Трасу Н‑03 прокладали не для мене. Взагалі не для людей, яким треба кудись доїхати. Її проклали, щоби по ній можна було гнати корів у сусідній лісок, ганяти на мотопідводах і виглядати з‑за воріт хати на отаких, як я, що наївно пробують дістатися цією трасою з Києва в Чернівці. Автошлях Н‑03 починається перед Бердичевом. Я вистрибую на нього і втискаю пальці в кермо. Фари виривають з темряви пунктирну криву розмітки, яка зникає під машиною. Я знаю, що відтепер усе буде інакше. Дорога хотітиме скинути машину з себе, машина хотітиме над дорогою пронестися. А я щосили триматиму кермо, аби лиш усім нам залишитися на своїх місцях.
Як мотивувати команду не збавляти темп у надскладних умовах? Дізнайтесь 25 квітня на форумі «Надлюди» від Forbes. Купуйте квиток за посиланням!
Я їду вже годину і не вмикаю Френка Сінатру, хоч коли ще не мав машини, уявляв саме це: ніч, траса, кермо і Сінатра співає про незнайомців. Але тепер їду нічною трасою без музики. Піктограма заправки блимає червоним на панелі. Бензину залишається щонайбільше на 2 км.
Цій «Тойоті» багато років. Бензин у ній завжди закінчується раптово. Коли я йшов з фірми, то майже нічого не забрав, тільки її викупив. Навіть не уявляю, як Ігорьок, мій водій, втримався не дати мені в морду. В нього все було пораховано: «Тойоту» за кілька місяців мали списати як брухт. Ігорьок не працює зі мною вже сім років. А бензин продовжує закінчуватися, наче його хтось зливає. В Ігорька був гараж на Борщазі, де можна було хімічити з машинами по‑всякому – наприклад, заправитись злитим з чиєїсь автівки бензином. Зараз Ігорьок возить когось іншого і комусь іншому говорить:
– Петровичу, та ви що, по місту не їздили? Тільки встигай заправлятися.
А може, нарешті йому попався нормальний шеф, який, поки Ігорьок зливає його бензин, встигає зливати дизпаливо з цілого автопарку. І жодного тобі контролю.
Коли я одружився з Ксюхою, Ігорьок ішов як весільний подарунок. У нового начальника дільниці, зятя самого шефа, мала бути новенька «Тойота» з водієм.
– Отакий пацан! – казав шеф, трясучи в мене перед обличчям кулаком із піднятим догори великим пальцем.
GPS‑трекер я заховав у машині за тиждень наших з Ігорьком поїздок. За пів року він показав, що ми ще не доїхали навіть з Печерська на Окружну, а витрати бензину свідчили, що зганяли до Лісабону і назад. Я пішов до шефа, але той навіть слухати мене не став.
– Так і ти зливай, синку. Або зсипай. Он в тебе для цього ціла дільниця.
Іноді мені здавалося, що моє життєве призначення – повірити, що в цій грі з украденим і проданим нічого такого немає. Всі так жили, всі грали в це. Тільки в дитинстві грали за гаражами і біля будівництва, а тепер – у гаражі і просто на будівництві. Траса Н‑03 пробує знову скинути мою «Тойоту» з себе. Попереду, мов острів світла серед порожньої темряви траси, виринає заправка. Я завертаю.
– П’ятий звичайний,– кажу сонному заправнику. Він відкручує кришку баку. Під лампами денного світла його обличчя здається сірим. Може, він тут місцевий «Ігорьок» і теж знає, що можна скрутити й злити.
Касирка пробиває бензин і пропонує хот‑дог і «вашу улюблену каву».
Моєї улюбленої у вас немає. Таку варить Жека: у джезві, на газовій плитці. Не додає ані молока, ані кориці, ані цукру. Просто сипле більше кави.
