Світовий порядок переживає фундаментальні зміни, і бізнесу доводиться адаптуватися до нових реалій. Українські підприємці опинилися перед вибором: стати рушієм змін і творцем майбутнього чи залишитися заручниками нестабільності. Чи зможе український бізнес бути рушієм змін? Відповідь криється в етиці, вважає генеральний директор Інституту фронтиру Євген Глібовицький. Forbes Ukraine публікує його скорочену та відредаговану для зрозумілості промову на Human Capital Forum
Отримуйте щоденний лист з останніми матеріалами та головними новинами від Forbes Ukraine
Ми свідки глобальних змін: світовий порядок не просто оновлюється, а повертається до старої моделі. США, які були бастіоном демократії, стають вразливими до автократичних ідей, відмовляючись від ролей, що приносили їм і унікальне лідерство, і економічний добробут.
Для багатьох це стало шоком. Але для України це особливо важливо, адже ми перебуваємо в точці високої вразливості: живемо на ціннісному та геополітичному зламі. Нині є багато паралелей із подіями перед Першою та Другою світовими війнами. Напередодні 1914 року світ, передусім західний, насолоджувався добробутом, аж поки 1 серпня все не обвалилося. Перед Другою світовою війною Європа заплющувала очі на загрозу, як і зараз щодо Росії.
Війна в Україні триває з 2014-го, але перші вісім років багато хто її не дуже помічав. Період із 2014-го до 2021-го для багатьох виглядав як Золотий Вік – зростання добробуту, комфорт, економічні перспективи. Усе обірвалося 24 лютого 2022 року.
Історичні паралелі наочно показують, якою дорогою ціною світ уже платив за заплющені очі.
Європа та безпекова пастка
Після Другої світової війни здавалося, що світ докорінно змінився на краще: зʼявилися ООН, Декларація прав людини, нова безпекова архітектура та правила гри.
Варто пам’ятати, скільки часу знадобилося Європі, щоб загоїти рани війни. Десятиліттями після перемоги над фашизмом Гітлер залишався найпопулярнішою фігурою в Німеччині, а денацифікація тривала півтора–два покоління. Економіка і правила змінювалися швидко, але трансформація суспільної свідомості відбувалася значно повільніше.
Це важливий урок для України. Найкраща відповідь на чинні виклики – це зміна етики. Ми мусимо стати іншими людьми.
Проблема патерналізму
Унікальність повоєнної Європи – це пастка, про яку варто пам’ятати. Країни отримали безпеку, не сплачуючи за неї. Усі успішні модернізації за останні 100 років у Європі чи Азії починалися не з фінансових інвестицій, а з безпекового кредиту, який переважно надавали США. Отримавши цей ресурс, держави швидко звикали сприймати безпеку як даність, не цінували її.
Наслідок – отруєні безпекою чотири покоління європейців звикли до стабільності, не замислюючись, якою ціною вона забезпечується. Тепер, коли США натякають, що більше не гарантуватимуть безпеку безплатно, Європа опинилася перед складним вибором. Витрати на оборону треба збільшувати, але для цього доведеться скорочувати соціальні видатки та інфраструктурні проєкти. Це викличе спротив суспільств і політиків, уряди до цього не готові.
Головна проблема, в якій опинився ЄС – це інтоксикація етики, яка впливає на розвиток людського капіталу. Системи правил, що сформувалися під її впливом, не витримують тиску обставин і не гарантують безпеку, яку європейці звикли сприймати як належне.
В Україні цей етичний виклик також присутній, але його приглушує брак ресурсів. Проте дисбаланс тут ще гостріший. За глобальними рейтингами, за якістю правил Україна знаходиться у другій сотні країн, за інфраструктурою – ближче до кінця першої, а за людським капіталом – у п’ятому–шостому десятку. Це свідчить, що саме людський капітал є ключовим рушієм змін і розвитку в країні.
Україна, на відміну від Європи, не мала можливості ігнорувати питання безпеки. Але ми також отруєні патерналізмом, тільки не через надлишок ресурсів, а через їх нестачу.
Розрив між рівнем правил і людського капіталу зазвичай свідчить про колоніальне минуле країни. У державах, що самостійно визначали свій розвиток, ці показники більш збалансовані, а правила, інфраструктура та людський капітал знаходяться приблизно на одному рівні.
В Україні ж домінування людського капіталу над правилами пояснюється глибокою недовірою до останніх. Вони багато в чому дісталися у спадок від Радянського Союзу і після здобуття незалежності не були перезасновані.
Україна отримала незалежність у 1991 році не завдяки перемозі національного визвольного руху, а через «вікно можливостей», яким скористалися тодішні комуністичні еліти. Вони прагнули зберегти зручні для себе правила гри, а суспільство, схильне до патерналістських відносин, на це погодилося.
Як наслідок, досі є напруга між державою та громадянами: люди не довіряють державі, намагаються мінімізувати взаємодію з нею та не готові делегувати їй повноваження. Це чітко простежується, зокрема, у стосунках бізнесу з державними інституціями. Радянська спадщина досі обмежує перспективи України.
У 2022 році суспільство дало державі кредит довіри для ухвалення необхідних рішень, щоб Україна вистояла у війні. Частину з них ухвалили, частину – ні, й результати ми зараз відчуваємо дуже гостро. Ми втратили можливість реформувати Сили оборони, мобілізаційну систему, вибудувати новий рівень довіри між державою та суспільством. Замість цього отримали більше обмежень і політизацію порядку денного.
