Командир взводу 35-ї бригади морської піхоти України Руслан Пустовойт (позивний Павук) та його солдати /з особистого архіву
Категорія
Війна
Дата

Дорога життя в шість днів та 340 кілометрів. Як 16 бійцям 35-ї бригади морської піхоти України вдалося вибратися з Маріуполя та не загинути в тилу ворога

Командир взводу 35-ї бригади морської піхоти України Руслан Пустовойт (позивний Павук) та його солдати Фото з особистого архіву

У березні 2022 року Маріуполь дуже швидко опинився у пастці. Кількість російських солдатів перевищувала українських у співвідношенні 20 до одного. Після виснажливих боїв та окупації міста РФ 16 морських піхотинців 35-ї бригади МП України опинилися перед дилемою: смерть або російський полон, або ж спробувати вирватися та дійти до своїх. Другий варіант не особливо відрізнявся від першого. Але це все одно був шанс. Журналіст Влад Головін поспілкувався із командиром взводу Русланом Пустовойтом, який переповів йому історію спасіння команди.

Як мотивувати команду не збавляти темп у надскладних умовах? Дізнайтесь 25 квітня на форумі «Надлюди» від Forbes. Купуйте квиток за посиланням!

Шанси вижити були мізерними. Маріуполь оточили російські війська, майже всі шляхи були перерізані. «Було два варіанти: залишитися в місті. Тоді нас або вбили б, або захопили б в полон. Або спробувати вирватися», – згадує сержант Руслан Пустовойт (позивний Павук). Так він згадує події останніх днів березня 2022 року.

Другий варіант не особливо відрізнявся від першого, крім мізерних шансів пройти непоміченими сотнями кілометрів окупованої території, переповненої російськими військами. Але це все одно був шанс. 

Час показав: Руслан мав рацію. Гарнізон, який вирішив залишитися у Маріуполі, захопили в полон, це близько 2500 солдатів. Більшість з них досі утримує ворог.

Як Павуку та його загону вдалося врятуватися.

Пустовойт – командир взводу 35 бригади морської піхоти України, розташованої в Маріуполі. Бійці цих військ – еліта української армії, потрапити до цих загонів складно. Потрібно хоча б пів року прослужити в армії, а потім ще й пройти важке випробування: смугу перешкод на 8,5 км, імітацію бою, евакуацію пораненого, рукопашний бій. Все це – у повній екіпіровці, зі зброєю та бронежилетом. Після цього солдат отримує право носити берет морського піхотинця.

з особистого архіву

Бійці взводу 35-ї бригади морської піхоти України та їх командир Руслан Пустовойт (позивний Павук) Фото з особистого архіву

Винятків немає, навіть командувач Морською піхотою України генерал Юрій Содоль проходив це випробування після свого призначення, на той момент йому було 47 років.

Просування російських військ від Криму на територію України стало несподіванкою для всіх. Маріуполь дуже швидко опинився у пастці. «20 солдатів до одного на користь російських військ, таким було співвідношення сил», – згадує воєнний експерт Микола Бєлєсков

Загін Павука – взвод з 16 морських піхотинців. Вони були одними з тих, хто опинився увʼязненим у цій пастці. Думки командирів різних загонів розділилися, комунікація перервана. Полк «Азов» вирішив залишитися та захищатися до останнього. Інші – як 36-та бригада морської піхоти з командиром Володимиром Баранюком – з боями пішли на прорив. Їх доля сумна: частина бійців загинула від вогню противника, а частина потрапила у полон.

Павук народився та виріс у Маріуполі, це була його перевага. Він добре знав місто та околиці. «Ми знайшли спосіб обійти всі блокпости та вийти з міста», – згадує він. У місті панував хаос, частина території була сірою зоною, там у жодної зі сторін не було повного контролю.

Коли взвод розпочав свій шлях, фронт відступив на сотні кілометрів вперед. Пустовойт тримав зв’язок із командирами на вільній території. Наказ був: жодного контакту з ворогом. Автомати та кілька протитанкових гранатометів – це була вся їхня зброя. Зустрівшись із російськими солдатами, їхні шанси на виживання дорівнювали нулю.

Спочатку загін рухався лише вночі. «У нас був тепловізор. Ми дивилися, де горять вогнища російських загонів, й рухалися між ними вночі», – розповідає Павук. 

з особистого архіву

Бійці 35-ї бригади морської піхоти України та їх командир Руслан Пустовойт (позивний Павук) Фото з особистого архіву

Вночі температура повітря значно понижувалася. «Ми лягали на ночівлю групою. Ті, хто був всередині, могли трохи поспати, решта захищалися від холоду». Спали по дві-три години, довше не виходило.

Загін уникав звичайних доріг, по яких час від часу рухалися нові загони російських танків або вантажівок. Йшли по полю, ноги тонули у мʼякій землі, це ще більше втомлювало.

Завдячуючи акумуляторам, був зв’язок, хлопці могли користуватися картами. «Ми відправляли «своїм» локацію через месенджер, нам підказували, де більше російських сил та як найкраще обійти їх позиції», – відмічає Павук. Іноді доводилося обходити 4–5 км.

На третій день «походу» загін наткнувся на село. Заходити туди було небезпечно – там могли базуватися росіяни. Але Павук вирішив ризикнути – закінчилася питна вода та харчі, у хлопців було переохолодження. Два бійці, яких вислали на розвідку, встановили, що можна перебути в одному з будинків. В ньому жила жінка, а російських солдатів поряд не було видно.

