Будь-яка війна призводить до посилення ролі держави. Уряди підвищують податки, обмежують споживання, зокрема через нормування (талони), стимулюють заощадження, націоналізовують ключові галузі, вводять елементи планування, обов’язкового для виконання підприємствами всіх форм власності.
В Україні ж, навпаки, зараз сприятливі умови посилити приватний сектор, розмірковує Павло Шеремета.
⚡️Даруємо 700 грн знижки на річну підписку на сайт Forbes. Діє з промокодом 700 до 28.04 Оформлюйте зараз за цим посиланням
Усім відома інституційна слабкість економічного блоку державних органів. Міністерство економіки й торгівлі є спадкоємцем радянського Держплану. Але, по-перше, з часів всеосяжного державного планування минуло понад 30 років. Сумновідому «інституційну пам’ять» витіснили навіть не стільки міністри-реформатори, скільки міністри-корупціонери. По-друге, анекдотичне пізньорадянське державне планування в умовах майже 100-відсоткової державної власності мало небагато спільного з ефективним воєнним плануванням в економіці з домінуючим приватним сектором.
З подібних причин націоналізація ключових галузей промисловості може призвести до зниження їхньої продуктивності, як це видно зараз навіть у приватно монополізованому енергетичному секторі.
Державна оборонна промисловість і до війни перебувала лише на ранніх стадіях реформування. Ситуацію рятує постачання великої кількості західного озброєння і боєприпасів.
Ще більше ситуацію рятує гіперактивність українських волонтерів у всьому світі – того самого приватного (хоч за даних обставин і неприбуткового) сектора. Якби легендарним українським волонтерам жартома поставити завдання знайти й привезти в країну ядерну зброю, за скільки днів вони б упорались?
В умовах війни склалися майже ідеальні умови істотно змінити цілу «суспільну угоду» в ставленні до приватної економіки. І як результат – розширити, а не звузити економічну свободу.
Пострадянське ставлення держави і більшої частини суспільства до бізнесу було негативним, ба, навіть ворожим. В умовах значної нерівності олігарх, бізнесмен, підприємець прирівнювались один до одного і не мали надто великої симпатії перш за все у старшої (активно голосуючої) частини суспільства. Зачіпати олігархів було небезпечно, тому «віддувалися» підприємці. Кульмінацією цього негативного ставлення останніми роками і навіть місяцями замість лібералізації був турборежимний процес фіскалізації, завдяки якому єдина невільна економіка Європи, Україна, примудрилась упасти в рейтингу економічної свободи ще нижче.
Тепер одні підприємці воюють у Збройних Силах, а інші по всьому світу шукають і знаходять бронежилети та аптечки. Рейтинг головних ворогів народу з великим відривом очолили російські окупанти. Пресувати українських підприємців, як це державні органи робили раніше, більше «не на часі». Ініціативи уряду зі зниження податків і лібералізації трудових взаємин – перші кроки в правильному напрямі.
Це має бути лише початок. Трудовий кодекс 1971 року потрібно нарешті відправити в напрямку російського військового корабля. Податкову систему теж можна докорінно оновити. Адже постійні аргументи противників таких глибоких змін, МВФ і Мінфіну, – «покажіть нам компенсатори» – більше не діють. Прогнозувати доходи бюджету нині те саме, що прогнозувати поведінку Путіна. Про які компенсатори може йтися? Україна отримає необхідні фінансові ресурси від демократичного світу за принципом «ви воюєте – ми платимо». Потрібна політична сміливість і суспільна коаліція за ліберальну податкову систему та її проєкт. Робити це потрібно швидко, доки фіскалізатори тимчасово застигли.
Віджила й «суспільна угода» щодо корупції – «ми собі крадемо, де можемо, а ви, де можете, толеруєте». Після хорватської війни суспільство закидало корупціонерів яйцями – і це було одне з найменших покарань. Основою нового суспільного договору має стати «не для того ми втратили стільки українців, щоб ви продовжували красти».
Не менш важливою є й суспільна угода щодо етики праці. В Україні, яка заледве почала процес модернізації, кумедно було спостерігати елементи «постмодерного гедонізму» з його шашличками, надспоживанням, низькими заощадженнями й інвестиціями, прихильністю до елітних брендів, короткими робочими тижнями і довгими відпустками, одночасним святкуванням і комуністичних, і релігійних свят, перенесенням державних вихідних на робочі дні…
Війна поставила на цьому жирний хрест. У найближчі роки нам усім залишається лише «кров, піт і сльози». Економіка має працювати без вихідних. Саме так героїчно й винахідливо, як працює зараз українська армія.
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
