Співзасновниця Нової пошти Інна Поперешнюк готує кожен день і вважає цей процес відпочинком. У підприємниці багато ритуалів, пов'язаних з їжею. У вихідні сім'я збирається на спільні обіди, а до карантину Поперешнюк часто пригощала домашніми стравами команду Нової пошти. Це дає перезавантаження і допомагає відновити сили, вважає підприємниця.
Forbes Ukraine випустив новий номер журналу. Придбати його з безкоштовною доставкою можна за цим посиланням. У журналі: перший список найкращих роботодавців для ветеранів, список перспективних молодих українців «30 до 30», 40 компаній, які вийшли на іноземні ринки під час війни, історії Марії Берлінської, Всеволода Кожемяки та загалом майже два десятки текстів.
Овочі, коренеплоди і зелень для готування підприємниця бере на власних грядках. Вони знаходяться прямо біля її будинку: можна простягнути руку з вікна, зірвати мʼяту і зразу ж додати її в страву. Любов до локальних продуктів і кулінарії трансформувалася в новий бізнес-напрям. Два роки тому разом із шеф-кухарем Євгеном Клопотенком Інна Поперешнюк відкрила ресторан української кухні «100 років тому вперед».
Спеціально для Forbes Інна Поперешнюк розповіла, як розвивалося її захоплення гастрономією і які якості в ній стимулює приготування їжі.
– Я виросла в родині, де всі жінки були видатними кулінарками. Мама досі пече практично щодня. Завдяки їй я ніколи не залишуся без випічки: на столі завжди будуть ватрушки, медяники, рогалики й марципани. Кухня моїх бабусь кардинально відрізнялася: одна була народною, а друга – більш вишуканою. Обидві бабусі, наприклад, пекли «Наполеон». У одної він займав половину кухонного столу. Коржі бабуся підрізала до квадратної форми, а обрізки ми їли, мачаючи в крем. Це був справжній сімейний ритуал. А друга бабуся готувала ідеально круглий і акуратний «Наполеон».
Я завжди їла смачно, і їжі вдома завжди було вдосталь. Навіть у 1990-ті, коли не було достатнього вибору продуктів, бабусі примудрялися приготувати щось особливе. Так у мене закріпилася асоціація: смачна їжа в домі – ознака щасливої родини. Напевно, звідси – традиція сімейних обідів на вихідних. Раніше я завжди приїжджала до батьків, а зараз сама запрошую їх у гості. Коли рідні збираються за одним столом, насолоджуються обідом, вимочують соус хлібом і доїдають до останньої крихти, для мене це щастя.
З усіх страв, які я колись готувала, найбільше пишаюся беф бургиньон за рецептом американської кулінарки Джулії Чайлд. У цій страві немає нічого складного, але необхідні чіткість і дисципліна. Перший раз мій беф бургиньон згорів: я поставила каструлю на маленький вогонь, щоб підігріти, і за секунду страва перетворилася на вуглинки. Стало тоді дуже прикро – навіть розплакалася. Але переробила, і вийшло ідеально смачно.
Готування – це відпочинок. Я повністю розслабляюся, ні про що не думаю і насолоджуюся їжею. Мені ніколи не лінь приготувати їжу для себе однієї. Мої подруги цьому дивуються – навіщо такі складнощі, якщо будеш їсти сама? Але я ж люблю себе. Їжа для мене – насолода. Я отримую величезне задоволення і від приготування, і від смаку.
Влітку я відвідувала дочку в Кембриджі. В околицях ми помітили городи у високих деревʼяних ящиках, де були висаджені овочі. Я – фанатка данського ресторану Noma, намагалася потрапити туди два роки поспіль. Коли нарешті це вдалося, я побачила грядки, висаджені поряд із рестораном, урожай із них подають гостям. Я загорілася ідеєю зробити власний город. Закупила чорнозем, ящики і зробила спочатку три городи. А кілька тижнів тому відкрила ще десять.
