«Настав золотий час роботодавців». Засновник Jooble Роман Прокофʼєв про ринок праці, роботу для українських біженців та компанію під час війни

У перші дні була наївна надія, що росіяни нічого не знають. Команда кинула сили на інформаційну боротьбу – розсилала тисячі повідомлень про злочини російської армії. «Виявилось – все вони знали», – каже співзасновник Роман Прокоф’єв. Сили кинули на інший фланг інформаційного фронту.

Jooble відмовилася від ринків Росії та Білорусі та 10% виторгу. Війну навчилися сприймати як ще один фактор, що треба враховувати для прийняття рішень. Як живе агрегатор та ринок праці в Україні і світі та чи найматимуть російських програмістів-втікачів за кордоном – розповідає Прокоф’єв.

Інтервʼю скорочено та відредаговано для ясності.

До 24 лютого ви працювали у 71 країні. Яку частину виторгу втратив Jooble, відключивши Росію та Білорусь?

Близько 10% виторгу. Це був не економічний вибір. Ми не збирали раду директорів, обговорили все буквально за п’ять хвилин.

Окрім виторгу втратили борги, які нам не повернули клієнти. В один день звільнили близько 50 людей, що працювали у РФ. Виплатили їм усі зарплати і сказали, що тепер не будемо з ними співпрацювати і крапка.

Так, це було болюче рішення для компанії. Але це не про гроші, а про самоповагу. Як ти можеш допомагати країні, що з тобою воює, і надавати їй якийсь сервіс?

Український ринок праці принаймні кілька місяців був на дні. Наскільки через війну просіла Україна?

Кількість вакансій – досить репрезентативна метрика. У березні пропозиція просіла приблизно у вісім-дев’ять разів. Запитів від пошукачів взагалі не поменшало, можливо, за винятком перших двох тижнів. Зрозуміло, люди були у паніці, шукали безпеки, їм було взагалі не до роботи. Але, облаштувавшись на новому місці, розуміли, що потрібно заробляти гроші.

Ринок відновлюється. Наразі я оцінив би падіння кількості вакансій у п’ять разів від показника лютого.

В один момент ринок пошукача перетворився на ринок роботодавця. Раніше люди перебирали варіанти, дивилися, чи підходить культура, відстань від офісу до дому. Все змінилося за місяць – зараз ті, хто пропонує роботу, отримують якусь неймовірну кількість відгуків.

Боляче це казати, але через війну настав золотий час роботодавців. Дуже багато талановитих, розумних людей втратили роботу і шукають нову.

Як змінилася структура вакансій? Кого шукають?

Практично зникли керівні, топменеджерські посади. Ситуація дуже схожа на те, що було у пандемію. Попит на тих, хто робив реальну роботу руками, на всі професії, які називають «синіми комірцями», теж скоротився. Але у загальній структурі пропозиції їх частка зросла.

Тимчасово скоротився попит на айтівців. Але в Україні значна частина індустрії – аутсорсингові компанії з іноземними замовниками. У них теж був шок кілька місяців, вони призупинили найм. Та порівняно з усіма іншими індустріями це був переляк, але не катастрофа.

IT-спеціалісти досі у шаленому дефіциті. Спробуйте знайти собі п’ятьох NET-розробників. Ви не скажете, що ринок переповнений кандидатами і йдуть величезні скорочення. У світі IT – теж одна із найгарячіших ніш. Принаймні поки що.

Потрібно розуміти, що в IT є дуже багато ролей. У картині світу розробників не дуже багато змін, попит є. Якщо ж люди працювали на сіньйор-позиціях в українських продуктових компаніях, що ще й були орієнтовані на Україну, то зрозуміло, що сталося із українським ринком. Для багатьох талановитих людей не стало роботи.

Масові звільнення в американському та європейському бігтеху якось впливають на ринок?

Зараз ми наймаємо людей по всій Європі, не лише в Україні. Ніхто не біжить до нас із резюме з криком: «Візьміть нас, будь ласка, в нас немає роботи».

Ми індексуємо увесь світ, знаємо все про наявний попит роботодавця. Я не бачу жодного драматичного падіння. Кілька компаній написали у прес-релізах, що звільнили N людей. Для світу – це крапля в морі і не основний тренд.

Основний тренд – усі індустрії диджиталізуються. Чи щось змінилося у цьому плані і чи зміниться найближчих 5–10 років? Поки що не видно, щоб щось могло змінитися. Всі індустрії, що не стають технологічними, вимирають. Тому очікувань, що програмісти стануть менш затребуваними, поки немає.

Скільки у вас зараз людей у команді, яка частина в Україні?