Зараз Жека спить. Завтра о 8:00 вони з Кирилом ідуть у школу. Перший клас. Доросле життя. Нічого хорошого. Вони обидва ще не знають, що рівно о 7:40 я заїду в двір їхньої багатоповерхівки. Вони саме виходитимуть з під’їзду. Кирило побіжить до мене, я підніму його на руки, він попросить опустити його на землю, хоча насправді цього не хотітиме. Жека удасть, ніби не здивована. Ніби все так і мало бути. Ніби ніч з 31 серпня на 1 вересня для цього і створена, щоб її одружений коханець нісся трасою Н‑03, аби зранку відвести їхнього сина в перший клас.
– Картка чи готівка?– запитує касирка.
– Готівка,– кажу я і тягнуся по гаманець до кишені. Кишеня порожня. Я згадую, що гаманець лишився у мого сина Олега, який учора попросив у мене 200 грн.
– Сорі, картка,– кажу до касирки.
Коли народився Олег, я був поглинутий роботою. Шеф саме тоді віддав мені козирну дільницю. «Будівництво житлового комплексу з підземним паркінгом, офісними приміщеннями і лаунж‑зоною на даху»,– було написано на паспорті об’єкта. У цьому комплексі я прожив безвилазно три роки. Не встиг отямитися, як син підріс. Коли я вперше лишився із ним сам на цілий день, то виявив, що нічого про нього не знав. Не знав, що він не любить сквери і м’ячі. Не знав, що робити, коли в нього псується настрій. І ще менше знав, що він любить і як із ним радіти. Я почував вину і сором. Бо ж справді соромно питати у власного сина, чим він цікавиться. Зараз йому 10, часом він просить у мене 200 грн, і я вдаю, ніби розумію, куди він їх витрачає.
Може, плюнути на все, повернутись додому і самому відвести його сьогодні до школи? Чи забрати в обід, нагодувати бутербродами. І нарешті проводити час із сином, говорити, не втрачати часу.
Я ніколи не розраховуюсь у Новодністровську карткою. Не хочу залишати слідів. Я їду в Київ по гаманець. Сідаю за кермо і рушаю до розвороту. За пів години ми з «Тойотою» мчимо в бік Києва. За Бердичевом траса Н‑03 закінчується і починається Е‑583– машина вітає її як рідну. Я відкриваю вікно.
Я любив ту козирну дільницю, що віддав шеф. Вона була в центрі. Раз на тиждень діставався туди пішки, а не машиною. Це був день без Ігорька, але і в такі дні мене зустрічав начальник зміни Понтій. Насправді його звали Іван Глібенко. Навіть у дні, коли я приходив пішки, Понтій зустрічав мене словами:
– У твоєї тачки від «Тойоти» тільки назва.
І додавав зі знанням справи:
– Японець має бути новим.
І в Понтія дійсно щороку був новий японець. А ще він ніколи не ходив на роботу в кросівках і джинсах. І мені радив.
– Ти б теж у костюмі і краватці ходив, бо хлопці тебе поважати не будуть,– говорив він.
Я пропускав пораду повз вуха: одяг нічого не змінив би, хлопці поважали лише Понтія. А на одній дільниці так багато поваги до начальства не вміщається. Він приходив у сірому з відблиском костюмі і довгоносих туфлях, цибав на носочках до самої побутівки, там перевзувався в гумові чоботи, вбирав фірмову зелену жилетку, але якимось дивом навіть тоді не втрачав своєї ваги і впевненості. Бетонозмішувачі завжди приїздили до Понтія вчасно, арматура не іржавіла, палі трималися міцно, в котловани ніхто не падав. Одним словом, все було якнайкраще. В обід він обходив усіх, у когось пригубляв горілку і пробував сало, когось пригощав своїм контрабандним швейцарським «Філіп Моррісом».
Коли вперше Понтій заговорив зі мною упівголоса про мужика, якому б треба позичити наші вантажівки на кілька днів, я одразу зупинив його. Друга розмова була про дизельне паливо, яке ще не скінчилося, але було б добре замовити нову партію. Я знову відмовився.
