Категорія
Життя
Дата

Андрій Любка. Міфодизайн | Fiction від Forbes

Усе одразу пішло не так.

Він запросив її на зустріч до себе в офіс, щоб показати продукт і обговорити рекламну кампанію, але на домовлену 14:00 вона так і не з’явилася. Він чекав, бо знав, що в Києві можливі затори, до того ж мав купу дрібних справ на виробництві. Але навіть о 16:00 секретарка мовчала – виходить, ніхто не приїхав. 

Вона кляла все на світі, бо GPS добрячу годину крутив її передмістями Броварів, але за вказаною адресою ніякого офісного центру не було. Тільки промзона, старий бетонний паркан та якийсь газон із розсадою. Офіси мільйонерів мають не такий вигляд, у цьому вона була впевнена. 

Вона десять разів йому надзвонювала, але ніхто не піднімав слухавку. «Це якийсь кінчений розіграш, з мене просто насміхаються, тут десь мусить бути прихована камера!» ‒ лаялася вона, зупинивши автівку на узбіччі біля стели з написом «Бровари». 

«Більше ніколи не запрошуватиму на роботу дітей своїх друзів, це завжди вилазить боком», ‒ думав він, спостерігаючи, як телефон вібрує на столі. Номер був невідомий, а такі дзвінки він принципово не приймав. Учора, отримавши номер від її батька, він подзвонив і призначив зустріч, але забув записати в пам’ять телефону ім’я.

***

Атмосфера була напружена. Він хоч і вибачився вчора кілька разів, та осад усе одно лишився. Але вона приїхала ще раз – і цього разу охоронець відчинив перед нею масивні ворота, що вели в нетрі совєтської промзони. Вчора вона саме перед ними й стояла, навігатор усе правильно показував, просто ніде не було вивіски.

У великому кабінеті, що геть не пасував до навколишніх складів і цехів, їх сиділо троє. Юрій, 62, власник бізнесу, який запустив новий продукт і шукав способи вийти на ринок; Євгенія, 24, PR-менеджерка із західною освітою, яка лише нещодавно повернулася в Україну з навчання; і права рука боса Володя, 40, який керував виробництвом і усіма супутніми бізнесами, прибутки з яких дозволили шефу вигадати собі нову «іграшку». 

‒ Це унікальний продукт, який більше ніхто в Україні не виробляє, – сікера, ‒ сказав Юрій, взявши в руки пляшку зі столу. ‒ Ми запустили завод з виробництва сікери торік, два місяці тому отримали алкогольну ліцензію, на складі маємо 20 000 пляшок і готові виходити на ринок. Сподіваюся, ви нам у цьому допоможете.

Євгенія уважно дивилася то на Юрія, то на пляшку вина в його руках. Мала перед собою на столі чорний записник, але навіть не встигла його розгорнути: думала, почнуть із кави і більш широкого вступу. Обличчя її було зосереджене і напружене. Вона ще ввечері, ображена за непорозуміння з адресою, вирішила, що поводитиметься підкреслено холодно і максимально професійно. Юрій, якому досі було ніяково через учорашню ситуацію, замовк і уважно дивився на Євгенію. Вона сиділа в медичній масці, і це його бісило. «Вважає нас заразними, зверхня, як і її батько», ‒ промайнуло йому в голові. 

‒ ТЗ просте: в нас є новий продукт, про який в Україні ніхто не знає, він якісний і має великі перспективи, його треба грамотно вивести на ринок. Ми вирішили залучити фахівця зі сторони, бо наші рекламники трохи не в темі. Наш основний бізнес – садовий, ми торгуємо рослинами вже 20 років, тому реклами як такої і не потребуємо. А тут новий алкогольний напій, що згадується в Біблії, але люди про це не знають, бо її тепер мало хто читає.

Володя вмів говорити коротко, чітко і ясно. Завдяки цьому він і став правою рукою Юрія. 

