Незважаючи на заяви політичного керівництва про те, що вторгнення не буде, українські військові готувалися до війни. Це допомогло врятувати сотні життів у перші години агресії і відстояти столицю в найкритичніші моменти, пише Washington Post. Forbes вибрав найважливіше зі статті.
Град уламків прошив намет, у якому спали українські прикордонники біля пункту пропуску на кордоні з Білоруссю. Віктор Дерев’янко прокинувся від пекучого болю, тіло горіло. Пробивши руку і живіт, шматок металу застряг у м’язовій тканині біля серця.
«Я не міг зорієнтуватися, – згадує Дерев’янко, заступник командира підрозділу. – Тільки після третього вибуху скотився з ліжка і спробував знайти якесь укриття. Вибухи продовжувалися».
Було 4:15 ранку 24 лютого.
За кілька годин до цього Дерев’янко та інші українські бійці відпускали уїдливі жарти щодо чергового попередження Байдена про російське вторгнення. Тепер вони стали першою ціллю росіян.
За хвилини російські ракети обрушилися на українські системи ППО, радари, склади боєприпасів, аеродроми та казарми.
Майже водночас міністра МВС України Дениса Монастирського розбудив дзвінок. Керівник прикордонної служби повідомив йому, що прикордонники розпочали бій із росіянами у трьох північно-східних областях країни. Монастирський скинув виклик та набрав Зеленського.
«Почалося», – сказав Монастирський президенту. «Що саме?» – запитав Зеленський. «Судячи з одночасних атак з різних напрямків, те саме», – сказав Монастирський, уточнивши, що, схоже, розпочалося повномасштабне вторгнення у напрямку до Києва.
«У перші хвилини РФ завдала страшних ударів по нашій протиповітряній обороні, по наших військових загалом. …Там були 20-метрові вирви. Таких ніхто ніколи в житті не бачив», – згадував пізніше Монастирський.
Усі думали: «Як далеко просунеться цей сталевий кулак?» – розповідає Монастирський. Якби росіяни захопили українське керівництво або змусили його в паніці бігти, оборона країни швидко розсипалася б. Москва встановила б у Києві маріонетковий режим.
Таким був план Кремля.
Але все пішло не за планом: замість швидкої перемоги – найбільший зовнішньополітичний провал Путіна за 22 роки його правління. Архітектура безпеки Європи миттєво змінилася, Росія потрапила до найжорсткішої ізоляції з часів холодної війни. Російські атаки на українську столицю закінчилися принизливим відступом і оголили системні проблеми у російській армії, на відродження якої Путін витратив мільярди.
Ця розповідь про те, як українські війська відстояли столицю, ґрунтується на інтерв’ю з більш ніж 100 людьми – від Зеленського та його радників до українських воєначальників, добровольців, а також американських і європейських політиків та військових.
Українцям не вистачало зброї, боєприпасів та засобів зв’язку. Але вони мали волю до боротьби. Це стосувалося не лише військових, а й цивільних і, що найважливіше, президента.
Перші хвилини вторгнення
Коли почалася війна, Путін перебував у Москві. Сидячи за столом у чорному костюмі та бордовій краватці перед телекамерами, він оголосить про початок «спеціальної військової операції» з «демілітаризації та денацифікації» України. Коли він закінчив, Києвом прокотився гуркіт. Перша леді України Олена Зеленська розповідає, що прокинулася та не виявила чоловіка у ліжку. Вона встала і побачила його вже одягненим у темно-сірий костюм та білу сорочку без краватки.
«Що відбувається?» – запитала вона. «Почалося», – відповів Зеленський.
Зеленський зібрав найвище керівництво. Учасники зустрічі вирішили, що частина Кабінету Міністрів, у тому числі відповідальних за поліцію та армію, залишиться у Києві. Решта переїде на Захід України.
