Армія тіней. Як херсонські партизани допомагають ЗСУ бити окупантів – репортаж BBC /Фото Getty Images
Категорія
Картина дня
Дата

Армія тіней. Як херсонські партизани допомагають ЗСУ бити окупантів – репортаж BBC

Українські артилеристи перевіряють озброєння та спеціальну техніку до її відправлення на фронт в Херсоні, Україна, 15 липня 2022 року. Фото Getty Images

Українські військові завдають більше ударів по окупантах у Херсонській області та готують контрнаступ. Пліч-о-пліч з ними бореться ще одна сила: мережа учасників опору, яка діє в тилу ворога. Forbes вибрав головне з репортажу ВВС.

Наша дорога на зустріч із бійцями опору пролягає через поля жовтих соняхів на тлі синього неба. Ми їдемо до Миколаєва, який став штабом партизанського руху на південному фронті. На блокпостах – білборди із зображенням невиразної фігури в капюшоні та написом: «Херсон: партизани бачать усе».

«Ми не просто окрема група, це тотальний опір», – наголошує чоловік у чорній масці, що приховує обличчя. Він просить називати його Олександром.

Очі ВСУ

Незадовго до війни Україна прискорила підготовку Сил спеціальних операцій. В їхнє завдання входило, зокрема, створення партизанських груп та управління ними. Уряд навіть опублікував PDF-інструкцію для учасників опору. В ній описувалися дрібні диверсійні дії: проколоти шини, засипати цукор у бензобак або відмовитися виконувати розпорядження окупантів.

Група розвідників під керівництвом Олександра діє активніше: відстежує пересування російських військ у Херсоні.

«Ось як це працює: учора засікли нову ціль, відправили її військовим, і через день-два вона вже знищена», – каже Олександр, поки ми переглядаємо численні відеозаписи, які йому щодня надсилають із Херсона. Одне з відео – від людини, яка знімала техніку, проїжджаючи повз пункт дислокації російських військових. Інше – з камер відеоспостереження, де видно вантажівки з гігантськими літерами Z.

Олександр описує своїх людей у Херсоні як українців, які не втратили надію на перемогу та хочуть, щоб їхню землю було звільнено. «Звичайно, вони бояться, – каже він. – Але служити країні важливіше».

З Олександром працює команда, яка керує безпілотниками над Херсоном і виявляє цілі для ЗСУ. Це цивільні, а не військові. Усі вони добровольці, а гроші на дороге обладнання збирають у соцмережах.

Аеророзвідкою займається Сергій, який до війни вирощував декоративні рослини. До боротьби за визволення півдня він приєднався, коли побачив тіла мирних жителів, страчених окупантами у Бучі. «Я не зміг сидіти вдома, – каже він. – Я не міг ні про що думати, окрім війни».

Група з чотирьох осіб, у якій працює Сергій, потрапляє під ворожий обстріл щоразу, коли виїжджає на завдання. Ніхто не загинув. «Це справа випадку, – мʼяко посміхається Сергій, знизуючи плечима. – Якщо зі мною щось трапиться, я знаю, що жив недаремно».

Партизани борються за те, щоб окупація Росією Херсона закінчилася, і хочуть заблокувати референдум, який, зважаючи на все, планує Москва. Голова Херсонської ОВА Дмитро Бутрій, який зараз знаходиться у Миколаєві й у невеликому офісі, захищеному мішками з піском, каже, що голосування про приєднання до Росії буде фікцією, «повною фальшивкою», не визнаною жодною цивілізованою країною.

Пекло для колаборантів

Деякі жителі Херсона перейшли на бік ворога. Тому група Олександра веде базу даних колаборантів на основі інформації, що надходить із окупованого міста. «Потім ніхто з них не зможе заявити, що був у лавах опору», – пояснює він.

Ще одна мета – психологічний тиск. Партизани розклеюють біля будинків колаборантів плакати з їхніми фотографіями у трунах і листівки «Розшукується» із сумою винагороди. Потім фотографують результати та відправляють їх Олександру.

«У місті багато графіті. Люди пишуть щось на кшталт «пішли ви зі своїм референдумом» і розклеюють листівки, – каже Олександр. – Це показує, скільки мешканців Херсона не бояться. У місті, де всюди військові патрулі, вони примудряються друкувати листівки та ходити з клеєм. Хоча знають, що їх будь-якої миті можуть зупинити і все закінчиться дуже погано».

На тих, хто приєднався до росіян, зроблено серію замахів. Застрелено блогера-пропагандиста, вбито чиновника окупаційної адміністрації. Внаслідок вибухів автомобілів багато хто з тих, хто перейшов на бік ворога, отримали поранення. Найактивніші тепер постійно носять бронежилети. Усі українці, з якими зустрічався кореспондент ВВС, кажуть, що не мають відношення до нападів, але й не мають співчуття до колаборантів.

Коли у березні російські війська окупували регіон, вони заарештували сотні людей, багатьох катували. Одні зникли, їх відпустили через тижні. Інші знайдені мертвими на вулицях або повернуті сімʼям із російських катівень у мішках для тіл.

Люди у місті розповідають, що вулиці патрулюють російські військові, автобуси вибірково зупиняють і перевіряють усіх пасажирів. Найменший натяк на підтримку України, навіть повідомлення чи фото на телефоні може закінчитися арештом.