«Та це якісь свідки Єгови, я тепер буду рекламувати Біблію», ‒ подумала Євгенія і вкотре втішилася тим, що на ній маска, через яку не видно емоцій. Тепер була її черга вступити в розмову, тому вона розгорнула блокнот, вписала туди сьогоднішню дату, а тоді підняла очі на співрозмовників і промовила:

‒ Дякую за запрошення. Я впевнена, що все вийде. Але для цього мені треба заглибитися в тему, тоді я зможу сформувати справді сильну рекламну кампанію. 

‒ А, ну це взагалі без проблем, ‒ сказав Юрій і взявся відкорковувати пляшку. ‒ Пити сікеру треба зі скляних келихів, бо це дуже вишуканий, благородний напій. Я вам так скажу: якщо навіть найкраще вино випити з пластикового стаканчика, то в нього буде смак шмурдяка. Келих – половина успіху.

‒ Та що ви, я за кермом! ‒ гарячково випалила Євгенія, яка щодалі ніяковіла, бо здавалося, що вона потрапила в компанію якихось стрьомних і не зовсім адекватних дядьків.

‒ А як ви збираєтеся рекламувати сікеру, якщо її навіть не спробуєте? ‒ здивувався Володя.

‒ Мені не обов’язково вдягати підгузки, щоб вигадати для них успішну рекламу. Чи ви думаєте, що лікар також мусить перехворіти на всі хвороби, які лікує? ‒ дещо різко відповіла Євгенія.

‒ Нічого страшного, ми вам усе запакуємо і ви вдома спокійно продегустуєте, а тут можна просто понюхати, пригубити, ‒ Юрієві самому було дивно, що він говорить так ввічливо, бо з підлеглими зазвичай був безпардоннішим; але він пообіцяв її батьку, який колись його врятував від банкрутства, що все буде добре, тому щиро намагався дотримати слова. 

‒ Думаєте, я вина не пила? Я все розумію і знаю, ‒ примирливим тоном запевнила Євгенія.

‒ Так це не вино, в тому й суть! Це наша основна проблема – пояснити людям, що це зовсім інший напій! Він тільки має такий вигляд, бо фасується у винні пляшки. Але насправді це напій з меду, продукт медового бродіння з додаванням натуральних соків, без граму спирту і хімії. Сікеру знали ще в біблійні часи, про неї згадують в епосі про Гільгамеша, тоді цим словом називали алкогольні напої не з винограду, але спрощено й справді можна сказати, що сікера – це вино з меду, ‒ Юрій проторохтів ці кілька речень без зупинки й нарешті стало помітно, що він «горить» своєю темою.

Євгенія швидкими рухами робила записи у своєму блокноті. Русяві кучері спадали з похиленої голови на очі і тепер разом з маскою повністю закривали обличчя. Вона гарячково думала, продовжуючи виводити безсенсовні каракулі в блокноті. Не знала, що сказати, бо підготувала вдома кілька заготовок, але всі вони були недоречні. Батько розповів їй, що товариш запустив серію нового вина, і вона ще до зустрічі почала накидати собі ідеї для реклами вина. А тут виявилося, що їй треба просувати біблійні напої.

Вона боялася сказати якусь дурницю і видати те, що не впевнена у своїх силах. Її роздирав «синдром самозванки», доньки успішного батька, прізвище якого в ділових колах було настільки переконливим, що заважало Євгенії відчути себе повноцінною людиною, яка і сама чогось варта. Це він, татко, відправив її закінчувати магістратуру у Франції, а тепер знайшов їй першу роботу після повернення. Якби не клятий коронавірус, вона б спокійно залишилася в Парижі і тихо працювала, сама на себе заробляючи й будуючи таку-сяку кар’єру. Там батькове прізвище ніхто не знав і вона була просто собою, а не чиєюсь донькою. Зрештою, вона вивчала культурологію і основи арт-бізнесу, мала б працювати на аукціонах і перепродувати приватні колекції, це тільки батькам вона спрощено пояснювала, що вчиться на рекламі. І що тепер – сидить у Броварах, занотовуючи в куплений у Луврі блокнот якусь маячню про вино без винограду.

