Український бізнес пережив складний шлях від «дикого капіталізму» до більш цивілізованих форм підприємництва, проте для подальшого розвитку країни необхідні не лише економічні реформи, а й культурні трансформації. Важливо, щоб бізнес не лише виводив країну з кризи, а й став основою для створення справедливого та ефективного суспільного порядку. Проректор УКУ Мирослав Маринович розповідає про виклики сучасності, які стоять перед українськими підприємцями
Купуйте річну передплату на 6 журналів Forbes Ukraine зі змістовними матеріалами, рейтингами та аналітикою від 1 350 грн.
Моя юність минула в дисидентському русі, який був боротьбою за свободу людини та її вільне волевиявлення. У той час приватного бізнесу фактично не було, а державний бізнес перебував у залежному становищі й змушений був керуватися не так бізнесовою логікою, як ідеологічними догмами.
Це сковувало підприємницьку ініціативу і жахливо спотворювало образ приватного бізнесмена в очах суспільства: він сприймався як спекулянт і здирник.
«Дикий капіталізм»
Зі здобуттям Україною незалежності український бізнес вирвався на волю, але в умовах правових прогалин і розкрадання державного майна породив олігархію, яка стала джерелом нової соціальної несправедливості.
Це узаконило корупційний суспільний договір, а простий люд, реагуючи на кривди олігархічного ладу, знову почав живити в душі квазісоціалістичне прагнення «експропріювати експропріаторів».
Чуючи цю пристрасну риторику про потребу «відібрати в олігархів награбоване і поділити між людьми», мені згадувалися слова митрополита Андрея Шептицького (якого я далі часто цитуватиму): «У міру зростання потреб і бажань убогих верств, мусимо чимраз сильніше остерігати їх перед заздрістю й пожаданням чужого добра і перед ненавистю, яка, хоч і проявляється у якій завгодно формі, завжди є підривом всякої релігійності і всякої моральності».
Отож Україна тоді освоювала ринкові відносини і розпочала етап, який часто називають «диким капіталізмом», або іронічно – «первинним накопиченням капіталу». В суті своїй це було царство «нульової суми», в якому діяла логіка негайної одномоментної вигоди. А завтрашній день, мовляв, хай подбає про себе сам.
Українські революційні Майдани висунули вимогу подолати олігархічний лад, хоча цей мандат українське суспільство до кінця так і не виконало. Я не економіст, а тому маю, можливо, помилкове враження, що сьогодні ми десь посередині великої дороги. Цей стан можна описати словами поета Олександра Олеся: «З журбою радість обнялась».
З одного боку, ми все ще не позбулися проявів здирницького бізнесу, про який мені говорити просто нецікаво, бо це бізнесовий плюсквамперфект (давноминулий час). Мені цікавіше розмірковувати про нову фазу, яку започаткувала культура «позитивної суми».
З нею прийшли ті риси сучасної культури підприємництва, які стали окрасою нинішньої цивілізації: вміння подбати про життєві інтереси свого робітника; довгострокові стосунки зі своїм покупцем, які виключають завдання йому кривди, оскільки це знищило б довіру. В цій культурі ділові стосунки з покупцем чи клієнтом стають воістину вирощуванням чи вихованням бажаного партнера. І я певен, що майбутнє саме за цією культурою підприємництва.
Далі я хотів би перелічити ті завдання, які стоять перед цивілізованим українським бізнесом на майбутнє.
На Майдані Незалежності у Києві під час Революції гідності, 2014 рік Фото Getty Images
Пам’ятати про вирішальне значення цінностей
Прислухаймося до логіки Шептицького, з якою він звертався, зокрема, й до підприємців: «Шукаєте сили економічної без моральності, без Закону Божого. Неможливим є економічне буття без моральності, бо неможливим є без суспільного ладу, а ладу суспільного нема, де немає рівноваги прав і обов’язків. А цієї рівноваги нема, де немає етики».