Ті, хто зібралися, здивовано дивилися на картинку з камер спостереження на кордоні: сотні російських танків та іншої бронетехніки в’їжджають в Україну колонами, як за часів Другої світової. З Білорусі – на півночі. Із Росії – на сході. Із Криму – на півдні. «Вся карта була червоною і вимагала дій у відповідь», – згадує Монастирський.
Росіяни увійшли до зони відчуження навколо Чорнобильської атомної станції. Пізніше там виявили докази того, що вони копали траншеї в радіоактивному ґрунті та їли оленів, яких підстрелили у зараженому лісі.
Коли в Києві настав ранок, Зеленський почав дзвонити західним лідерам. Він звернувся до Байдена, Джонсона та інших політиків із проханням про допомогу. За кілька годин Зеленський записав відеозвернення до українського народу. Мільйони людей вважали штурм Києва неможливим, а тепер прокидалися від вибухів і з жахом бігли до своїх машин.
В урядовому кварталі у центрі Києва керівник Офісу президента Андрій Єрмак подивився на екран телефону. Дзвонили з Кремля. Єрмак, за його словами, спочатку не міг змусити себе відповісти на виклик. Телефон продовжував дзвонити. Єрмак відповів. Він почув голос заступника глави адміністрації Кремля Дмитра Козака, який народився в Україні, але вже давно входив до найближчого оточення Путіна. Козак сказав, що українцям настав час здаватися. Єрмак вилаявся у слухавку і скинув дзвінок.
«Почалося», – сказав Монастирський президенту. «Що саме?» – запитав Зеленський. «Судячи з одночасних атак з різних напрямків, те саме», – сказав Монастирський, уточнивши, що, схоже, розпочалося повномасштабне вторгнення у напрямку до Києва. Фото Колаж Анна Наконечна
План оборони Києва
Начитаний і вдумливий генерал-полковник Олександр Сирський належить до типу військових, які розглядають усі сценарії, навіть малоймовірні.
У те, що головною метою Путіна стане Київ, не вірила більшість представників української еліти. Вуличні бої в українській столиці поставили б у глухий кут будь-яку армію. «Ми – військові. Вірив я чи ні, немає значення. Я робив те, що мав робити», – каже Сирський. Він, як і деякі інші українські військові, вперше розповідає про битву за Київ.
З огляду на зосередження російських військ уздовж кордонів України, Сирський визначив, що якщо росіяни підуть на Київ, то просуватимуться колонами вздовж двох чи трьох основних автомагістралей. Кремлівський план вторгнення припускав, що місто захищатимуть нечисленні українські сили, які дезорієнтовані політичним хаосом через втечу Зеленського та його міністрів.
Для захисту міста Сирський організував два кільця оборони: одне – у передмісті, інше – усередині столиці. Він хотів, щоб зовнішнє кільце знаходилося якнайдалі від внутрішнього, щоб захистити центр міста від обстрілів і стримати росіян на підступах до Києва.
Сирський розділив місто та околиці на сектори. Кожним керував генерал, якому підпорядковувалися всі військові підрозділи та органи безпеки. Тактичні рішення мали приймати офіцери на місцях, не радячись зі штабом.
Приблизно за тиждень до вторгнення українські військові перемістили командні пункти на поля на ймовірних напрямках російського наступу. Сирський також наказав перекинути авіацію на запасні аеродроми, оскільки основні авіабази були пріоритетними цілями для ворога.
Для оборони столиці було виділено лише 72-у механізовану бригаду. Її сил було явно замало для такого великого міста. Тоді Сирський наказав усім навчальним центрам сформувати батальйони, а артилерію, яка зазвичай використовується для навчання, перекинути ближче до Києва.
Деякі гармати доставили з навчального центру в Дівичках на південний схід від Києва. Там базувалися радянські важкі самохідні артилерійські установки 2С7 «Піон», які Україна повернула на озброєння. Їх 203-мм гаубиці стріляють снарядами вагою понад 100 кг на відстань 30 км.
