Співвласник найбільшого приватного порту країни ТІС, Єгор Гребенніков, працював у компанії з першого дня її існування. Останніми роками він поступово відходив від операційної діяльності, все змінило повномасштабне вторгнення. Які принципи життя та роботи сповідує підприємець сьогодні?
Єгор Гребенніков, 50, непублічний бізнесмен. Підприємця з довоєнними статками $200 млн (оцінка за 2021 рік) мало хто знає в обличчя. На відміну від «медійного» рідного брата Андрія Ставніцера. Вони володіють частками у підприємствах найбільшого приватного порту країни ТІС.
Портову компанію, потужності якої знаходяться за 27 км від Одеси, заснував у 1992 році їхній батько Олексій Ставніцер разом із партнером Олегом Кутателадзе. За третину століття вона стала найбільшим українським портом з дев’ятьма причалами та п’ятьма різнопрофільними терміналами. 2021 року компанія обробила 30 млн т вантажів.
Війна майже на пів року зупинила ТІС. Частково робота відновилася після 1 серпня, коли запрацював «зерновий коридор». З 24 лютого і до кінця 2022 року вантажообіг компанії становив 4,4 млн т, що у п’ять разів менше, ніж у мирний час, каже бізнесмен.
Гребенніков працює у ТІС з першого дня існування компанії. Після смерті батька у 2011 році на ньому була велика частина операційної діяльності.
Останніми роками він поступово відходить від занурення в операційку. Каже, що у 2021‐му він досяг «прекрасного способу життя»: пішов до школи сучасного мистецтва, став більше читати та займатися проєктами з імпакт‐інвестування. Гребенніков створив освітній Impact Hub Odessa, викупив та відремонтував Зелений театр в Одесі, перетворивши закинутий майданчик на культурний громадський простір.
24 лютого все змінило. «Ми знову повернулись в адреналіновий раж», – каже бізнесмен. Вже 28 лютого він перевів на потреби ЗСУ, територіальної оборони та фонду «Корпорація монстрів» 31 млн грн. Загальну суму своїх пожертв і їх деталі він не розкриває, каже, ще не час.
Які принципи допомагають йому жити і працювати?
Чи думав я, що буду підприємцем? Ні. Я припускав, що займатимуся чимось пов’язаним з літературою, журналістикою, мистецтвом.
У 1990‐х у нашій родині не стояло питання, що я можу піти працювати не в сімейний бізнес, шукати себе в чомусь. Знайти та найняти професіоналів було складно: їх майже не було. Усі навчалися на ходу. Людей спочатку набирали серед знайомих і родичів на основі довіри. 1991 року, коли мені було 19 років, я став довіреною особою батька в різних проєктах і потихеньку набирався досвіду.
Перша половина 1990‐х була золотим часом. Чим не займися, все було вигідно. Батько здійснив прорив у невідомій йому раніше портовій сфері. Велике щастя, що мені теж довелося в цьому брати участь і що ми вийшли з цієї епохи цілими, з великим та чистим сімейним бізнесом.
Власник компанії, який є одночасно СЕО, на якомусь етапі починає їй шкодити. Ненавмисно, просто не приносити користі, яку міг би найманий генеральний директор. Вісім років тому, коли мені було 42, я повісив у кабінеті картонну картку і на ній написав: «делегувати і вийти з операційки до 44 років».
І ми розпочали пошук СЕО для того, щоб це сталося. Знайшли потужного СЕО, коли мені виповнилося 45 (гендиром ТІС став Євген Ромащин). Він протримався у нас півтора року, але структурував і впорядкував компанію. Завдяки його спадщині сьогодні можна не ходити щодня на роботу.
З операційки я майже вийшов. Бізнес все ще займає кілька годин на день, але я скорочую цей час. Відпускаю дедалі більше, концентруюся на сольному залізничному проєкті (N’UNIT – мережа залізнично‐автомобільних терміналів), і це чудово.
Ми з партнерами як сім’я, хоча у нашому бізнесі беруть участь три родини. А в родинах теж бувають розбіжності. Особливо між кревними родичами. Я почав працювати у бізнесах сім’ї у 19 років. Моєму брату Андрію Ставніцеру було тоді дев’ять. І коли твій брат – маленький хлопчик, який виріс у тебе на очах, – приходить у ролі партнера та каже неприємні речі, психологічно це дуже складно прийняти. Навіть якщо критика справедлива. Кілька років між нами іскрило, я намагався згладити гострі кути і ми зберегли нормальні стосунки.