У команді понад 500 людей. Але зарплату виплачуємо близько 700 спеціалістам – частина працює part-time. Наші люди є у 26 країнах – від Канади до Індонезії, 70% – в Україні.

Нещодавно російське МВС заявило, що країну покинуло 170 000 IT-спеціалістів. Чи правдоподібна ця цифра?

На перший погляд, так. Це ж не лише розробники, а й тестувальники, продакт-менеджери, дизайнери. І я щиро сподіваюся, що їм буде важко знайти роботу.

Всі українські компанії, з якими я спілкуюся, налаштовані дуже категорично і не розглядають співпрацю із росіянами. Вони намагаються мімікрувати під грузинів, азербайджанців тощо. Але правильна перевірка це дуже швидко викриває.

Україна провела дуже чітку межу, навіть незважаючи на те, що це дешевше. Останній рік-два українські компанії пішли в Росію, тому що у нас зарплати були вищі. І навіть у Москві можна було найняти розробника дешевше, ніж у Києві. Дехто все ще не може наважитися на закриття російських офісів, тому що зібрав там команди.

Та Україна – дуже маленький роботодавець для росіян. Гадаю, у Німеччині 90 зі 100 компаній не подивляться на прописку. Не маю цифр для тверджень, але за відчуттями для більшості роботодавців російський паспорт не буде перешкодою для найму.

Один із волонтерських проєктів Jooble – ресурс із пошуку роботи для українських біженців. Скільки людей вже ним скористалися?

Це понад 300 000 українців. На цьому ресурсі ми збираємо вакансії, роботодавців, які точно готові брати українців. Це важливо, адже якщо ти не зареєстрований у країні, є певні законодавчі обмеження.

І у роботодавців все одно є певні упередження. Мовляв, я його візьму на роботу, навчу, а завтра він поїде. Воно мені потрібно? Всі розуміють, що українці їхали не за новим життям. Вони поїхали, тому що було потрібно зберегти своє життя та життя своїх дітей. І вони хочуть повернутися, як тільки зможуть. Ми шукали тих, хто свідомо був готовий нести цей ризик.

У який країнах найохочіше наймають українських біженців?

Зараз підключено 19 країн. Безапеляційний лідер – Польща, там найбільша підтримка з боку роботодавців. Ресурс ще був у розробці, а нам вже написав засновник Grupa Pracuj Пржемислав Гачек. Вони опитали роботодавців, знайшли вакансії, на які готові взяти українців, і пропонували їх нам. Це було дуже зворушливо і дуже круто.

Найбільше вакансій для біженців ми маємо від Польщі, Німеччини, Чехії, Нідерландів та Іспанії.

На яку роботу найчастіше готові брати українців? Це знову ж таки «сині комірці» та сезонна робота?

Так. Найважче «білим комірцям», людям, які тут працювали в офісі. Наприклад, польська схожа на українську, і якісь побутові речі можна швидко схопити. Але займатися продажами чи бути маркетинг-менеджером без ґрунтовного знання мови неможливо.

Якщо ви були лікарем в Україні, ваш диплом у Польщі нічого не значить – інші протоколи лікування, інші ліки. Бухгалетр? Те саме. Тут інше законодавство, інші правила, інший облік.

Гадаю, велике перебільшення казати, що ніхто не повернеться назад. Це неправда. Люди, що були успішні в Україні, дуже хочуть повернутися. Тому що їм немає місця в Європі з вищеозначених причин: мова та професійній контекст. Їхні навички не можна використати.

Звичайно, за два-три-чотири роки вони адаптуються. Звичайно, є універсальні навички. Наприклад, купувати контекстну рекламу можна у будь-якій країні, але знову ж таки потрібне знання мови.

Інша ситуація у тих, хто працював на умовному будівництві. Вони переїхали у Європу і бачать, що там є робота, за неї платять більше грошей, а умови праці кращі. Ще й багато держав підтримують біженців. У них виникне резонне питання: навіщо взагалі повертатися?

Із часом вони вивчать мову, асимілюються, знаходитимуть дедалі більше причин залишатися. Найбільший ризик – міграція робочих спеціальностей. Вона і раніше існувала.

Але ж вона була здебільшого сезонною: поїхали, заробили грошей, повернулися назад.

В інтернет-маркетингу це називається конверсія. Поїхали 100 людей, повернулися 90, потім поїхали 90, а повернулися лише 80.

Всі роботодавці скаржилися, що не вистачає робочих спеціальностей. Плиточники, каменярі вже мали по 30 000 грн зарплати. Адже якщо платити менше, вони поїдуть заробляти за кордоном. Зараз ця міграція стала вимушеною, і це створює довгострокові ризики для України.

Яка в них, на вашу думку, може бути мотивація повернутися?

