Емма Антонюк знімає YouTube-проєкт про сучасних літераторів, яких вбила Росія. Як про них говорити?
Купуйте річну передплату на шість журналів Forbes Ukraine за ціною чотирьох номерів. Якщо ви цінуєте якість, глибину та силу реального досвіду, ця передплата саме для вас.
«Привіт, з Новим роком! То що, спробуємо подарувати книгу Еммі і попросити, якщо вона їй сподобається, десь про неї розповісти. Бо от напоки купили 300 книг, і це 90% мої друзі. Більше її ніхто не купуватиме».
Я Емма. А це повідомлення від кулеметника та поета Максима «Далі» Кривцова ветеранці Катерині Приймак. Книга дійде до мене, вже коли Максима не буде серед живих. Я шукаю правильних слів, щоб про неї розказати.
Два роки, як я створила YouTube‐проєкт «Під шкірою» про авторів і тексти, без яких ми не уявляємо життя. Після випуску про Василя Стуса я отримала тисячі повідомлень приблизно такого змісту: «не можу стримати сліз».
Максим «Далі» Кривцов, поет, Герой України (посмертно)
На березень 2025‐го за 11 років війни загинуло 239 літераторів. Новий випуск «Під шкірою» я зніматиму про сучасних авторів, яких убила Росія. «Знову говоримо про українську літературу з позиції болю?» – запитує мене друг.
Його можна зрозуміти. Якщо я хочу достукатися до сотень тисяч українців з контентом про українську книжку, маю запропонувати їм щось більше, ніж сум. Що саме? Я звернулася до історії письменниці Вікторії Амеліної.
Якось у книгарні я побачила книгу «Дім для Дома» Амеліної. Історія трьох поколінь родини радянського полковника, що опинилась у Львові під час розпаду СРСР, яку розповіли від імені пуделя Дома – опис роману обіцяв цікаву інтонацію для складної постколоніальної теми. Собаки ще не розповідали мені про девʼяності. Я поставила книгу на стелаж, щоб повернутись згодом. «Дім для Дома» я почала читати у день, коли побачила новину про загибель Вікторії.
2014 року айтівиця з досвідом роботи у Кремнієвій долині Амеліна вирішує здійснити мрію і стати письменницею. Разом із чоловіком Вікторія досліджує книжковий ринок і зʼясовує, що для літературного успіху їй потрібно щонайменше 10 років. Вона занурюється у літературний процес.
Fast forward. Амеліна загинула відомою українською авторкою та правозахисницею від російського ракетного удару по краматорській піцерії під час відрядження. Вона написала два романи, дві дитячі книги, один нонфікшн і збірку поезій. Її книги видають топові українські видавництва, тексти переклали пʼятнадцятьма мовами.
«Вона прожила красиве життя, – каже подруга Вікторії, журналістка Софія Челяк. – Подорожувала, любила вінтажне вино, мала багато подруг… Не треба говорити про неї крізь сум».
Я прочитала «Дім для Дома» з розумінням, що Вікторія – людина грандіозного таланту. І вона більше ніколи нічого не напише.
Домовляюсь про перші інтервʼю із людьми, які знали наших втрачених авторів та авторок. У студії приглушене світло, книжкова шафа на всю стіну.
Вікторія Амеліна, українська письменниця, що загинула від російського ракетного удару по піцерії в Краматорську Фото Getty Images
Це студія для зйомок, яких у столиці сотні. Помічаю деталь, яка обʼєднує ці простори з книжками. Видання розташовані корінцями всередину. Чому? Я всміхаюсь і перевіряю свою гіпотезу, дістаючи книжку за книжкою. Достоєвский, Булгаков, Бунін… Це все російські видання. Схожу картину ви можете спостерігати у численних українських ресторанах, де книжки використовують як декорацію. Найчастіше це саме російські книжки.
Перед загибеллю Вікторія Амеліна виграла участь у престижній резиденції в Парижі, де мала працювати над книгою про документацію злочинів Росії в Україні.
Окрім Вікторії, стипендію виграла російська авторка Марія Степанова. На відміну від Амеліної, вона дожила до дедлайну. І навіть видала написану в Парижі філософську працю. Якщо ми програємо, її книга поповнить ряди російських видань на полицях модних київських студій та ресторанів.
«Я не можу популяризувати українські книжки через сум», – кажу подрузі, з якою ми обговорюємо випуск про друге розстріляне відродження.
«Можливо, варто перестати опиратися і присвоїти собі власне горе?» – запитує вона. Ми як нація не оплакали своїх загиблих у Голодоморі, у Другій світовій, репресованих, замордованих, дисидентів? Прийшов час оплакати свої імена?
«Коли мене запитають, що таке війна, я без роздуму відповім – імена», – писав Максим «Далі» Кривцов. Казав, що коли сум тягнеться як повітряна кулька за тобою, то сум не сумний.
Час мені проштрикнути свою кульку, Максиме, і розповісти про книжку, яку ти надсилав живим поетом, а я отримала уже від загиблого. Ти казав, що все дуже погано, але ми це змінимо, Максиме. Читатимемо і шануватимемо своїх мертвих і живих. Обіцяю.
Цей матеріал – частина спецтеми журналу «Спалах незалежності», у якому редакція Forbes Ukraine досліджувала, як креативні галузі перевигадують Україну під час великої війни.
Матеріал опубліковано у журналі Forbes Ukraine №4 [37] за серпень – вересень 2025 року.
![Розстріляне відродження – новий погляд. Усі обговорюють реп-мюзикл «Ти [Романтика]». Що це за проєкт, хто його створив і чому навколо нього стільки суперечок](https://forbes.ua/static/storage/thumbs/80x80/4/44/141f43ff-194722a47e3de53a725ac88c50795444.png?v=9387_2)
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