Сирський наказав артилеристам зайняти оборону за межами міста, на північному сході та північному заході, у ймовірних районах наступу росіян. Цей крок, за словами мера Києва Віталія Кличка, виявився вирішальним: у перші години війни Росія завдала удару по базах, де розміщувалася артилерія. «Керівництво країни говорило, що війни не буде, але військові все розуміли», – каже Кличко.
Військові готувалися
Українці тримали свої приготування в таємниці. Високопоставлений представник оборонного відомства США заявив, що Вашингтон більше знав про плани Росії щодо вторгнення, ніж про плани України щодо оборони. Звідси – сумніви в тому, як поведеться Київ. Українські військові побоювалися ділитися планами, оскільки політичне керівництво країни применшувало ризик війни, каже урядовець на умовах анонімності.
Міністр оборони України Олексій Резніков визнає, що не вірив у можливість масштабного нападу. Європейські чиновники запевняли його, що, на відміну від США та Великої Британії, не бачать такої загрози. За оцінками української розвідки, Росія не мала достатньо сил на кордоні, щоб захопити або окупувати місто розміром з Київ.
22 лютого Резніков розмовляв телефоном із колегою з Білорусі Віктором Хреніним. Той дав слово офіцера, що російські війська з білоруської території не вторгнуться. «Він виявився брехуном», – каже Резніков.
Через два дні, вже після вторгнення, вони знову поговорили. На другому кінці лінії Резніков чув нервовий голос з нотками незручності. Білоруський міністр сказав, що передає повідомлення від Шойгу, згадує Резніков: якщо Україна підпише акт про капітуляцію, то вторгнення припиниться. Резніков сказав: «Я готовий прийняти капітуляцію російської сторони».
Десант на Гостомель
Російські вертольоти промайнули низько над Дніпром у бік Київського моря і взяли курс на Гостомель. Ударні Ка-52 «Алігатор», які входили до групи, відкрили вогонь по аеропорту Антонова. Про плани щодо його захоплення директор ЦРУ Вільям Дж. Бернс попереджав українців під час візиту до Києва 12 січня.
Віталій Руденко, командир підрозділу національної гвардії, розташованого одразу за воротами аеропорту, здивовано глянув угору. «До останнього моменту я не вірив. Може, не хотів вірити», – каже він.
Спочатку ситуація у Гостомелі складалася невдало. Деякі із засобів ППО навколо аеропорту зазнали ударів ще до того, як Росія направила туди десант. За словами Сирського, їхні позиції розкрив працівник аеродрому, сина якого завербувала російська розвідка.
Найбільш боєздатних нацгвардійців кількома тижнями раніше перекинули до Луганської області. В результаті в аеропорту та на базі Нацгвардії залишилося близько 300 солдатів, у тому числі строковиків. Багато хто ніколи не брав участь у боях.
Вертольоти кружляли над аеропортом, як зграя стерв’ятників, на тлі неба, що почорніло від ракетних ударів. «Вони били по всьому, до чого могли дістати. По військових та цивільних, по всьому, що рухалося. Їм було все одно», – каже командир взводу Нацгвардії із позивним Малюк.
Коли перші вертольоти досягли злітно-посадкової смуги, нацгвардієць Сергій Фалатюк, 25, випустив ракету із ПТРК «Ігла» радянського виробництва. Ракета пройшла повз. Фалатюк знову вистрілив. Друга ракета потрапила у вертоліт. Ця маленька перемога підняла бойовий дух призовників із підрозділу Малюка.
За день до вторгнення кілька українських систем ППО змінили позиції, тож залишилися непоміченими для росіян. За кілька хвилин вони відкрили вогонь, каже Сирський. Російським пілотам довелося нелегко під шквалом ракет «земля-повітря» та зенітної артилерії, особливо коли прямим влучанням був збитий один із їхніх командирів.
«Вони стріляли з усіх боків. У першій же атаці ми втратили провідного групи, – розповів капітан Іван Болдирєв, один із пілотів Ка-52, російському державному телеканалу «Зірка». Вертоліт Болдирєва був підбитий і здійснив аварійну посадку.