Притискаючись до землі й максимально маскуючись, загін проник до будинку, хлопці одразу впали на підлогу біля груби, в якій від вогню потріскували поліна. Господиня дуже здивувалася, як хлопці до неї дісталися. У селі ж ба було повно росіян.

Попри небезпеку, жінка прийняла та нагодувала хлопців, з запасів був лише хліб та банка консервованих огірків. 

Прийшовши до тями, хлопці почали розвідувати ситуацію в селі та думати над подальшими діями. Поряд з місцем їхнього тимчасового прихистку жив фермер, у якого було два позашляховики. Вони прокралися в його будинок та познайомилися з ним. Поки дружина годувала українських солдатів, разом з фермером вони встигли скласти ризикований план.

Головну дорогу в селі перетинала річка, на мосту стояв блокпост російських солдатів. Прориватися з боєм через нього було ризиковано. План був таким: загін Павука розмістили по двох авто фермера, якого росіяни вже знали. Він сів за кермо першої машини, другою ж кермував його друг. Українські солдати мали лежати в авто, вікна були тоновані, їх не мали помітити. 

Якщо росіяни зупиняють машини для перевірки, хлопці вступають в бій. Об’єму авто не вистачало на всіх, тому двері не зачинялися. «Я постійно тримав їх, аби вони не відчинилися», – розповідає Павук.

План був ризикований, але іншого виходу не було. 

Фермер проїхав блокпост без перевірки. Відʼїхавши від села кілька кілометрів, машини з українськими бійцями повернули в найближчий ліс. «Ми обійнялися з нашими провідниками на прощання зі сльозами на очах», – згадує Павук. «Хлопці, повертайтеся, нам обовʼязково потрібно зустрітися після війни», – сказав фермер.

З міркувань безпеки Пустовойт не називає ні імен, ні назви села – росіяни можуть вбити всіх, хто їм допомагав, дізнавшись, де саме це сталося.

Солдати зітхнули з полегшенням. Це був лише короткий перепочинок перед новими випробуваннями. 

Пройшовши кілька кілометрів вздовж дороги, українські військові помітили густий ліс. Пройти через нього – скоротити шлях до території, підконтрольної українцям. «Ми дивилися у бінокль, ніби все було чисто. Жодних ознак дислокації російських військ у лісі», – згадує Павук. 

Був світанок. Згодом виявилося, росіяни ще спали у наметах. Українські солдати помітили їх тільки тоді, коли наблизилися до російського табору на кілька десятків метрів. Українці одразу відступили в зарості очерету на березі озера – так їх ніхто не помітив.

«Потім, оминаючи цей ліс стороною, ми зрозуміли: там були сотні російських солдатів і десятки їхніх танків, – розповідає Павук. – Ми відправили командирам координати позиції ворога, щоб наша артилерія могла їх знищити».

Дорога життя в шість днів та 340 кілометрів. Як 16 бійцям 35-ї бригади морської піхоти України вдалося вибратися з Маріуполя та не загинути в тилу ворога /Фото 1

Русла Пустовойт та його бійці

На четвертий день виснажливого «походу» українським солдатам залишалася остання перешкода – ще одна річка, міст через яку був під контролем російських військ. 

Павуку та його загону знову вдалося пройти непоміченими – річка була мілководна, йшли через зарості очерету. 

Останній стрибок був найризикованішим. Попереду загону були ряди окопів українських військ. Але йти «в лоба» було небезпечно, їх могли прийняти за російських солдатів та відкрити вогонь. Павук відправив свої координати командирам на «вільній» землі. «Немає звʼязку з цією ділянкою фронту. Чекайте», – почув у відповідь. Вони чекали чотири години. Це була остання ніч на окупованій росіянами території.

Солдати були виснажені, замерзали. Не отримавши відповіді від командирів, Павук прийняв рішення йти. Вони вперше вдягли свої берети – знак українських морських піхотинців – та побігли до окопів своїх. Якщо росіяни будуть стріляти в спину, відкриваємо вогонь у відповідь. «Українських позицій досягає той, хто зможе дійти», – наказав Павук загону. 

Росіяни не відкрили вогонь – були далеко від цих позицій. 

Морські піхотинці забігли до окопів українських військ та впали від виснаження. На диво, вони були порожні. Це був короткий період зміни солдат на передових позиціях. 

Через пів години прийшли українські солдати. Загін Павука доставили до командира, який прорвався до них також через постійні обстріли цієї ділянки фронту.

«Нас зустрічали як героїв, які повернулися з того світу. Усі були вражені тим, що ми змогли пройти зі зброєю та такою великою групою», – згадує Павук.

Взвод вийшов з Маріуполя 28 березня, а дійшли до своїх 2 квітня. Пішки, зі зброєю та спорядженням пройшли 340 км.

З осадженого Маріуполя змогли вийти 82 українські солдати, більшість проривалися малими групами по дві-три людини. Загін Павука був найбільшим. Військовий продовжує воювати з росіянами та сподівається повернутися в Маріуполь після звільнення міста.

Матеріали по темі

Ви знайшли помилку чи неточність?

Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.

Виправити
Попередній слайд
Наступний слайд
Новий номер Forbes Ukraine

Замовляйте з безкоштовною кур’єрською доставкою по Україні