Forbes отримав листа від маріупольських медійників із пропозицією розказати історію непромислового Маріуполя. Результат – цей текст
Amazon інвестує мільярди доларів у ШІ, роботів та машинне навчання. Якими принципами й правилами керується компанія?
Дізнайтеся вже 22 листопада на Forbes Tech 2024. Купуйте квиток за посиланням!
Спеціальний воєнний номер Forbes до Дня Незалежності
Цей матеріал зі спеціального воєнного номера Forbes до Дня Незалежності. Придбати його можна за цим посиланням. Редакція ставила за мету зробити об’єктивний зріз українського бізнесу, економіки, держави на шостому місяці війни. У номері ми віддаємо шану жертвам російського вторгнення.
Останні 100 років Маріуполь був промисловим містом. Здавалося, тут усе заточено під гігантські заводи: житло, освіта, сфера обслуговування. Підприємницької ініціативи немає, і все в місті вирішує його величність металургійний комбінат.
Проте на початку двадцятих років виявилося, що під товстим шаром заводського пилу народилось щось геть нове для пострадянського міста – громадянське суспільство, основу якого становлять підприємливі, ініціативні й незалежні люди – маріупольський малий та середній бізнес.
Можливо, ви не знали про існування такого Маріуполя. Познайомимось?
У 1990-ті бізнес-середовище Маріуполя мало чим відрізнялося від інших регіонів: хаос, стрілянина, бідність.
Замовні вбивства комерсантів – ознака епохи дикого накопичення капіталу пострадянської України. Відлік кримінальних суперечок у місті датується жовтнем 1992-го, коли пострілом у спину було вбито чоловіка, який контролював рекет у центральній частині міста. У лютому 1993-го в Маріуполі знайшли мертвим заступника генерального директора малого підприємства «Булат» Віктора Барбарова. У березні у своїй квартирі вбито капітана Азовського морського судноплавства Валерія Усова.
29 червня 1994-го загинув кримінальний авторитет Валерій Бімбат на прізвисько Авторитет. Його ліквідація розпочала великий кримінальний перерозподіл сфер впливу в Маріуполі. Він завершився за чотири роки убивством авторитета Івана Ханчі (Ваня Хан).
Не дивно, що підприємництво вважалося небезпечною справою до початку нульових.
Король поховань
Символічно, що одним із перших серйозних легальних бізнесів, започаткованих у 90-х, стало бюро ритуальних послуг.
Микола Сапаров, який заробив перші гроші на оптовій торгівлі, звернув увагу на ритуальний ринок, коли організовував поховання близького родича.
«Клієнтський» досвід був не з приємних: пам’ятник треба було замовляти на комбінаті, музику – в Будинку культури. Було складно знайти людей на копання ями та винесення труни. Підготовка займала два дні й на кожному етапі супроводжувалася витратами.
Перший офіс компанії «Скорбота» відкрився в 1997 році у старому готелі «Моряк». Послуга «похорон під ключ», яку пропонувала «Скорбота», почала користуватися попитом. Підготовка займала один день, а вартість послуги була співставною із самостійною організацією.
Сапаров намагався впроваджувати сучасні тренди похоронної індустрії: відвідував європейські виставки. Тоді в моді були виставки трун.
У грудні 2000-го перша подібна експозиція відбулась у Маріуполі. Журналісти не жаліли сарказму та іронії, висвітлюючи подію. Виставка проходила у профілакторії «Здоров’я».
«Справді, смішно вийшло, – згадує Сапаров. – Але у Маріуполі просто не було підходящих за розміром приміщень».
«Скорбота», яка на початку нульових уже була найбільшою компанією з ритуальних послуг в Україні, обʼєднала людей зі специфічним почуттям гумору, розповідає засновник маріупольської рекламної компанії «Таргет» Віталій Георгієв.
На старті свого бізнесу він запропонував Сапарову надрукувати надписи на ритуальних стрічках. Як приклад той запропонував фразу «Коханому дяді від подруг дитинства», згадує Георгієв.
Що зі «Скорботою» зараз? «Вона, як і більша частина міста, зруйнована», – говорить Сапаров. Бюро не працює з середини березня. Частину техніки віддали для поховань, частина згоріла або розграбована.