Російські війська висадилися з транспортних вертольотів і попрямували в лісок неподалік комплексу будівель аеропорту. Українських солдатів постійно обстрілювали. Опинившись у меншості і зіткнувшись із елітними російськими підрозділами, які мають набагато більший досвід, у бійців Національної гвардії почав закінчуватися боєкомплект. «Я дав команду відступати», – каже Руденко.
Відхід був хаотичним. Руденко наказав підрозділам ППО та розвідникам йти, перестрибуючи через паркан. Гвардійці, які були близько до машин, застрибнули в них і помчали геть. Інші пішли пішки. Дехто потрапив у полон.
Однак після відступу українські війська відкрили вогонь по аеропорту із важкої артилерії, яку розмістили за ним. Удари зруйнували злітно-посадкову смугу і унеможливили висадку нового десанту. Крім того, пізно ввечері 24 лютого два українські бомбардувальники Су-24 пройшлися над аеропортом і скинули бомби на смугу, збільшивши масштаби руйнувань.
Але росіяни утримували плацдарм.
Наказ відбити Гостомель
Генерал Валерій Залужний зателефонував до командира 72-ї механізованої бригади, полковника Олександра Вдовиченка: «Треба відбити Гостомель». «За всієї поваги, у нас не вистачить сил», – відповів Вдовиченко. «Треба спробувати», – сказав Залужний.
Разом з елітними українськими підрозділами підрозділи 72-ї бригади кілька днів билися під аеропортом, ведучи артилерійський обстріл та блокуючи російські сили, які намагалися вирватися назовні. За словами українських чиновників, Москва планувала доставити важку техніку та додаткові війська на транспортних літаках Іл-76, але не змогла одразу це зробити.
«Те, що взяли аеропорт під контроль, з одного боку, відіграло негативну роль, – каже Сирський. – З іншого, артилерійський вогонь по злітно-посадковій смузі та місцях висадки значно затримав десант і зірвав план захоплення Києва. На це противник виділяв максимум до трьох діб».
Пізніше, за словами Вдовиченка, росіяни змогли доставити до Гостомеля підкріплення повітрям.
За кілька днів російські сили дійшли до Гостомеля, Бучі та Ірпеня. Але навіть за тиждень після висадки десанту на вулицях Гостомеля точилися бої. 40-кілометрова колона, що прямувала до Гостомеля з Білорусі, стала на північ від Києва, оголивши проблеми Росії із постачанням. До 7 березня росіяни зайняли більшу частину Гостомеля і використовували аеропорт як базу.
Залужний знову поговорив із командиром 72-ї бригади і наказав йому за будь-яку ціну утримувати оборону на околицях Гостомеля і не дати росіянам просунутися ближче до столиці.
Українці протягом кількох днів блокували просування російських військ по шосе у бік Києва. Росіяни намагалися знайти інший шлях до міста. Вони сподівалися на прорив через ліс у селі Мощун на околиці столиці.
За кілька днів російські сили дійшли до Гостомеля, Бучі та Ірпеня. Але навіть за тиждень після висадки десанту на вулицях Гостомеля точилися бої. Фото Колаж Анна Наконечна
Прибрати Зеленського
За кілька годин після початку вторгнення, глибоко під урядовим кварталом Києва, Зеленський перебував у бункері, яким ніхто не користувався з радянських часів.
Секретар РНБО Олексій Данілов виклав президентові ситуацію: «Усі наші партнери кажуть, що ми маємо практично нульові шанси на успіх». «У перші дні великої підтримки не буде. Вони дивитимуться, чи зможемо ми захистити країну, – розповів він. – Можливо, вони не хочуть, щоб зброя потрапила до рук росіян».
Данілов доповів, що росіяни розробили план вбивства чи захоплення Зеленського і порадив переконатися, що всі, хто знаходиться поряд зі зброєю, йому віддані. Чи має він евакуюватися, додав Данілов, вирішувати самому Зеленському.
