Категорія
Життя
Дата

Росія і Путін дедалі більше рухаються в бік фашизму. Лекція американського історика Нормана Неймарка

Про складові російського геноциду в Україні, про те, як розвивалася пропаганда в Росії та чому РФ рухається в бік фашистської держави, розповідає Норман Неймарк, американський історик, автор праць про радянську епоху та геноцид.

#GlobalMinds4Ukraine – проєкт KSE та UGU з культурної дипломатії. В межах проєкту найвпливовіші інтелектуали світу виступають з лекціями на підтримку України.

Запис лекції, що відбулася за підтримки Київської школи економіки (KSE) в рамках проєкту #GlobalMinds4Ukraine та UGU, можна переглянути на YouTube-каналі або прослухати у форматі подкасту.

Норман М. Неймарк американський історик, професор східноєвропейських досліджень Роберта та Флоренс МакДоннелл у Стенфордському університеті, старший науковий співробітник Інституту Гувера. Пише про сучасну історію Східної Європи, геноцид та «етнічні чистки» в цьому регіоні. Є одним із найавторитетніших знавців радянської епохи. В есе 2017 року Неймарк написав, що геноцид часто пов’язаний з війною, дегуманізацією та/або економічним обуренням. Є автором книги «Геноциди Сталіна» та вважає, що за час свого правління Сталін здійснив декілька геноцидів.

Повсюдність геноциду впродовж історії

Геноцид укорінений в історії людства. Ще за часів праісторії існують свідчення про геноциди. Навіть у Старому Заповіті. Хоча події в ньому частково вигадані, тим не менш Старий Заповіт сповнений випадків геноциду. Одним із них є вигнання різних народів з Ханаану, коли Ягве наказує своєму народові нападати та вбивати людей.

А тепер погляньмо в бік Стародавньої Греції – до знаменитого Мелоського діалогу, коли афіняни знаходять привід вбити всіх людей острова Мелос. Далі – Рим і руйнування Карфагена, особливо під час Пунічної війни, і так упродовж усієї історії. Те саме стосується Середньовіччя і хрестоносців, Чингісхана, того, що ми зараз називаємо «геноцидом поселенців» – геноцидом, пов’язаним з великими імперіями, які створюють нові поселення і в процесі вбивають та винищують місцеві народи; і, звичайно, сучасного періоду. Історія геноциду є повсюдною.

Можна говорити і про «комуністичний геноцид». Існує особливий вид геноциду, який проводили комуністичні режими у ХХ столітті. До них я відніс би Голодомор 1932–1933 років – вбивчий голод, яким Сталін намагався зламати волю українського народу. Це також стосується Великого стрибка в Китаї в 1958–1960 роках [економічна і політична кампанія в Китайській Народній Республіці з 1958 по 1960 рік, націлена на зміцнення індустріальної бази й різкий підйом економіки країни шляхом різкої колективізації. Наслідком Великого стрибка стала смерть від 20 до 40 млн осіб] і діяльності Пол Пота в Камбоджі [камбоджийський революціонер та політичний діяч, диктатор] в середині 1970-х.

Геноцид можна і потрібно історизувати. Під цим я маю на увазі, що геноциди не відокремлені один від одного, а пов’язані. Наприклад, біблійні випадки геноциду часто наслідувалися іспанцями в Новому Світі, оскільки вони винищували тутешнє населення. Хрестоносці також брали приклад з біблійних оповідок. Люди читають, усвідомлюють і засвоюють уроки геноциду. Але іноді вони наслідують їх у дуже паскудний спосіб, як можна побачити сьогодні на прикладі Владіміра Путіна, який заявляє про нацистів на території України. Він використовує це як привід для злочинів, що скоюються в Україні, але насправді сам же проводить геноцид.

Проблеми визначення геноциду

Автором конвенції про геноцид є єврей польського походження Рафал Лемкін, який народився в Литві, але здобув освіту у Львові, в університеті Яна Казимира. Він багато знав про Україну. Сам Лемкін увів термін «геноцид» після імміграції до США. Він дає визначення геноциду в книзі «Окупація Європи країнами Осі». Воно походить від грецького genos – плем’я, рід; і латинського homicide – вбивство. Лемкін одним із перших визнав Голодомор геноцидом у своїй промові на 20-ті роковини трагедії у 1953 році в Нью-Йорку.