Людина, яка не боялася жартувати
У 2003 році Георгієв створив рекламну агенцію, яка швидко стала №1 у Маріуполі.
«Зазвичай рекламні агенції чекали, доки клієнт прийде до них, – говорить Георгієв. – Ми самі йшли до потенційного клієнта». Такий підхід був новинкою.
Епатаж та експерименти привертали увагу. «Ми не були наївними, але важко було грати за правилами», – каже Георгієв.
Його фірма першою заклеїла рекламою міський транспорт, а на одній із маршруток зʼявився напис великими чорними буквами: «Міський автобус щастя».
Чесно виграний тендер із виробництва напису назви для заводоуправління «Азовсталі» став несподіванкою. «Це були дуже великі літери», – пригадує Георгієв. Він особисто керував їхнім встановленням на заводоуправлінні. «Кожна буква виставлялась окремо. І я дуже потішався, коли спочатку встановив літери ВСТАЛ, а потім – усі решту», – з усмішкою говорить засновник «Таргета».
Прозорі й чесні тендери були винятком, і, коли «Таргет» захотів розставити по Маріуполю 23 великих брандмауери, виявилося, що без підтримки певних депутатів зробити це неможливо, каже Георгієв.
У 2010-му 0629.com.ua став першим за відвідуванністю в Донецькій області. «Серед бізнесу склалася думка: якщо тебе немає на 0629, тебе немає в Маріуполі», – каже Жуков
Він запропонував очільнику депутатської фракції «Партії регіонів» у Маріупольській міськраді Петру Іванову (у розшуку з 2014 року за антиукраїнську діяльність. – Forbes) 50% від проєкту в обмін на сприяння в погодженні рішення міською радою. Врешті компанія отримала дозвіл, але Георгієв останньої миті передумав і відмовився від проєкту. «Таргет» зростав разом із ринком, а коли у 2008-му ринок рухнув, «Таргет» не пережив кризу. «Я наївно гадав, що наше зростання – це даність, – пояснює Георгієв. – Не знав про існування P&L і балансу».
Засновник сайту 0629.com.ua Федір Жуков пригадує суперечку із Георгієвим, яка відбулась у 2007 році, коли він запропонував масштабувати ідею на національний рівень.
«Віталій не схотів ризикувати й обрав бути першим у Маріуполі, ніж середняком у багатьох містах. «Таргет» був проривним явищем свого часу, – говорить Жуков. – Але це локальна історія».
«Підхід визначає результат», – формулює Георгієв урок, який засвоїв після кризи 2008 року.
Після 2008-го Георгієв будував карʼєру в рекламних агенціях Києва: був директором із розвитку Adpro, потім стратегічним директором в Aimbulance.
І цілого міста замало. Із маріупольського сайту 0629 виросла найбільша в Україні мережа міських сайтів. На фото – команда CitySites на iForum 2015. Арт-директор Дмитро Єварлак, операційний директор Євген Явтушенко, засновник Федір Жуков, фінансовий менеджер Ольга Колесник, засновник Володимир Шпегун. Фото з особистого архіву
Перша локальна медіаімперія
Сайт 0629.com.ua був випадковим проєктом вебстудії Mariupol.City, яку заснував Федір Жуков. «Інформаційних сайтів у місті вже було достатньо. Власне, ми не збиралися заходити на цей ринок самостійно», – каже Жуков. Хотіли домовитися про партнерство з уже існуючим медіа IPM.UA. Не вийшло. Згадали, що з минулого не дуже вдалого проєкту залишилась інтернет-платформа для обміну інформацією між власниками вантажів і транспорту. На її базі запустили довідковий проєкт для містян.
Сайт 0629 зʼявився в 2006 році, назва – телефонний код Маріуполя. «Легко вводити у пошук, легко запам’ятовувати», – пригадує Жуков.
Розробляли без інвестицій, у вільний від основного бізнесу час. Згодом сайт доповнили новинною стрічкою. «Ніхто не знав, як залучати аудиторію, – говорить Жуков.– Першою новиною на сайті стало повідомлення про бійку чоловіка зі співачкою Жасмін».
