Фронтмен гурту Gogol Bordello, Євген Гудзь із родиною залишив Україну 30 років тому. Він відкинув радянську спадщину, але не українські корені. Нині музикант–діаспорянин залучає на бік українського спротиву світову спільноту рокерів та їхніх слухачів і вже зібрав понад $300 000
Я був тінейджером, коли моя родина поїхала з України в 1989 році. Батько мав багато проблем із радянською ідеологією й укладом. У нього практично не було можливості жити нормальним життям.
Коли ми виїздили, в нас із собою було 10 платівок, кілька предметів одягу, речі сентиментального значення. На всю родину тоді можна було мати з собою $400. Це було якесь божевілля.
Нам треба було кинути все. То був дуже напружений час. Але національні українські риси, які я бачив у своїх бабусь та дідусів, дуже знадобились в еміграції. Незламність та вроджений оптимізм дуже допомогли, коли навколо була суцільна невизначеність.
Нью-Йорк став містом, де я знову відчув себе вдома. Одна з його переваг – тут багато українців. У 1990-х я почав приїздити до Нью-Йорку з гуртом The Cossacks та грати в Іст-Вілліджі на Манхеттені. Виступаємо в клубі Coney Island High, а поруч із ним – український ресторан. Далі – ще один панк-клуб, у наступному кварталі – український банк. Я подумав: це моє місце і знак, що я рухаюсь у правильному напрямку.
Якби я не займався музикою, з’їхав би з глузду. Для мене не робити цього – не є опцією. Не можу просто взяти відпустку. До перемоги відпустки неможливі, саме на цьому наш суцільний фокус. Ми тому й виграємо, що українці на цьому сфокусовані.
З’являються нові риси, які Україна візьме із собою в майбутнє. Це відбувається через трагічну необхідність і здобувається складно. Але з тим, що складно здобувається, не хочеш розлучатись.
Коли люди кажуть: «Ваша нова пісня така крута, бо вона натхненна війною», це дурниці. У цього абсолютне інше джерело – необхідність. У Gogol Bordello більше немає емоцій у сенсі позитивного натхнення. Це трансформувалось у відчуття, що зараз наша справа, реальне завдання, реальна мета і робота – їздити в тури та автентично розповідати українську історію.
Аудиторія – як мокра деревина. Треба знати, як скласти з неї багаття та запалити, щоб воно зайнялося. Зараз ми відчуваємо себе професіоналами цієї справи. Але замість рок-н-рольного натхнення ми просто беремо й робимо це, тому що це треба робити. І люди це розуміють. Вайби на концертах, шоу та фандрейзерах інші. Вони не приходять заради катарсису – вони приходять заради підтримки.
Західним артистам, які говорять: «Не знаю, що робити, почуваюсь безпомічним», я відповідаю, що це не про емоції. Не знаєш, що робити? Розслабся і подумай, яку практичну річ ти можеш робити щодня. Сентиментальна підтримка – це добре, але результати важливіші. Не роби з цього емоційну кампанію – роби практичну.
Наша діяльність в Америці вся була спрямована на те, щоб запустити маховик бенефітів. Було кілька тижнів, коли люди не знали, як реагувати. Не всі, але багато хто потребував часу, щоб зрозуміти, що відбувається.
Ми хотіли зібрати не просто ікони рок-н-ролу, а інтелектуальні ікони рок-н-ролу. Тих, хто може прояснити незрозуміле для інших людей. Якщо Патті Сміт підтримує ініціативу чи кампанію, мільйони людей скажуть: «Ок, я теж це підтримую». Їм навіть не потрібно чути, що вона скаже. Щойно ми зв’язались із Патті та запросили її долучитись, вона сказала: «Так». Вона навіть сама зробила переклад українського гімну.
Євген Гудзь та Патті Сміт виконують гімн України на заході A Benefit for Ukraine Featuring Gogol Bordello and Friends
Думаю, мотивація Патті полягала не тільки в природній доброчесності. Її близький друг та співавтор пісень Іван Крал – біженець із Чехії. Його батько був журналістом, вони залишили країну наприкінці 1960-х, коли туди вʼїхали російські танки. А що ще, в біса, нового? Патті знає, що це таке. На жаль, Іван помер два роки тому. Уявляю його конвульсії, якби він побачив цю війну.
Бажання робити більше було постійним. Спілкуючись із друзями та рідними з України, ми знали: вони відчувають підтримку світу. Але коли бачать, що хтось приїхав, це має зовсім інший вплив. Ми хотіли стати частиною цього впливу. Також я бачив, що на Заході притупляється сприйняття інформації про війну. Треба було організувати нову хвилю новин. Прямо перед Днем Незалежності ми приїхали в Україну.
Це був виступ для прикордонників, але не тільки. Нам було важливо поспілкуватися, побачити обличчя, очі, відчути єдність. Влаштували спільну музичну сесію: ми вивчили матеріал, який написали прикордонники, а вони вивчили наш. Вийшов спільний гурт. Їхній басист – музикант рівня Джако Пасторіуса. Він грав арпеджіо, ніби це якась дрібниця. Ми дуже кайфанули. Це фантастичні музиканти, з ними хочеться працювати.
Наприкінці вони запитали, чи можуть продовжувати виконувати пісні Gogol Bordello. Це найбільший доказ справжньої цінності пісні. Це не тільки музика для розваги, це музика з метою. Коли люди з військового гурту кажуть, що хочуть грати її, думаю, для будь-якого автора це дуже серйозний маркер.
Коли я приїхав, мене найбільше вразило те, наскільки все було ефективно. З 2001-го я приїжджаю в Україну майже щороку. Раніше ефективність не була тут найважливішою якістю. Зараз все швидко змінюється. З’являються нові риси, які, думаю, Україна візьме із собою в майбутнє. Це відбувається через трагічну необхідність і здобувається складно. Але з тим, що складно здобувається, не хочеш розлучатись.
У нас багато планів до перемоги. Річ не тільки в заходах, а ще й у тому, як продовжувати стосунки з українською культурою та як правильно презентувати українських артистів Заходу. Це те, де я корисний. Це люди, яких я знаю з обох боків.
Сильним, авторитетним музикантам, таким як Ел Йоргенсен із The Ministry, які формують суспільну думку, не треба нічого пояснювати. Вони самі зв’яжуться й запропонують зробити щось разом. Вони розуміють усе. Дуже круто бачити і знати, як музиканти такого рангу виходять на сцену з українським гімном та прапором. Вони не є українцями, але відчувають український стан душі.
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
