Про складові російського геноциду в Україні, про те, як розвивалася пропаганда в Росії та чому РФ рухається в бік фашистської держави, розповідає Норман Неймарк, американський історик, автор праць про радянську епоху та геноцид.
Купуйте річну передплату на шість журналів Forbes Ukraine за ціною чотирьох номерів. Якщо ви цінуєте якість, глибину та силу реального досвіду, ця передплата саме для вас.
#GlobalMinds4Ukraine – проєкт KSE та UGU з культурної дипломатії. В межах проєкту найвпливовіші інтелектуали світу виступають з лекціями на підтримку України.
Запис лекції, що відбулася за підтримки Київської школи економіки (KSE) в рамках проєкту #GlobalMinds4Ukraine та UGU, можна переглянути на YouTube-каналі або прослухати у форматі подкасту.
Норман М. Неймарк – американський історик, професор східноєвропейських досліджень Роберта та Флоренс МакДоннелл у Стенфордському університеті, старший науковий співробітник Інституту Гувера. Пише про сучасну історію Східної Європи, геноцид та «етнічні чистки» в цьому регіоні. Є одним із найавторитетніших знавців радянської епохи. В есе 2017 року Неймарк написав, що геноцид часто пов’язаний з війною, дегуманізацією та/або економічним обуренням. Є автором книги «Геноциди Сталіна» та вважає, що за час свого правління Сталін здійснив декілька геноцидів.
Повсюдність геноциду впродовж історії
Геноцид укорінений в історії людства. Ще за часів праісторії існують свідчення про геноциди. Навіть у Старому Заповіті. Хоча події в ньому частково вигадані, тим не менш Старий Заповіт сповнений випадків геноциду. Одним із них є вигнання різних народів з Ханаану, коли Ягве наказує своєму народові нападати та вбивати людей.
А тепер погляньмо в бік Стародавньої Греції – до знаменитого Мелоського діалогу, коли афіняни знаходять привід вбити всіх людей острова Мелос. Далі – Рим і руйнування Карфагена, особливо під час Пунічної війни, і так упродовж усієї історії. Те саме стосується Середньовіччя і хрестоносців, Чингісхана, того, що ми зараз називаємо «геноцидом поселенців» – геноцидом, пов’язаним з великими імперіями, які створюють нові поселення і в процесі вбивають та винищують місцеві народи; і, звичайно, сучасного періоду. Історія геноциду є повсюдною.
Можна говорити і про «комуністичний геноцид». Існує особливий вид геноциду, який проводили комуністичні режими у ХХ столітті. До них я відніс би Голодомор 1932–1933 років – вбивчий голод, яким Сталін намагався зламати волю українського народу. Це також стосується Великого стрибка в Китаї в 1958–1960 роках [економічна і політична кампанія в Китайській Народній Республіці з 1958 по 1960 рік, націлена на зміцнення індустріальної бази й різкий підйом економіки країни шляхом різкої колективізації. Наслідком Великого стрибка стала смерть від 20 до 40 млн осіб] і діяльності Пол Пота в Камбоджі [камбоджийський революціонер та політичний діяч, диктатор] в середині 1970-х.
Геноцид можна і потрібно історизувати. Під цим я маю на увазі, що геноциди не відокремлені один від одного, а пов’язані. Наприклад, біблійні випадки геноциду часто наслідувалися іспанцями в Новому Світі, оскільки вони винищували тутешнє населення. Хрестоносці також брали приклад з біблійних оповідок. Люди читають, усвідомлюють і засвоюють уроки геноциду. Але іноді вони наслідують їх у дуже паскудний спосіб, як можна побачити сьогодні на прикладі Владіміра Путіна, який заявляє про нацистів на території України. Він використовує це як привід для злочинів, що скоюються в Україні, але насправді сам же проводить геноцид.
Проблеми визначення геноциду
Автором конвенції про геноцид є єврей польського походження Рафал Лемкін, який народився в Литві, але здобув освіту у Львові, в університеті Яна Казимира. Він багато знав про Україну. Сам Лемкін увів термін «геноцид» після імміграції до США. Він дає визначення геноциду в книзі «Окупація Європи країнами Осі». Воно походить від грецького genos – плем’я, рід; і латинського homicide – вбивство. Лемкін одним із перших визнав Голодомор геноцидом у своїй промові на 20-ті роковини трагедії у 1953 році в Нью-Йорку.