Повноцінна редакція з власним контентом із фокусом на життя Маріуполя зʼявилася лише за три роки.
Вже у 2010-му 0629.com.ua охоплював 98% інтернетаудиторії Маріуполя, був першим за відвідуваністю в Донецькій області. Щоденно на нього заходило близько 50 000 відвідувачів. «Серед бізнесу склалася думка: якщо тебе немає на 0629, тебе немає в Маріуполі», – каже Жуков.
У 2009 році Жуков інвестував $60 000 у запуск аналогів 0629.com.ua в Донецьку (62.ua), Луганську (0642.ua) та Одесі (048.ua). «У Донецьку та Луганську швидко стали №1. В Одесі увійшли до топ-3», – згадує Жуков. У розпал кризи заробити на рекламі було важко – вирішили продавати франшизу розвитку міських сайтів під брендом CitySites з офісом у Харкові і командою розробки в Маріуполі.
Наприкінці минулого року у компанії було вісім філіалів у найбільших містах України і 38 франчайзі (найуспішніші – Тернопіль, Суми, Слов’янськ, Ужгород). Сайти мережі щомісяця збирали 49 млн переглядів, каже Жуков. За час війни CitySites втратили дев’ять сайтів, виторг компанії скоротився у 2,5 раза (абсолютних цифр Жуков не розголошує).
«Саме Маріуполь став прикладом та драйвером, який дозволив побудувати найбільшу в Україні мережу міських сайтів, більшість із яких стали ЗМІ №1 у своїх містах», – говорить операційний директор CitySites Євген Явтушенко.
Емоційна пам’ять
Катерині Ільченко було 19 років, коли її запросили будувати рекламний відділ 0629. У 2015-му вона здійснила мрію– запустила власний бізнес.
Ідея онлайн-конструктора для фотобуків Mofy.life народилася під час прогулянки з майбутніми партнерами біля Драмтеатру.
У розробку сайту вклали $100 000 власних коштів. Про залучення ангельських інвесторів у прифронтовому Маріуполі мова не йшла.
«Ми об’єднали можливості Instagram та друкованої фотокниги», – каже Ільченко. Крім замовлення друку на сайті можна було написати собі безкоштовно листа в майбутнє, відправити комусь подарунок, роздрукувати безкоштовну фотокартину та підвісити гроші для наступного замовника.
Проєкт швидко став прибутковим, інвестиції окупилися за два роки.
Минулого року компанія отримувала 1000– 2500 замовлень на місяць, залежно від сезону. «55% від постійних клієнтів», – згадує Ільченко. Війна обвалила попит на 90%, більшість команди втратили домівки і vзалишили Маріуполь.
29 липня Mofy.life повідомив на своїй сторінці у Facebook про замороження проєкту. Які плани надалі? «Зберегти здоровий глузд, продовжити приносити користь суспільству», – каже Ільченко.
Заради життя. У середині березня 2022-го весь склад «Халабуди» виїхав з Маріуполя. Крім засновника Дмитра Чичери, його доля наразі невідома. Команда «Халабуди» продовжує допомагати армії і займається волонтерством. Фото з особистого архіву
«Халабуда» просвіти
Засновник освітнього простору для підприємців «Халабуда» Дмитро Чичера став відомим далеко за межами Маріуполя завдяки участі у волонтерському русі. «Він одним із перших у 2014 році почав допомагати добровольчим батальйонам, які стали на захист України», – розповідає маріупольська волонтерка Олена Золотарьова.
Зі збільшенням обсягів допомоги колишній інженер Чичера сконцентрувався на координуванні волонтерських ініціатив. А у 2016 році заснував «Халабуду» – освітній простір для підприємців, активних громадян і небайдужих людей.
«На тестове відкриття «Халабуди» в неопалюваному приміщенні на вулиці Георгієвській зібралося дуже багато людей, – пригадує партнерка Чичери Галина Балабанова. – Всі хотіли подивитися на перший такий простір у Маріуполі».