‒ Якщо ви хочете, щоб покупець сприйняв напій як особливий, то його не треба було розливати у винну пляшку, бо одразу спрацьовує аналогія – і спрацьовує вона проти нас, ‒ Євгенія рухалася по тонкій кризі, тому обережно висловила думку, що не зовсім стосувалася теми, але їй сподобалося, як на автоматі вихопилося слово «нас». 

‒ Абсолютно! Ви на 100% праві! Але річ у тім, що робити кардинально іншу пляшку – не для вина, горілки чи пива – коштувало б нам більших грошей, яких наразі немає, бо все з’їло виробництво, тут лише італійського обладнання на €700 000. Крім того, з новою пляшкою були б проблеми з пакуванням і логістикою, адже це неформатний товар, супермаркети не знали б, на які полиці його ставити. Тому принаймні поки що ми зупинилися на класичній винній пляшці. Нам подобається ця аналогія, і ми комфортно себе будемо почувати у ціновій політиці якісного вина: наразі плануємо ціну в 200 грн за пляшку, ‒ Володя добре орієнтувався у всіх нюансах. 

‒ Одразу видно, що ви професіонал: починаєте з дуже глибоких і неочевидних питань, от що значить закордонна освіта! ‒ Юрій підняв брови і переможно глянув на Володю, який ще два дні тому, коли почув, що на роботу запрошують доньку якогось шефового товариша, відреагував дуже скептично. Ще й додав, що французькі дипломи нам до одного місця, бо ринок у нас працює зовсім по-іншому. 

‒ Не професіонал, а професіоналка, ‒ трохи роздратовано подумала Євгенія, але вголос сказала інше: «Розкажіть, як вам спала на думку ідея виготовляти сікеру, чому з мільйонів бізнесів ви обрали саме цей? Розумієте, особисті історії найкраще формують довіру в споживача».

Юрій глянув на Володю, шукаючи в ньому підтримки, але той не збирався нічого говорити. На мить запала мовчанка. Юрій не знав, з чого почати, і механічно потягнувся за келихом, у який півгодини тому налив бордової сікери для Євгенії. Замислений, він зробив кілька ковтків і заговорив: 

‒ Я рибалка. 15 років тому купив собі стару хату в селі на Черкащині. Унікальне місце: Рось впадає в Дніпро, риби ‒ хоч греблю гати, а енергетика! Не просто так це село називається Хрещатик. На додаток до хати йшла невелика пасіка, яку доглядав колишній власник. Я цим не цікавився, навіть насміхався, бо з часів Ющенка пасічники мені здавалися трохи інопланетянами. Але я така людина, що не можу дати чомусь пропасти, люблю порядок. Тому почав доглядати за пасікою, навчився потроху, втягнувся і прокайфував. Це велике мистецтво. Так у мене з’явився власний мед, який я дарував друзям, бо що ще з ним робити?

Паралельно собі думав про те, що меду треба дати друге дихання. Ми ж у світових лідерах з експорту, в нас майже півмільйона пасічників на країну! Але продаємо його дешево, як сировину. Можна вирощувати й продавати зерно, а можна з нього робити макарони і продавати вдвічі дорожче. Я шукав, де можна вигадати додану вартість на мед. Так і вигадав, що треба робити напої, але не банальну медівку, а щось вишуканіше і дорожче. Знайшов інформацію про сікеру, біблійний напій, продукт чистого бродіння меду, який любили наші князі.

‒ Супер, ‒ прокоментувала Євгенія, не відриваючись від блокноту. ‒ Екопродукт, подих століть, реконструйований рецепт часів Київської Русі. Це мені починає подобатися! 

