У своїй останній лекції про історію сучасної України Тімоті Снайдер порушує тему імперіалізму, імперіалістичної спадщини та їхнього впливу на сьогодення світу.
⚡️Даруємо 700 грн знижки на річну підписку на сайт Forbes. Діє з промокодом 700 до 28.04 Оформлюйте зараз за цим посиланням
В Європі від часу закінчення Другої світової поширюється наратив про те, що вони кращі за Америку, бо добре розрізняють, що таке добре, а що таке погане, саме завдяки Другій світовій.
Але Європа насправді не засвоїла той факт, що війна – це погано, адже вона продовжила їх вести. А вела вона їх до того, поки не програла: голландці в Індонезії, французи в Алжирі і Південно-східній Азії. Війни, які Європа не хотіла добровільно закінчувати, були імперіалістичними.
Історії про європейську інтеграцію розповідають так, щоб вони не включали імперську історію континенту. Саме через те, що таку важливу частину історії приховують, аналізу сучасної політичної ситуації бракує важливих деталей.
Крім того, вищезгаданий наратив про європейську інтеграцію просуває думку про те, що після засвоєння уроку, що війна – це погано, достатньо просто почати торгувати із іншими країнами, щоб все було добре. Але проблема в тому, що розвиток торгових відносин відбувається після програшу Європи у імперіалістичний війнах, але без визнання того, що імперські амбіції в Європі взагалі були.
Перша і Друга світові війни
Перша світова була імперіалістичною війною, адже в ній брали участь солдати з різних колоній і вона відбувалася між низкою імперій. Переможцями в ній вийшли морські імперії (Британія і Франція), а наземні (Османська, Австро-Угорська, певним чином Російська) програють і втрачають свої території.
Далі народжується ідея самовизначення і країни-переможці (до них входять і Штати) визначають, що території, що входили до переможених імперій, мають право на незалежність. Але не всі – Україна до переліку таких територій не увійшла.
В України в цей час проходить складний етап, коли Польща бʼється за неї, російські імперські сили намагаються її підкорити, радянські сили змагаються за неї. Тобто, її незалежність здається далекою мрією.
Друга світова війна – це теж імперська війна і у Німеччини є великі плани на колонізацію України, яка є ключовою ціллю Гітлера.
Для розуміння сучасної політики дуже важливо знати, що Друга світова війна була саме імперіалістичною. Проте Німеччина старанно намагається не афішувати той факт, що вона мала імперські амбіції, що Україна повинна була стати її колонією, що в Європі взагалі є сучасна імперіалістична історія. Натомість посувається красива історія про європейську інтеграцію.
Імперіалістична історія Німеччини
Одразу після Другої світової в Німеччині домінує дискусія про проблему розподілу країни, а Західна Німеччина ще й виставляє себе жертвою, адже наприкінці війни її багато бомбили і вбили багато людей.
Цікаво те, що розмови про визнання провини за Другу світову війну – це відносно нова дискусія, яка розпочалася у 70-80-х з дискусії про відповідальність німців лише за Голокост. Але цій дискусії бракує ключових моментів, таких як відповідальність за те, що вони зробили на сході Європи, а також питання колонізації й імперських амбіцій Німеччини.
Коли Німеччина зосереджується виключно на німецьких євреях і своїй відповідальності за їхнє знищення, вона уникає значно масштабніших злочинів, таких як Голокост у Східній Європі, заморені голодом три мільйони радянських військовополонених і колонізація України.
Зустріч російського і німецького імперіалізму
У 1970-х Західна Німеччина починає процес примирення із СРСР, в якому в той час при владі був Брежнєв. Через це відбувається зустріч двох наративів:
Русифікованого радянського, який полягає у тому, що СРСР в обличчі росіян є жертвами і переможцями Другої світової, і
Німецького, який розповідає про те, що вони винні у Другій світовій.
Через це будь-яке примирення і спроби спокутувати провину Німеччина спрямовує на Москву і росіян. Тому Німеччина приймає без зауважень те, що її дії призвели до смерті мільйонів росіян. Це так, але жодна із цих сторін не бере до уваги значно більшу кількість смертей українців і білорусів.
Тому не дивно, що під час такого зіткнення зручно забутого німецького імперіалізму і тихого російського жодному із них зовсім не цікаво говорити про Україну. Така тенденція тривала майже до сьогодні.
