сказали Чеславу, мав пристрасть до старовини. 

Чоловік, якого він зустрів у вітальні, був зовсім не схожим на розніженого панича. Пан Ханенко мав високе чоло і пильні світлі очі. Він розсіяно вислухав Хвойку, глянув на браслети, запитав, звідки вони, а коли дізнався про пожежу та загибель лабораторії з насінням, мовчки витягнув шістдесят карбованців.

– Місцеві кажуть, що часто таке знаходять. Ви би ще зацікавилися? – несміливо запитав Чеслав, ховаючи гроші. – Я припускаю, що це дванадцяте століття, княжа доба, цікаво було би зробити ширший розкоп…

– То ви агроном? – так само замислено запитав купець. – Чули про коханку генерал-губернатора? Наші на заводі у Білій Церкві нахімічили. Бродські не пропустять нагоди вдарити по конкурентах, – чоловік заходив по багато обставленій кімнаті. – А все чому? Бо хотіли зробити цукор ще солодшим. А мені відповідай. І що з цим накажете робити? 

Від його біганини у Чеслава заболіло у шиї. І піти було незручно, і не реагувати не годилося.

– Так можна використовувати сорти зі значно більшою цукристістю, – втрутився у потік скарг Чеслав. – Адаптувати сілезькі до нашого ґрунту. А відсоток гашеного вапна при очищенні варто переглянути…

Купець розвернувся на п’ятах і втупив у Хвойку зацікавлений погляд. Потім підбіг до секретера, дістав чекову книжку і швидко щось нашкрябав. 

– Отже, вирішено. Ви мені одразу сподобалися. Давайте вирощувати ваші сілезькі. 

І перш ніж Чеслав спам’ятався, у його руках опинився контракт на забезпечення насінням «Товариства цукробурякових та рафінадних заводів братів Терещенків». І це було зовсім не те, на що він розраховував.

Мама написала: «Ченеку, кидай мріяти. Найкраще, що ти знайдеш у землі, – це коріння цукрового буряку. Це справжній скарб тої землі». 

Чеслав згадав слова бабці і погладив глиняну фігурку. 

– Нова угода, кажеш? Добре, нехай так. Не хочеш пагони, забирай коріння, – і хитро прошепотів над дзьобатою головою: – Нехай нашим стане все, що під землею. 

Кілька років він займався селекцією. Поки відчував пристрасть до цукру, фігурка здавалася втішеною. Богдан Ханенко перетворився на улюбленого зятя найбагатшого цукрового магната краю Миколи Терещенка. Слава про насіння Хвойки настільки поширилася, що його лабораторію кілька разів грабували. Якось прийшов ходок від самого Бродського. Чеслав якраз перекладав нові старожитності, що вирив поблизу Холодного Яру, і не дуже хотів говорити про буряк. Але прохач був настійливий, обіцяв будь-які гроші за секрет цукру Терещенків. Зрештою Чеслав роздратовано порадив гостю не чіплятися за рецептуру, а зайнятися логістикою. 

– Ви ж залежите від залізниці? Від землі. А могли б по Дніпру, човнами. Хто перший привезе цукор, той і виграє, – не відриваючи голови від скіфської бронзи, проказав Хвойка. 

За кілька місяців Чеслав дізнався, що Бродські скористалися порадою і стали першими у галузі. Хвойка лише посміхнувся. Він намагався тішитися успіхом, але натомість раз-по-раз торкався фігурки і мимовільно розчісував шкіру під нею. Невже він помилився з бажанням і цукру замало? Невже вона прагне іншого?

Після кожного урожаю Хвойка сумлінно відбирав найкраще коріння, чавив сік з перетертого буряку, випарював патоку, поливав спиртом бурі кристали, підпалював і вже тоді клав на солодке ложе птахожінку. Від синього полум’я фігурка набула ледь вловимого блакитного відтінку. Час, на який він знімав фігурку, скоротився до кількох митей горіння спирту. Але і це здавалося Чеславу задовго.