Лемкін мав великий вплив на Конвенцію ООН «Про запобігання геноциду та покарання за нього» 1948 року, що є фундаментальним документом для істориків.
Процитую Конвенцію: «Геноцид – це цілеспрямовані дії з метою знищення національної, етнічної, расової чи релігійної групи населення». Йдеться про більше, ніж просто вбивства та масові вбивства. Це спроба підірвати здатність спільноти продовжувати функціонувати як спільнота в подальшому. У цьому й полягає суть геноциду.
Конвенцією згадується перелік дій. Майже всі вони відбувалися в Україні: «Вбивство членів групи, заподіяння тяжких тілесних чи психічних ушкоджень членам групи; умисне створення групі умов життя, розрахованих на її фізичне знищення; запровадження заходів, спрямованих на запобігання народженню дітей у групі; примусове переведення дітей з однієї групи до іншої».
Міжнародний кримінальний суд визначив чотири основних міжнародних злочини. Один із них – це військові злочини. Легко переконатися в тому, що росіяни вчиняли військові злочини в Україні. Умисні вбивства, катування, заподіяння страждань і знищення майна є військовими злочинами.
Другий – це злочини проти людяності. І ці злочини теж відбуваються в Україні. Вбивства, винищення, поневолення, примусова депортація, зґвалтування, сексуальне рабство тощо.
Третім злочином є загарбницька війна. Очевидно, що росіяни розпочали загарбницьку війну. Проблема полягає в тому, що Міжнародний кримінальний суд (МКС) додав цей злочин до переліку досить пізно. А під час включення було зазначено, що жодна сторона, яка не ратифікувала свою участь у МКС, не може бути звинувачена судом у загарбницькій війні. Росія не ратифікувала участь, і, до речі, Сполучені Штати теж. У 1946 році на Нюрнберзькому процесі головних нацистів стратили насамперед за загарбницьку війну, а не за геноцид. І це саме те, що росіяни зараз роблять в Україні. Але проблема в тому, що МКС не має юрисдикції щодо цього.
Четвертий злочин – це злочин геноциду. Між цими чотирма злочинами немає ієрархії. І іноді правознавці ведуть дискусії навколо того, чи є геноцид злочином усіх злочинів, чи ні. Остаточної відповіді на це питання немає.
Норман Неймарк
Геноцид в Україні
Геноцид в Україні складається з двох частин. Перша частина – ідеологічна підготовка до вчинення геноциду, яку здійснили росіяни. Це не просто загарбницька війна. Росіяни виробили цілі ідеологічні рамки для скоєння злочинів. Їхньою основою є ціла низка статей. Одна з них – стаття Путіна «Про історичну єдність росіян та українців». У цій статті переважно йдеться про те, що українці не є окремою нацією і тому можуть бути об’єктом російського панування без будь-якої власної історичної легітимності.
Ще гірше звучать деякі заяви, які лунають від пов’язаних із Кремлем осіб. Однією з таких є стаття журналіста Сергєйцева за 3 квітня в «РИА-Новости», в якій він просуває ідею денацифікації, називаючи українців нацистами. Вона містить ознаки дегуманізації, що є однією з характеристик майже всіх геноцидів, і заганяє українців в абсурдне і дуже небезпечне становище, оскільки змальовує їх такими, якими вони не є. Це дає змогу російським солдатам і громадськості дійсно повірити в те, що вони борються проти злих чудовиськ.
Слід згадати ще одну особу – Маргариту Симонян, яка написала багато чого про українців. Вона говорить про українців як про нацистів: «Те, що робить вас нацистами, – це ваша звіряча натура, ваша звіряча ненависть і ваша звіряча готовність виривати очі дітям через національну приналежність». Цією пропагандою послуговується велика кількість росіян і російських солдатів. Подібне божевілля, створення образу ворога відбувалося за будь-якого геноциду чи то вірмен, чи то євреїв, чи корінних американців.