Іншими словами, в основі діяльності мають лежати цінності. Але зауважмо: цінності формуються у сфері культури. І тут Шептицький знову переконливий:
«А коли йдеться про те, щоб якийсь народ зайняв в історії передове, почесне становище і для людства створив нові світлі та великі дороги, то це може дати одна лишень культура, коли буде оперта на здорових і сильних моральних основах. Без неї будуть марнуватися найкращі засоби багатств і дарів природи; без неї і найсильніші змагання і зусилля будуть безкорисними, без неї роль народу в історії залишиться егоїстичною, вузькою, короткозорою і через те дуже незначною або навіть ніякою».
Не виключено, що хтось може заперечити: що ж інакше міг сказати монах і церковний єрарх, який пересувався на візочку і не знав реального життя?!
Але ось вам висновок відомого західного фахівця з економічної історії Девіда Ландеса, який підтвердив правоту Макса Вебера: «Якщо нас чогось і навчила історія економічного розвитку, так це того, що від культури залежить практично усе».
Як бачите, повний збіг позицій. Бо цінності – це платформа, на якій виростають засадничі ідеї (вірування, переконання), що є основою людської поведінки.
Подолати патерналізм
Однією з найбільших виразок українського суспільства донедавна був брак відповідальності, спричинений патерналістською формою держави, успадкованою з комуністичних часів.
Мені ще досі звучить у пам’яті оте одіозне: «Прошла зима, настало лето – спасибо партии за это!». Спершу наші Майдани, а тепер і війна суттєво ослабили цю недугу, але не подолали її. В суспільстві все ще багато тих, хто не готовий узяти відповідальність за своє життя і вважає, що це обов’язок саме влади зробити їх щасливими.
Певними патерналістськими настроями просякнуті й керівні українські еліти. Це дуже влучно підмітив 2020 року представник ЄС із закордонних справ і політики безпеки Жозеп Боррель, який сказав президентові Володимиру Зеленському: «ЄС не є благодійною організацією або банкоматом. Найкращий спосіб підтримати Україну для нас – це допомогти у реформуванні країни. Але лише українці власноруч можуть втілити ці реформи».
Що ж, приватні підприємці – це чи не єдина суспільна група, яка створила сама себе і рішуче взяла на себе відповідальність за свою долю. Отож кому як не бізнесу навчити людей не просто дати собі раду в цьому світі, а й відчути смак у цьому само-стоянні і прямо-стоянні?
Цього можна досягти добре продуманими стимулами – від матеріальної зацікавленості до почесного визнання. І тут помічним може бути заклик того самого Шептицького:
«Помагайте убогому не лиш з дня на день, а, як можете, так поможіть, щоб він міг вийти з біди та стояти на своїх власних ногах. Давайте убогому здатність до заробітку – научіть його, покажіть йому, як би він сам міг свою долю поправити».
Тут, як бачимо, йдеться не просто про звичайне доброчинство і харитативну працю. У формулі Шептицького йдеться про те, що принести спраглому склянку води, звичайно ж, треба, але при цьому важливо відкрити йому шлях до цілого озера.
Зробіть це! Допоможіть іншим людям набути економічної самостійності й не покладатися щоразу на допомогу держави, бізнесу чи харитативних організацій.
Індикатор «Верховенство права» певних країн Європи та Євразії у 1998 та 2022 роках Фото Worldwide Governance Indicators
Сприяти верховенству права
Потребу в реформуванні системи верховенства права в Україні відчувають усі. Проте цей висновок доволі романтичний, бо є певна частина підприємців, які прекрасно почуваються у нинішньому правовому безладді. До того ж ви знаєте відоме хитре запитання: чи може корумпована, злодійська, піратська економіка поступово перерости в економіку цивілізовану?
Як на мене, ні: такий бізнес зрощується з владою, і йому вигідніше паразитувати на тілі суспільства. Така економіка і в знаменитому бандитському Чикаго 30-х років XX століття не переросла б у цивілізовану, якби не дві передумови: 1) наявність суддів, які готові були б пожертвувати своєю безпекою заради моральних принципів; 2) наявність громадянського суспільства, яке готове буде підтримати справедливість.
