Після кризи 2007–2009 років врятувати світову банківську систему мав пакет реформ «Базель III», ціль якого – зробити банки стійкішими до коливань ринку. Але падіння Credit Suisse та Silicon Valley Bank показало: реформа не спрацювала, вона виявилася занадто складною. Як допомогти системі, пояснює фінансова аналітикиня Наталя Задерей
Проблеми, з якими стикнулися великі американські та європейські банки, як-то Silicon Valley Bank, Signature та Credit Suisse, ставлять під сумнів чинні підходи до банківського регулювання.
«Базель III» – як ковток повітря для системи
Світова криза 2007–2009 років була одним із найбільших фінансових катаклізмів. У відповідь на неї змінилася парадигма банківського регулювання. З 2009 року глобальний нормотворчий орган – Базельський комітет з банківського нагляду – почав запроваджувати пакет реформ, відомий під назвою «Базель III».
Вимоги до банків суттєво підвищили внаслідок зміни підходу до розрахунку адекватності капіталу, запровадження нових показників ліквідності. У вжиток органів влади увійшло поняття «макропруденційна політика».
Пакет «Базель III» технічно дуже складний. Він впроваджувався поетапно і дорого коштував банкам. Тільки введення коефіцієнта покриття ліквідністю (LCR) могло обійтися великій групі у кілька мільярдів доларів (такий порядок цифр колись озвучив представник одного з найбільших банків світу у штаб-квартирі того самого Базельського комітету).
Автори реформи підкреслювали, що вона не є «чарівною пігулкою» від криз, але обіцяли значне підвищення стійкості банків і пом’якшення наслідків від падіння системно важливих з них. Нещодавно стало зрозумілим, що сподівання на «Базель III» виправдалися лише частково.
Пандемія та війна – «чорні лебеді» для «Базель III»
Проблеми американського Silicon Valley Bank (SVB) та швейцарського Credit Suisse підсвітили слабкі місця у поточному підході до регулювання роботи банків. Підтримувати одночасно економічне зростання, низьку інфляцію та фінансову стабільність регуляторам вдавалося лише за більш-менш нормальних умов. А коли один за одним полетіли «чорні лебеді» у вигляді то пандемії, то війни в Україні, все ускладнилося.
Минулого року провідні центробанки світу почали підвищувати процентні ставки, щоб приборкати інфляцію, яка прискорилась на фоні повномасштабного російського вторгнення в Україну, енергетичної кризи та подорожчання продовольства. Банки та фінансові ринки виявилися до цього не готовими, адже звикли до низьких ставок і дешевого фондування.
SVB постраждав через те, що за концепцією «Базель III» мало зробити його сильнішим – значні вкладення у безризикові активи. Спроба продати державні облігації на фоні зростаючих ставок призвела до паніки вкладників та інвесторів.
Проблеми з ліквідністю в одного з найстаріших банків Швейцарії Credit Suisse виникли за достатньо високого LCR.
Тобто ідея покриття відтоків коштів, користуючись запасами високоякісних ліквідних активів, таких як державні облігації, за нинішніх обставин ставок виявилася неробочою.
До того ж за 13 років «Базель III» впровадили лише частково. Виступаючи перед Європарламентом 20 березня, президентка Європейського центрального банку Крістін Лагард зауважила, що в ЄС вимоги до ліквідності виконують понад 2200 банків, тоді як у США це роблять тільки великі гравці (SVB до них належав).
Чи допомогло б банкам повне впровадження «Базель III»
У кінці минулого року Базельський комітет оприлюднив дослідження про ефективність своїх реформ. У звіті все досить райдужно. Численні нові коефіцієнти підвищують стійкість окремих банків, знижують показники системного ризику, гарно доповнюють один одного і не стримують розвиток кредитування.
Але є цікаві зауваження про технічну складність і загалом комплексність «Базель III». У самому комітеті визнають, що «складні правила можуть створювати виклики для планування капіталу та призводити до неточних оцінок ризиків і неправильного розподілу капіталу». Та ставлять під питання здатність регуляторів відстежувати коректність виконання своїх вимог.
На фоні недавніх подій у мене побільшало сумнівів щодо ефективності складної реформи, яка значно підвищила витрати на комплаєнс та IT, а також призвела до регуляторного арбітражу і перетоку капіталу у фінтех. І не тільки у мене.
На VoxEU вийшла колонка Джона Даніельссона і Чарльза Гудхарта з Лондонської школи економіки «Що Silicon Valley Bank і Credit Suisse говорять нам про фінансові регуляції?». З тексту слідує, що нічого хорошого.
Спроба «Базель III» підстелити соломки за допомогою купи складних коефіцієнтів є безперспективною з огляду на існування морального ризику та величезну комплексність фінансової системи. Як вихід із ситуації автори пропонують заохочувати банки до різноманіття бізнес-моделей (щоб зменшувати ризики термінових розпродажів активів) та підвищувати відповідальність топменеджерів.
У фінансовій літературі можна знайти чимало порівнянь фінансових криз з пандеміями. Розповсюдження паніки після краху Lehman Brothers (американський інвестиційний банк, який збанкрутував у 2008 році. Заснований у 1850 році, був одним із провідних фінансових конгломератів у світі) нагадує поширення вірусу COVID-19.
Недарма в царині макропруденційної політики оперують терміном «зараження» (contagion) у контексті фінансових ринків. Нинішні проблеми банків можуть і не закінчитися на Credit Suisse. Проте навряд чи зараження матиме масштаби глобальної пандемії.
Голова наглядового блоку Банку Англії Вікторія Сапотра торік порівняла хороші регуляції з імунітетом. Мовляв, ефективна імунна система пам’ятає старі загрози і чутлива до нових. Вона адаптується, щоб забезпечити виживання організму як єдиного цілого.
Мені подобається це відсилання до біологічних систем. Саме такі регуляції, як описує чиновниця, схоже, і потрібні. Утім, якщо розвивати метафору в контексті останніх подій з банками, виходить, що регуляторний імунітет дав збій. Фінансова система уражена чимось на кшталт аутоімунного захворювання.
Вилікувати систему
Один із можливих шляхів оздоровлення банківської системи знову вимагає зміни парадигми.
Колективне несвідоме фінансових ринків, що проявляється в інстинктах страху і жадібності, якось має бути інтегроване. Оце і буде відповідь на питання моральних ризиків.
Усе більше економістів прагнуть враховувати в політиках явище комплексності та розглядати банки як адаптивні системи. Для цього макропруденційна політика має менше покладатися на складні розрахунки й більше – на системне мислення тих, хто цю політику реалізує.
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