Українські військові з артилерійських батарей на передовій у Херсоні виконують службу в Херсоні, Україна, 15 липня 2022 року. /Фото Getty Images

Українські військові з артилерійських батарей на передовій у Херсоні виконують службу в Херсоні, Україна, 15 липня 2022 року. Фото Getty Images

У катівнях ФСБ

Інший учасник опору, Олег (імʼя змінено), втратив кілька зубів після побоїв на допиті, який проводили окупанти. Він розповів, що йому зламали сім ребер, три досі не загоїлися. Олег бачив, як катували його товариша, Дениса, який помер у російських катівнях.

Олега та Дениса схопили на вулиці наприкінці березня. У перші години їх постійно били, катували електрошоком, душили та погрожували розстрілом. Олег упевнений, що його дізнавачі були із ФСБ. Якоїсь миті він не витримав і вирішив накласти на себе руки: напав на охоронця, щоб той у нього вистрілив.

«Мене схопили, бо я був наголо стрижений. Думали, що впіймали нациста, – розповідає він. – Коли мене роздягли, побачили на мені труси із Сімпсонами. Сказали, що я американський агент, і били».

За місяць до вторгнення Олег і Денис вступили до лав територіальної оборони. Коли місто окупували, вони пішли в опір.

«Ми збирали інформацію про те, де розташовуються росіяни і куди їдуть, і передавали її нашим військовим», – пояснює Олег. Він брав участь у багатьох інших операціях, про які не може розповісти.

До війни Денис займався продажем фруктів та овочів. З початком окупації вони з Олегом їздили Херсоном на хлібному фургоні, роздавали їжу і водночас вели розвідку. Крім того, вони збирали зброю і готувалися вступити в бій за звільнення Херсона, як тільки Україна розпочне контрнаступ, на який всі чекали. Але чоловіків затримали і катували.

Олег знову побачив Дениса лише наступної ночі. На той час той уже насилу міг ходити і ледве дихав. Але охоронці продовжували бити його в пах, в обличчя, палицями по нирках, розповідає Олег. Денису пошкодили легені, він помер у вʼязниці в Криму, куди його з Олегом відправили 18 квітня. Його тіло передали Україні лише через місяць, коли відбувся обмін.

Сотні людей, як і раніше, біжать щодня. У Запоріжжі вони вибираються з автобусів чи переповнених задушливих салонів автомобілів на парковку біля супермаркету, де розташовано пункт прийому біженців. /Фото Getty Images

Сотні людей, як і раніше, біжать щодня. У Запоріжжі вони вибираються з автобусів чи переповнених задушливих салонів автомобілів на парковку біля супермаркету, де розташовано пункт прийому біженців. Фото Getty Images

Вирватися з окупації

Багато хто втік із Херсона після того, як росіяни захопили місто. Київ нещодавно закликав інших евакуюватися, попередивши, що планується військова операція щодо повернення регіону.

Вибратися із Херсона нелегко. Російські окупанти дозволили лише один маршрут у підконтрольні Україні райони – дорогою, що веде на Запоріжжя. Через блокпости цим шляхом не можна проїхати українським чоловікам призовного віку. Жінкам і дітям доводиться тижнями чекати на місця у безкоштовних евакуаційних автобусах або платити величезні гроші за місце в приватному транспорті.

Але сотні людей, як і раніше, біжать щодня. У Запоріжжі вони вибираються з автобусів чи переповнених задушливих салонів автомобілів на парковку біля супермаркету, де розташовано пункт прийому біженців. Дорослі виснажені, діти несміливо усміхаються, ніби не до кінця впевнені, що у безпеці. Після перевірки волонтери пропонують їжу та одяг, а деякі зі сльозами зустрічаються з родичами, які їх чекають.

Настрій у цьому натовпі свідчить про життя там. Навіть на території, яку контролює Україна, люди побоюються сказати зайве. «А росіяни це побачать?», – цікавляться деякі з новоприбулих, побачивши камеру. Інші мовчки відвертаються від мікрофона.

Коли підʼїжджає більше машин, один чоловік зізнається, що його родина біжить не лише від ракет. «Люди пропадають, це правда, – каже він, не називаючи свого імені. – У Херсоні надвір вечорами краще не виходити».

Останніми днями небезпека обстрілів зросла з обох боків лінії фронту. В Миколаєві ранок зазвичай починається з вибухів: російські пускові майданчики знаходяться так близько, що повітряна тривога вмикається лише після падіння першої ракети.

Але українські атаки теж почастішали і стали потужнішими: західна зброя приносить плоди. Жителі Херсона фіксують численні удари по російських складах боєприпасів. Мости через Дніпро, серед них Антоновський, пошкоджені, постачання окупантів утруднено. Саша вважає, що багато хто з тих, хто залишився в місті, готові чекати ЗСУ та боротися. З розмов із біженцями теж зрозуміло, що підтримка окупантів мінімальна, а обшуки, затримання та побиття скоротили її ще сильніше.

«Коли ми почнемо наступ, люди будуть готові та допоможуть», – каже Олександр.

Олег, якого катували у російських катівнях, повернувся на південний фронт, щоб боротися за рідне місто разом з іншими українськими партизанами.

«Вони можуть завоювати землю, але не людей, – каже він. – Росіянам не буде спокою у Херсоні, бо люди не хочуть їх там бачити».

Матеріали по темі