Звідси важливе завдання бізнесу – підтримувати тих сміливих агентів змін, які можуть стати ймовірними жертвами. Бізнес недарма порівнюють із кровоносною системою: її завдання – через мережу артерій і капілярів донести кисень і живильні речовини до тих органів, які в цей момент відчувають у цьому найбільшу потребу.
Ми бачимо, що чи не кожна влада щедро винагороджує слухняність і сервілізм, а тому хоробрість і самопожертва агентів змін, зокрема у сфері верховенства права, також потребують підтримки. Бо інакше сумирна покора і відданість кланові будуть незмінними передумовами життєвого успіху, тоді як чесність і вірність принципам – символами життєвої поразки та рисами так званих лузерів.
До речі, встановлення верховенства права передбачає і потребу переосмислення стосунків бізнесу й політичних партій, оскільки саме партії через парламент можуть змінити законодавство і таки домогтися верховенства права.
У тих же 1990-х за модель суспільної ролі бізнесу було взято класичну формулу: «ми підтримуємо ідеологічно близькі нам партії, а партії, зі свого боку, підтримують наші легітимні інтереси». Однак на практиці партії перестали бути об’єднанням ідейних однодумців і перетворилися на кланові товариства, часом із явно обмеженою відповідальністю. А чимало членів демократичних партій не менш успішно користали з цих спокусливих пропозицій чинної системи.
Я був би щасливий, якби в Україні з болю і крові цієї війни виросла партія, яка була б схожою на християнських демократів в Європі після Другої світової війни. Адже саме християнські демократи, очолювані в Німеччині, Франції та Італії такими постатями, як Конрад Аденауер, Робер Шуман і Альчіде де Ґаспері, створили класичну ідейну партію, що діяла на засадах суспільної етики і змінила всю Європу.
Але я повірю в таку партію лише тоді, коли вона стане промотором радикальної реформи системи управління державою. А поки що суспільна стратегія цивілізованого бізнесу мала б переорієнтуватися на створення системи суспільних балансів і противаг, які дали б можливість стримати негативні тенденції.
Змінити процедури
За останні роки ми наочно переконалися, що позбутися комуністичних постаментів на площах наших міст значно легше, ніж комуністичних стереотипів у наших головах. При цьому є одна щілинка, в яку, видається, поки що не зазирала жодна програма декомунізації: це управлінські процедури. Не здивуюся, якщо деякі з них ведуть свій початок іще з часів «нєудобозабиваємих» Фелікса Едмундовича і Йосипа Віссаріоновича.
Проте невловимий комуністичний «диявол» криється саме у процедурах. Я впізнаю того «диявола» в часом архаїчних циркулярах, які радше ускладнюють розвʼязання проблеми, ніж сприяють йому; у виборі на користь бюрократа в усіх взаємозв’язках людини з державним апаратом.
Він криється в корупціогенній дозвільній системі, заточеній під фінансовий інтерес чиновника. І перелік цей можна продовжувати безкінечно. Проте всі ці бюрократичні «міни» просто вибухають сьогодні, коли в їхні тенета потраплять ветерани чи родичі загиблих воїнів. Терпіти той процедурний терор стає просто несила.
Однак обрубати мацаки того багаторукого монстра можуть лише ті, хто духовно йому не належать. Лише ті, хто відчув розкіш від пошанування своєї й чужої гідності, хто пройшов школу кращих зразків західної управлінської культури.
Бізнес і тут може долучитися до цієї справи, і це буде найнадійніша декомунізація нашого краю. І я маю для цього улюблену мою ілюстрацію.
Ви, напевно, вже зауважили, який позитивний вплив мають автомати, які в банках видають талончики з номером вашої черги. Раніше обов’язково знаходилися ті клієнти, які норовили пройти поза чергою, що викликало агресію з боку оточення. Але встановлення згаданих автоматів одразу ошляхетнило ситуацію.
