Світ переживає глибокі зміни, старі моделі управління не справляються з новими викликами. Україна, на перехресті цих процесів, шукає своє місце в цьому хаосі. Серед цього виникає «Азов» — корпус НГУ, який не лише бореться з ворогом, а й формує нові підходи до управління та лідерства. Чи стане ця модель основою для відбудови України та змінить парадигму управління в країні й армії? Розповідає Арсен «Лемко» Дмитрик, начальник штабу 1-го корпусу НГУ «Азов».
Купуйте річну передплату на 6 журналів Forbes Ukraine зі змістовними матеріалами, рейтингами та аналітикою від 1 350 грн.
У часи, коли старі імперії розсипаються під тиском внутрішньої втоми, а нові — ще не набули форми, історія шукає не переможців, а тих, хто здатен створити нову мову сили. Мову, в якій перемога більше не зводиться до кількості техніки чи обсягу бюджету, а вимірюється здатністю діяти в умовах невизначеності, зберігаючи цілісність, інстинкт і сенси.
Україна як простір можливого
Україна опинилась у цій точці не випадково. Її хронічна незавершеність — це не вада, а простір можливого. Країна, яка десятиліттями балансувала між моделями, не встигла зцементувати себе у жодній. Її слабкість обернулась гнучкістю, розмитість — відкритістю до переформатування.
Але потенціал трансформації не реалізується сам собою. Для цього потрібна платформа нового змісту. І «Азов» став такою платформою.
Можливо, єдине місце в Україні, де управлінська реальність вийшла за межі імітацій — це бойові структури, сформовані під прямим тиском війни. «Азов» став середовищем, де народжується не чергова армійська структура, а прототип нової форми суб’єктності.
У цьому середовищі немає місця для симулякрів. Бо тут діє єдиний критерій істини — виживання і результат. Всі, хто хочуть реального перезаснування самих основ нашої держави зараз або у війську, або вже шукають собі місце.
Саме тому військове середовище при усій своїй надмірній консервативності у час війни має і цю компоненту, яка ставить критерій ефективності дуже високо. І як би зверхньо не дивились на «Азов» прихильники «старої школи», їх влада недостатня для того, аби протидіяти змінам, бо саме такі колективи здатні максимізувати ефективність.
У традиційній державі XX століття рішення було формою контролю. Воно відбувалося у системі, де час ще був лінійним, а виконавча влада — ієрархічною. Але сьогодні ми живемо у світі, що не просто хаотичний — він гіперреактивний, фрагментований, перенасичений інформацією, де кризи насуваються не поступово, а накладаються одна на одну.
Ключова трансформація — в тому, як тут формується рішення: швидко, але не хаотично; автономно, але не анархічно. Це — рідкісне поєднання військової дисципліни й інтелектуальної гнучкості. Бо справжня дисципліна — це не зовнішня форма, а внутрішній вектор відповідальності, коли дія народжується з осмисленої необхідності, а не з наказу.
Ми не зможемо управляти нічим, поки не розуміємо як і навіщо це робимо. Цю максиму «Азов» засвоїв повною мірою, і радісно бачити, коли наші підходи адаптують у своєму середовищі інші підрозділи. Ми готові ділитися.
Пастка пострадянського стилю управління
Цей тип культури — антипод старої системи українського адміністрування, що була збудована на перенесенні відповідальності, уникненні ризику, симуляції контролю. Тому «Азов» і сприймається так неоднозначно старою елітою: бо він не тільки боєздатний, а й демонструє, що інакше можливо все — від підготовки кадрів до ухвалення рішень.
Це загроза не військова, а онтологічна: бо, якщо «Азов» має рацію, — тоді старий підхід до управління мусить визнати свою неспроможність як модель. А значить — можна і треба змінювати практично усе.
Жодна опорна конструкція державності не загине від такої зміни, як показала нам практика повномасштабного вторгнення. З цього дуалізму і виростає справжнє значення «Азову». Це вже не просто частина оборонної машини. Це — платформа післякризового мислення. Академія, яка готує людей до управління в умовах, де немає інструкцій. І не тільки на фронті.
Пострадянські методи управління були однією з основних причин, чому те, що дісталося нам у 1991 році, не забезпечило нам належного місця у світі. Держава управляла цим хаотично, шаблонно й управлінське мистецтво деградувало від року до року, прямо на наших очах.
Революція Гідності 2014 року — не просто наслідок узурпації влади Януковичем, а ще і закономірний результат деградації управлінської культури.
Величезні проблеми спіткали й сусідні з Україною держави, передусім тому, що у них не було можливості конкурувати в цих обставинах. Їх управлінські підходи так само зумовлені радянським періодом та пострадянською нестабільністю.
І тут Україна, мабуть, єдина могла щось протиставити повторній російській експансії, зі своєю величезною за європейськими мірками територією, шаленим обсягом ресурсів та географічним положенням. Але не змогла вчасно увійти у ці глобальні перегони за долю десятків держав, суто не маючи належного управління.
Тепер РФ присутня скрізь, де могла бути адаптована українська альтернативна модель розвитку. Україна свого часу її просто не створила і тепер змушена розвʼязувати геополітичні проблеми кровʼю, а не управлінням.
Лідерство як шанс на Україну майбутнього
Тому важливо бачити за «Азовом» не лише форму — форму корпусу, структури, командної системи. Важливо побачити зміст: це мережа, в якій формуються нові типи рішень, лідерів, нова етика взаємодії. Це — постінституційна модель: не заперечення державності, а спроба її оновлення зсередини. Держава, яка не боїться гнучкості. Система, яка довіряє власним виконавцям. Армія, яка стає носієм нового управлінського коду.
І коли ми питаємо себе — якою буде Україна після перемоги — відповідь не в Конституції, не в коаліційних угодах, не в чергових інституційних реформах. Відповідь — у якості людей, які будуть ухвалювати рішення. Чи матимуть вони досвід кризи? Чи пройшли вони через ситуації, де не було правильного варіанту, але треба було діяти? Чи здатні вони бачити горизонт ширше, ніж межі свого департаменту?
Коли після війни Україна входитиме у фазу реконструкції — не тільки міст, а й державних інститутів — саме цей новий тип лідерства стане вирішальним. Бо відновити можна бетон. Набагато складніше — сформувати культуру управління.
У XXI столітті, коли велика політика стає все більше схожою на багаторівневий військовий театр, нації виживатимуть не завдяки лозунгам, а завдяки здатності готувати людей, які вміють думати й діяти. І «Азов» демонструє, що Україна таку мережу дії вже формує. Це лише початок.
«Азов» не підлаштовується під стару Україну. Він готує нову.
І саме в цьому — його головна перемога. І наша головна надія.
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