Хвойка поспіхом надягав ще теплу фігурку і вирушав у довгі піші подорожі. Шнурок врізався у шию. В очах боліло від постійного вдивляння у темну землю. Але чоловік думав не про якість ґрунту чи майбутні врожаї. Його цікавило те, що ховалося глибше. Він сподівався таємно знайти протиотруту – інший стародавній артефакт, що звільнить його від птахожінки.

Вдивляння у ями і розкопи стало звичною справою. 

За найменшими вкрапленнями у породі Чеслав міг розказати, коли востаннє цієї землі торкалася людська рука. Книги та журнали з археології посунули з полиць праці з ботаніки та селекції. 

«Мамо, мені шкода, що ти покоїшся не у цій землі. Хоча тобі б було важко зрозуміти свободу та політ думки, які тут так цінують», – записав Вікентій у щоденнику.

У 1893 році Київ трясло від будівельної лихоманки. Цукрові скоробагатьки прагнули нових будинків. Цеглярі намагалися відновити рецепти біло-жовтої київської цегли. Копачі шукали поклади якісної глини. Фігурка привела Хвойку на Кирилівські пагорби, де нещодавно вирили кількаметрове глинище.

– Будинок Фромметта на Бібіковському чого завалився? Бо цегла-то там яка була? З різних родовищ, а тому неоднорідна і крихка… Гей, паничу, куди прешся! Стій! Там же круча, впадеш! – крикнув копач. 

Чеслав зрозумів, де проходить межа кар’єра, тільки коли з-під ніг почали вислизати грудки землі. А потім відчув, що падає. Схопився за корінь, побачив над головою темну руку і дозволив витягти себе на поверхню.

У скронях стукотіло. Глиняна птахожінка боляче вдарила у сонячне сплетіння і спричинила кашель. Він лежав на краю провалля. Кпини і грубий сміх на адресу недолугого панича раптово обірвалися. Чеслав простежив за зляканими поглядами. Те, що він прийняв за корінь, було уламком величезної кістки. 

Наступні кілька днів з сірого піску на дні кар’єра витягли десятки гігантських кісток. Довелося викликати поліцію, щоб зупинити потік роззяв. Одна молодиця ледь не з-під носа у Хвойки спробувала умикнути бивень. Виявляється, кияни вірили у лікувальні властивості кісток. 

– Це вам не мощі, – пробуркотів Хвойка, намагаючись протиснутися у місце розкопок. І ледь не зомлів від спалаху. Маленький чоловічок спрямував на нього дуло громіздкого фотоапарату.

– Газета «Киянин». Чи очікували ви знайти подібне у середмісті Києва? Як ваше ім’я, до речі? – проторохтів кореспондент. Зусібіч тиснули люди. Поліцейський кричав. Десь почалася бійка.

– Вікентій Хвойка, – тихо відказав чоловік і відчув міцну руку на своєму лікті. Він вирішив не чинити опору і дав себе витягти з натовпу. 

Неподалік у тіні дерева на нього чекав старий іудей у ярмулці. Він підняв пишну бороду і потер вологу зморшкувату шию. Молоді помічники з пошаною відійшли у бік.

– Баби кажуть, ви знайшли якогось доісторичного голіафа, велета? – голос старого нагадував шелест осіннього дуба.

– Ні, що ви! Це кістки мамонтів доби палеоліту, – і собі втер чоло Хвойка. Спека, пил – і ось вже блискучі мушки застрибали перед його очима. – Там чимало кремнієвих знарядь, зола з вогнищ. Можливо, це найдавніша стоянка первісних людей у всьому Києві… 

У повітря злетіла сухенька, наче пташина, рука старця. Іудей звик до чужої покори. 

– То ви кажете, що з глини з цього родовища можна зробити найкращу цеглу? Гешефт. – Білобородий кивнув молодшому помічникові. Той витягнув пачку грошових облігацій і сунув у руку Хвойці. – Приходьте до мене в контору, знайдемо вам місце. 

