25 лютого один з найкращих режисерів України Ахтем Сеітаблаєв буквально стер кінематографічні плани (з білої дошки) – до кращих часів. З другого дня вторгнення він у ЗСУ. Нині працює керівником служби зв’язків з громадськістю 241-ї ОБТрО. Креативність та війна: що це за сплав?
Зараз пам’ять – досить хибна штука. Вісім місяців упевнено казав усім, що проспав початок війни. Недавно згадав, що взагалі не спав у ту ніч.
23 лютого в Кримському домі був захід до роковин убивства Номана Челебіджіхана. Це кримський татарин, який у 1917 році був обраний головою уряду Криму. Його вбили більшовики. Ще проходив зимовий кіноринок ОМКФ. Ми представили трейлер стрічки «Мирний-21» – історії луганського прикордонного загону.
Фільм знімали у військовій частині у Василькові восени 2021-го. 24 лютого у місце, де створювали більшість стрічки, прилетіли авіабомби. Потім ми приїхали й бачили ці вирви в асфальті. Військовий оркестр частини грав гімн із присвятою нашому другові, актору Паші Лі. Для нього роль у «Мирному-21» стала останньою – він загинув 6 березня в Ірпені. Багато чого сплелося.
Прем’єра «Мирного-21» мала відбутися в День українського прикордонника, 30 квітня. Зараз готуємо її на 22 лютого, напередодні річниці вторгнення.
27 лютого 2014 року я був у Криму. Прокинувся, пішов придбати щось на сніданок. Я тоді не дуже добре пересувався – впав з коня на зйомках «Хайтарми», провів у лікарні пів року і заново вчився ходити. Вийшов і розумію: я один посеред міста. Жодної людини, жодної машини. Бачу, хтось визирає з-за будівлі. Пішов у той бік. Стоять міліціонери й люди у напіввійськовому одязі. Запитав: «Що відбувається?» Я знав, що, тільки не хотів повірити. Міліціонер на мене подивився: «Скоро узнаете, что происходит». Було зрозуміло, що він отримує насолоду.
Зачіпає, коли чуєш, що ТрО – анархісти на блокпостах. Це українське явище народної армії, яке може бути надпотужною силою та виробляти креативні речі.
Ахтем Сеітаблаєв режисер
24 лютого нагадало мені цей епізод. Безпорадність, безсилля, неготовність сприймати реальність та діяти в ній. Стільки разів збирався купити зброю, навчитися стріляти – і завжди «завтра». Маючи стільки друзів серед військових, не спромігся цього зробити.
Вранці 25 лютого ми з моїм товаришем Олексієм Тритенком поїхали шукати, де записатись у добровольці. Одного разу я вже не зміг бути там, де хотів би. Зараз, дякувати Всевишньому та лікарям, стан інший. Я можу бігти. Не від ворога, а поруч із побратимами.
Того ж вечора ми були на перехресті Пущі Водиці та Гостомеля. Відбулася ротація, мене призначили в.о. пресофіцера батальйону. За 10 днів фото наших бійців з’явилися у Reuters, New York Times, The Guardian. Ми їздили, знімали. З початку квітня перемістилися до Миколаєва, де були до липня. Потім мене призначили в.о. керівника служби зв’язків із громадськістю бригади. Зараз маю сформувати кілька знімальних груп, аби зробити документальний серіал про ТрО.
ТрО – добровольці, їх не тягнули за руку у військкомат. В одному окопі можеш зустріти кулеметників, з яких перший – доктор наук, а другий – слюсар ЖКГ. Вони нещадно тролять одне одного, але коли співпрацюють, це неймовірно.
Зачіпає, коли чуєш, що ТрО – анархісти на блокпостах. Це українське явище народної армії, яке може бути надпотужною силою та виробляти креативні речі. Коли вони роблять апгрейд якогось гаджета на твоїх очах, а не в лабораторіях Кремнієвої долини – це гордість на рівні дива.
Гарне кіно – інструмент пропаганди здорового глузду.
Ахтем Сеітаблаєв режисер
Пам’ятаю відчуття, коли ми заїхали у Бородянку за кілька днів після звільнення. Неможливо повірити, що те, що ти бачиш – справжнє. Не впасти у відчай допомагає профдеформація: здається, навколо декорація із дорогого голлівудського блокбастера. Потім бачиш на дев’ятому поверсі у вибитому вікні квартири кота. Він ніби дивиться просто на тебе. Думаєш: напевно, було б цікаво зняти фільм про те, що сталося, його очима. У кожному зруйнованому будинку можна знайти життя.
Війна загострює тему дружби. Якщо певен у тому, хто поруч, байдуже, хто навпроти.
Багато разів казав, що більше не зніматиму воєнне кіно. Здавалося б, не хочеш, то не знімай. Але не можу пройти повз воєнні історії, з якими стикаюся. Вони чіпляють. Утім, досить багато років мрію зняти щось у жанрі комедії. Те, що ми плануємо робити (дещо навіть уже зробили) в ТрО, можливо, дозволить мені перейти до цього жанру.
Як знімати комедію про сьогодення? Чіпляти те, що відбувається навколо? Чи зробити вигляд окремого світу, зачиненого в самому собі? Це постійне питання.
Гарне кіно – інструмент пропаганди здорового глузду. Не бачу в цьому нічого поганого.
Бійці дивляться не лише воєнні фільми. У шпиталі в Хмельницькому замовили мюзикл «Гуцулка Ксеня». Йшов дощ, тож лікарі розташували пацієнтів під козирком перед входом, екран поставили на вулиці під дощем. Це було схоже на кадр з кіно. Я зрадів вибору, бо «Гуцулка Ксеня» – драматичний, красивий фільм. Це свідчить, що всередині людей є життя.
Як я знаходжу сили? Відчуваю так повноту життя. Діти дорослі, маленька – за кордоном. Я сам. Маю щось робити.
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
