Самообман та запізніла правда фатальні для української армії і розмивають довіру на всіх рівнях управління. Визнати, що певний підхід не працює – не слабкість, а форма сили, переконані заступник командира 11-го армійського корпусу Сергій Собко та викладач Бізнес-школи УКУ Сергій Лесняк. Нижче вони пояснюють, чому перемога у війні на виснаження залежить не так від знання противника, а від пізнання себе і неупередженої оцінки своїх можливостей
Новий журнал Forbes Ukraine – у продажу з безкоштовною доставкою
Четвертий номер Forbes Ukraine у 2026 році – про людей і бізнеси, які вже сьогодні визначають майбутнє країни. Усередині – «30 до 30», 15 перспективних ветеранських компаній, 20 франшиз із потенціалом зростання, Говард Баффет і $1,4 млрд допомоги Україні, ціна війни для бізнесу та українське мистецтво воєнного часу.
Понад дві тисячі років тому Сунь-цзи сформулював думку, яка з часом стала майже афоризмом: «Той, хто знає ворога і себе, не програє; той, хто знає себе, але не знає ворога, інколи виграє; а той, хто не знає ні себе, ні ворога, приречений». У воєнній теорії ці слова часто цитують у контексті розвідки, аналізу противника, його намірів і можливостей. Але реальний досвід війни показує, що найважчим і найболючішим є не розуміння ворога, а розуміння себе самих.
Наша війна дала нам унікальний, але дуже жорсткий матеріал для такого усвідомлення. Вона оголила просту істину: незнання власних спроможностей коштує дорожче, ніж незнання противника. Адже ворог завжди намагатиметься нас обманути, а ось самообман – це вже те, що ми робимо власноруч.
Самообман у війні рідко виникає раптово. Він формується поступово через оптимістичні оцінки, пом’якшені доповіді та небажання визнати й почути реальний стан справ. І саме тому його наслідки стають помітними лише тоді, коли часу на виправлення вже майже не залишається.
«Бачити реальність без прикрас». Чим шкодить самообман
У бойових умовах самообман починається, на перший погляд, з раціональних рішень. Може видаватися так, що завдання формулюється чітко, мета зрозуміла, логіка плану не викликає сумнівів. Проте між планом і реальністю лежить те, що часто залишається недооціненим: реальний стан підрозділу, рівень підготовки людей, їхня втома, злагодженість, наявні ресурси і час. Коли ці фактори не враховуються або свідомо пом’якшуються у доповідях чи у власному оцінюванні, виникає розрив між бажаним і можливим. І саме в цьому розриві війна починає забирати найдорожче.
На командних пунктах, часто в укриттях або у напівзруйнованих будівлях, рішення ухвалюються в умовах постійного тиску. Там добре видно, як виглядає ціна неточної самооцінки. Коли підрозділ доповідає, що утримує позицію, але насправді тримається на межі, тоді планування, прийняття рішень опираються на ілюзію. Коли командир вважає, що люди ще здатні атакувати, хоча вони фізично й психологічно виснажені, наступ стає формальним рухом уперед без реального бойового ефекту. Час і ресурси витрачаються, втрати зростають, а ситуація не змінюється.
В одному з епізодів цієї війни на одному з напрямків старше командування тривалий час отримувало доповіді про контроль над позиціями та стабільність оборони. Насправді ж підрозділи поступово втрачали боєздатність, а частина опорних пунктів уже були не контрольованими. Коли реальна картина стала очевидною, противник уже використав утворений розрив і просунувся вперед. У цій ситуації вирішальним фактором стала не сила ворога, а запізніла правда.
Сергій Собко, бригадний генерал, начальник штабу, заступник командира 11-го армійського корпусу Фото Пресслужба УКУ
Інший типовий приклад виглядає менш драматично, але має ті самі наслідки. Підрозділ на папері має повну чисельність, але частина людей вибула, частина є новоприбулими солдатами і не злагодженими, частина – виснажена після тривалого перебування на позиціях. Формально підрозділ існує і він видається боєздатним, але фактично його спроможності інші. Якщо планування спирається на цифри, а не на реальний стан, рішення з самого початку стає помилковим.
Розсилка Forbes AI: штучний інтелект очима тих, хто ризикує грошима
Один із характерних випадків стався на ділянці, де підрозділ мав виконати контратакувальне завдання. За документами його чисельність була достатньою, озброєння та техніка була в наявності, а попередні доповіді оцінювали стан підрозділу як задовільний. Проте на місці виявилося, що значна частина особового складу лише нещодавно поповнена і не мала бойового злагодження, частина людей не так давно завершили виконання інших завдань і були без повноцінного відновлення, а екіпажі машин не працювали разом як єдині команди.
Формально підрозділ був боєздатним, але фактично він не мав спроможності виконати складне завдання, яке потребувало високої злагодженості в діях. У результаті атака зупинилася ще на початковому етапі, а втрати виявилися значно більшими, ніж це передбачалося планом.
У таких ситуаціях стає очевидним – знати себе означає мати мужність бачити реальність без прикрас. Але для цього необхідна довіра. І саме з довірою війна працює найжорсткіше. Вертикаль управління, особливо в умовах бойових дій, часто спонукає людей говорити не те, що є, а те, що, як їм здається, від них очікують почути. Це не завжди свідома брехня. Частіше – спроба виграти час, уникнути негайної відповідальності, не виглядати слабким у критичний момент.