Інші закликали Зеленського виїхати. «Ваш офіс – ціль, – попереджала охорона. – У нього полетять ракети, почнуть нападати диверсанти». Навіть бункер не гарантував безпеки. Точилися розмови, що росіяни хочуть забарикадувати виходи і пустити всередину отруйний газ.
Протягом дня радник президента Олексій Арестович переконався, що українські військові не зможуть захистити столицю та сказав про це президенту. Люди, які зналися на військових питаннях, підійшли до нього і сказали: «Ми не втримаємося», – розповідає Арестович.
Зеленський розлютився. «Щоб це було востаннє, – згадує Арестович його слова. – Я не хочу більше цього чути».
Зеленський попросив Данілова більше не докучати постійними попередженнями про загрози його життю і запитав голову РНБО, чи має ще щось важливіше. «Послухайте, я жива людина. Як і будь-який інший, я не хочу вмирати, – сказав Зеленський. – Але я точно знаю, що якщо я думатиму про це, то я вже мертвий».
У перші години й дні він жив із постійним почуттям гострої напруги, його долоні пітніли, як у дитинстві перед іспитами, розповідає Зеленський. Міністр оборони Резніков змушений був звернутися до терапевта через емоційне та фізичне виснаження.
Поради союзників
Американські та європейські чиновники закликали Зеленського піти у відставку та пропонували допомогу у виїзді зі столиці. Забезпечивши власну безпеку, міркували чиновники, Зеленський зможе запобігти вакууму влади. Зеленський бачив ситуацію прямо протилежним чином: якби він утік, то без бою поступився б владою в Україні росіянам. Як би почувалися українські військові на передовій, якби президента не стало? Зеленський пояснював, що річ не в тому, що він чіпляється за владу. «Я піду, коли ви скажете, якщо це зупинить війну», – говорив він.
Зеленський підозрював, що деякі з його іноземних співрозмовників просто хотіли, щоб конфлікт швидше закінчився і його адміністрація фактично капітулювала перед Росією. «З усіх, хто мені дзвонив, не було жодного, хто б вірив, що ми виживемо. Не тому, що вони не вірили в Україну, а через цю демонізацію лідера Росії – його владу, його філософію, те, як він рекламував міць російської армії. І тому вони думали: українцям залишилося два–три дні, можливо, п’ять».
В одному з відеозвернень до європейських лідерів Зеленський сказав: «Можливо, це останній раз, коли ви бачите мене живим. Українські матері дивляться, як їхні діти помирають за європейські цінності», – сказав він. Деякі європейські урядовці плакали.
Єрмак розповів, що в наступні тижні регулярно відправляв фотографії вбитих українських дітей та зруйнованих будинків на мобільні телефони чиновникам по всьому світу, включаючи радника Білого дому з національної безпеки Джейка Саллівана, помічника держсекретаря у справах Європи та Євразії Карен Донфрід та членів Конгресу.
«Це були моторошні фото, які не давали мені спати ночами, – каже Єрмак. – 90% людей, які їх отримали, передзвонили і стали допомагати ще більше».
Українці різного віку, які ніколи не тримали в руках зброї, кинулися озброюватися, коли влада прийняла рішення роздавати зброю і створити потенційний опір. Українське військове керівництво пізніше заявило, що це рішення призвело до інцидентів із дружнім вогнем та завадило військовим операціям.
Монастирський назвав цей крок «важливим фактором стримування» як для російських, так і для потенційних українських зрадників. Будь-який український мер, який вирішив стати колаборантом, зрозуміє, що зовні 20 озброєних жителів, і що він і його родина будуть першими, вважає Монастирський.
Сирський наказав артилеристам зайняти оборону за межами міста, на північному сході та північному заході, у ймовірних районах наступу росіян. Цей крок, за словами мера Києва Віталія Кличка, виявився вирішальним. Фото Колаж Анна Наконечна
Битва за Мощун
До війни село Мощун населяли кияни, які приїжджали туди на вихідні, та місцеві, котрі жили у скромних будинках. Коли 27 лютого командир роти 72-ї механізованої бригади капітан Роман Коваленко увійшов до села з невеликою групою бійців, будинки горіли, а жителі втекли. За кілька хвилин командира взводу, який їхав у машині попереду Коваленка, було вбито. Російські розвідники увійшли до Мощуна. За кілька днів до початку війни у селі із захисників була лише жменька бійців тероборони. Одразу за Мощуном була столиця.
