«Газові погроми» у Казахстані не були битвою між демократією і автократією, боротьбою за цінності чи ідеологічну правду. Те, що сталося, має внутрішньополітичний контекст. Незважаючи на очікування багатьох в Україні, зовнішня політика зіграла тут мінімальну роль.
Протести, що спалахнули в західній, нафтогазовій Мангістауській області Казахстану, через різке підвищення цін на зріджений газ на 50% (з 60 тенге до 120 тенге) стали лише формальним приводом до політичної драми, що розгорталася. Переважна частина жителів регіону (відомого частими виступами нафтовиків у минулому), яка щодня заправляє автомобілі зрідженим газом, справді була обурена несподіваним підвищенням ціни. Проте не газ став реальною причиною такого масштабного потрясіння.
Як і в багатьох постковідних економіках, соціально-економічна ситуація в Казахстані залишалася тяжкою. Проблеми соціального розшарування суспільства, дисбалансів у розвитку регіонів, нерівномірного розподілу доходів від нафтогазового сектора створювали у Казахстані основу зростання протестних настроїв. Пандемія COVID-19 загострила ці кризові явища, ще більше актуалізувавши саме соціальні питання. Підвищення ціни на зріджений газ фактично зламало пострадянський суспільний договір між владою та населенням, сформований ще за Назарбаєва: лояльність та легітимність в обмін на дешеву ціну та забезпечення базових потреб.
Кризовий фон наклався на внутрішньоелітний конфлікт у Казахстані, який ставав все помітнішим після початку транзиту влади у 2019 році. Фактичне двовладдя мало неминуче призвести до зіткнення. Збереження оточення Назарбаєва у системі влади сковувало дії Касим-Жомарта Токаєва, обмежувало його економічні реформи та можливість реалізувати особисті політичні амбіції. Тому протестне тло стало зручною підмогою для кульмінації цього внутрішньополітичного протистояння. Через порятунок батьківщини від анархії та хаосу Токаєв та його команда оперативно «зачистили» держапарат від ключових ставлеників Назарбаєва, і нарешті ввечері 5 січня відправили у відставку й самого експрезидента.
Не в силах повністю утримати ситуацію у великих містах і побоюючись спалаху збройного протистояння (а також у зв'язку з деморалізацією частини силовиків та відсутністю у Токаєва повного контролю над силовими структурами), казахська центральна влада вирішила перегрупуватися, і вже 6 січня почати силою повертати контроль над ситуацією, попутно покликавши до Казахстану миротворчі сили ОДКБ на чолі з РФ.
Те, що сталося в Казахстані, — це класичний приклад перерозподілу політичної влади та фінансових ресурсів через конфлікт старих елітних груп із новими на тлі квазіреволюційної ситуації в країні. Проблеми, що лягли в основу антиурядових виступів, допомогли президенту Токаєву консолідувати владу та почати брати під контроль державні корпорації, силові органи та уряд. Наступний крок — дострокові парламентські вибори з переформатованою під нового президента правлячою партією та подальшим цементуванням нової квазіавторитарної моделі.
Токаєву все ще доведеться сформувати компроміс із основними регіональними елітами, якщо він хоче утриматись при владі. Оскільки Казахстан розділений за родоплемінною ознакою на три жузи, будь-який політичний лідер повинен враховувати інтереси їхніх старійшин. Це вимагатиме від президента та його команди переговорів, політичної гнучкості та нової моделі розподілу економічних ресурсів, щоб вона влаштовувала всіх. Отже, політична криза в Казахстані повністю не завершена.
Крім того, якщо ситуацію вдасться стабілізувати найближчим часом, соціально-економічні причини протестів не зникнуть. Щоб уникнути нового «вибуху» у майбутньому, уряду доведеться проводити глибокі економічні трансформації згідно з прикладом посткаримівського Узбекистану після 2016 року. В іншому випадку, через якийсь час влада зіткнеться з новим викликом.
Із заходом до Казахстану російських військ у рамках місії ОДКБ Росія отримує можливість тактично посилити свої позиції в Центральній Азії як гарант у галузі безпеки. Це стало особливо актуальним запитом місцевих республік після відходу американських військ із Афганістану.
У середньо- і довгостроковій перспективі позиції РФ у Казахстані залежатимуть від цього, як вона використовує їх і чи відверто втручатися у внутрішні відносини країни, які пов'язані з безпекою. Враховуючи казахоцентричність влади та зростання місцевого націоналізму, це може зіграти проти них.
Відсутність активної реакції на те, що відбувається з боку зовнішніх гравців, пояснюється тим, що Казахстан не перебуває у фокусі їхньої політичної уваги. Економічні інтереси багатьох країн (Британії, США, Китаю, Туреччини) не були під загрозою, щоб змусити ці країни реагувати активніше. Крім того, їх цілком влаштовувала центральна влада в Нур-Султані, і підтримувати протести не було жодного сенсу з прагматичної точки зору. Це вкотре доводить превалювання у сучасних міжнародних відносинах прагматизму над морально-ціннісними установками.
Для України ситуація у Казахстані принципово нічого не змінює. Тактичне посилення Росії у Азії зміцнить їхні переговорні позиції зі США 10-12 січня, додаючи Москві додаткові аргументи у діалозі із Заходом. Проте переоцінювати їх не варто.
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
