Категорія
Життя
Дата

Кіно – підприємництво для азартних людей. Як працює, знаходить ідеї та керує креативною командою режисер Антоніо Лукіч

Режисер Антоніо Лукіч. /Олександр Чекменьов

«Після кожного свого фільму я хочу піти з кіно. Але мені все не вдається гримнути дверима так, щоб цей звук мене задовольнив». Режисер Антоніо Лукіч. Фото Олександр Чекменьов

Антоніо Лукіч зняв два повнометражні фільми – «Мої думки тихі» і «‎Люксембург, Люксембург», обидва стали хітами і зібрали пул нагород. Яке кіно 31-річний режисер робить під час великої війни?

Головні матеріали Forbes Ukraine у email-розсилці. Раз на тиждень на вашій пошті.

Про себе одним реченням? Режисер та ФОП третьої групи.

Кіно – це дуже просто: береш життя і звужуєш до історії.

У кожного режисера власна оптика. Коли починаєш працювати над історією, ніби вдягаєш цей обʼєктив.

Найбільші історії – про маленьких людей.

Творити під час війни нелегко. Іноді неможливо. Іноді це єдине, що можна зробити.

Війна не змінює законів драматургії. Вона впливає на зміст. Коли ми знімали в Люксембурзі, всі були в масках. Ми ховали їх і намагалися створити реальність без пандемії. Але ковід можна замазати в кадрі. Війну – неможливо.

Постер до фільму «‎Люксембург, Люксембург».

Постер до фільму «‎Люксембург, Люксембург».

Найкращі фільми про війну знімаються задовго після її закінчення. Зараз хороший час фіксувати і не дуже хороший – відтворювати війну в кадрі.

Ми занадто спрощуємо людей. В одному з моїх улюблених відео закривавлений боєць MMA каже після перемоги над супротивником: «Те, що ви бачите, – 1% мого життя. 99% ви ніколи не дізнаєтесь». Він починає плакати, і я плачу з ним. Якщо ми бачитимемо в співрозмовниках хоча б 10%, буде менше хейту і більше відчуття, що все буде добре. Зараз у мене його зовсім немає.

Після кожного свого фільму я хочу піти з кіно. Але мені все не вдається гримнути дверима так, щоб цей звук мене задовольнив.

Нас учили, що тільки в поганих фільмах буває чорне та біле. Ми росли на теорії театру: граєш поганця – шукай, де він хороший; граєш хорошого – шукай, де він поганий. Нині час називати чорне чорним, а біле – білим. Мені не цікаво, який у побуті пілот, що знищує місто та мирних людей. Не цікаво спілкуватися з автором, який переконує, що я маю симпатизувати вбивці.

Кадр із фільму Антоніо Лукіча «Мої думки тихі» /кадр з фільму

Кадр із фільму Антоніо Лукіча «Мої думки тихі» Фото кадр з фільму

Перша сцена в «Мої думки тихі» – мій сон. Я начитався про християнські реліквії, і мені наснилось, як чувак хоче продати реліквію, але не хоче її показувати. Це теж метафора мистецтва – постійна спроба продати людям зуб Спасителя. Питання: вірите ви в це чи ні?

Я думав, мої перші два фільми – дилогія про сімʼю. Зараз, коли пишу третій сценарій, розумію: це радше трилогія про життя як незручне місце.

Мій наступний фільм – про дівчину, яка вмирає, але чомусь продовжує жити. Це відбувається з нами всіма: травма, непримирима з життям, якій ніхто не може зарадити. Всі дивляться на тебе, і тобі потрібно з цим миритися. Ця героїня не мириться.

Будь-який артист хоче всім подобатись. У когось цей синдром минає у гострій формі, в іншого бувають ремісії. На тисячу хороших відгуків ти кажеш: «Так-так, дякую, знаю». А після одного поганого шукаєш IP-адресу того, хто це написав.

Окреме задоволення – коментарі на піратських сайтах. Люди не стримуються, бо фільм дістався їм безкоштовно. Один чувак написав про мою освіту: «Як він знімає фільми, якщо не знає, що в Люксембургу немає кордону з Голландією?»

Фільм Антоніо Лукіча «‎Люксембург, Люксембург» /надано пресслужбою

Фільм Антоніо Лукіча «‎Люксембург, Люксембург». Фото надано пресслужбою

У створенні фільму найбільше фруструють перші дотики фантазії до реальності. Коли актор на кастингу читає текст, зазвичай думаєш: «Який поганий сценарій» або «Який поганий актор». Але поганих акторів не буває, бувають погані режисери. І ти переписуєш сценарій, доки він не стає хорошим.

Здається, якщо знімеш фільм і покажеш його на Венеційському кінофестивалі, життя стане зрозумілим та щасливим. Це не так. Шлях до мрії і є життя.

Коли працюю над ідеєю, намагаюся накопичити якомога більше цікавих деталей. Іде повз мене дуже повна жінка. В її руках – дуже маленький телефон. Вона каже в слухавку: «Колись я важила 40 кг, всього 40 кг». У цій репліці – ціле життя. Коли в мене є близько сотні деталей, я думаю: чи можна знайти героя, який це поєднає?

Креативну команду маєш навернути у свою віру, захопити своєю історією. Технічну команду краще мотивувати грошима. Якщо людина добре заробляє, в неї більше поваги до того, що вона робить.

Радію кожному конфлікту на майданчику. Це означає, що людям не все одно.

Митці – такі самі підприємці. Шукати локації для зйомок і для піцерії – одне і те саме. Коли підбираєш команду – це кастинг. Кіно – підприємництво для азартних людей.

Якби я хотів когось проклясти, сказав би: «Нехай про тебе знімуть повний метр». Щоб стати цікавим, потрібно пережити халепу, страждання, відчути справжній біль. Твій світ має зруйнуватись. І потім усі дивитимуться, як ти складаєш його заново.

Кіно може дати багато відповідей про те, як влаштоване життя, якщо не спрощувати фільми, як ми спрощуємо співрозмовників, а зазирнути глибше.

Матеріали по темі

Ви знайшли помилку чи неточність?

Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.

Виправити
Попередній слайд
Наступний слайд
Новий номер Forbes Ukraine

Замовляйте з безкоштовною кур’єрською доставкою по Україні