Густі ліси та річка Ірпінь відділяли Гостомель від Мощуна, і росіяни насилу переправляли через неї людей та бойову техніку, зазнаючи атак невеликих українських підрозділів та артилерійських ударів по понтонних мостах.
Обстріли та бої вздовж Ірпеня тривали кілька днів. Вранці 6 березня російські війська почали масово переправлятися річкою. Коваленко та його солдати вступили у ближній бій, кидаючи гранати та ведучи вогонь із бойових машин піхоти.
«Продовжуйте стріляти, без зупинки!» – наказав Коваленко. Коли у його солдатів закінчилися боєприпаси, він наказав відступати до центру села. Російські солдати йшли по п’ятах. Там Коваленко та його люди перегрупувалися з українським спецназом, що прибув, іншими військами та іноземними добровольцями. Деякі були озброєні протитанковими ракетами Javelin, поставленими США.
Російські «Гради», артилерія, міномети, авіація, безпілотники та гелікоптери обрушили вогонь на їхні окопи. Російські РЕБ перервали зв’язок та вивели з ладу українські безпілотники. Коваленко втратив зв’язок із частиною своєї роти, яка залишилася в селі за кілька кілометрів.
Українці продовжували битися, не даючи росіянам прорватися через цей район. «Ти так вимотуєшся, що до ночі просто непритомнієш, – згадує Коваленко. – Тебе вже не хвилюють обстріли, тобі просто треба поспати годину-другу».
Коваленко намагався зв’язатися з артилерією, щоби придушити російський вогонь хоча б на кілька хвилин. На той час бої по всьому київському фронту стали настільки інтенсивними, що, за словами високопосадовців, через кілька днів українські війська навколо столиці ризикували залишитися без 152-міліметрових артилерійських боєприпасів.
США озброїли Україну «Стінгерами» та «Джавелінами» – зброєю, яку могли використати партизани. За словами високопоставленого представника американського оборонного відомства, Вашингтон вважав, що росіяни швидко здолають українців. Боєприпаси для артилерії були у дефіциті, що змусило США та їхніх союзників терміново поповнювати запаси Києва.
11 березня росіяни увірвалися до Мощуна з усіх боків.
«Багато наших отримали контузії та осколкові поранення. Все, що було у росіян – авіація, артилерія, «Гради» – все це стріляло по наших окопах, щоб вибити нас». Українці ввели до села танки та досвідчених бійців. Коваленка відправили до шпиталю з травмою голови після вибуху. Сльози текли його обличчям, коли він дзвонив братові дорогою до Києва. «Ми їх стримали», – казав він.
Житловий будинок з гаражем в Мощуні, зруйнований під час вторгнення Росії в Україну, 22 квітня 2022. Фото Колаж Анна Наконечна
Останній рубіж оборони
На той час росіяни зіткнулися із запеклим опором українських військ та ополченців територіальної оборони у сусідньому Ірпені та на захід від столиці. Не зумівши зламати там українську оборону, росіяни вирішили зосередитись на просуванні до Києва через Мощун.
Переглядаючи записи з безпілотників та тепловізорів, Сирський бачив на іншому березі Ірпеня бойові порядки російської техніки. Оборона Мощуна була на межі прориву.
«Це був, мабуть, найкритичніший момент. Я подумав: ну що, невже це все? – згадує Сирський. – Взяття Мощуна означало прорив у Київ».
Допомогла річка Ірпінь. У радянські часи на ній збудували складну систему шлюзів і греблю, щоб зробити прилеглі землі придатними для землеробства. На початку війни українці підірвали частину греблі артилерійським вогнем. Підрозділи розвідки України пробралися за лінію фронту та встановили вибухівку на інших ділянках греблі.