Вбивство, тортури, тіла, що валяються в Бучі, руки за спиною, зґвалтування, фільтраційні табори, переселення дітей, примусове виселення – усе це відноситься до геноциду і є дуже страшним. Війна ще не закінчилася, і нам ще багато чого потрібно дізнатися. Докази збираються з самого початку. Але ми досі не знаємо все про головних винуватців, які сидять у Кремлі. Ми повинні знати, що вони хочуть зробити. І ми не є поки повністю в цьому впевненими.
Цей процес триватиме багато часу, і людям потрібно набратися терпіння. Лише через 15 років після Сребрениці Слободана Мілошевича притягнули до суду в Гаазі за його злочини, і він помер ще до закінчення цього процесу. Більшість лідерів червоних кхмерів, що вижили, були притягнуті до суду лише в 1997 році у віці 80–90 років, через 20 років після того, як вони винищили приблизно пʼяту частину своєї нації, включно з багатьма вʼєтнамцями, китайцями, буддистами та іншими.
Подальше запобігання геноциду надзвичайно важливе в цій ситуації. Очевидно, що перемога у війні припинила б геноцид з боку росіян. Але увага до проблеми надзвичайно важлива. Війна і геноцид – це як плескання лівими і правими долонями. Вони завжди йдуть разом. Геноцид майже завжди відбувається під час війни або в період загрози війни. Тому припинення війни дуже допомогло б у запобіганні геноциду.
Як у Росії розвивалася пропаганда
Віра в пропаганду не закладена в ДНК росіян. Але є багато досить глибоко вкорінених речей. Одна з них – відсутність досвіду роботи з відкритими ЗМІ та здатності піддавати сумніву пропаганду, яка йде з Кремля. Існує могутній інститут держави, яка наказує, у що вірити і як розпоряджатися своїм життям. Він сягає корінням дуже глибоко в царську епоху, коли царів вважали не просто правителями, а пророками.
Наприклад, російська церква з часів Петра І. Вона повністю підпорядковувалася російській державі. Петро І приструнчив її та поставив на службу російській державі, так само як і Совєти. Тоді церква почала просто повторювати те, що держава хотіла від неї чути, щоб потім віряни дослухалися до того, що говорять церква і держава. У цій глибокій історії російського державного устрою та його ставлення до народу є щось, що має великий вплив і сьогодні.
Російська держава та Путін змінюються і розвиваються під час війни. Ситуація погіршується, і Росія рухається в напрямку фашизму. Одна з ознак – це те, як Путін говорить з екрану. Він знаходиться дуже близько до камери, і він говорить просто в душі людей, і робить це дуже чітко, енергійно та переконливо. У старі часи це робили Муссоліні чи Гітлер, які піднімалися на трибуну і викрикували в бік людських мас. Путін також робить це. Я думаю, що нові методи стали дуже потужними для поширення пропаганди.
Ознаки фашизму в Росії
Повертаючись до історії правління Путіна, ознаки фашизму проявлялися в Росії ще до війни. На початку ми називали його режим «керованою демократією». Але я б не назвав перші роки Путіна фашистськими. Середина його правління вже більше нагадує типову фашистську диктатуру, за якої є хтось один, хто контролює все. Я жив і працював у Москві, досліджуючи історію, і там було досить живе суспільство. Люди могли говорити на вулицях, що хотіли. Існувала свобода волевиявлення. Усе ще можна було купити газету або подивитися телевізор – і побачити там критику влади. Це все вже в минулому.
Мобілізація суспільства, яку зазвичай провіщає фашизм, не відбулася. Але відбувається те, чого раніше не було. На Червоній площі не було раніше масових мітингів і великих акцій, коли люди розмахували російськими прапорами й плакатами з Путіним. Це відбувається зараз. Риторика стає значно ближчою до такої, яку я б назвав фашистською. Культ лідерства Путіна, який є частиною фашизму, стає набагато помітнішим.
