За плечима незалежної України три революції та велика війна за існування української держави та нації. Україна відстояла свою ідентичність і державність як таку. А от боротьба за визнання України як суб’єкта «у великому світі» – у розпалі. Як Україні гарантувати безпеку, зберігаючи гідність, та вийти на рівень якості та стійкості рішень? Історію Майданів осмислює директор Інституту фронтиру Євген Глібовицький у вступному слові на форумі «Річниця Майдану: щорічна конференція з осмислення досвіду». Forbes Ukraine публікує текст доповіді.
Осінь – важлива пора року в українській історії. В ці дні 33 роки тому Україна готувалася до свого першого важливого іспиту – Всеукраїнського референдуму щодо проголошення незалежності. Від його результатів залежало багато чого.
По-перше, чи Москва погодиться не тримати Україну в обіймах мерця.
По-друге, чи світ довкола повірить, що українська незалежність – це серйозно, і прийме нову державу у свою спільноту.
По-третє, щоб усередині країни відчувався дух нової єдності та енергії, яких вистачить для сходження на бажані висоти.
У будь-якому разі результат мав бути абсолютно переконливим.
І він став таким! 90% голосів за незалежність від учасників референдуму виглядали фантастично. Адже ще дев’ять місяців раніше 70% тих самих виборців погоджувались підтримати збереження оновленого СРСР. А ще кілька місяців перед цим, восени 1990 року, вимоги студентів, які голодували на граніті, виглядали недосяжними.
Ідея понад усе?
Ідеї, під які на початку зібралося кілька десятків сміливців, мали маргінальну підтримку в українському суспільстві. А демократична опозиція у Верховній Раді УРСР налічувала трохи більше як 100 голосів з 450. Якби восени 1990-го хтось сказав, що за рік вся країна підтримуватиме незалежність, у це мало б хто повірив.
Але в ідеї є два боки. Перший – вона має неймовірну силу. Вона може поширюватися зі швидкістю пожежі, захоплювати нових прихильників і розповсюджуватися з пасіонарністю своїх носіїв. Яка користь з тисяч цензорів, армії кадебістів, мільйонів розгублених конформістів, коли поруч ідея, час якої нарешті настав.
Другий – ідея може швидко перевтілюватись у сліпу віру, якщо немає самокритичності та зрілого вміння розшифровувати контексти.
Українське суспільство дуже швидко прийняло, що причиною міжнародного визнання України у всьому світі є безальтернативна правильність підтримки України, підкріплена переконливим результатом на референдумі за незалежність.
Визнання України – але тільки без’ядерної, тільки далі пов’язаної, нехай невизначеними, але зв’язками Співдружності незалежних держав з метрополією, тільки нейтральної, яка не вішатиме свої гризоти на міжнародні безпекові клуби, – сприймалося здебільшого через призму романтизму, а не трансакційного реалізму.
Світ же ж однозначно став кращим, а отже, добрішим, хіба ні? Впала радянська імперія зла. Китай щойно пройшов глобальний осуд за розгін студентів з площі Тяньаньмень. Загребущий Ірак прогнали з суверенного Кувейту. Хіба це не докази?
Україна таки позбулася ядерної зброї. Тактичну росіяни встигли вивезти з України самі, доки Київ приходив до тями. А над стратегічною і так не було контролю. Тому безпекові запевнення від великих держав можна було сприймати як бонус у відносинах з великими силами, де результат визначений наперед.
Україна не мала шансів підписати в грудні 1994 року Будапештську угоду, а не меморандум із запевненням гарантій безпеки. А щоб хоч трохи наростити внутрішню зрілість і спроможність захищати себе, потрібні були роки зростання та досвіду.
Зародження суперсили
Помаранчева революція, яка почалася 20 років тому 22 листопада, була відповіддю українців на загрозливі подихи владних темників, виборчих каруселей, транзитні сервери – атрибути тоталітарного контролю і підкорення, який маскував себе під м’яку силу російської заможності та модернізованості.
Щоб пересилити адміністративний тиск, українці залучили свої майбутні суперсили: низову горизонтальну об’єднаність, ініціативність, спроможність діяти автономно. На якийсь час значна частина не надто споріднених у звичайному житті бізнесу, культури, церкви та навіть державного сектора об’єднали зусилля, бо без вулиці, без протесту, сил за формальними правилами забракло б, щоб відстояти справедливість.
Ця міжсекторна об’єднаність далі стане ключовою для майбутніх здобутків – протестів проти чийогось свавілля, захисту проти судилищ, революцій, волонтерських рухів на війні.
Наступне коло боротьби
Фінансова криза 2008 року, помножена на намагання тоді президента України Віктора Януковича встановити автократію в країні, спонукала демократичні сили в громадянському суспільстві до більшої ефективності і винахідливості.
Ослаблені економічним провалом споживачі вчились отримувати більше за менше. Значна частина з них відмовлялася приймати обмеження і продовжувала жадібно відкривати для себе світ – у подорожах, досвідах чи незнаних досі смаках екзотичних страв, нових книжках чи музиці.
