Морська піхотинка, солдатка розвідки й поетка Ярина Чорногуз у 2024-му отримала Шевченківську премію, а нині працює над прозовими текстами. Про що її творчість?
Зазвичай представляюсь як поетка, письменниця і військова. Я морська піхотинка – пишаюся цим найбільше. А ще – бойова медикиня і солдатка розвідки. В армії часто виконуєш завдання поза основною спеціальністю.
Для творчості потрібна самотність – на фронті її важко знайти. Тому не змогла написати прозовий текст на передовій. Поезія для мене – жанр видиху. Вірш стає гарнішим, коли написаний на емоції. Проза, навпаки, потребує дистанції і часу на осмислення.
Творчий процес має бути в потоці натхнення. Якщо натхнення немає, краще позаймаюся чимось іншим. Ніцше казав: якщо писати, то своєю кровʼю. Це означає: потрібно писати, коли є що сказати. Натхнення для мене – розуміння важливої істини. Коли маєш це відчуття, текст вийде якісним.
Часто поштовхом до написання є естетичне єднання з дійсністю. Частину поезії зі збірки Dasein я писала на військовій базі поблизу Скадовська. Там абсолютно унікальний степ. Такий простір надихає і відкриває багато позарутинних речей.
Інші вірші – жорстке переосмислення бойових дій, болю від втрати і смерті. Коли кожен день може стати останнім, це змінює оптику.
Часом відбирає голос. Щоб вийти з творчої кризи, потрібно продовжувати шлях ініціації. Якщо попередня ініціація застара, треба шукати нову. Наприклад, в армії це було опанування ще однієї бойової спеціальності. Успіхи у завданнях теж допомагають позбутися мовчання. Влітку 2022‐го голос почав повертатися і став зовсім іншим. Поезія стала менш метафоричною, менш образною.
Той, хто хоче писати, має багато читати. Великою мірою наші тексти – діалог з іншими авторами. Я повернулася до читання десь за пів року повномасштабної війни: почала з Кундери, дійшла до Кафки. Бойовий досвід дозволяє впізнати багато нового у цих текстах. Інсайт із Кафки: війна дивним чином схожа на невиліковну хворобу, де армія – лікар, на якого сподівається вся родина.
Є композиції, які я слухаю під час роботи. Це сумна музика – у болісній музиці більше правди. Часто обираю пісні іншими мовами: коли не знаю слів, відчуваю лише красу мелодики і наповнюю її власним розумінням.
Про істини, які відкрила війна, часто хочеться забути. Фіксуєш їх у книжці, а далі стараєшся з ними не носитися. Щоб бути солдатом у XXI столітті і спокійно робити роботу, треба поєднати у собі первісне, інстинктивне – і разом із тим інтелектуальне і вічне.
Прийшло розуміння, що з твоїм тілом рухається кордон держави. Багато хто з військових відгороджується від нього, щоб не відчувати рівень відповідальності. Але я це ніколи не забуваю, особливо коли мусимо стояти не на життя, а на смерть.
Жити у боротьбі набагато прекрасніше, ніж у страху і покорі.
Військові – дуже хороші кризові менеджери. Мати власну справу і бути командиром взводу – у чомусь схожі досвіди. В обох випадках розумієш, що від тебе залежить усе. Брати військових на роботу, коли вони повертатимуться з армії, – великий бенефіт. Військові зможуть навчити розуміння складних реалій і власної відповідальності. Не кажучи про те, як зробити кулю з гімна і палок. Після воєнного досвіду дуже багато креативності.
Я вагалася, чи пропонувати видавництвам другу збірку. Фінальним аргументом стали бої під Кремінною. Ми пережили великі втрати, і я зрозуміла, що хочу, аби щось залишилося на згадку про наш із побратимами досвід. Щоб у разі чого ми не були просто цифрами у статистиці.
На визнання реагую рівно. Часом це навіть незручно. Прикро усвідомлювати, що я отримала додаткову популярність через тексти, написані про війну. Краще б їх не було.
Найважливіша робота зараз – на передовій. Рано чи пізно я туди повернуся і дуже цього чекаю. На нас чекає життя у вічному колі оборони. Багато хто говорить, що війна і армія – не життя, життя існує поза ними. Але ні. Це також життя, просто інакше.
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