Старий сперся на плече іншого помічника і поволі подався у протилежний від натовпу бік. 

– Хоч би подякували, – прошипів Хвойці той, що видавав гроші. – Це ж Йона Зайцев. Мільйонщик. Думає цегляний завод будувати. Якщо ваша порада спрацює – озолотить. 

У наступні роки Зайцеви побудували кілька цегляних заводів і здобули репутацію виробників найякіснішого будматеріалу. А у Києві стало модним оздоблювати будинки блідо-жовтою непотинькованою цеглою. 

Хвойка остаточно полишив агрономію і зосередився на археології. Скаженого чеха бачили у всіх місцях одночасно. «На Батиєвій горі знайшли мамонтів! Княже золото – на Старокиївській горі! Чи вдасться Хвойці відшукати легендарний палац Ольги?» – викрикували продавці газет. 

Жага фігурки тиснула на груди, змушувала працювати наполегливіше. Йому почали заздрити, шепотітися про неймовірне везіння. Професура не встигала сперечатися щодо знахідок везучого неука. Селяни збиралися зграйками, коли він занурював у землю довгий залізний щуп і неодмінно витягував бодай глиняного глека. Трипілля, Халеп’я, Витачів, Стайки та інші села над Дніпром здригалися під кирками землекопів. 

Маленька холостяцька квартирка на Подолі перетворилася на склад. Вікентій забував продавати викопане, хоч це було єдиним джерелом заробітку, іноді – навіть їсти. Його манили таємниці, що ховала свіжорозгорнута земля. 

Найбільшою сенсацією і водночас трагедією стало дослідження у садибі Петровського поблизу Десятинної церкви. З глибини вперше за століття дістали людські кістки – живе свідчення правдивості літописів про останній спочинок оборонців міста від монгольської навали. 

Хвойка закашлявся, прикрив рот і побачив червоні краплі на білій рукавичці. Те, що сприймав за хронічну втому, виявилося симптомами хвороби. Служіння фігурці вимагало дедалі більших жертв. 

Розкопки поблизу Десятинної нарешті привернули увагу столиці. Зацікавився сам Государ. До Києва вислали представників Археологічної комісії. Вікентія відсунули від справ. Колишній агроном без спеціальної освіти – хіба він може бути копачем історії? 

З розпачу він здер фігурку з шиї і сховав у секретері. Якщо він не може займатися тим, що йому дійсно подобається, то й вона залишиться голодною.

Вікентій вчергове переглядав домашню колекцію, коли заявився Ханенко. З ледь вловимою бридливістю стряхнув порохи зі столу і розклав план будівництва. На малюнку темніла сіра громіздка споруда з левами-охоронцями на вході.

– Пристойний мавзолей, – пожартував Хвойка. Його горло обмотував шарф. Хвороба загострилася.

– Даремно ви так, спроєктував сам Городецький, а гроші… – Ханенко зробив ефектну паузу, – гроші дали поважні люди. Ви маєте прихильників. Вклалися Терещенко і навіть Бродський. Ви відчуваєте цю землю. Треба продовжувати. Музей потребує скарбів.

Ханенко залишив черговий аванс, а Вікентій отримав посаду хранителя музею. Колекція з маленької квартирки переїхала у темні вологі зали. Останньою Хвойка дістав птахожінку. Довго вагався, але знову повісив на груди. Спрагла глина, наче радіючи возз’єднанню після тривалої розлуки, пустила пагони і проросла у його грудях.

В археолога почали з’являтися учні. Серед них – чимало слухачок Вищих жіночих курсів. І одні темні променисті очі. Коли Хвойка у них зазирав, то вага глиняної фігурки ставала ще більшою, а відчуття срібла у волоссі нестерпним. 

– То це і є знаменитий Білогородський колодязь? – Вікентій Хвойка зазирнув у розкоп. Кам’яні круги були засипані землею, але обриси не залишали сумнівів. 