Лемкін мав великий вплив на Конвенцію ООН «Про запобігання геноциду та покарання за нього» 1948 року, що є фундаментальним документом для істориків.

Процитую Конвенцію: «Геноцид – це цілеспрямовані дії з метою знищення національної, етнічної, расової чи релігійної групи населення». Йдеться про більше, ніж просто вбивства та масові вбивства. Це спроба підірвати здатність спільноти продовжувати функціонувати як спільнота в подальшому. У цьому й полягає суть геноциду.

Конвенцією згадується перелік дій. Майже всі вони відбувалися в Україні: «Вбивство членів групи, заподіяння тяжких тілесних чи психічних ушкоджень членам групи; умисне створення групі умов життя, розрахованих на її фізичне знищення; запровадження заходів, спрямованих на запобігання народженню дітей у групі; примусове переведення дітей з однієї групи до іншої».

Міжнародний кримінальний суд визначив чотири основних міжнародних злочини. Один із них – це військові злочини. Легко переконатися в тому, що росіяни вчиняли військові злочини в Україні. Умисні вбивства, катування, заподіяння страждань і знищення майна є військовими злочинами.

Другий – це злочини проти людяності. І ці злочини теж відбуваються в Україні. Вбивства, винищення, поневолення, примусова депортація, зґвалтування, сексуальне рабство тощо.

Третім злочином є загарбницька війна. Очевидно, що росіяни розпочали загарбницьку війну. Проблема полягає в тому, що Міжнародний кримінальний суд (МКС) додав цей злочин до переліку досить пізно. А під час включення було зазначено, що жодна сторона, яка не ратифікувала свою участь у МКС, не може бути звинувачена судом у загарбницькій війні. Росія не ратифікувала участь, і, до речі, Сполучені Штати теж. У 1946 році на Нюрнберзькому процесі головних нацистів стратили насамперед за загарбницьку війну, а не за геноцид. І це саме те, що росіяни зараз роблять в Україні. Але проблема в тому, що МКС не має юрисдикції щодо цього.

Четвертий злочин – це злочин геноциду. Між цими чотирма злочинами немає ієрархії. І іноді правознавці ведуть дискусії навколо того, чи є геноцид злочином усіх злочинів, чи ні. Остаточної відповіді на це питання немає.

Росія і Путін дедалі більше рухаються в бік фашизму. Лекція американського історика Нормана Неймарка /Фото 1

Норман Неймарк

Геноцид в Україні

Геноцид в Україні складається з двох частин. Перша частина – ідеологічна підготовка до вчинення геноциду, яку здійснили росіяни. Це не просто загарбницька війна. Росіяни виробили цілі ідеологічні рамки для скоєння злочинів. Їхньою основою є ціла низка статей. Одна з них – стаття Путіна «Про історичну єдність росіян та українців». У цій статті переважно йдеться про те, що українці не є окремою нацією і тому можуть бути об’єктом російського панування без будь-якої власної історичної легітимності.

Ще гірше звучать деякі заяви, які лунають від пов’язаних із Кремлем осіб. Однією з таких є стаття журналіста Сергєйцева за 3 квітня в «РИА-Новости», в якій він просуває ідею денацифікації, називаючи українців нацистами. Вона містить ознаки дегуманізації, що є однією з характеристик майже всіх геноцидів, і заганяє українців в абсурдне і дуже небезпечне становище, оскільки змальовує їх такими, якими вони не є. Це дає змогу російським солдатам і громадськості дійсно повірити в те, що вони борються проти злих чудовиськ.

Слід згадати ще одну особу – Маргариту Симонян, яка написала багато чого про українців. Вона говорить про українців як про нацистів: «Те, що робить вас нацистами, – це ваша звіряча натура, ваша звіряча ненависть і ваша звіряча готовність виривати очі дітям через національну приналежність». Цією пропагандою послуговується велика кількість росіян і російських солдатів. Подібне божевілля, створення образу ворога відбувалося за будь-якого геноциду чи то вірмен, чи то євреїв, чи корінних американців.