‒ Та ні, ‒ розсміявся Юрій, ‒ нічого ми сильно не реконструювали, це продукт бродіння, як брага. Різниця в тому, що ми додаємо до нього натуральні соки ягід і витримуємо один рік. Український мед найдешевший у світі, а перероблений таким чином він починає приносити більше прибутку. Чистий бізнес. Князі пили сікеру, бо тоді винограду тут ще не було, а вино було дороге і постачалося з перебоями. Словом, князі тут ні до чого. 

‒ Ще й як до чого, ‒ перебила його Євгенія, в голові якої поволі почав народжуватися цілісний бізнес-план. ‒ Князі тут ключові, саме вони й будуть продавати нам сікеру. Українці люблять пишатися, а тут така нагода: відродження давніх традицій, наші славетні князі, кожен захоче мати таку пляшку на столі. Я б узагалі князя Володимира на етикетку поставила. 

‒ А чому саме Володимира? ‒ поцікавився Володя. 

‒ Бо він найвідоміший, є на двох гривнях, ‒ по-дитячому безпосередньо відповіла піарниця. 

‒ Він на одній гривні, ‒ виправив її Юрій, ‒ але річ в іншому: я б не хотів таку асоціацію з князями, бо в нас інша фішка. Це одне з найбільш сучасних виробництв в Україні, італійська технологія, цистерни, кожна деталь досконала – я вгатив у цей завод $1 млн – практично все, що заробив на садовому бізнесі. Це найбільша промислова медоварня в Європі, більші є тільки в Америці. А ми маємо тут, у Броварах. Це реально гордість для країни. І хочеться підкреслити, що це суперсучасне виробництво, нанотехнології, космос. Так ця сікера може стати модною. 

‒ Модерн, опертий на класичний, древній фундамент, ‒ доповнила його Євгенія, вперше використавши фразу зі свого культурологічного минулого. ‒ Ми так і будемо рухатися, але треба додати чогось особистого, трохи драми, це чіпляє людей. Я зараз накидаю трохи думок, це все просто ідеї в повітря, пропоную покреативити. Це називається міфодизайн. 

По-перше, ви не просто так купили ту хату в Хрещатику, а для того, щоб зберегти сільську українську хату-мазанку. Або не так: купили, бо посварилися з дружиною і хотіли на ціле літо втекти в якусь глушину, ловити рибу й думати про те, що у вашому житті пішло не так. Це супер: самотній чоловік, нещасний, який переосмислює своє життя і в цьому процесі народжує якусь круту ідею для бізнесу. Це буде родзинка ваших інтерв’ю! Хай вас жаліють, хай вами захоплюються!

Можна ще додати фарб: та ваша хата згоріла, бо ви з друзями-рибалками пиячили з горя і вогонь з мангалу перекинувся на хату. Ви були змушені переночувати на вуликах, і саме тієї ночі під гудіння бджіл ви вигадали сікеру! Геніально!

Або ще краще: вам наснився князь, який пив щось із золотого кубка, а навколо нього літали бджоли! Ви спитали, що він п’є, а він сказав, що сікеру, і уві сні розказав вам древній рецепт! Я вже бачу ролик: за дубовим столом у замку сидить князь, горять свічки, на столі повно наїдків, а він робить кілька спраглих ковтків і потім вдоволено витирає вуса рукавом.

А паралельно можемо запустити чутку (не від вас, не від компанії, а збоку), що сікера – не просто екопродукт, а вона ще й очищує організм, виводить токсини і… впливає на фертильність! Так, бо нам треба залучити й жінок, чоловічого ринку замало, жінки теж мають хотіти цієї сікери. Якийсь історик дасть інтерв’ю, що в княжі часи жінки помірно, але систематично пили сікеру, бо після неї, як тоді вважалося, легше завагітніти, народжуються хлопчики або навіть двійнята. Тому княгиня завжди мала на столі пляшку сікери. Звучить як маячня, я розумію, але саме це й продаватиме ваш продукт. Хтось купить, бо смачно, хтось, бо хоче бути як князь, жінки купуватимуть, щоб завагітніти, от вам і ринок! Я б ще додала трохи біблійних мотивів, хай священики зацікавляться, їх багато, це теж цільова аудиторія. Ну, що скажете?