Коли 21 листопада 11 років тому почався Євромайдан, його обличчя були розмаїтішими, ніж будь-коли. Творчий вибух з актуальними гаслами «Стоїмо!» чи «Я – крапля в океані!» був настільки в іншій лізі відносно концентрованої силової спроможності режиму, що в очах держадміністрації єдиним поясненням такого нечуваного активізму сотень тисяч людей могла бути тільки теорія змови.
Навіть коли під завісу Євромайдану лідери дипломатії з Франції, Німеччини та Польщі до останнього домовлялися про те, як довше утримати Януковича при владі, не зчитуючи ні контексту, ні реальних обставин, система з тріском програвала. Покладання на кількісну силу закінчилося тим, що Янукович перестав контролювати навіть Печерський район столиці.
Розмова держави з громадянином з позиції сили та примусу виявилася неефективною. Це не перше порушення державою суспільної угоди з громадянами. В 90-х вони навіть були готові віддавати свої права в обмін на турботу, але держава не могла її забезпечити. Громадянам довелось іти й забирати права.
Потім корупційно захоплена держава не втрималася від спокуси залізти в кишеню і ще більше перерозподілити ресурси громадян. Наслідком удару по пальцях стали реформи, більше підзвітності та – вперше – співпраця держави з громадянами на умовах визнання їхньої гідності.
Війна Росії проти України та ризик контрреволюції
Побічним ефектом агресії Росії після 2022 року став ризик контрреволюції гідності, яка найгостріше проявляється в питаннях мобілізації та демобілізації.
Сотні тисяч українських захисників, які першими взяли на себе удар, вимагають визначеності. Сотні тисяч цивільних стримує нереформованість відносин, брак визнання гідності всередині сил оборони. Людина, яка готова жертвувати своїм життям, хоче поважливого ставлення до себе та розуміння цінності її життя як такого. Ветерани хочуть знати, що вони матимуть увагу не тільки доки цілі та здорові.
Це не протистояння воїнів та ухилянтів. Це військові та цивільні разом проти недостатньої реформованості старої системи. Вона ж за ширмою телемарафонів не може відчути тональність розмови з суспільством, часто тригерить давні травми, може не бачити цінності людини або не вміти розпізнати спроможності й таланти. Системи здебільшого орієнтованої на власні процедури, звітність та бюрократію, а не результат.
Україна не може виграти кількісне протистояння з більшою за розміром імперською загрозою. Але може мати успіх, якщо проти кількості здобуде якісну перевагу.
Для цього потрібна набагато складніша система управління, зокрема державного управління, увага до людського капіталу, тонке відчуття контекстів та спроможність цінувати ініціативу.
Війна вимагає тіснішої співпраці всіх з усіма, в тому числі громадянського суспільства з адміністрацією; адміністрації з опозицією. У різних форматах – від круглих столів до посилення небезпечно упослідженого парламентаризму. Новини з окупованих територій не залишають ілюзій щодо перспективи, яка чекає у разі поразки.
Завдання – довести свою суб’єктність
Це геть не очевидно у великому світі. Україна напевне відстояла свою ідентичність та державність як таку. Але боротьба за визнання України як суб’єкта, котру в українському суспільстві так передчасно вважали виграною на початку 90-х, зараз лише у розпалі. І серед опонентів не лише Росія.
Суб’єктність України не доведена на рівні великих держав, особливо після перемоги на президентських виборах у США Дональда Трампа.
Суб’єктність України часом є чинником роздратування для сусідів, зокрема західних. І тут теж Україна переважно не може грати у кількісну гру.
Єдиний шлях – це посилювати свої переваги та продовжувати бути адаптивним і швидким суспільством, що вміє трансформувати державу.
При цьому важливо бачити й визнавати обмеження. Гідність втрачає свою основу без відповідальності. Безпека не стає цілісною, якщо здобувається через порушення громадянських прав або сприймається вузько, виключно у військовій рамці. Якість не може бути виведена понад кількість в абсолют.
Кількість теж має значення. Це були десятки мільйонів велелюдності, які не дали можливості сталінському режиму депортувати українців геть зі своєї батьківщини. Сотні тисяч квадратних кілометрів, які дозволили зупиняти ворога, тактично відступаючи, але не програти, впершись у протилежний кордон.
Як дуже добре видно з боротьби за демократію та європейську перспективу у Грузії та Молдові, Україна має значні переваги саме через свою спроможність стати тим, що в міжнародних відносинах називають «середньою силою» – middle power. Вона час від часу зможе приступати до кількісної гри, якщо робитиме якісну домашню роботу. І тут питання буде не тільки у власній вправності та інтеграції в клуби ЄС чи НАТО.
Невиконана домашня робота не переконає українських батьків народжувати багато дітей. Україні не гарантований успіх, недоторканність території чи велике населення. Світ переповнений країнами, чий успіх у підручнику з історії, а тепер на столі – порядок денний з виживання. Україна відрізняється тим, що сповнена жаги, внутрішньої потреби рухатись у протилежному напрямку – від виживання до успіху.
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