Багато людей ідентифікували себе як українців. Це внутрішній стан, коли ти розумієш, що твоє місце – на твоїй землі. Те, до чого лежить душа.

Це внутрішнє патріотичне відчуття не нескінченне. Тому головне – перемогти у цій війні якомога скоріше. А для цього потрібно будувати економіку.

Всі, хто грав у воєнні стратегії, знають, що потрібно воювати і будувати одночасно. Не виходить лише воювати або лише будувати.

Якщо людина з усією своєю любов’ю до України повернеться й просидить два-три місяці без роботи, вона поїде назад. Буде розуміння: ок, я намагався, але потрібно годувати родину. І це теж ризик.

Восени 2021-го Jooble мав 2 млн відвідувань на добу. Скільки зараз?

Незважаючи на те, що ми відрізали Росію, понад 3 млн візитів у робочий день. Це Німеччина, Франція, Польща, Велика Британія, Індонезія, Бразилія. Ринки дуже фрагментовані. У нас зараз немає жодного ринку, що займав би понад 5% аудиторії.

Що із вашим внутрішнім стартапом – власною платформою вакансій? Ви ж якраз робили ставку на «синіх комірців».

Ми мали гарний прогрес в Україні. 85% роботодавців, що спробували цю послугу, залишалися із нами. Все було класно до війни.

Перша думка була закрити платформу в Україні. Але тоді ми подумали, як можна все закрити у найскладніший для країни момент. Тому на два місяці зробили публікацію вакансій повністю безкоштовною, щоб люди могли знаходити роботу. Зараз в Україні ми працюємо в п’ять-шість разів краще, ніж до війни.

Але це поки не бізнес?

Поки що це волонтерський проєкт допомоги українським роботодавцям у цей складний час. Чесна відповідь така.

Які у нього перспективи стати бізнесом?

Ми хотіли обкатати цю модель на Україні, а потім вже масштабуватися. На жаль, не встигли. Тому відразу пішли на інші ринки. За 4 місяці команда віддалено зібрала новий продукт, запустили його в Угорщині.

Зарано говорити, що це бізнес. Але успіхи є, і вони змушують нас дивитися у майбутнє з обережним оптимізмом.

Ви інвестували із чеком до $0,5–2 млн як мінімум у 12 технологічних компаній. Чи припинили ангельські інвестиції під час війни?

Ні, я особисто зробив чотири угоди – вони або закриті, або в процесі підписання. Я не припинив інвестиції, тому що знову ж таки з’явилося багато гарних можливостей.

Є гарні компанії, що потрапили у складну ситуацію через війну. І я розумію, що це все команди, які розташовані здебільшого в Україні. У декого навіть основний ринок був тут. Але команди, які роблять класний продукт, не стали гіршими. Так, у в них впав виторг, вони зараз у збитках. Але інвестиції – це завжди про майбутнє.

Я щиро вірю, що ми переможемо. Не просто вірю – я поклав свої гроші на цю ставку.

Середній чек змінився?

За деякими угодами я скоротив чек, який хотів вкладати спочатку. Можливо, зараз чек не від $500 000, а від $250 000 до $2 млн. Але в середньому він залишився таким самим.

Як ви почуваєтеся у ролі буквально CEO воєнного часу? 

Для мене, як громадянина України, це одні із найскладніших часів. Наша компанія пройшла чотири великі кризи за 15 років, це ще одна. Не можу сказати, що вона найскладніша для компанії.

Якщо CEO воєнного часу – відсилка до Бена Хоровіца, який увів цей термін, то у нашому бізнесі не воєнний час. Наразі я у раді директорів Jooble, не займаюся операційним менеджментом. У кожного напряму є свій керівник і всі вони – СЕО мирного часу.

Ми пишемо стратегію, створюємо правила, обговорюємо бачення на 10–15 років наперед. Компанії займаються цим, коли зростають і операційно в них все добре.

На початку війни в нас з’явилися різні політики: ми заморозили перегляд зарплат, навчання, стратегічні проєкти. Знадобилося два місяці на усвідомлення, що війна може тривати довго. Воно не приходить за один день. Але казати, що ми не робимо чогось через війну – хибний шлях.

На початку травня ми написали команді, що війна – це те, у чому ми будемо жити. Ми не знаємо, коли вона закінчиться, її просто треба враховувати, приймаючи рішення. Треба планувати волонтерське й робоче навантаження так, щоб це можна було робити дуже-дуже довго.

В нашій країні війна – співробітники і компанія переказали на ЗСУ вже понад 35 млн грн. Всі ці активності є. Але ми не керуємо компанією у воєнний час, у тому сенсі, який вкладав Хоровіц. Ми не намагаємося вижити.