Намагаюся проводити на грядках хоча б годину щодня. Це справжня медитація. Вирощую базилік, кріп, петрушку, рукколу. Зелені у мене стільки, що я поділилася петрушкою з рестораном під Полтавою і привозила свій урожай у «100 років тому вперед». Посадила 100 кущів чорнобривців – роблю травʼяні збори для чаїв. У мене понад 50 кущів помідорів, баклажани, льон, огірки, розмарин, лаванда та мʼята. Хочу виростити артишоки й батат. Цього року посадила тютюн, щоб спробувати зробити сигари. Я не курю, але мені цікаво виростити його самостійно.
Любов до кулінарії привела мене до ідеї відкрити власний ресторан. У партнерстві з шеф-кухарем Євгеном Клопотенком ми створили ресторан «100 років тому вперед». Так моє хобі перетворилося на бізнес. Коли ми починали, багато говорили, що ресторан – це захоплення, а не серйозна справа, ми закриємося і нічим хорошим це не закінчиться. Зараз закладу «100 років тому вперед» два роки. Ми пережили два локдауни. З першої години дня і до самого вечора у нас заброньовані всі столи. Ми абсолютно не плануємо зупинятися. Впевнена, цей ресторан стане гордістю країни.
У кожної страви в меню «100 років тому вперед» є історія. Ми шукали їх у старих кулінарних книгах і в селах України. Були в Опішні, де живе жінка, яка збирає різні рецепти борщів. Вона приготувала для нас 15 різних варіантів цієї страви. А моя улюблена історія – про качану кашу: щоб приготувати її, жінки по вісім годин викочували в мисках пшоно з борошном і яйцями. Ми взяли цей рецепт і подаємо в ресторані.
Ніколи не розуміла, чому Україна не має на мапі гастрономічного туризму. До Італії їдуть за пастою, до Франції – за сирами й равликами. Але ніхто не приїжджає в Україну їсти галушки, бо ми абсолютно не розвиваємо цей напрямок. Євген почав вивчати історію української кухні, а разом із ним і я. Ми дізналися, що Тарас Шевченко, наприклад, дуже любив одеські морепродукти – рапани. А в нашій свідомості в Україні завжди їли борщ, вареники і смажену ковбасу. Наша кухня різноманітна й крута, і ми захотіли показати це в ресторані. В першу чергу – самим українцям.
Моя мама часто жартує і каже: «Навіщо ти стільки готуєш? Хочеш нагодувати українську армію?». Не знаю чому, але для мене важливо, щоб їжі було багато. Іноді, коли я готую вдома і залишається їжа, пригощаю команду Нової пошти. Раніше, коли людей в офісі було багато, ми влаштовували цілі застілля. Класна традиція, коли великі компанії сідають за загальний стіл – як в італійських ресторанах, де власники вечеряють із гостями та їхніми родинами.
Коли ти їси, ти інший. Не думаєш про проблеми і просто насолоджуєшся процесом. У людей може бути купа складнощів, але за обідом ніхто їх не обговорює. Ми говоримо про дітей, сімʼї, згадуємо смішні історії. За півгодини люди перевантажуються і повертаються на робочі місця ситими, щасливими і відпочилими. Завжди важливо перезавантажуватися і давати таку можливість команді. Мені здається, їжа – найкращий спосіб перезавантаження.
Любов до готування розвиває в мені індивідуальність, вміння йти своєю дорогою і не боятися бути собою. Я ніколи не женуся за трендами. Коли весь світ перейшов на гранолу на сніданок, я навіть не подивилася в її бік. Ще одна моя якість – вимогливість. Я завжди чекаю від себе якісного виконання завдання – і в готуванні, і у виборі продуктів, і в роботі. Вимагаю цього від себе і, напевно, від інших. Моє хобі вчить результативності та відповідальності. Тільки я відповідаю за кущі, які висадила, ніхто інший. Слово «результат» для мене ключове в будь-яких процесах – у бізнесі, в благодійних проектах чи в хобі.


26 вересня на Форумі «Енергія бізнесу» Forbes збирає регуляторів і лідерів бізнесу. Мета заходу — обговорити проблеми і знайти рішення, які дозволять зробити українську енергетику дешевою, рясною та стійкою. Встигніть купити квиток!
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.