Місцевий аграрій, якого чиновники почали називати Водолазом, розповів, що спрямований вибух на одному ще більше підніме рівень води довкола Мощуна.
Українці підірвали греблю. «Вода заливала росіян. Пізніше ми знайшли місце, де російським морським піхотинцям довелося скинути з себе бронежилети і плисти, щоб залишитися живими», – розповідає Сирський.
Але приблизно на третій тиждень березня росіяни висадили десантників на українській стороні річки біля Мощуна. Комбриг 72-ї бригади Вдовиченко повідомив Залужному, що українським силам, можливо, доведеться відступити. «Ми шукатимемо сили та кошти», – відповів Залужний.
Вдовиченко змінив тактику. Він почав проводити ротації кожні три дні та ввів у бій новий батальйон. «Через щільність обстрілів і холод залишатися довше було неможливо», – розповів він. Його війська блокували Мощун із двох сторін і почали обстрілювати з важкої артилерії місця, де росіяни переправлялися чи зосереджувалися. Українці відтіснили росіян за річку, наступ ворога почав захлинатися.
Бої під Черніговом
Поки його товариші намагалися зупинити росіян на захід від Києва, полковник Леонід Хода, командир 1-ї танкової бригади, готувався до оборони на північний схід від столиці. Ще до того, як вранці 24 лютого перша російська ракета потрапила до пункту дислокації бригади, Хода підготувався до гіршого. Він перевіз боєприпаси, паливо та продовольство до замаскованих безпечних місць і розосередив людей у полі. Хода обговорював зі своїми помічниками, як сформувати підпілля та готувався до останнього прощання з дружиною.
Російські війська чисельністю близько 30 000 чоловік йшли із трьох напрямків у бік Чернігова. Вони хотіли швидко взяти місто з населенням 280 000 чоловік і за три дні просунутися на південь уздовж східного берега Дніпра до Києва. Разом із силами, що висадилися у Гостомелі та на захід від столиці, вони мали взяти Київ у кліщі.
Між російськими та східним флангом столиці стояв Хода зі своєю бригадою у 2000 чоловік.
«Психологічно важко, коли чуєш, що йде колона із 10 танків. Потім 30 бронемашин. За ними ще 12 машин, – згадує Хода. – Вони йшли хвилями».
Хода поїхав на північ до Чернігова, щоб створити передовий командний пункт. Чекаючи біля шосе на північ від міста, його бійці влаштували засідку та знищили першу російську колону. Росіяни навіть не встигли зреагувати. Так само було знищено другу колону.
Сили, що наступали, зупинилися, що дало українцям час для зведення оборонних споруд та зосередження власних військ.
Циркулярна пилка для агресора
Те, що сталося протягом наступних п’яти тижнів, відіграло найважливішу роль у зриві російського бліцкригу. Українці заганяли маси російських військ на важкопрохідні ділянки – розмиті ґрунтові дороги, поля, що розтанули, чи болота. Їхній транспорт застрягав чи витрачав більше палива. Техніка, що їхала асфальтом, розстрілювалася українськими мобільними групами. Мости та переправи мінувалися та блокувалися.
Ця стратегія викликала захоплення у Пентагоні. «У наступ йшло близько 30 батальйонних тактичних груп. Їх зупинила одна українська бригада. Не знаю, хто командир, але він їх зупинив, – сказав голова Об’єднаного комітету начальників штабів генерал Марк А. Міллі. – Вони не могли зійти з дороги. Цей хлопець перемелював їх, як циркулярна пилка».
Як і на захід від Києва, росіяни повністю заглушили українські комунікаційні та супутникові мережі, залишивши Ходу та інших без зв’язку з передовою. Українські командири пересувалися ближче до позицій своїх військ, щоб спілкуватися та віддавати накази.