– Місцеві дуже люблять легенду, як під час облоги городяни обхитрували печенігів. На порозі голоду зібрали по ложці проса та поставили у колодязь кадуб з киселем. А потім запросили одного із загарбників та нахабно проголосили: «Немає вам сенсу тут стояти. Стійте хоч десять років – нас сама земля годує», – і витягнули з колодязя відро киселю, – Валерія Козловська парасолькою вказала на яму, наче там досі було цебро з поживною рідиною.

Вже кілька місяців, як курсистка пристала до експедиції і виконувала обов’язки помічниці Хвойки. Вікентій кивнув дівчині – холодніше, ніж вона очікувала, і занадто нестримно, як на його думку, – і наказав копати далі. Він відчував кожну мить. Час втікав, як земля з лопати чорнороба. Фігурка вимагала встигнути перевірити іншу легенду про те, як на початку облоги мешканці Білогородки зняли з церков золото і сховали на дні колодязя. Йому вже вчувався стукіт об дерев’яний настил, коли з натовпу пролунав сміливий голос.

– То ви кажете, варто виробляти кисіль? Можна заробити? – у нього втупилися нахабні очі. Піджак та блискуче волосся на проділ вказували на купця середнього штибу. 

– Так скільки ж можна? Та заробляйте, на чому знаєте, аби вам це подобалося!

Здавалося, від крику Вікентія здригнулися навіть важкі хмари. Фігурка на шиї стала наче свинцевою.

На землю впали перші важкі краплі. Баби радісно загалакали, схопилися за спідниці і побігли під укриття. Дощ вперіщив всією водою, яку зібрав за час довгої посухи. Копачі розмастили темну землю по обличчях. Патьоки сповзали, наче сльози. Яму швидко наповнювала брудна вода. Ті, хто були на дні, швидко полізли нагору. Верхній шар землі зсунувся і полетів у яму. Валерія щось закричала, але Вікентій вже не почув. Йому здавалося, що краплі вдаряли у порожнє дерево. Там, на дні колодязя, досі ховалися скарби, а може, і люди, які вже кілька століть чекали на звільнення. Їх чула фігурка. Вікентій схопився за груди, захрипів і повалився на землю. 

У квартирі були щільно зачинені вікна. Вікентій не міг вгадати, був то день чи ніч. «Наче у труні», – подумав чоловік, втягнув сперте повітря і зайшовся кашлем. Хтось притримав його за плечі і обережно витер з губ кров.

– Стільки жертв. Заради чого? – Валерія Козловська з ненавистю показала на фігурку. Синя птахожінка наче приросла до кволої грудної клітини. 

Вікентій так і не здобув статків. Зароблене витрачав на експедиції, розкопки, музей. Вдячні купці завершили будівництво, подарували свої колекції, увічнили його роботу в камені. 

– Даремно ти так, – з ніжністю усміхнувся Хвойка. – Єдине, про що шкодую, – що так пізно її зустрів. І не відразу зрозумів, що насправді шукав. Вона дала мені більше, ніж попросила натомість. Навіть тебе…

Він схопився за фігурку і з силою потягнув. На нижній губі виступила кров. Він прикусив її, долаючи біль.

– Візьми, – на руку дівчини ліг закривавлений шмат глини.

– Вона мені не потрібна! 

– То залиш у музеї. За склом. Нехай спробує знайти іншого… мрійника, – Хвойка закашляв, а коли заспокоївся, на його губах грала посмішка. – Щось мені підказує, що вона обов’язково знайде. 

Хвойка ще раз посміхнувся. Цього разу дитячою хитрющою усмішкою. Стиснув руку дівчини і закрив очі.

Ілюстрації Михайла Александрова.

Опубліковано в десятому номері журналу Forbes (травень 2021)

Матеріали по темі
Попередній слайд
Наступний слайд
Новий Forbes вже у продажу

Новий Forbes вже у продажу

Розпочний свій бізнес. 25 жінок в IT