Україна на межі: що далі
Українське суспільство за три десятиліття зазнало гігантських змін. Високий рівень людського капіталу дав нам змогу досягти значного прогресу, попри слабкі інституції. Шведський економіст Андерс Аслунд ще в 90-х сказав, що Україна «занадто освічена, щоб бути бідною, і занадто бідна, щоб бути освіченою» – щось одне мало поступитися. Сьогодні очевидно, що освіченість перемагає бідність. Але цього недостатньо для перемоги: маємо думати не тільки про добробут, а й про чинники, на яких цей добробут базується.
Незалежна Україна довго залишалася немовлям, дитиною, підлітком – у ній бракувало «дорослих у кімнаті». Звідси й провали у формуванні порядку денного. Очевидний нині факт, що безпека є фундаментом добробуту, раніше не сприймався як першочерговий.
У 2015 році громадянське суспільство зробило пріоритетом антикорупцію, бізнес спокійно спостерігав, як держава вкладає кошти в інфраструктуру замість оборони, церкви реагували на потребу нової етики лише фрагментарно, а академічні інституції тільки починали вчитися мислити самостійно.
Ніхто з нас не вимагав гарантій безпеки. Ми сподівалися, що українці – чемпіони з виживання, які витримали катастрофічне XX століття, тож «якось воно буде».
Світ змінюється. І, як би парадоксально це не звучало, цю війну українське суспільство проходить значно легше, ніж попередні катастрофи. Якщо згадати історію незалежності столітньої давнини, Голодомор, Другу світову війну та інші потрясіння, нинішні випробування Україна зустрічає не сама. Вперше є потужна міжнародна підтримка, якої не було тоді.
Зазвичай війна означає перспективу тривалої бідності: руйнується інфраструктура, слабшає врядування, зникає енергія для ініціативи. Але завдяки міжнародній допомозі та євроінтеграції в Україні зберігається економічна активність – люди продовжують витрачати, їздити, відвідувати ресторани, працює інфраструктура.
І тут виникає наш етичний виклик: суспільство дедалі більше знечулюється до болю війни, сприймаючи відносну стабільність як даність. Але це ілюзія. І якщо не нагадувати про реальність, з нами може статися те, що сталося з європейцями за останні чотири покоління.
Одного дня ми можемо втратити все. І вже зараз бачимо, як швидко це може статися. Достатньо, щоб одна з найбільших країн світу, як-от Росія чи Китай, остаточно перейшла в режим неоімперіалізму – і світ знову поділиться на сфери впливу, де Україна перестане бути суб’єктом.
Тоді постає питання: якщо в такому світі суб’єктність України зникне, чого вартуватимуть наші бізнеси? Яке майбутнє матиме те, що ми створюємо щодня? Чи ми взагалі доживемо до моменту, коли зможемо отримати дивіденди з власних інвестицій? Чи усвідомлює бізнес цей виклик і наскільки активно бере на себе частину відповідальності за суспільний процес?
Роль бізнесу: «дорослі в кімнаті»
Бізнес має унікальну оптику: це найбільш меритократичний інститут, найбільш меритократичний сектор в українському суспільстві. Тут помилки коштують дорого. У жодному іншому секторі немає таких ризиків. Ні в громадянському суспільстві, ні в державному управлінні, ні в бюджетній сфері ресурси настільки лінійно не залежать від того, наскільки ви ефективні та успішні. Ринки теж не обовʼязково винагороджують найрозумніших чи найпрофесійніших, але дають можливість перевірити себе в реальних умовах конкуренції.
Чи може бізнес через систему суспільних стимулів визначально впливати на якість українського людського капіталу? Це питання відкрите. Але безперечно, бізнес може започатковувати нову етику, яка згодом поширюватиметься на інші сфери.
Ті, хто приносить підприємницький досвід у нові контексти, мають інші очікування щодо ефективності. Вони розуміють, що середовище може змінюватися миттєво, а життя – бути несправедливим. Тому життєстійкість стає критично важливою. Але для того, щоб бізнес виконував цю суспільну місію, він сам має бачити ліс за деревами.
І тут ми підходимо до майже філософського питання: чим відрізняється бізнесмен від капіталіста в найкращих сенсах цих слів? Чи український капітал виконує унікальні ролі, необхідні для того, щоб стати опорою суспільства та підтримувати його ключові інституції? Чи готовий він бути «дорослим у кімнаті»?
Коли ми говоримо про бізнесове мислення, сфокусовані на операційних показниках власники часто мають тунельний зір – вони бачать лише бізнес-процеси, маржу, постачальників і споживачів. Але для формування справжнього українського капіталу необхідно, щоб вони дивилися ширше: розуміли середовище, політичну систему, культуру, клімат, демографію. Щоб могли ідентифікувати загрози для демократії, вчасно «будити» систему у разі ризику втрати безпеки та оцінювати ефективність переговорів про інтеграцію до глобальних структур, як-от ЄС. На відміну від старих західних держав, український бізнес і система врядування мають менше «життів» і є значно вразливішими до викликів.
Україна – відносно бідна країна, і це ще певний час не зміниться. Наше майбутнє не гарантоване, а життя – постійний баланс між можливостями та ризиками. У нас немає зайвих ресурсів і великого запасу міцності. Поточний рівень життя може створювати ілюзію стабільності, але це оманливе відчуття. Якщо бізнес відмовиться від ролі «дорослого в кімнаті», ситуація лише ускладниться.
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