Отож управлінські процедури, які досі здебільшого травмували людину, в разі корекції можуть навіть посприяти ціннісній трансформації суспільства.
Зміна ракурсу бачення бізнесу
Усі перелічені вище завдання об’єднує одна засаднича потреба, а саме: змінити ракурс бачення України загалом і бізнесу зокрема. Як слушно підмітила виконавча директорка Європейської Бізнес Асоціації Анна Дерев’янко, «найбільшою небезпекою в часи турбулентності є не сама турбулентність, а інерційне діяння за вчорашньою логікою». Такої інерційності у нас багато ледь не в кожній сфері, і в бізнесі також.
Візьмімо для прикладу песимістичні прогнози, спричинені війною: «Ніхто не буде інвестувати в країну, де в будь-який момент може розгорітися конфлікт». Нібито все правильно. Але ось як на це реагує Ярослав Грицак, спираючись на дослідження гарвардської Belford Group:
«Інвестиції будуть не у зв’язку з тим, що насамперед робиться на фронті, а у зв’язку з тим, чи Україні вдасться побудувати нормальні інституції. Інституції, які будуть робити ці інвестиції Заходу прозорими та ефективними».
Але нормальні інституції з прозорими й ефективними процедурами – це і верховенство права, про яке ми говорили, і цінності, на яких ці інституції мають вирости.
Але й це ще не все. Зовсім несподіваним (принаймні для мене) був висновок, що «більша, значна частина цих інвестицій… має бути із самої України. Це означає, що мають бути створені відповідні умови для бізнесу, насамперед середнього бізнесу». Отже, роль українського бізнесу у створенні та реалізації сценарію майбутнього величезна. Але чи готовий він до цієї місії? Почасти так, але почасти й ні, бо до цього завдання не готове й усе українське суспільство.
Наслідки російської атаки на виробництво Biosphere Corporation 10 квітня 2025 року. Фото: Андрій Здесенко, власник Biosphere Corporation
Відродитися після війни
Після війни для відродження країни і належних суспільних перетворень нам потрібна буде шалена суспільна енергія. Звідки її взяти? Помічними тут можуть бути два висновки, зроблені на основі соціального вчення митрополита Андрея Шептицького:
- Основою добробуту держави може бути лише сильна згуртована громада, яка співпрацює задля добра ближнього. Тоді з’являється додана вартість, і народне добро множиться.
- І навпаки, розколена громада, яка схильна до внутрішньої ворожнечі, не лише не прирощує добробуту народу, а навпаки марнує навіть те, що має. Ворожнеча – це чорна діра, яка всмоктує суспільну енергію, спрямовує її на ворожнечу, а не на творення.
Отож здобудемо ми бажану енергію лише тоді, коли спрямуємо людський дух у бік порозуміння і співпраці.
Залишається мені відповісти на завершальне запитання: а хто б все це мав робити?
Що ж, як завжди, йдеться про появу «критичної маси», тобто пасіонарної групи сміливців, які через самопожертву зададуть нову парадигму. Так, звичайно, будуть скептичні голоси: «Ми вже це проходили під час наших революцій. Більше такими наївними ми не будемо, бо нічого і так не зміниться».
По-перше, це неправда, і наші Майдани разюче змінили країну.
По-друге, це надто нагадує гіпотетичну ситуацію, коли б мати малої дитини сказала: «Вона вже три рази впала – більше я вчити її ходити не буду!». Вчити треба сто разів – поки не навчиться!
А ще з досвіду людської цивілізації знаємо: якщо на самопожертву буде готова лише невелика частина людей, вони заплатять дорогою ціною. Так було і в історії дисидентського руху.
Якщо ж на таку самопожертву спроможеться велика група людей, то ціна, яку треба буде заплатити, буде порівняно невисокою.
Отож візьмімося за руки, будьмо солідарні у своєму прагненні жити в цивілізованій державі – і разом ми переможемо!
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