Третю розмову, про шини, він зі мною вже й не починав. За кілька тижнів до закриття дільниці в Понтія з’явився четвертий японець, а мені зателефонував начальник ірпінської ДАІ. Одразу чотири наші вантажівки, пришиті за документами до Обухівського району, потрапили в ДТП в Ірпені. Моя доповідна, з табличками й графіками, про реальні втрати та потенційні прибутки, так і лишилася в шефа на столі не відкрита. Шеф стиснув руку в кулак, підняв угору великий палець і сказав:
– Понтій– отакий мужик!
З відкритих вікон машини до салону лине темрява і запах дозрілої кукурудзи та соняха. Важкими хвилями накочується сон. Я звертаю на чергову заправку і прошу у чергової касирки кави.
Вона пробиває капучино, висовується у віконце і кричить: «Корицю додайте! Безкоштовно».
Це Ксюхина звичка– присипати погану каву корицею. Вона завжди присипає чимось запашним речі, що їй не подобаються. Тож у нашому сімейному житті майже не лишилося нічого не присипаного й не підсолодженого.
У перший же робочий тиждень шеф затягнув мене на футбол. Він дуже хотів мати свій футбольний клуб. Але купити зміг тільки доволі паршивий. Того дня наш клуб грав із ще гіршим.
Ксюха теж прийшла на гру. Спортзал був схожий на шкільний. З великими вікнами у верхній частині, завішаними сітками. З одного боку ряд шведських драбин. З іншого – триярусні трибуни із пластиковими сидіннями. Пахло сумішшю чоловічих одеколонів, поту і масляної фарби.
– Наш новий інженер,– представив мене Ксюсі шеф.– Отакий пацан!
Але великий палець догори чогось не підняв. Узалі було прохолодно. Ксюха була в приталеному бежевому пальто. Червоний шалик у тон помаді, біляве волосся зібране у хвіст. Золота сережка з білим камінцем чомусь тільки в одному вусі.
Щойно шеф відвернуся, Ксюха легенько штовхнула мене в плече і показала блискучу флягу:
– Якщо робити по ковтку щоразу, коли тато казатиме «Дебіли безногі!», то напитися можна ще до кінця першого тайму,– всміхнулася вона.
– Коньяк?
– «Фінляндія»,– відповіла Ксюха.– Завжди додаю трохи для аромату.
Я часто уявляв, як усе змінюю. Звільняю Ігорька і змушую Понтія відшкодувати збитки
Я тоді ще не знав, що нічого не було випадковим – ані футбол, ані Ксюха, що сиділа поруч. Просто шефу була потрібна своя людина. А Ксюха хотіла жити багато і щасливо, а все гірке щоб можна було присипати корицею. В них обох нічого не вийшло.
Я й далі любив, коли горілка пахне хлібним м’якушем, а не корицею. А крадіжки волів називати саме крадіжками, а не «успішним бізнесом». Ксюха цього вперто не помічала. Просила у батька для мене нові дільниці, де можна було б красти цемент та дизпаливо.
Я часто уявляв, як усе змінюю. Звільняю Ігорька і змушую Понтія відшкодувати фірмі збитки. Уявляв, як він продає всіх своїх японців, переходить на «Приму» і вносить готівку в касу. Але в реальності я підписував дорожні листи Ігорьку. Але вантажівки з моєї дільниці не їздили наліво, і ще я попросив акції компанії у шефа в обмін на те, що забуду про ДТП в Ірпені. Шеф погодився. Ніхто з акціонерів навіть не помітив. Я був незручний. А шеф завжди знаходив спосіб позбутися того, що заважає або не приносить прибутку. Так моя «Тойота» вперше опинилася на Н‑03. Ігорьок відвіз мене в Новодністровськ.
Я роблю ковток кави, що встигла охолонути. На вказівнику, що промайнув за вікном, я з подивом читаю напис «Бердичів». Я рухаюся до Жеки і Кирила. За кілька хвилин траса Е‑248 знову стане трасою Н‑03. Але я маю повернутися в Київ.