Хода зазначив, що його війська також опиралися на місцеве населення. «Нам довелося працювати через інформаторів. Я не збираюся викладати всі карти на стіл, але ми знали з 95% точністю».
Спочатку російські ВПС домінували у небі над Черніговом. Тільки в середині березня бригада Ходи отримала від США та європейських союзників переносні ЗРК «Містраль» та «Стінгер», що, за його словами, дозволило їм збивати російські літаки.
Завдяки чисельній перевазі росіяни на той час прорвалися на південь від Чернігова і майже оточили місто. У бій вступила 58-а механізована бригада України, яка висунулася нижче за місто на допомогу 1-й танковій бригаді.
Данілов доповів, що росіяни розробили план вбивства чи захоплення Зеленського і порадив переконатися, що всі, хто знаходиться поряд зі зброєю, йому віддані. Фото Колаж Анна Наконечна
Розгром під Лукашівкою
Кульмінацією стали бої за Лукашівку. Росіяни зібрали батальйонну тактичну групу чисельністю близько 750 чоловік і складали боєприпаси біля старої церкви, сказав Хода. Російська бронетехніка наповнила поселення: сім танків, 19 бойових машин піхоти, 12 або 13 бронетранспортерів, а також вантажівки.
Якби українці не відбили Лукашівку, вони ризикували б втратити свою останню «дорогу життя» з Чернігова. Але рішення росіян зосередити війська було помилкою. Від сіл, утримуваних українцями, Лукашівку відокремлювали відкриті поля та сплетіння крихітних струмків, внаслідок чого росіяни виявилися незахищеними.
Невеликі групи українців вийшли до села та знищили один-два танки, одну бойову машину піхоти, кілька осіб особового складу. Решту зробила артилерія. Більшість російської техніки було спалено.
У той момент, сказав Хода, він зрозумів, що росіяни зазнають поразки. Вони втратили надто багато людей та техніки, і вже не мали достатньо сил для наступу на Чернігів. Їхнє постачання страждало від контратак і великих відстаней.
Удар в обхід зі сходу
На той час росіяни вже дійшли східної околиці Києва іншим шляхом. Це було зухвало – і безглуздо.
До середини березня, коли її війська загрузли по обидва боки Києва, Росія спробувала новий хід. Вона пішла у танковий прорив від російського кордону на захід через центр України. Коли щільна колона підійшла до міста Києва, українці влаштували засідку і завдали артилерійського удару.
19 танків згоріли одразу, 48 відступили, повідомив пізніше командир батальйону 72-ї бригади. На кадрах з українського безпілотника видно, як два десятки російських танків намагаються розвернутися у багнюці, решта колони відступає. В опублікованому перехопленні російський солдат розповідає про численні втрати та вбитого командира полку.
Після танкової катастрофи росіяни не змогли перегрупуватися і почали масштабний наступ на столицю зі сходу. За кілька днів українські командири, які стежили за російським радіообміном, почали чути зміни у тоні ворога. Те, що раніше було ентузіазмом, перетворилося на паніку та розчарування. Київ тримався, російські втрати зростали.
Наприкінці березня Росія оголосила, що її війська буде перекинуто на Схід України. За кілька днів вони почали відступати.
«Одного дня вони раптом зібралися і пішли», – каже один із захисників Мощуна капітан Коваленко.
Після відходу окупантів
4 квітня Зеленський вирушив до Бучі, де українці виявили 458 тіл. Понад 400 із них були розстріляні, зі слідами тортур чи ударів палицями.
На вулицях лежали трупи. Будинки були спалені. Чиновники показували йому тіла людей, які зазнали жахливих знущань.
За словами Зеленського, до Бучі він був настільки захоплений спробами отримати більше зброї, затвердженням рішень на полі бою та переговорами з іноземними лідерами, що не було часу задуматися про те, що було втрачено внаслідок оборони Києва.
«Настає момент усвідомлення того, що відбувається, – каже Зеленський. – Того, що вони зробили, тієї незворотності, розуміння того, що повернутися назад неможливо».
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