Є явище, яке зветься корпоративізмом. Це ознака фашизму, яка була притаманна Росії майже завжди, але зараз стала більш інтенсивною. Злиття корпорацій і банків з державою і Путіним майже завершено. Війна певним чином є прискорювачем цих процесів. Це не комунізм і не керована демократія. Але це вже й не проста диктатура.
Чи може геноцид бути ненавмисним
У законодавстві США розрізняється вбивство першого, другого, третього ступеня та ненавмисне вбивство. Вбивство першого ступеня – це коли у когось є намір вбити людину. Вбивство другого ступеня – коли хтось когось убив. І це два різні злочини, якщо не можна довести, що вбивство скоєно навмисно. Мотив не є частиною геноциду. Це швидше намір, ніж мотив. Тож я думаю, що ні, не може.
Масове вбивство – це дуже складна тема. У боснійській Сребрениці військові вивезли і вбили 7-8 тисяч мусульманських чоловіків і хлопчиків. Це було визнано геноцидом, оскільки розцінено як спроба знищити групу боснійських мусульман. І дехто оскаржує таке рішення. Просто вивезти і вбити 78 тисяч людей не є геноцидом, якщо немає наміру знищити групу і зробити її нефункціонуючою. Але якщо фактичні дії виявляють намір, то винуватцю необов’язково відкрито визнавати геноцид. У Сребрениці докази такого наміру були: вантажівки відправляли, щоб перевезти людей до місць розстрілу. Для поховання людей копали могили.
Кримінальна та моральна відповідальність росіян
Кримінальний аспект досить простий, коли йдеться про тих, хто перебуває в Москві та Санкт-Петербурзі й хотів би зупинити війну, але не може, або тих, хто каже, що українці – нацисти. У певному сенсі вони обидва однаково винуваті через те, що ніяк цьому не перешкоджають, але точно не з кримінальної точки зору.
Можна зачепити тему колективної відповідальності росіян за те, що відбувається. Але моральний аспект полягає в іншому. Багато росіян, які перебувають на правильному боці цього конфлікту, опиняються між двох вогнів.
З боку російського суспільства, безумовно, існує колективна відповідальність за те, що відбувається. Але чи є вони морально винними? Натомість солдат, який їде в Бучу і стріляє в когось, бо вважає, що це нацисти, є кримінально і морально винним. Немає виправдання для участі в будь-якому звірстві.
Чи здатна Росія змінитися
У німців це зайняло багато часу, і процес переконування населення триває досі. Відроджуються праві рухи, і люди починають вважати, що нацисти не були такими вже й поганими. У Німеччині все ще багато проблем, хоча суспільство докладає зусиль, щоб переконатися, що люди усвідомлюють, що було скоєно. І вони стали такими пацифістами, що їм було непросто усвідомити потребу допомагати Україні.
У 1990-х роках я розмовляв з деякими російськими друзями, які сказали, що для них єдиний спосіб змінитися – опинитися під окупацією. Так само, як Німеччина була окупована після Другої світової війни. Якби німців не окупували й окупанти не ткнули їх носом у їхнє ж минуле, вони не мусили б змінюватися.
Я з тих, хто вірить у наявність хороших людей серед будь-яких народів: чи то німці, чи то американці, чи українці або росіяни. І серед останніх існують хороші люди, які, як я сподівався, боротимуться за справедливість у 90-х. Зачатки цієї боротьби існували, але вона зайняла забагато часу і зайшла надто далеко, і Путін просто поклав їй край. Але така боротьба вже на той момент була надзвичайно складною, і лише невелика частка суспільства була в ній зацікавлена. Натомість більшість людей у Росії досі вважає, що Сталін був дуже позитивною фігурою. Не виключено, що в Росії можуть відбутися демократичні потрясіння, які приведуть до влади людей, готових покласти край тому, що відбувається зараз.
Цей процес триває і в інших країнах. Так відбувається і в Сполучених Штатах стосовно рабства і того, що заподіяли американським індіанцям. Сподіваюся, одного прекрасного дня Росія теж пройде через це. Але в найближчому і навіть відносно віддаленому майбутньому це дуже малоймовірно, тому я не думаю, що ми станемо свідками цього.
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