Новодністровськ виявився схожим на одну велику будівельну фірму, яку відкрили в 1970‑х, а в 1990‑х приватизували за всіма законами жанру. В центрі міста контора, прийти до якої є лише два приводи– День будівельника і день зарплатні. В обох випадках бажано прийти в чистому і тверезим, ну а повернутися вже як пощастить. Найкращим місцем тут була побутівка. В ній пахло цигарками, чорним хлібом з часником і теплим одягом. Підходити до неї треба обережно, інакше можна замаститися глиною або незастиглим цементом. Саме тут я вперше побачив Жеку. Табельницю. Її руде волосся було єдиною яскравою плямою на сірій дільниці. Вона посміхалася:
– Заходьте. Я зробила вам стіл.
Стіл стояв біля вікна. За ним виднілося величезне місцеве водосховище, оточене кам’янистими пагорбами. В жерстяному стаканчику з‑під оливок стирчали гостро наточені олівці.
Жека протислася за мною до побутівки і витягла з‑під стола порожню картонну коробку.
– Сюди складайте взуття. А тут,– вона відкрила найбільшу шухляду столу, – рації та електроди – перевіряйте їх зранку та ввечері.
У побутівці не працювали чайник і лампа. Я попросив Жеку купити нові, залишив грошей. Зранку чайник кип’ятив воду, а лампа світила. Майже всі гроші лежали на столі.
– Їх можна було просто поремонтувати, – сказала Жека.
Так я дізнався, що полагодити можна майже все. Окрім айфона, який я впустив у незастиглий бетон. Через пів року Жека поїхала до Чернівців – дізнаватися, хлопчика вона чекає чи дівчинку.
Олег, звісно, відмовиться йти зі мною до школи, але я зможу його зі школи забрати й запитаю, куди він витратив 200 грн, які просив у мене. А з Кирилом теж обов’язково піду до школи – 3 вересня чи 5‑го. Нічого ж сакрального не відбувається саме 1 вересня.
– Петровичу, ви наче і не здичавіли, – Ігорьок був певен, що заслання в Новодністровськ зробить з мене нову людину. І шеф теж. Я мав зрозуміти, як це – працювати там, де все, що можна злити, зсипати і відправити наліво, зсипали і відправили до мене. Пів року без GPS‑трекерів і моїх запитань усім мали піти на користь. І найбільше мені.
Десь на столі в шефа вже лежав паспорт нової козирної дільниці, можливо, навіть із вертолітним майданчиком. Там на мене вже чекали «отакі хлопці», з якими можна було й далі зливати і зсипати.
– А пам’ятаєте ті компресори, що зламалися, ще як ви з Понтієм працювали? – питав Ігорьок. – Ви ще їх хотіли на брухт віддати, а Понтій сховав. – Ігорьок любив нагадувати, що Понтій умів ховати від мене навіть великі речі.– Так от, він їх подарував місту, а місто йому за це – годинника і звання почесного громадянина. А оце вчора ті компресори виставили на тендер. Наче якийсь дурник купить.
Я згадав коло світла, яке падало на мої документи від старої настільної лампи в новодністровській побутівці. Як шипів, закипаючи, чайник. Як Жека заливає окропом каву. Ніякої кориці.
– Речі підлягають ремонту,– хотів я сказати Ігорьку, але промовчав.
Після аукціону я привіз свій компресор на нову козирну дільницю, ту, де був навіть вертолітній майданчик.
Він лежав біля паркану разом із залишками риштування. Я приходив до нього щодня. Був йому механіком, електриком і пневматиком. Приводив до нього майстрів, вони хитали головами і йшли геть. Перекладав з англійської інструкції та статті, не вилазив із сайтів продажу вживаної техніки. І зрештою компресор заторохтів і видав бажані вісім барів тиску.
Першим на мою об’яву відгукнувся Роман.
– Фундамент розіб’єте?– запитав він, не вітаючись.