Вбивство, тортури, тіла, що валяються в Бучі, руки за спиною, зґвалтування, фільтраційні табори, переселення дітей, примусове виселення – усе це відноситься до геноциду і є дуже страшним. Війна ще не закінчилася, і нам ще багато чого потрібно дізнатися. Докази збираються з самого початку. Але ми досі не знаємо все про головних винуватців, які сидять у Кремлі. Ми повинні знати, що вони хочуть зробити. І ми не є поки повністю в цьому впевненими.

Цей процес триватиме багато часу, і людям потрібно набратися терпіння. Лише через 15 років після Сребрениці Слободана Мілошевича притягнули до суду в Гаазі за його злочини, і він помер ще до закінчення цього процесу. Більшість лідерів червоних кхмерів, що вижили, були притягнуті до суду лише в 1997 році у віці 80–90 років, через 20 років після того, як вони винищили приблизно пʼяту частину своєї нації, включно з багатьма вʼєтнамцями, китайцями, буддистами та іншими.

Подальше запобігання геноциду надзвичайно важливе в цій ситуації. Очевидно, що перемога у війні припинила б геноцид з боку росіян. Але увага до проблеми надзвичайно важлива. Війна і геноцид – це як плескання лівими і правими долонями. Вони завжди йдуть разом. Геноцид майже завжди відбувається під час війни або в період загрози війни. Тому припинення війни дуже допомогло б у запобіганні геноциду.

Як у Росії розвивалася пропаганда

Віра в пропаганду не закладена в ДНК росіян. Але є багато досить глибоко вкорінених речей. Одна з них – відсутність досвіду роботи з відкритими ЗМІ та здатності піддавати сумніву пропаганду, яка йде з Кремля. Існує могутній інститут держави, яка наказує, у що вірити і як розпоряджатися своїм життям. Він сягає корінням дуже глибоко в царську епоху, коли царів вважали не просто правителями, а пророками.

Наприклад, російська церква з часів Петра І. Вона повністю підпорядковувалася російській державі. Петро І приструнчив її та поставив на службу російській державі, так само як і Совєти. Тоді церква почала просто повторювати те, що держава хотіла від неї чути, щоб потім віряни дослухалися до того, що говорять церква і держава. У цій глибокій історії російського державного устрою та його ставлення до народу є щось, що має великий вплив і сьогодні.

Російська держава та Путін змінюються і розвиваються під час війни. Ситуація погіршується, і Росія рухається в напрямку фашизму. Одна з ознак – це те, як Путін говорить з екрану. Він знаходиться дуже близько до камери, і він говорить просто в душі людей, і робить це дуже чітко, енергійно та переконливо. У старі часи це робили Муссоліні чи Гітлер, які піднімалися на трибуну і викрикували в бік людських мас. Путін також робить це. Я думаю, що нові методи стали дуже потужними для поширення пропаганди.

Ознаки фашизму в Росії

Повертаючись до історії правління Путіна, ознаки фашизму проявлялися в Росії ще до війни. На початку ми називали його режим «керованою демократією». Але я б не назвав перші роки Путіна фашистськими. Середина його правління вже більше нагадує типову фашистську диктатуру, за якої є хтось один, хто контролює все. Я жив і працював у Москві, досліджуючи історію, і там було досить живе суспільство. Люди могли говорити на вулицях, що хотіли. Існувала свобода волевиявлення. Усе ще можна було купити газету або подивитися телевізор – і побачити там критику влади. Це все вже в минулому.

Мобілізація суспільства, яку зазвичай провіщає фашизм, не відбулася. Але відбувається те, чого раніше не було. На Червоній площі не було раніше масових мітингів і великих акцій, коли люди розмахували російськими прапорами й плакатами з Путіним. Це відбувається зараз. Риторика стає значно ближчою до такої, яку я б назвав фашистською. Культ лідерства Путіна, який є частиною фашизму, стає набагато помітнішим.

