Маркетологиня і продюсерка Поліна Толмачова обрала чотири українські стрічки та європейський фільм, які йтимуть у кіно у квітні.
Amazon інвестує мільярди доларів у ШІ, роботів та машинне навчання. Якими принципами й правилами керується компанія?
Дізнайтеся вже 22 листопада на Forbes Tech 2024. Купуйте квиток за посиланням!
У квітні вже відомо, хто виграв «Оскар» та «Золотий Глобус». Фільми, показані в Берліні, поїхали світом. Продюсери та режисери очікують рішення з Канн. Режисери знімають на натурі: світовий день збільшився, все розквітає, але ще можна застати голу землю та вдати вигляд, що зараз зима, щоб встигнути в прокат на Різдво. Бо кіно – це мистецтво ілюзії.
А що глядач? Глядач має шанс спокійно подивитися березневі прем’єри та дочекатися квітневих. Хочу розказати про чотири українських фільми та порадити порівняти їх з високим зразком європейського кіно. Все можна побачити в Україні, на великих екранах, у квітні 2023 року.
«Мавка. Лісова пісня»
Для пересічного глядача це яскравий мультфільм з впізнаваною героїнею та зрозумілим конфліктом. Для людини, що працює в українському кіно, цей фільм – вибаглива квітка, що нарешті виросла. А ти пам’ятаєш, як її садили, поливали та прополювали.
Мавка – безумовний успіх, якого нам не вистачало. Її історія не просто сподобалась аудиторії, вона захопила її. За чотири тижні «Мавка» зібрала понад 98,6 млн грн, обігнавши за бокс-офісом закордонні мультфільми в українському кінопрокаті. До прикладу, попередній анімаційний рекордсмен «Крижане серце 2» зібрав в Україні 93,9 млн грн.
На маркетологів та людей бізнесу під час перегляду чекає багато інсайтів про вподобання цільової аудиторії: від чого вона сміється та плаче, які візуальні образи їй «заходять». Успіх мультфільму з бокс-офісом 100 млн грн показує, що штучний інтелект, технології, онлайн-побачення не замінять історії кохання, пошук джерела сили, вміння керувати своєю магією заради захисту світу.
«Памфір»
У перший вікенд кінопрокату стрічка зібрала 2,4 млн грн, показавши один з найкращих результатів серед українських драм. Касовий успіх дебюту Дмитра Сухолиткого-Собчука свідчить про тектонічні зміни в українській аудиторії. Фільм складний, болісний і неймовірно живий.
Серед чеснот цього кіно – сильний авторський голос, залізна воля творця та безкомпромісність художніх рішень. Режисер не думає, чи буде глядачу комфортно, чи будуть йому зрозумілі діалоги говіркою, чи будуть цікаві перипетії життя Памфіра та його близьких або виклики перед буковельськими контрабандистами. Але завдяки таланту та героїчному виробництву історія захоплює, стає «своєю», зрозумілою, цікавою.
Це кіно хочеться передивлятись ще і ще, намагаючись зрозуміти побутовий, історичний, космічний план кожного героя. Розгадувати метафори, розшукувати сенс в цій притчі та зрозуміти, нарешті, хто ми, звідки у нас сила і що заважає нам використовувати її на повну.
На початку прокату режисер дуже боявся спойлерів. Але сюжет стрічки не такий вже й важливий, а відчуття, що «добром все не скінчиться», народжується з перших кадрів. Дмитру вдалося створити історію про цілий Всесвіт на прикладі однієї долі та розповісти її на неймовірно високому кінематографічному рівні.
«Бачення метелика»
У основу першого повного метру Максима Наконечного ліг документальний матеріал. У центрі історії – військова, блискуче зіграна Ритою Бурківською. Війна з’являється здебільшого в її спогадах, тому що дії відбуваються після повернення героїні з полону. Пережите повністю змінює дівчину, що важко прийняти їй самій та її близьким.