Я причепив компресор до «Тойоти» і погнав на залізничний вокзал. Чувака на молоток я знайшов між дев’ятою і десятою платформами, його звали Гоша і в Київ він приїхав із Богуслава. За пів години ми з Гошею і компресором були у Романа. Поверхня фундаменту була бліда і потріскана, я подумав про пісок і гравій, яких тут явно було замало, і подумки передав привіт Понтію. Гоша із залатаною машиною перетворював дизпаливо на стиснуте повітря, запускав відбійний молоток і трощив фундамент. Роман тис нам руки, просив Гошу нарадити нових заливників, а мені обіцяв бути пильним з піском і гравієм.
А далі закрутилося. Роман дав мій телефон Георгію, Георгій – Миколі, Микола – Тетяні, а та – своєму чоловіку Бенджаміну. Виявилося, в цьому світі надто багато бетону, зробленого з порушеннями стандартів. Учотирьох– з Гошею, «Тойотою» і компресором – ми ганяли по селах і містечках. Працювали навіть у вихідні і великі релігійні свята. Аж поки я не пішов з фірми, залишивши вертолітний майданчик недобудованим. Подарував свої акції Ігорьку і викупив стару «Тойоту».
Я зрозумів, що потрібні ще люди, коли з’явився Павло. Бетон у Павла був звичний – блідий і крихкий, але Павло поспішав. Я зрозумів, і ми розбили стіну без передплат. Гроші мали прийти за тиждень, але за тиждень грошей не було, а телефон Павла повідомляв, що цей номер не обслуговується. Так з’явився юрист Лев, механік Льоня, а разом з ними офіс і адміністраторка Саша, студентка філології.
Ми росли швидко. На роботу ходили в джинсах і кросах, не курили «Філіп Морріс» і не купували щороку нового японця. Компресорів стало п’ять, потім 10, а потім 20. Цього разу компресори були нові. Гоша керував цілою бригадою чуваків на молотках. Я читав лекції у бізнес‑школах про ремонт як бізнес‑мислення. Але головне було інше. Ми не грали в старі пацанячі ігри – ані в гаражах, ані поза ними. Не зливали чуже дизпаливо і не шукали, хто підпише нам липові дорожні листи. Ми розвивалися, бо приносили користь. Навіть якщо вона була схожа на блідий бетонний пил.
Я завертаю на чергову заправку, прошу подвійне американо. Вчора на моєму рахунку опинився $1 млн. Я їхав додому з незнайомим відчуттям у легенях. Наче хотілося ковтнути побільше повітря або голосно закричати.
Ксюха зустрічала мене в сукні з оголеними плечима. На вечерю була телятина, що пахла анісом і розмарином.
– Дивись, – вона підсунула мені телефон, я побачив фото великої двоповерхової квартири на Новопечерських Липках. – І скільки така коштує? – $1,5 млн. Мільйон у нас є, ще 500 000 дасть тато,– додала Ксюха.
Я знову відчув бажання глибоко вдихнути або голосно закричати.
Замість квартири я куплю найкращий у країні автокран за $1 млн. Відкриються нові горизонти
Капот моєї «Тойоти» все ще дивиться в бік Новодністровська. Я повільно сьорбаю каву і відтягую момент, коли розвернусь на Київ. Раптом глибоко вдихаю і починаю голосно сміятися, усвідомивши, що більше не пливу за течією, а будую своє життя так, як хочу.
Замість квартири на Печерську я куплю найкращий у країні автокран. Він коштуватиме рівно $1 млн. На моєму рахунку буде порожньо, але для нас із Левом, Льонею і Сашею відкриються нові горизонти.
Я більше нікуди не звертатиму і мчатиму до Новодністровська решту ночі.
Сінатра співатиме про свій шлях. Я проїжджатиму магазини та заправки, де з автоматів тече погана кава, побачу корів, що виходять пастися там, де траса Н‑03 перетворюється на трасу Р‑24. Я встигну. Як і планував, зарулю у двір якраз тоді, коли Жека зКирилом вийдуть з під’їзду.
Ілюстрації Михайла Александрова.
Опубліковано в пʼятнадцятому номері журналу Forbes (листопад 2021)
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