«Не слабкість, а форма сили». Стовпи самопізнання
Коли помилка карається жорстко, а чесне повідомлення про проблему сприймається як ознака некомпетентності, система починає виробляти не правду, а комфортні формулювання. Але війна не працює з формулюваннями, вона працює з реальністю.
Досвід цієї війни вже показував, до чого це призводить. Неодноразово траплялося, що реальний стан справ ставав зрозумілим лише тоді, коли позиції були втрачені, а часу на корекцію вже не залишалося. У таких ситуаціях питання вже не в тому, хто винен, а в тому, що система не дозволила вчасно сказати правду. І якщо з цього не зробити висновків, історія повторюється знову і знову, але щоразу плата за помилки стає дорожчою.
Ще один рівень самопізнання – стратегічний. Тут самообман виникає не в доповідях, а в інерції рішень. Коли певний підхід колись дав результат, з’являється спокуса використовувати його знову і знову, навіть коли умови вже змінилися.
Вища форма самопізнання починається там, де керівництво, військове і політичне, ставить собі складні питання не про наміри, а про шлях. Чи відповідають наші дії задекларованим цілям? Чи наближає нас поточна тактика до оперативного результату, а оперативний – до стратегічного? Чи не рухаємося ми за інерцією лише тому, що зміна курсу здається надто ризикованою?
Війна не карає за зміну рішень. Вона карає за впертість, яка ґрунтується на ілюзіях. Визнати, що певний підхід не працює – це не слабкість, а форма сили. Без такого визнання неможливі ані корекція, ані адаптація.
Сергій Лесняк, викладач Бізнес-школи УКУ, віцепрезидент з розвитку бізнесу в азійському регіоні N-iX, вперше переклав книгу «Мистецтво війни» Сунь-дзи з давньокитайської на українську мову Фото Пресслужба УКУ
Є ще один вимір знання себе – людський. Війна змінює людей швидше, ніж інституції встигають це усвідомити. Втома накопичується непомітно, поки не стає критичною. Командири, які місяцями виконують завдання без паузи, починають мислити інакше. Підрозділи, які довго перебувають на одному напрямку, втрачають ту спроможність, яку формально мають у документах.
На одному з командних пунктів після чергового удару поряд із будівлею робота не зупинилася ні на хвилину. Планування тривало, рішення ухвалювалися, але стало очевидно, що навіть у професійних і мотивованих офіцерів знижується швидкість мислення і здатність оцінювати ризики, коли вони тривалий час працюють без відновлення. Людський фактор у війні – це не абстракція, а реальна бойова спроможність.
Показовим став період, коли штаб однієї бригади тривалий час працював під постійними ударами і без можливості адекватного відпочинку. Офіцери спали по кілька годин на добу, планування відбувалося без пауз між боями. Помилки почали з’являтися не через непрофесійність, а через перевантаження: рішення приймалися із запізненням, ризики недооцінювалися, а частина інформації просто губилася в потоці подій та доповідей. Цей випадок ще раз показав, що виснажений штаб – це така сама втрата бойової спроможності, як і втрата техніки чи позицій.
«Війна виграється, коли правда звучить вчасно». Про важливість чесності
Перемога не стосується виключно фізичного знищення противника. Передусім ми маємо позбавити його спроможності чинити опір. Але цей процес неможливий без постійного аудиту власного мислення. Когнітивні викривлення стають одним із найнебезпечніших ворогів командира.
Будь-яка війна – це стан постійного оновлення. Командир і система управління не можуть дозволити собі розкіш порівнювати себе із собою «вчорашніми». Минулі успіхи часто стають пасткою. Те, що працювало вчора, сьогодні може зробити систему передбачуваною і зрозумілою для ворога.
Фіксованої реальності у війні не існує. Вона плинна і змінюється щодня. Той, хто воює у фіксованій реальності, програє.
Ця мінливість потребує швидких рішень. Перевагу має той, хто швидше приймає рішення, а не той, хто довше збирає повну інформацію. Поки система чекає ідеальної картини, обстановка вже змінюється. Краще прийняти рішення і адаптуватися у процесі, ніж дозволити інерції паралізувати волю.
Одного разу після важкої доби на командному пункті один із командирів підійшов із короткою доповіддю. Він не говорив про ворога чи обстановку. Сказав лише: «Ми ще тримаємося. Але якщо чесно, то ще один такий день, і люди вже не зможуть воювати так само».
У цій фразі не було драматизму чи скарги. Це була спокійна, точна оцінка реальності. Саме після таких розмов іноді змінюються рішення, а підрозділ відводять на відновлення, переглядають завдання, перерозподіляють ресурси.
Війна не виграється оптимізмом у доповідях. Вона виграється в той момент, коли правда звучить вчасно.
У підсумку ми повертаємося до головного. Ясність у війні – не про безпомилковість і не про ідеальні плани, а про чесність із самими собою.
Сьогодні для України ця чесність означає готовність дивитися на себе без ілюзій, але й без саморуйнування. Бо той, хто не знає себе, справді не має шансів. А той, хто наважується пізнати себе таким, яким він є насправді, отримує найцінніше – можливість змінюватися і вистояти у війні на виснаження.
Правда у війську – це не моральна категорія. Це стратегічний ресурс. Саме з неї починається адаптивність, а адаптивність у сучасній війні стає формою сили.
Армія, яка говорить собі правду швидко, отримує час на зміни. Армія, яка відкладає правду, віддає цей час ворогу.