Це фільм, знятий до війни, про те, що буває після війни. Фільмування максимально наближене до документального, багато ручної камери, природне світло, монтажні вставки з телепрограм, соціальних мереж. Це переплітається зі спогадами героїні, що має «бачення метелика» завдяки керуванню дронами. А може, вона так влучно керує дронами, що є очима війни, тому що вона особлива?
Цей фільм є художнім дослідженням причин та наслідків ПТСР. Можливо, це налякає глядача, бо ПТСР зараз у багатьох. Але мене налякала навіть не війна, що руйнує долі героїв, і не страшні рішення, які постають перед героїнею. Лякає холодний, напівпустий, темний, сумний світ. Світ, який можна терпіти тільки з точки зору метелика: думаючи тільки про тут та зараз.
Але, як не дивно, кіно Максима молоде, енергійне, дарує надію та сили.
«Люксембург, Люксембург»
Багато хто памʼятає блискучий гумор стрічки «Мої думки тихі» та неймовірну Ірму Вітовську в ролі «справжньої мами» – сильної, токсичної, смішної та нещасливої. У квітні на екрани вийде друга стрічка режисера Антоніо Лукіча. Цього разу про стосунки з батьком.
Це вдача для режисера – пропрацювати два головних конфлікти в людському житті. Це вдача для глядача – після історії про занадто тілесну матір побачити історію про міфічного батька і покопатися у своїх стосунках з батьками та дітьми. Боляче не буде: історія про двох братів, схожих та різних, дуже смішна. Антоніо віртуозно грає стереотипами, він не жаліє ані себе, ані героїв, ані глядача, кидаючи нас в банальні ситуації, з яких складається життя. Герої і розмовляють «як люди», східноукраїнським суржиком.
Фільм майстерно зроблений з точки зору структури: мотив двійництва обіграли, почавши з назви. Головні герої – близнюки. Два різних світогляди, дві різних точки зору на одну історію. Близнюки вимушені шукати свого батька, якого в їхньому житті не було. І це ще один «гачок», що має зачепити глядача: батьків в наших краях завжди не вистачало. Зараз це питання стає драматичним. Але знайти батька – не означає його мати.
Звичайно, глядач буде порівнювати «Мої думки тихі» з новим фільмом Лукіча. На чию користь буде це порівняння – покаже час та глядацька реакція. Але фільм з його простою жорстокою поезію абсурду точно вартий перегляду.
«Ріміні»
Неймовірно таланливий фільм «Ріміні» режисера Ульриха Зайдля можна буде «спіймати» в кінотеатрах у рамках «Тижня австрійського кіно». Наприкінці квітня він буде у прокаті.
Ульріх Зайдль — красивий австрійський джентльмен за 70 років. У нього чудова посмішка, легкий поступ, іронічні, ніжні, пронизливі та неймовірно сміливі фільми.
Якщо перед переглядом «Ріміні» нічого про нього не дізнатися, впродовж перших 10-15 хвилин не виникає думки, що це художнє кіно. Псевдодокументальна манера, природний вигляд акторів у кадрі, насиченість сюжету деталями. Тільки після другої сексуальної сцени розумієш, що навряд так багато стареньких дам дозволили б знімати себе в документальному фільмі.
Головний герой – актор Річі Браво – старий співак-невдаха, колишній красень, що заробляє на життя сексуальними послугами. Це фільм про життя, де війни ніби немає. Останні свідки Другої світової доживають дні в притулку, не дуже розуміють реальність, проте іноді зберігають прихильність Гітлеру та його ідеям.
Війна з’являється привидами, непомітними людьми в темному одязі, мовчазними біженцями, що сидять на березі моря та спостерігають за тим, що відбувається навколо. А ще більше – за тим, що не відбувається.
Нічого не відбувається. Все старе, все вмирає. Є тільки спогади – про війну, молодість, кіно. Є туман над морем, який розсікає смішний персонаж в шубі з тюленя. Є стара енергія, яку намагається розігнати молодший брат героя, відбудовуючи в Румунії школу. Є неймовірна краса смішного зношеного світу. І все це – неймовірний контраст із тим, що відбувається з нами. І порівняння – на нашу користь.
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