Проте через два дні орендодавець попросив зʼїхати без пояснення причин. Новий простір облаштували у підвалі торгового центру «Галакс». «Це був крутий досвід стресової ситуації і кризового менеджменту, – каже Балабанова. – У підсумку все склалось як треба, нове приміщення було кращим за попереднє».
Для відвідувачів працювали фотошкола, англійський клуб, школа живопису, курси IT. Частина курсів викладалася за рахунок грантів. Але основний дохід приносили коворкінг та організація конференцій, медіазаходів, презентацій тощо.
Інший бік діяльності Чичери – розвиток соціального підприємництва. «Потрібно змінювати уявлення людей, що влада щось робить для нас і ми їй за це маємо дякувати. Це ми робимо, віддаючи свої податки до бюджету», – казав в інтерв’ю 0629 Дмитро Чичера. Більшість активних місцевих підприємців увійшли в засновану Чичерою Маріупольську асоціацію підприємців. Разом вони заснували бізнес-школу у Маріуполі.
У перші години після початку російського вторгнення у Чичери в «Халабуді» розгорнувся штаб допомоги, який об’єднав до сотні маріупольців. Вони рятували, годували, випікали хліб, розвозили воду, доки це було можливим.
У березні штат «Халабуди» із 10 співробітників виїхав з Маріуполя. Чичера не захотів залишати місто. Він написав у Facebook 9 березня: «Ми живі!!! Боремось!!! Росіяни бомблять Маріуполь авіацією та всім, що є».
Наразі доля Дмитра Чичери невідома.
Незламні
«Це дуже важливо – не кидати справу, навіть попри надскладні обставини», – вважає Марія Бубнова. Вона знає, про що каже, їхній із чоловіком підприємницький шлях – ода наполегливості й нескореності.
Плодоовочевий бізнес Марія та Сергій Бубнови розпочали у 2011 році. Продавали овочі на ринку в Маріуполі, згодом почали оптові поставки до супермаркетів. У 2013-му вони вже співпрацювали з усіма великими торговельними мережами Донецької та Луганської областей. Усе зупинила війна.
Мережа «Абсолют», як і багато інших бізнесів, ішла з охопленого війною Луганська. Її борг перед Бубновими становив 44 000 грн. Розрахувалась обладнанням. Так Бубнови стали власниками 750 кв. м будівельних сендвіч-панелей. Вони підштовхнули подружжя до запуску виробництва, з панелей зібрали холодильні камери. Залучили грант на пів мільйона й у 2018-му розпочати переробку плодоовочевої продукції під брендом «Азовська фабрика-кухня – AFK».
Для розширення потрібно було приміщення. Насилу відшукавши таку пропозицію на ринку, Бубнови пройшли всю процедуру, заплатили повну вартість об’єкта, проте право власності оформити не змогли. Продавець відмовився підписувати документи, бо був незадоволений роботою товарної біржі, яка провела торги. Бубнови залишились і без грошей, і без будівлі.
Чи повернуться вони? Маріуполь для багатьох людей став особливим містом. Містом, яке руйнує міф про те, що Маріуполь – це гуртожиток навколо двох заводів. Насправді це місто креативних людей. І саме ці люди визначатимуть майбутнє обличчя Маріуполя після перемоги.
І їм довелося починати спочатку: шукати інше приміщення, паралельно виборюючи свої права на втрачені гроші у Господарчому суді Харкова.
Зрештою у лютому 2022-го їм таки вдалося запустити свою «Азовську фабрику-кухню». У перші ж дні повномасштабного вторгнення підприємці віддали всі запаси виготовленої продукції, консервованих супів захисникам Маріуполя.
Бубнови вкотре втратили все. Але не опустили рук. Нині Сергій намагається перезапустити бізнес у Славутичі, вже є попередня домовленість із USAID про фінансування обладнання. Марія допомагає з-за кордону, де перебуває разом із дітьми.
Чи повернуться вони? Марія вірить, що так. Маріуполь для багатьох людей став особливим містом. Містом, яке руйнує міф про те, що це гуртожиток навколо двох заводів. Насправді це місто креативних людей. І саме ці люди визначатимуть майбутнє лице Маріуполя після перемоги.
- Категорія
- Компанії
- Дата
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