У ХХІ ст. Німеччина вважається однією з найбільш демократичних і розвинутих країн світу і вона має репутацію країни, яка вміє приймати своє минуле таким, яким воно є. Проте остання заслуга лише частково виправдана.
Звісно, визнання провини за Голокост – це чудово, це корисна стратегія для розвитку демократії. Але проблема в тому, що німці вважають, що у Другій світовій війні їхня відповідальність закінчується на євреях. Визнавши провину перед єврейським народом, Німеччина вважає, розібралася зі своїм минулим і може тепер давати настанови іншим країнам щодо їхнього минулого та майбутнього.
На думку Німеччини, країни Східної Європи, такі як Польща і Україна, не усвідомлюють важливість миру. Проте німці не говорять, що для досягнення цього миру потрібно знищити імперію, як це було із нею під час Другої світової.
Німеччина не визнає й інші важливі речі, такі як падіння демократії в Росії із приходом до влади Путіна без справді демократичних виборів, а також зміна політичного вектору в Україні у 2004-2005-му, коли українці не прийняли сфальсифіковані вибори проросійського ставленика.
Цікаво те, що під час першої революції в Україні Герхард Шредер називає Путіна «бездоганним демократом», і цю риторику він не змінював майже до сьогодення.
Саме Німеччина пропагує думку про те, що торгівля допомагає зберігати мир, і ЄС її приймає. Саме тому в Європі із радістю приймають новину про будівництво газового потоку з Росії.
Іронічно те, що лідери Християнсько-демократичної партії Німеччини, історично антифашистської партії, не звернули увагу на те, що в Росії наростала профашистська риторика, а російський президент у своїх промовах цитує відомих російських фашистів.
Ймовірно Німеччина намагається переконати всіх і себе теж у тому, що якщо ми не фашисти, то і вони (росіяни) не фашисти, адже інакше ми б з ними не співпрацювали. Німеччина не змінює свою думку про Росію до початку повномасштабного вторгнення, хоча війна в Україні триває з 2014-го.
Вторгнення Росії в Україну 2014-го
Після вторгнення Росії в Україну у 2014-му тихий імперіалізм російсько-німецьких взаємин стає явним і це стає очевидним завдяки тому, що російські наративи про Україну підхоплює Німеччина. Заплутати всіх у визначенні реальних причин вторгнення в Україну росіянам вдається завдяки набору таких ключових імперських наративів:
- України як незалежної держави ніколи не існувало
- Насправді українського народу не існує
- Якщо такий народ існує, то він надто корумпований і будь-яка його держава зазнає через це провалу
- Українці – нацисти і геї. Поширення цих наративів залежало від аудиторії: тим, хто не сприймає геїв, казали, що українці геї; особливо чутливим до нацизму німцям розповідали про жорстоких нацистів в Україні.
У 2013-му і 2014-му принаймні частково німецькі ЗМІ прийняли ці наративи про українців і не раз порушували дотичні питання: вони дійсно нацисти? Якщо так, то вони певно варвари? Це провальна країна? Українці самі накликали на себе війну? Все це говорить про імперіалістичну спадщину Німеччини в питанні України.
Схожість між риторикою Гітлера і Путіна
У тому, що розповідав Гітлер і що розповідає Путін про свої омріяні колонії, є разюча схожість:
- Існування єврейської змови.
- Україна існує лише завдяки змові.
- Країна-агресор не є агресором, а є жертвою змов, тому вона має напасти першою.
- Через те, що країни, на які нападали Путін і Гітлер, нібито створені за допомогою змов, якщо на них піти війною, вони швидко розпадуться.
- Україна – це колонія, яка з радістю проміняє одного володаря на іншого. Гітлер вважав, що Україні не подобалася радянсько-єврейська влада, а Путін впевнений, що Україною керують США і ЄС, але він впорається краще.
- І Німеччина, і Росія здійснюють геноцид, забираючи у людей доступ до найнеобхіднішого.
Перші місяці повномасштабного вторгнення спростували ідею про те, що Україна — слабка країна, яка не витримає тиску — а в цю ідею вірили не лише росіяни, а й США та Європа.
Тімоті Снайдер. Лекція №23 про історію України.
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
