Заявлена мета так званого «антиолігархічного» законопроєкту – збільшити податкові надходження, тобто відібрати у громадян і бізнесу ще більшу частину заробленого. Це мотивується добрими намірами «спрямувати гроші в економіку». Чому спроби прискорити економічне зростання через державні інвестиції нагадують Мюнхгаузена, який витягав себе з болота за волосся
Купуйте річну передплату на шість журналів Forbes Ukraine за ціною чотирьох номерів. Якщо ви цінуєте якість, глибину та силу реального досвіду, ця передплата саме для вас.
Очікується, що в середині жовтня відкладений «антиолігархічний» законопроєкт №5600 буде винесено в зал Верховної Ради і, швидше за все, проголосовано. Початкову редакцію законопроєкту було нібито спеціально зроблено так, аби налаштувати проти нього всіх або майже всіх – від олігархів до ФОПів та фізичних осіб. А до другого читання Данило Гетманцев спробував ще більше посилити цей ефект, ввівши в текст (всупереч регламенту) нові норми, які обмежують застосування спрощеної системи. За останніми відомостями, їх не підтримав очолюваний ним комітет ВР і вони не увійшли до остаточної редакції.
Також було значно помʼякшено норми щодо мінімального податкового зобовʼязання власників земельних ділянок, сплати податків із перепродажу нерухомості та багато інших. Є надія, що заперечення експертів та бізнесу було почуто і жодних подальших сюрпризів не буде – що, на жаль, ще не факт.
З норм, які особливо лякали «звичайний» бізнес і громадян, залишилося тільки мінімальне податкове зобовʼязання, але починаючи не з пів гектара, як пропонувалося спочатку, а з двох і більше, причому без урахування землі в населених пунктах. Помʼякшено й деякі інші умови. Ця частина зʼявилася в законопроєкті не випадково: близько третини всіх сільськогосподарських земель офіційно «не обробляється», хоча в реальності важко повірити, що вони пустують – і супутникова картинка це підтверджує. Ця земля або неофіційно здається в оренду, або власники на ній щось вирощують і продають, не сплачуючи податків. Схемники «економлять» на цьому кілька десятків мільярдів гривень на рік, отримуючи переваги перед «білими».
На частину доходів від вирощування власної сільгосппродукції поширюється пільга, проте й вона, по правді, не повинна бути безрозмірною (пропонується обмежити її розміром у 12 мінімальних зарплат). У теорії все виглядає логічно, але поки що незрозуміло, які підводні камені може приховувати такий податок – а вони можуть виявитися чималими, особливо на тлі легального ринку сільськогосподарської землі, котрий лишень починає працювати. Важливо, аби податкові новації не підірвали і не дискредитували набагато важливішу земельну реформу.
Також Мінфін узявся за схему мінімізації податків забудовниками, які викуповують у своїй власній фірми квартири за собівартістю, а потім продають їх кінцевим покупцям за ринковою ціною. Однак до другого читання законодавці погодилися, що брати ПДФО з усього «виторгу» від продажу особистого майна, навіть якщо це третій і більше продаж за рік, несправедливо і економічно неправильно. Тому обʼєктом у цьому разі став чистий дохід.
Зростання акцизів, на відміну від цих пунктів, не можна назвати новиною. Його закладено в законах, ухвалених кілька років тому, зокрема в порядку гармонізації акцизної політики з ЄС. Хоч би як наша держава хотіла боротися зі шкідливими звичками, та поки що половина ринку міцного алкоголю сидить у тіні, а частка нелегальних цигарок за два роки дійшла з 4% до 16% – з підвищенням акцизів варто було б почекати й натомість поліпшити збирання. Причому необхідні нестандартні рішення, оскільки акцизні марки і фіскалізація продажів з драконівським урахуванням впроваджені вже давно, але спрацювали досить умовно. Це урок, який не бажають вчити ті, хто лобіює тотальну фіскалізацію і облік для всього мікробізнесу або «ризикових груп товарів».
Що стосується головних, за заявами авторів законопроєкту, положень – «антиолігархічних», то про них краще судити експертам у рудному та екологічно брудному бізнесі. З точки зору економічної стратегії немає нічого поганого в тому, щоб більше податків платили з видобутку корисних копалин і забруднення довкілля: ці податки належать до найменш шкідливих для економіки. Однак слово «більше» тут треба розуміти не в абсолютному сенсі, а у відносному.
Спроби прискорити економічне зростання через державні інвестиції найбільше нагадують Мюнхгаузена, який витягав себе з болота за волосся.
Збирати ще більше податків в Україні, де уряд і без того перерозподіляє близько 46% ВВП (більше, ніж у Німеччині), – дуже погана ідея. Збільшення податкового тиску в якихось сферах може бути виправданим лише як компенсатор. Наприклад, для зниження більш шкідливих податків, перш за все податку на працю (ЄСВ), а також компенсації тимчасових втрат бюджету і можливих ризиків від реформи корпоративного податку – переходу до податку на виведений капітал (ПнВК).
Заявлена мета законопроєкту №5600 – просто збільшити податкові надходження, тобто відібрати у громадян і бізнесу ще більшу частину заробленого. Це, звісно, мотивується добрими намірами «спрямувати гроші в економіку» через «Велике будівництво» й пільги для привілейованих інвесторів. Але спроби прискорити економічне зростання через державні інвестиції найбільше нагадують Мюнхгаузена, який витягав себе з болота за волосся.
Збільшення державних витрат може суто механічно збільшувати ВВП, якщо воно робиться за рахунок запозичень, як у випадку недоброї памʼяті Євро-2012. Недоброї, бо тоді штучно роздутий ВВП допоміг приховати економічну катастрофу, викликану руйнуванням базових інституцій (перш за все – права власності) і самогубною економічною політикою. Але борги-то доводиться виплачувати нам тепер. Власне, цим самим шляхом ішла Україна, як і багато розвинених країн, у 2020–2021 роках, і нині настав час скорочувати бюджетний дефіцит.
От тільки робити це потрібно, зменшуючи витрати, хай би як непопулярно це звучало. Коли держава витрачає на щось гроші платників податків, відібрані у вигляді податків, то результат легко побачити й розпіарити. Ось вони – дорога, лікарня, створені в процесі будівництва робочі місця – все наочно і красиво для телевізійної картинки. За кадром залишаються робочі місця і додана цінність, не створені через збільшені податки (а вони практично завжди більше, ніж результат державних витрат).
Дороги, певна річ, будувати треба, однак ще дужче збільшувати і без того непомірний податковий тягар заради цього не варто. Економічний розвиток у результаті лише сповільниться: немає у світі прикладів швидко зростаючих країн із таким рівнем перерозподілу і з такою низькою якістю державного управління. Щоб домогтися прориву в добробуті, потрібно серед іншого скоротити перерозподіл хоча б на 10 відсоткових пунктів, до 35% (а в подальшому й більше). На жаль, законопроєкт №5600 (навіть якщо з нього вдасться прибрати всі особливо шкідливі норми) залишається кроком у протилежному напрямку.
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
