Антоніо Лукіч зняв два повнометражні фільми – «Мої думки тихі» і «Люксембург, Люксембург», обидва стали хітами і зібрали пул нагород. Яке кіно 31-річний режисер робить під час великої війни?
Велика війна пришвидшила вихід жінок на лідерські ролі. Вже 15 травня на форумі «Вільна» Forbes пропонує подивитися на це явище крізь нову, чітку оптику. Спікерки та спікери з Superhumans, Google, ENKO, McDonald’s, G. Bar та інших. Купуйте квитки за посиланням.
Про себе одним реченням? Режисер та ФОП третьої групи.
Кіно – це дуже просто: береш життя і звужуєш до історії.
У кожного режисера власна оптика. Коли починаєш працювати над історією, ніби вдягаєш цей обʼєктив.
Найбільші історії – про маленьких людей.
Творити під час війни нелегко. Іноді неможливо. Іноді це єдине, що можна зробити.
Війна не змінює законів драматургії. Вона впливає на зміст. Коли ми знімали в Люксембурзі, всі були в масках. Ми ховали їх і намагалися створити реальність без пандемії. Але ковід можна замазати в кадрі. Війну – неможливо.
Постер до фільму «Люксембург, Люксембург».
Найкращі фільми про війну знімаються задовго після її закінчення. Зараз хороший час фіксувати і не дуже хороший – відтворювати війну в кадрі.
Ми занадто спрощуємо людей. В одному з моїх улюблених відео закривавлений боєць MMA каже після перемоги над супротивником: «Те, що ви бачите, – 1% мого життя. 99% ви ніколи не дізнаєтесь». Він починає плакати, і я плачу з ним. Якщо ми бачитимемо в співрозмовниках хоча б 10%, буде менше хейту і більше відчуття, що все буде добре. Зараз у мене його зовсім немає.
Після кожного свого фільму я хочу піти з кіно. Але мені все не вдається гримнути дверима так, щоб цей звук мене задовольнив.
Нас учили, що тільки в поганих фільмах буває чорне та біле. Ми росли на теорії театру: граєш поганця – шукай, де він хороший; граєш хорошого – шукай, де він поганий. Нині час називати чорне чорним, а біле – білим. Мені не цікаво, який у побуті пілот, що знищує місто та мирних людей. Не цікаво спілкуватися з автором, який переконує, що я маю симпатизувати вбивці.
Кадр із фільму Антоніо Лукіча «Мої думки тихі» Фото кадр з фільму
Перша сцена в «Мої думки тихі» – мій сон. Я начитався про християнські реліквії, і мені наснилось, як чувак хоче продати реліквію, але не хоче її показувати. Це теж метафора мистецтва – постійна спроба продати людям зуб Спасителя. Питання: вірите ви в це чи ні?
Я думав, мої перші два фільми – дилогія про сімʼю. Зараз, коли пишу третій сценарій, розумію: це радше трилогія про життя як незручне місце.
Мій наступний фільм – про дівчину, яка вмирає, але чомусь продовжує жити. Це відбувається з нами всіма: травма, непримирима з життям, якій ніхто не може зарадити. Всі дивляться на тебе, і тобі потрібно з цим миритися. Ця героїня не мириться.
Будь-який артист хоче всім подобатись. У когось цей синдром минає у гострій формі, в іншого бувають ремісії. На тисячу хороших відгуків ти кажеш: «Так-так, дякую, знаю». А після одного поганого шукаєш IP-адресу того, хто це написав.
Окреме задоволення – коментарі на піратських сайтах. Люди не стримуються, бо фільм дістався їм безкоштовно. Один чувак написав про мою освіту: «Як він знімає фільми, якщо не знає, що в Люксембургу немає кордону з Голландією?»
Фільм Антоніо Лукіча «Люксембург, Люксембург». Фото надано пресслужбою
У створенні фільму найбільше фруструють перші дотики фантазії до реальності. Коли актор на кастингу читає текст, зазвичай думаєш: «Який поганий сценарій» або «Який поганий актор». Але поганих акторів не буває, бувають погані режисери. І ти переписуєш сценарій, доки він не стає хорошим.
Здається, якщо знімеш фільм і покажеш його на Венеційському кінофестивалі, життя стане зрозумілим та щасливим. Це не так. Шлях до мрії і є життя.
Коли працюю над ідеєю, намагаюся накопичити якомога більше цікавих деталей. Іде повз мене дуже повна жінка. В її руках – дуже маленький телефон. Вона каже в слухавку: «Колись я важила 40 кг, всього 40 кг». У цій репліці – ціле життя. Коли в мене є близько сотні деталей, я думаю: чи можна знайти героя, який це поєднає?
Креативну команду маєш навернути у свою віру, захопити своєю історією. Технічну команду краще мотивувати грошима. Якщо людина добре заробляє, в неї більше поваги до того, що вона робить.
Радію кожному конфлікту на майданчику. Це означає, що людям не все одно.
Митці – такі самі підприємці. Шукати локації для зйомок і для піцерії – одне і те саме. Коли підбираєш команду – це кастинг. Кіно – підприємництво для азартних людей.
Якби я хотів когось проклясти, сказав би: «Нехай про тебе знімуть повний метр». Щоб стати цікавим, потрібно пережити халепу, страждання, відчути справжній біль. Твій світ має зруйнуватись. І потім усі дивитимуться, як ти складаєш його заново.
Кіно може дати багато відповідей про те, як влаштоване життя, якщо не спрощувати фільми, як ми спрощуємо співрозмовників, а зазирнути глибше.
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