З грузинськими партнерами Олегом Джумберовичем Кутателадзе та його сином Віталієм, а також із партнером із Монако (співвласник ТІС Олексій Федоричев), який емігрував з СРСР у 1989 році, у мене немає родинних зв’язків. Ми спілкуємося дуже запобіжно, шанобливо і на «ви».
Ми розділили сфери діяльності в компанії. Кожен займається тим, що у нього виходить краще. Олег Кутателадзе курує GR, залізницю, Віталій Кутателадзе – юридичну частину, вугільний термінал та охорону праці. Андрій успішний у залученні нових іноземних партнерів і інвестицій, а також у PR. Я наглядаю за розвитком бізнесу, новими технологіями, топклієнтами, фінансами й операційними покращеннями.
Я кайфую від «пішохідного менеджменту». Коли пішки ходжу терміналами, заглиблююся в процеси, знаходжу, що можна поліпшити. Цьому мене навчив батько, він любив живу присутність на виробництві.
Морський порт, як і мої залізничні термінали, працює 24/7, навіть у новорічну ніч. Береш термос чаю і приїжджаєш без попередження. І йдеш по всьому ланцюжку створення цінності, залазиш скрізь, не боїшся забруднитись. Заходиш у побутівки, їси з усіма в робочій їдальні, користуєшся спільним туалетом, ставиш дуже багато запитань «Чому?». Безцінний досвід. І всі чотири рівні управлінців під тобою одразу розуміють, що замилювати очі небезпечно. Заощаджує безліч грошей і часу.
Не посваритися з партнерами й утримувати складних клієнтів допомогла медитація «віпассана». В ній немає релігії та сектантства, це проста і науково підтверджена практика. Триває 10 днів. Перші три дні ти по десять годин спостерігаєш за диханням, через що сприйняття вкрай загострюється. Наступні сім – стежиш за відчуттями в тілі. За ці дні у повному мовчанні розвивається здатність розрізняти найтонші відчуття свого тіла. Це чудово допомагає в житті та бізнесі. Особливо корисно людям, які найчастіше імпульсивно реагують і потім шкодують про гарячково сказане чи зроблене. Як це працює? Якщо коротко, то перед тим, як реактивний розум увімкнеться і людина наговорить чи наробить дурниць, цю реакцію можна «упіймати» у вигляді відчуттів у тілі.
Я вірю, що люди ціною невеликих взаємних зусиль можуть багато зробити для загального блага, щоб бути набагато екологічнішими, добрішими та результативнішими. Для цього досить допомогти їм об’єднуватись у спільноти, разом розвиватися та ділитися найкращими практиками. Мої імпакт‐інвестиції в Зелений театр і акселератор соціальних проєктів Impact Hub Odessa – це про повернення інвестицій не в прибутку, а в масштабному соціальному ефекті.
ТІС зараз переживає не найкращі часи. Вантажообіг знизився у п’ять разів. Наша приватна залізнична інфраструктура не працює на повну силу, при цьому витрати плюс‐мінус такі ж, як були. Економічно це можна порівняти з авіаносцем: неважливо, скільки літаків він несе, 10 чи 50, витратна частина буде приблизно однаковою.
Зараз ми можемо (у межах зернового коридору) перевантажувати тільки зерно й олію, відчутно менше, ніж раніше. Наші основні вантажі – контейнери, ЗРС, метал, глину – поки обробляти неможливо.
Фінансові результати відповідні. Поки тримаємось, зберігаємо у робочому стані обладнання, забезпечуємо ключових співробітників.
Я налаштований оптимістично. Головне – перемогти. З‐за кордону повернуться українці з досвідом. Впізнаваність України у міжнародних бізнес‐колах зросла в десятки разів. Це багато чого спростило. Понад те, іноземці тепер набагато краще обізнані про нашу економіку та її можливості.
Я готуюся до відновлення України. Мій «сольний» проєкт – мережа залізничних терміналів N’UNIT зараз на підйомі: багато возимо на Європу і назад. Після перемоги продовжу «пере саджувати» вантажі з фур на залізницю: Україні дісталася величезна електрифікована за лізнична мережа, це дуже перспек тивна, «зелена» історія.
Думаю, після перемоги в Україну заходитиме близько $40 млрд щорічно. У вигляді іноземних інвестицій, грантів та кредитів. Однак «отримувати» гроші не вийде, їх доведеться, як і завжди, важко заробляти.
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