Є явище, яке зветься корпоративізмом. Це ознака фашизму, яка була притаманна Росії майже завжди, але зараз стала більш інтенсивною. Злиття корпорацій і банків з державою і Путіним майже завершено. Війна певним чином є прискорювачем цих процесів. Це не комунізм і не керована демократія. Але це вже й не проста диктатура.

Чи може геноцид бути ненавмисним

У законодавстві США розрізняється вбивство першого, другого, третього ступеня та ненавмисне вбивство. Вбивство першого ступеня – це коли у когось є намір вбити людину. Вбивство другого ступеня – коли хтось когось убив. І це два різні злочини, якщо не можна довести, що вбивство скоєно навмисно. Мотив не є частиною геноциду. Це швидше намір, ніж мотив. Тож я думаю, що ні, не може.

Масове вбивство – це дуже складна тема. У боснійській Сребрениці військові вивезли і вбили 7-8 тисяч мусульманських чоловіків і хлопчиків. Це було визнано геноцидом, оскільки розцінено як спроба знищити групу боснійських мусульман. І дехто оскаржує таке рішення. Просто вивезти і вбити 78 тисяч людей не є геноцидом, якщо немає наміру знищити групу і зробити її нефункціонуючою. Але якщо фактичні дії виявляють намір, то винуватцю необов’язково відкрито визнавати геноцид. У Сребрениці докази такого наміру були: вантажівки відправляли, щоб перевезти людей до місць розстрілу. Для поховання людей копали могили.

Кримінальна та моральна відповідальність росіян

Кримінальний аспект досить простий, коли йдеться про тих, хто перебуває в Москві та Санкт-Петербурзі й хотів би зупинити війну, але не може, або тих, хто каже, що українці – нацисти. У певному сенсі вони обидва однаково винуваті через те, що ніяк цьому не перешкоджають, але точно не з кримінальної точки зору.

Можна зачепити тему колективної відповідальності росіян за те, що відбувається. Але моральний аспект полягає в іншому. Багато росіян, які перебувають на правильному боці цього конфлікту, опиняються між двох вогнів.

З боку російського суспільства, безумовно, існує колективна відповідальність за те, що відбувається. Але чи є вони морально винними? Натомість солдат, який їде в Бучу і стріляє в когось, бо вважає, що це нацисти, є кримінально і морально винним. Немає виправдання для участі в будь-якому звірстві.

Чи здатна Росія змінитися

У німців це зайняло багато часу, і процес переконування населення триває досі. Відроджуються праві рухи, і люди починають вважати, що нацисти не були такими вже й поганими. У Німеччині все ще багато проблем, хоча суспільство докладає зусиль, щоб переконатися, що люди усвідомлюють, що було скоєно. І вони стали такими пацифістами, що їм було непросто усвідомити потребу допомагати Україні.

У 1990-х роках я розмовляв з деякими російськими друзями, які сказали, що для них єдиний спосіб змінитися – опинитися під окупацією. Так само, як Німеччина була окупована після Другої світової війни. Якби німців не окупували й окупанти не ткнули їх носом у їхнє ж минуле, вони не мусили б змінюватися.

Я з тих, хто вірить у наявність хороших людей серед будь-яких народів: чи то німці, чи то американці, чи українці або росіяни. І серед останніх існують хороші люди, які, як я сподівався, боротимуться за справедливість у 90-х. Зачатки цієї боротьби існували, але вона зайняла забагато часу і зайшла надто далеко, і Путін просто поклав їй край. Але така боротьба вже на той момент була надзвичайно складною, і лише невелика частка суспільства була в ній зацікавлена. Натомість більшість людей у ​​Росії досі вважає, що Сталін був дуже позитивною фігурою. Не виключено, що в Росії можуть відбутися демократичні потрясіння, які приведуть до влади людей, готових покласти край тому, що відбувається зараз.

Цей процес триває і в інших країнах. Так відбувається і в Сполучених Штатах стосовно рабства і того, що заподіяли американським індіанцям. Сподіваюся, одного прекрасного дня Росія теж пройде через це. Але в найближчому і навіть відносно віддаленому майбутньому це дуже малоймовірно, тому я не думаю, що ми станемо свідками цього.

Матеріали по темі