30 років українського бізнесу. Якими ми були, як стали тими, хто ми є, — Forbes розповідає про те, як із руїн радянського ладу поставали ініціатива, винахідливість, ділова хватка українських підприємців. Один рік — одна історія, один урок. 1991 рік
Влітку 1991 року Володимир Лавренчук став іншою людиною.
Один із найбільш шанованих фінансистів України, Лавренчук працював тоді начальником управління Ощадбанку. «Одружений, виховує доньку, володіє англійською». Останній пункт з робочої анкети виявився вирішальним. У травні 1991-го Лавренчука відрядили у банківську школу під Римом, де поруч із ним за партами опинилися керівники 12 республіканських ощадбанків (країни Балтії не відправляли своїх представників).
Наприкінці 1980-х «Велика сімка», щоб підтримати реформи Горбачова, відкрила для СРСР програми технічної допомоги. За схожою програмою навчалася в Болонському університеті головбух Київського хіміко-фармацевтичного заводу імені Ломоносова Філя Жебровська, яка в майбутньому створить на його основі компанію «Фармак».
Захід сподівався, що СРСР ще можна зберегти.
Лавренчук дотримувався іншої думки. «Голова Сбербанку Росії, голова Сбербанку Казахстану, Білорусії – і начальник управління Лавренчук, у джинсах, зі значком незалежної України на лацкані, – сміється він, згадуючи ті місяці. – Голова грузинського Сбербанку Гіві Топурія і я – ми двоє були сепаратистами». У його київському оточенні, згадує Лавренчук, не було нікого, хто не мріяв тоді про незалежність.
У березні в СРСР відбувся референдум про збереження «оновленого Союзу». В Україні проти проголосувало 28% його учасників – трохи більше, ніж у Росії (26,4%). Одночасно українцям за ініціативою «Народного руху» було запропоновано відповісти на запитання «Чи згодні ви, що Україна має бути у складі Союзу Радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?». 80% українців відповіли ствердно.
Для 33-річного Лавренчука поїздка в Італію була першим закордонним відрядженням у житті. «Мені дали мільйон лір командіровочних – близько $1000, – згадує він. – Моя місячна зарплата була $27, голова банку отримував $33».
СРСР доживав останні місяці, а для молодого фінансиста розкривався абсолютно новий світ. «Я став дорослою людиною не в 16 років, коли отримав паспорт, не у 18, коли пішов в армію, а в Італії, – розмірковує він. – Я потрапив у світ, де відносини між людьми були побудовані на впевненості в собі: вони знали свої цінності, знали, на що здатні, поважали одне одного – були вільні».
Перший торговий день після відкриття Київської фондової біржі, 1991 рік.
Продавчині в Києві, 1991.
Перший президент незалежної України.
Мітинг на площі Жовтневої революції (зараз Майдан Незалежності) на підтримку Незалежності України в Києві в серпні 1991 року.
Передвиборча кампанія перед виборами першого президента України, грудень 1991.
Перспективи незалежної України здавалися обнадійливими. Когось надихали мрії про «золото Полуботка» – легендарний козацький скарб, що нібито зберігався в Банку Англії. Когось – фраза зі звіту Deutsche Bank, який назвав Україну «однією з економічно найсильніших радянських республік». Економісти DB були, втім, далекі від ейфорії. Автопромисловість і виробництво споживчих товарів неконкурентоспроможні на зовнішніх ринках, констатували вони. Все, що Україна може на цьому етапі експортувати, – залізна руда та енергоносії (вугілля, мінеральні оливи, газ).
Не мав ілюзій і 39-річний економіст Андерс Ослунд, який на запрошення Джорджа Сороса у другій декаді серпня відвідав Київ. «Україна була досить абсурдним місцем, – описує Ослунд свої враження у книзі «Як Україна стала ринковою економікою і демократією». – Вона, як і раніше, була частиною Радянського Союзу, але радянський уряд втратив контроль над більшістю речей, які мають значення: зарплатами, податковими надходженнями, грошовою пропозицією. Внаслідок катастрофічної фіскальної і грошової політики все було в дефіциті, а ціни на вільному приватному ринку злетіли до небес. І все ж Київ був винятково нормальним. Люди були ввічливі і доброзичливі. Вулицями було безпечно ходити пізно вночі. У громадських парках, як і раніше, висаджували квіти. І це при тому, що наприкінці року середня зарплата за вільним обмінним курсом радянського рубля була $6 на місяць».
Погано було не те, що радянська економіка розвалюється. Погано було те, що в Києві мало хто розумів, що з цим робити. Голова парламентського комітету з питань економічної реформи Володимир Пилипчук сказав Ослунду, що українська економіка процвітатиме, щойно позбудеться російської експлуатації. «Ми спробували пояснити йому, що Україна користується виключно сприятливими умовами торгівлі з Росією і перехід до торгівлі за ринковими цінами обійдеться їй у кілька відсотків ВВП, – розповідає Ослунд. – Пилипчук слухав нас недовірливо. Він був за ринкову економіку, але його уявлення про неї були туманні». Директор Інституту економічних досліджень Держплану УРСР Олександр Ємельянов був найбільш догматичним комуністичним економістом, яких Ослунд тільки зустрічав. Допоки він залишався головним економічним радником Леоніда Кравчука, «жодні ринкові реформи були неможливі».
30 років по тому Лавренчук згадує ейфорію 1991-го зі змішаними почуттями. «У тій школі я відчував, що знаю, що робити, – каже він. – Це була омана».
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