Євгенія переможно подивилася на Юрія, а потім перевела погляд на Володю. Володя теж переможно глянув на Юрія: мовляв, я ж попереджав. Юрій цього не помітив, бо втупився в свій келих. Запала мовчанка. Євгенія думала, що замовники переварюють її геніальну пропозицію. Замовники думали, як би найбільш делікатно завершити цю розмову. 

Юрій уявляв, як на нього подивиться дружина, коли він розкаже їй, що в рекламі сікери буде вусатий князь. Вона вже дивилася на нього так, коли два роки тому він розповів їй про ідею збудувати завод з виробництва сікери і вкласти в нього $200 000. Тоді він свідомо применшив цифру, щоб не шокувати дружину, хоча сам розраховував на цифру приблизно в $400 000. Коли сума перевалила за мільйон, а сікера ще навіть не з’явилася на полицях магазинів, він говорив з дружиною про все, крім заводу. Знав, що це небезпечна тема. Але Юрій вірив у свою справу і був упевнений, що вона вигорить. Дружина, знаючи свого чоловіка ще зі студентських часів, теж була впевнена, що в нього все вдасться, але якийсь внутрішній неспокій не покидав її.

‒ Знаєте, Євгеніє, я мушу переспати з цією ідеєю. Мені треба все детально обдумати, повільно, – зважуючи кожне слово і намагаючись приховати роздратування, почав Юрій. ‒ Ви запропонували дуже революційну ідею. Я не готовий так одразу її схвалити. Ми думали про більш традиційну рекламу: показати, що це чистий мед, без спирту й цукру, натуральний продукт. Що від нього не п’янієш, а хмелієш, похмілля нема, що він узагалі корисний. Що в нас дуже сучасне виробництво, що ми піонери медоваріння в Україні, що сікера може стати візитівкою нашої країни. В когось є вино, хтось відомий пивом, горілку приватизували наші північні сусіди, а тут була б фішка – натуральна, з меду, якого в нас море. Національний напій! Я розумію, що це дуже консервативно, тому ми й хотіли найняти профі, щоб нам порадили щось дієве. Але не знаю, чи я хочу заходити аж так далеко: розказувати, що був самотнім чи сварився з дружиною, тому купив хату. З мене друзі будуть сміятися, а жінка взагалі вижене і доведеться таки спати на вуликах. З князем ‒ це вже цікавіше, але теж мушу взяти паузу на роздуми.

‒ Так, із князем краще, але я б усе-таки радив брати Ярослава, а не Володимира, так продажі будуть більшими, ‒ Володя говорив серйозно, але водночас саркастично, в його словах було приховане знущання, яке він дозволив собі тільки тоді, коли відчув, що шефові ідея Євгенії теж не сподобалася. 

‒ Як скажете, мені не принципово, хто це буде – Володимир чи Ярослав. Та хоч Святополк! ‒ усміхнулася під маскою дівчина, впевнена, що контракт у неї в кишені. 

Юрій рішуче підвівся, даючи знак, що нараду закінчено і час повертатися до роботи. Взяв зі столу пакунок із пляшками сікери і передав Євгенії. 

‒ Дуже дякую, ось вам для домашньої дегустації. Обов’язково передавайте привіт батькові. А я все обдумаю і днями вам передзвоню, ‒ прощався Юрій. Він знав, що не запише її номер у пам’ять свого телефону. 

Ілюстрації Михайла Александрова.

Опубліковано в дванадцятому номері журналу Forbes (липень-серпень 2021)

Матеріали по темі
Попередній слайд
Наступний слайд
Новий Forbes вже у продажу

Новий Forbes вже у продажу

Рейтинг зарплат | 15 найкомфортніших банків